Тема: Методологічні проблеми конкретних наук

«Дуалізм кантівського світогляду втілився у науці ХІХ століття своєрідною наругою відносин між природознавством та наукою про дух. Ніколи ще не проявлялася з такою чіткістю, як в наш час, протилежність між ними як за змістом, так і за методом. Якщо з сфери науки про дух забрати психологію, тоді природознавству буде протиставлятись суспільне життя в його історичному розвитку в усьому його обсязі. Сильне об’єднуюче прагнення природничо-наукового мислення легко знайшло собі як в соціальних, так і в психологічних явищах такі пункти, де воно могло розраховувати на використання в якості своєрідного засобу розгляду, тому в цій галузі з’явилася така ж боротьба, яка стосувалась душі. Таким чином виникає протилежність між природознавством та історичною наукою» [1, с. 457-458].

«Досвідні науки шукають у пізнанні дійсності або загальне у формі природного закону, або одиничне у вигляді історично визначеного образу; вони розглядають в одному випадку завжди рівну собі форму, а в іншому – одномоментне, визначене в собі за змістом дійсне, що відбувається. Одні з них є науки закону, а інші – науки події. Перші вчать про те, що завжди є, а другі – про те, що було один раз. Наукове мислення в першому випадку номотетичне, а в другому – ідеографічне» [2, с. 12]. «Психологічні закони є закони природи, тобто загальні судження про послідовність духовних явищ, за допомогою яких ми пізнаємо сутність духовної діяльності та з яких ми виводимо окремі факти психічного життя. Таким чином встановлення цих законів засновано виключно на теоретичному інтересі та має теоретичну правомірність. Так як закон причинності є асерторичний вираз теоретичного постулату, дещо як аксіома пізнавальності природи, тоді і його спеціальне застосування в науці, практичній діяльності є лише наше бажання виводити особливе з загального та бачити в загальному визначальну силу щодо особливого. Не існує іншого доказу закону причинності, ніж ті приклади, за допомогою яких цей закон підтверджується усіх сферах нашого емпіричного життя. Тому при науковому дослідженні не потрібно спеціально обґрунтовувати значення закону причинності для пізнання духовного життя. Психологічні закони – це принципи пояснюючої наук, з яких можна вивести походження окремих фактів духовного життя; вони встановлюють згідно до основного переконання, без якого взагалі не існує наука, загальні визначення, у відповідності з якими кожен окремий факт духовного життя має набути той чи інший образ, який він і приймає. Психологія пояснює своїми законами, як ми дійсно мислимо, дійсно відчуваємо, дійсно бажаємо та діємо. Навпаки, закони, які діють в нашій логічній, етичній та естетичній совісті, зовсім не пов’язані з теоретичним пояснення тих фактів, до яких вони відносяться. Вони лише кажуть, якими мають бути ці факти, щоб отримати наше схвалення як добрі, істинні та прекрасні. Тому вони є не закони, а ідеальні норми, у відповідності з якими ми висловлюємо судження щодо цінності того, що відбувається в силу природної необхідності. Ці норми слугують правилами оцінки. При такому розумінні між нормами та законами природи стає зрозумілим, що дві системи законів, яким підпорядковане наше психічне життя, розглядають один предмет з двох різних точок зору і тому не зіштовхуються. Для психологічних законів духовне життя – об’єкт пояснюючої науки, для нормативних законів логічної та естетичної свідомості цей духовне життя – об’єкт ідеальної оцінки. Виходячи з законів природи, ми розуміємо факти, а, виходячи з норм, ми маємо їх схвалювати чи не схвалювати. Закони природи відносяться до теоретичного розуму, норми – до оцінюючого. Норма ніколи не буває принципом пояснення, як закон не буває принципом оцінки» [2, с. 188-190]. «Норми не є протиставленням законам, навпаки кожна норма є засобом єднання психічних елементів. Норма – це певна форма психічного руху, який мають здійснити природні закони духовного життя. Будь-який моральний закон є певна форма мотивації, яка в залежності від сукупності потягів особистості в даному її стані реалізується природним плином вольової діяльності або порушується ним. Тому всі норми є особливі форми здійснення законів природи. Система норм є відбір з неосяжного різномаїття комбінацій, в яких можуть проявити себе відповідні індивідуальним умовам природні закони психічного життя. Закони логіки – відбір можливих форм асоціацій уявлень, закони етики – відбір можливих мотивацій, а закони естетики – відбір можливих форм відчуття» [2, с. 193-194]. «Методичне дослідження в науці – це регульоване певною метою, свідоме створення понять, суджень та висновків, послідовність та зв'язок яких визначаються сприйняттям логічних норм» [2, с. 201-202]. (1. Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками. Т. 2: От Канта до Ницше. – М., 2000.; 2. Виндельбанд В. Избранное. Дух и история. – М., 1995.)

