Аврелій Августин

Тема: Онтологія та феноменологія.

ІІ. Опрацювання першоджерел

В цьому розділі пропонуються завдання, що включають творчий компонент і дозволяють більш глибоко осмислити зміст важливих філософських систем. Виконання цих завдань за фрагментами першоджерел сприятиме розвитку самостійного та критичного філософського мислення. Цей вид роботи передбачає підготовку письмових або усних (за вибором викладача) відповідей на запитання за фрагментами текстів філософських творів. Відповіді студенти готують за допомогою підручників, довідників, словників, енциклопедій.

Хіба не занепали розумом ті, хто запитують нас: «Що робив Бог до