Контрольні питання:

1. В чому полягає різниця між природознавством та гуманітарними науками?

2. Що таке норма та яку роль вона грає в науці?

«Найважливішою відмінністю між сучасним природознавством та античною натурфілософією є методи, які вони використовують. Якщо для античності було достатньо буденного знання природних явищ, що робити висновки з основного принципу, то характерна особливість сучасної науки полягає в проведенні експериментів, тобто конкретних питань до природи, відповіді на які мають дати інформацію про закономірності. Наслідком такої різниці в методах стає різниця в поглядах на природу. Увага концентрується передусім не на основних законах, а на окремих закономірностях. Природознавство починається з розгляду окремих груп явищ, в яких природа вже відповіла на експериментально поставлені питання. З часів Галілея, який, щоб вивчити закон падіння, кидав каміння з башти у Пізі, наука займалася аналізом конкретних явищ – падінням каміння, рухом Місяця навколо Землі, хвилі на воді, злам сонячного проміння в призмі та ін. Навіть після того як Ньютон в своїй праці пояснив на основі єдиного закону різні процеси механічного руху, увага залишилася на тих окремих наслідках, які треба було отримати з загального математичного принципу. Правильність виведення таким шляхом окремого результату, тобто його узгодження з досвідом, вважалось вирішальним критерієм правильності теорії. Чітке знання деталей може бути корисним для практики. Людина отримує можливість керувати явищами за власним бажанням. Технічне використання сучасного природознавства починається зі знання конкретних деталей. В результаті і поняття закон природи змінює своє значення. Центр ваги тепер знаходиться не у все загальності, а в можливості робити окремі висновки. Закон перетворюється на програму технічного виконання. Найважливішою рисою закону природи тепер вважається можливість робити на його основі передбачення, що можна отримати в результаті того чи іншого експерименту.

Легко помітити, що поняття час має грати в сучасному природознавстві іншу роль, ніж в період античності. В законі природи втілюється не вічна та незмінна структура, тепер мова йде про закономірності змін у часі. Коли подібного роду закономірність формулюється математичною мовою, фізик зразу уявляє собі безмежну множинність експериментів, які він би міг зробити, щоб перевірити правильність закону, що висувається. Одна єдина невідповідність теорії та експериментів може зруйнувати теорію. В таких умовах математичному формулювання закону природи надається колосальне значення. Якщо всі відомі експериментальні факти узгоджуються з тими твердженнями, які можуть бути математично виведені з даного закону, сумніватися в загальності даного закону буде важко. Саме тому ідеї Ньютона домінували в фізиці більше двох століть. Простеживши історію фізики від Ньютона до сучасності, ми помітимо, що кілька разів, не дивлячись на інтерес до деталей, формувались загальні закони природи. В ХІХ столітті детально розроблена статистична теорія тепла. До групи законів загального плану можна віднести теорію електромагнітного поля та спеціальну теорію відносності, які включали уявлення про час і простір. Математичне формулювання квантової теорії привело в наш час до розуміння будови зовнішніх електронних оболонок хімічних атомів, а тим самим до розуміння хімічних властивостей матерії» [С. 111-115].

«В найближчий час ми дізнаємось багато нового про елементарні частки. Мені здається, що Платон був більш правий, ніж Демокрит. Насправді найменші об’єкти матерії не є фізичними об’єктами, вони сутність форми, структури або ідеї в смислі, який надавав Платон, про них можна казати лише мовою математики. Центральна проблема сучасної теоретичної фізики полягає в математичному формулюванні закону природи, який визначає поведінку елементарних часток. Головним завданням є формулювання єдиної теорії матерії, яка б стала загальною основою всієї фізики. Сутність цього закону має полягати в описі невеликої кількості фундаментальних властивостей симетрії природи, а також принцип причинності, інтерпретований в смислі теорії відносності. Найважливішими властивостями симетрії є Лоренцова група спеціальної теорії відносності та ізоспінова група. Неймовірним досягненням античних філософів було те, що вони поставили правильні питання, хоча й не мали емпіричної бази для отримання відповіді…

«У сучасній науці відмінність між вимогою повної чіткості та недостатності існуючих понять є особливо вражаючою. В атомній фізиці ми використовуємо дуже розвинуту математичну мову, яка відповідає всім вимогам чіткості та ясності. Проте ми знаємо, що в жодній мові не можливо адекватно описати атомні явища, наприклад: ми не можемо адекватно казати про поведінку електрону в атомі. Але й вимога обмежуватись лише математичною мовою є досить категоричною. Наука теж змушена кінець кінцем покладатись на природну мову, спроможний дати впевненість в тому, що ми осягаємо явища. Застосування математичної мови до дійсності є досить обмеженим. Тому для поширення знань треба переходити на природну мову, яка є зрозумілою для кожного, але надійні знання можна отримувати за допомогою чітких визначень, які формує математична мова. Ця потреба переходу з мови на мову є постійним джерелом непорозумінь. Цієї проблеми уникнути неможливо. Головне пам’ятати, що сучасна наука повинна використовувати обидві мови» [С. 118-122]. (Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М., 1987.)

Контрольні питання:

1. Які особливості має проблема мови у сучасній науці?

2. Які завдання постають перед сучасним природознавством?

«…» Існує різновид історії, який залежить від свідчень авторитетів. Метод, за допомогою якого вона створюється такий: спочатку вирішують, що ми хочемо знати, потім шукаємо свідчення про це. Знайшовши відповідні свідчення, які мають відношення до того періоду чи подій, що нас цікавлять, ми починаємо їх витягувати та включати за певним стилем у свою власну історію. Якщо свідчення співпадають історик їх включає у свою історію, проте якщо ці свідчення суперечать одне одному постає проблема. Шляхами вирішення даної проблеми можуть бути або відкидання одного зі свідчень, або критичний аналіз обох свідчень. Історія, яка створюється шляхом відбору та компонування свідчень, я називаю історією «клею та ножиць». Більшість історії є саме такою, проте вона не відповідає критеріям науковості. До XVІІ ст. цей метод був визначальним. Потім почались пошуки в галузі історичного методу. Перший шлях був пов'язаний з методикою перевірки істинності відомостей писемних джерел. Цей шлях не виходив за межі методу «ножиць та клею». Другий шлях запропонував розширити джерельну базу за рахунок неписемних джерел. Я б не ризикнув назвати жодного історика у працях, якого б не було методу «ножиць та клею». Другий шлях зосередив увагу на аналізі монет, написів та інших джерел, проте вивчення виключно цих джерел мало що дає для розуміння історії, тому проблема методу лишається актуальною [С. 245-248].

«…» Для історика, який використовує метод «клею та ножиць» постає проблема того, що він вже має готові твердження інших людей. Тому він змушений або погодитись з ними або заперечити. Це не дозволяє вважати такого історика автономним, а це суттєва ознака наукової думки. Під автономією я розумію такий вид наукового мислення, коли дослідник спирається на власний авторитет, висловлює певні положення або робить певні дії за власною ініціативою, а не тому що ці дії прописані кимось. Тому наукова історія не повинна містити жодних готових тверджень. Історик-науковець сприймає твердження джерел не як констатацію історичних фактів, а як підставу для власних суджень. Історик «ножиць та клею» зацікавлений у тому, що повідомляють факти, а історик-науковець у тому, що вони взагалі трапилися» [С. 261-262].

«…» Джерело – це текст, який містить висловлювання або висловлювання про предмет. Останнім часом з’явились скарги, що накопичено безліч необробленого історичного матеріалу. Ці скарги пов’язані з тим, що історику «клею та ножиць» стало важко охопити всі свідчення та обробити їх. Це породило в деяких істориків скептичне ставлення до можливості історичного пізнання. Об’єктами історичного дослідження мають бути такі предмети, про які каже доступна кількість історичних свідчень, не дуже мале, але й невелике[С. 264-266].

«…» Історики «ножиць та клею» вивчали періоди. Вони збирали всі існуючі свідчення про обмежену групу фактів, сподіваючись знайти у них щось цінне. Історики-науковці вивчають проблеми, тобто вони ставлять питання, і якщо вони хороші історики, тоді вони ставлять питання на які можна отримати відповідь» [С. 267-268]. (Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография. – М., 1980.)

Контрольні питання:

1. Що таке метод «ножиць та клею»?

2. Яким має бути історик-науковець?

Екзаменаційні питання

1. Передумови наукових знань у стародавньому світі.

2. Класична наука.

3. Некласична наука.

4. Постнекласична наука.

5. Багатоманітність форм знання. Наукове і позанаукове знання.

6. Наукове знання як система, його особливості і структура.

7. Диференціація та інтеграція наук, взаємодія наук та їх методів.

8. Наука як соціальний інститут.

9. Етика науки. Професійна і соціальна відповідальність вченого.

10. Співвідношення філософії і науки. Предметна сфера філософії науки.

11. Етапи розвитку філософії науки.

12. Особливості науки кінця ХХ – початку ХХІ століття. Математизація, теоретизація та діалектизація сучасної науки.

13. Єдність емпіричного і теоретичного рівнів наукового пізнання.

14. Прийоми і засоби емпіричного дослідження: опис, порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція.

15. Факт як найважливіший елемент емпіричного дослідження.

16. Структурні компоненти теоретичного пізнання: проблема, гіпотеза, теорія, закон.

17. Структура і функції наукової теорії.

18. Рівні мислення (розсудок, розум). Форми мислення (поняття, судження, умовивід).

19. Закон як ключовий елемент наукової теорії. Класифікація законів.

20. Класична (механістична) картина світу та її теоретичні і соціокультурні наслідки.

21. Некласична картина світу (електродинамічна, квантово-релятивістська).

22. Постнекласична картина світу (синергетична).

23. Редукціонізм: його можливості і межі.

24. Синергетика: хаос у якості створюючого начала.

25. Синергетика: шляхи розвитку складноорганізованих систем.

26. Ідеї російського космізму та їх значення для формування сучасної наукової картини світу.

27. Вчення про ноосферу та його значення для формування світогляду сучасної людини.

28. Раціональність як спосіб відношення людини до світу.

29. Історичні типи наукової раціональності: класичний, некласичний, постнекласичний.

30. Наукова раціональність і техніка.

31. Раціональність у когнітивних і соціальних системах.

32. Метод і методологія. Класифікація методів.

33. Функції філософії у науковому пізнанні.

34. Загальнонаукові методи і прийоми дослідження.

35. Загальнонаукові методологічні принципи як вимоги до наукової теорії.

36. Розуміння і пояснення.

37. Методологія індуктивізму.

38. Методологія фальсифікаціонізму.

39. Методологія конвенціоналізму.

40. Методологія історизму.

41. Методологічні принципи К. Поппера (критичний раціоналізм).

42. Роль методології К. Поппера в дослідженні суспільства.

43. Традиції і новації в науці (Т. Кун).

44. Наукові революції (Т. Кун).

45. Методологічні принципи Ст. Тулміна.

46. Науково-дослідницька програма І. Лакатоса.

47. Епістемологія П. Фейєрабенда.

48. Подібність і відмінності наук про природу і наук про суспільство.

49. Філософсько-методологічні питання фізики.

50. Філософсько-методологічні настанови природничих наук.

51. Філософська методологія та її застосування у сфері соціально-гуманітарного знання.

52. Застосування теорії самоорганізації та її основних ідей в соціально-гуманітарних науках.

53. Стилі наукового мислення.

54. Істина і цінності.

КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Абдукція – операція переходу від фактів до гіпотези: 1) спостерігаються факти А; 2) якщо б була гіпотеза В, тоді б вона не суперечила фактам А; 3) відповідно є підстави стверджувати, що саме гіпотеза В дозволяє пояснити факти А. Проблематика переходу від фактів до гіпотези вперше розроблена Ч. С. Пірсом.

Абстрагування – це відволікання від певних властивостей та відношень об’єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.

Агностицизм – філософське вчення, яке стверджує неможливість доведення відповідності між знаннями та реальністю, а тому неможливість побудувати істину всезагальну систему знання. Витоки агностицизму можна віднайти в античному скептицизмі та середньовічному номіналізмі. Агностицизм у сучасній філософії пов'язаний із закликами відмовитись від поняття реальності та досліджувати лише різноманітні модифікації людської свідомості та мови.

Аксіома – вихідне положення теорії, що не потребує доказів, з якого логічним або математичним шляхом отримується додаткова інформація. Історія розвитку знання доводить, що кожна наукова аксіома піддається детальному аналізу на предмет її відповідності. Аксіоми здебільшого характерні для логіки та математики.

Аксіоматичний метод – спосіб дедуктивної побудови наукової теорії, коли її основу складають деякі прийняті без доказів положення (аксіоми), а усі інші положення (теореми) доводяться з них шляхом роздумів, які відповідають логіці побудови даної наукової теорії. Основний метод логіко-математичних дисциплін.

Аналіз – це процес поділу у думці або фактично предмета на складові частини з метою вивчення цих частин і предмета як цілого.

Аналогія – 1)подібність предметів або явищ за будь-якими властивостями, ознаками або відношеннями; 2) висновок за аналогією – індуктивний висновок про належність певних властивостей об’єкту на підставі знання щодо подібності даного об’єкту з іншими об’єктами. Аналогія дозволяє перенести відомості з більш дослідженого на менш досліджений об’єкт, якщо вони належать до одного роду. Вона є основою наукового моделювання. Якщо об’єкт неможливо дослідити в оригіналі, тоді можливою є побудова моделі, яку можна дослідити, а отримані результати перенести на оригінал.

Антропний принцип – один з принципів сучасної космології, який пов’язує існування людини як складної системи та космічної істоти з фізичними параметрами всесвіту. Існує два варіанти антропного принципу: 1) Те, що ми сподіваємось спостерігати, має бути обмежено умовами, які необхідні для нашого існування як спостерігача; 2) Всесвіт має бути таким, аби у ньому на певному етапі еволюції була можливість появи спостерігача. Антропний принцип може мати релігійну та наукову інтерпретацію. Прихильники першої вбачають в антропних характеристиках всесвіту доказ віри в існування Бога, який створив світ таким, яким він має бути для існування людини. Наукова позиція заснована на ідеї про принципову можливість існування багатьох світів, у яких можуть втілюватись різні комбінації фізичних параметрів та законів.

Біфуркація – це набуття нової якості динамічною системою у процесі розвитку при незначній зміні її параметрів.

Верифікація – процес встановлення істинності наукових теорій шляхом емпіричної перевірки їх висновків. Термін запропонований неопозитивістами. Вони спираючись на можливість досягнення абсолютно істинної теорії, вважали що можлива абсолютна верифікація. Проте починаючи з 1950-х рр. було доведено, що стовідсоткова верифікація не є можливою навіть щодо законів фізики.

Гіпотеза – форма теоретичного знання, структурний елемент наукової теорії, що містить заснований на фактах можливий варіант вирішення наукової проблеми, істинність якого ще треба довести. Наукова гіпотеза завжди висувається для вирішення наукової проблеми, що пов’язана з відкриттям нових емпіричних фактів або з виникненням протиріч між теорією та результатами експериментів, що з нею не узгоджуються. Гіпотеза є формою переходу від невідомого до відомого, від неточного до точного знання.

Гіпотетико-дедуктивний метод – це науковий метод, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Проте емпіричне підтвердження результатів гіпотези ще не гарантує її істинності, а заперечення – ще не свідчить про її хибність в цілому.

Гносеологія – філософська дисципліна, що досліджує теорію пізнання. Розглядає процес пізнання з точки зору відношення суб’єкту пізнання (дослідника, який має волю та свідомість) до об’єкту пізнання (об’єкт природи, що не залежить від волі та свідомості суб’єкта). До основних проблем гносеології належать: інтерпретація суб’єкта та об’єкта пізнання, структура пізнавального процесу, проблема істини та її критеріїв, проблема форм та методів пізнання та ін.

Дедукція – метод пізнання, коли з істинних засновків шляхом логічних роздумів отримуються істинні висновки. Засновками у дедукції є аксіоми або гіпотези, які мають характер загальних тверджень, а висновками – наслідки цих тверджень, тобто теореми. Дедукція є основою для аксіоматичного та гіпотетико-дедуктивного методу.

Детермінізм – філософське вчення про закономірний універсальний взаємозв’язок та взаємообумовленість явищ об’єктивної дійсності, результат узагальнення конкретно-історичних та конкретно-наукових концепцій детермінізму. Успіхи механіки призвели до закріплення уявлення про виключно динамічний характер закономірностей, про універсальну причинну обумовленість. Механічна причинність та детермінізм остаточно об’єднались у концепції Д. Лапласа. Центральною постає ідея, що будь-який стан всесвіту є наслідком попередніх та причиною наступних станів.

Експеримент – метод емпіричного дослідження, який дозволяє у контрольованих та керованих умовах отримувати знання про зв’язки між явищами та об’єктами або віднаходити нові властивості об’єктів та явищ. Може бути природним та мислиннєвим. Природний експеримент пов'язаний із втручанням експериментатора у звичний природний перебіг подій для вивчення об’єктів або ситуацій. Мислиннєвий експеримент передбачає створення умовної ситуації, яка дозволяє проявити необхідні властивості об’єктів, а також операції з ідеалізованими об’єктами. Метод експерименту вперше застосовано у дослідженнях Галілея, а теоретично було обґрунтовано Ф. Беконом. Експеримент дозволяє: 1) вивчати явища у «чистому» вигляді, коли прибираються побічні фактори; 2) дослідити властивості предмета у штучно створених екстремальних умовах або викликати явища, які у природних умовах виявляються слабко або відсутні взагалі; 3) планомірно та послідовно змінювати умови для отримання бажаного результату; 4) багаторазово відновлювати перебіг процесу у чітко фіксованих та повторювальних умовах.

Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який визнає чуттєвий досвід джерелом знань та стверджує, що усе знання засновано на досвіді. Розум лише компанує та перегруповує той матеріал, який надає досвід. Таким чином розум нічого не додає нового до змісту наших знань. У методологічному плані емпіризм – це принцип, згідно з яким життєва практика, мораль та наука мають базуватись виключно на відповідному досвіді. Емпіризм може бути у двох формах: ідеалістичній, яка пов’язана з визнанням реальним лише суб’єктивного досвіду (відчуття, уявлення) та матеріалістичній, що визнає джерелом досвіду об’єктивно існуючий світ.

Закон – суттєвий, необхідний, стійкий, повторюваний зв’язок між явищами. Категорія закон у своєму змісті відображає той, не залежний від нашої свідомості, факт, що предмети та явища навколишнього світу функціонують та розвиваються у відповідності з властивим їм суттєвими, необхідними, повторюваними та стійкими відношеннями. Традиційно розрізняють різні типи законів. У макросвіті: закон-тенденція, закон-однозначної детермінації, який має місце у техніці; статистичний закон. У мікросвіті діють вірогідні закони, що зумовлені корпускулярно-хвильовим дуалізмом мікрооб’єктів.

Індуктивізм – напрям у логіці та філософії науки, гносеологічним принципом якого є визнання індукції у якості єдиного джерела та засобу утвердження нового знання.

Індукція – метод пізнання, який пов'язаний з узагальненням даних спостережень та експериментів. У логічному плані індукція є висновком, при якому загальне судження отримується на основі одиничних засновків. Здійснюється перехід від одиничного до загального. Висновок за допомогою індукції має ймовірний характер. Він буде більш надійним якщо: 1) число предметів, про які йде мова у засновках буде великим; 2) ці предмети будуть різноманітні; 3) вони будуть характерними та типовими представниками того класу об’єктів, про які йдеться у засновку 4) суб’єкт буде меншим, а предикат більшим за обсягом; 5) ознака, яка переноситься на сукупність предметів, про які йдеться у засновку є суттєвою для них.

Інтуїція – поняття, яке в історії філософії мало різні трактування: 1) як інтелектуальне явище, що пов’язане з поза чуттєвим сприйняттям особливої дійсності (Платон, Аристотель, Фома Аквінський); 2) як вищий вид інтелектуального пізнання, досягнення нового знання розумом безпосередньо без використання доказів (Декарт, Спіноза, Лейбніц); 3) як безпосереднє чуттєве сприйняття світу (Кант); 4) як містична цілісність проникнення в глибини індивідуальної свідомості, осягнення сутності «Я», волі, життя, екзистенції та ін. (Фіхте, Бергсон, Гуссерль). Сучасні дослідники розуміють інтуїцію як єднальну ланку між несвідомим та свідомим, той момент взаємодії суб’єкта та об’єкта, який хоча сам не усвідомлюється, але призводить до переходу тих чи інших елементів з області несвідомого психічного до сфери свідомого. Творча інтуїція – це такий момент у взаємодії суб’єкта та об’єкта, який є неусвідомленим, але призводить до якісно нового, відсутнього раніше і не пов’язаного безпосередньо із зовнішніми взаємодіями знання.

Істина – це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання. У класичній філософії розуміється як відповідність знань реальному стану світу (Аристотель, Бекон, Спіноза, Фейєрбах) або як відповідність знання іманентним характеристикам ідеальної сфери (Платон, Августин, Декарт, Кант, Гегель). Фундаментальними проблемами поставали критерії істини, співвідношення абсолютної та відносної істини, істини та омани. У некласичній філософії істина сприймається як форма психічного стану особистості (К’єркегор) або як цінність, що «не існує, але означає» (Ріккерт), або феномен метамови формалізованих систем (Тарський), спекулятивний ідеальний конструкт (Гартман).

Історизм – принцип підходу до предмета дослідження як до змінного у часі, перебуваю чого у розвитку. Термін для позначення універсального методу «наук про дух» запропонований В. Дільтеєм.

Конвенціоналізм – напрямок в сучасній філософії науки, згідно з яким використання певних суджень, які відображають те чи інше рішення емпіричних проблем у межах наукової теорії, пов’язане із заздалегідь прийнятими понятійними домовленостями (конвенціями). Ці конвенції не підпадають під емпіричні критерії істинності, вони обумовлені уявленнями щодо простоти, зручності, естетичної досконалості

Наукова картина світу – вища форма систематизації наукового знання. Вона має три основні аспекти: онтологічний, гносеологічний та методичний. В онтологічному аспекті – це система наукових знань про світ у цілому та окремі регіони реальності (фізична, біологічна картина світу), про основні об’єкти цієї реальності, їх типи, структуру, відношення, генезис, просторово-часові форми. У гносеологічному аспекті – це система принципів, які визначають напрями та методи наукового пізнання і є формами синтезу наукового знання. Приклади: атомізм, детермінізм, інваріантність у фізиці; цілісність, еволюціонізм у біології. У методологічному аспекті – це стиль наукового мислення, що визначається категоріями (найбільш загальні поняття), парадигмами та науково-дослідними програмами.

Неопозитивізм

Парадигма – це зразок постановки проблеми та шляхів вирішення задач, яких дотримується те чи інше наукове співтовариство щодо дослідження певного явища природи. Наукова парадигма містить у собі набір понять та технічних засобів для спостереження та пояснення явищ. Парадигми виникають лише на стадії розвиненої науки, адже свідчать про певні наукові досягнення, які можуть бути підставою для формування наукової теорії, що буде сприйнята співтовариством вчених у якості основи для своїх досліджень. Парадигма дозволяє об’єднати вчених у наукове співтовариство, надати готові визначення основних понять та принципи дослідження, дозволяє легко вирішувати задачі шляхом співставлення відомих та невідомих ситуацій. Центральне поняття у філософії науки Томаса Куна.

Позитивізм

Постпозитивізм – напрям у філософії науки, що склався у 1950-х рр. як реакція на концепцію науки логічного позитивізму. Засновником вважається Карл Поппер. Постпозитивісти запропонували відійти від дослідження мови науки та логічних процедур отримання та обґрунтування нового знання до вивчення історичних, культурних,соціальних умов виробництва наукового знання.

Раціоналізм – напрям у гносеології, який визнає пріоритет розуму як у пізнанні, так і у відношенні до чуттєвих форм пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення). Зароджується в античній натурфілософії, що стверджувала ідею про здатність органів чуттів надавати людині хибну інформацію. Достовірне знання можна віднайти лише у мисленні. У Платона раціоналізм втілився в утвердженні дедуктивного методу. У Новий час раціоналізм отримав обґрунтування у працях Р. Декарта

Редукціонізм – методологічна настанова, яка полягає у зведенні складного до простого, цілого до властивостей його частин (мерістичний або демокритівський редукціонізм) та частин до специфіки цілого (холічний або платонічний редукціонізм). Історично виникає у природничих науках. У філософському контексті аналіз меж застосування редукціонізму пов’язаний з уточненням фундаментальних онтологічних та логіко-гносеологічних проблем: визначення ступеню зведення один до одного явищ різного порядку, взаємовідношення принципу системності та принципу розвитку, поглиблення концепції рівнів організації та ін.

Релятивізм – філософський принцип, який наголошує на недостовірності та відносності усякого знання. Вперше з’являється у давньогрецьких софістів Протагора та Горгія.

Синтез – це процес поєднання в єдине ціле частин предмета, роз’єднаних у процесі аналізу. Аналіз і синтез є взаємообумовленими процесами, що здійснюються на всіх етапах наукового пізнання.

Спостереження – це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв’язків досліджуваного об’єкта в природних умовах. Здійснення спостереження передбачає постановку та усвідомлення пізнавальної мети, а також фіксування вихідних відомостей про об’єкт.

Теорія – це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена та перевірена практикою.

Факт – поняття, що фіксує реальну подію або результат діяльності і, що вживається для характеристики особливого типу емпіричного знання, яке, з одного боку, реалізує вихідні емпіричні узагальнення, будучи безпосереднім базисом теорії або гіпотези, а з другого боку – несе у своєму змісті сліди семантичного впливу останніх.

Фальсифікація – процес встановлення меж реального застосування наукової гіпотези шляхом визначення умов, завдяки яким гіпотеза починає суперечити окремим фактам та заперечуватись. Фальсифікація є протилежною процедурою верифікації. Термін запропонований К. Поппером. Головним завданням є не заперечення наукової теорії, а встановлення меж співвіднесення теорії та емпіричних даних. Проблема співвіднесення теоретичних положень з емпіричними даними, яка виникає в результаті здійснення процедури фальсифікації є поштовхом для подальшого прогресу науки. На думку К. Поппера, наукова теорія завжди є гіпотезою, навіть якщо її істинність доведена.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

з дисципліни «Філософія та методологія науки»:

Дата добавления: 2015-05-22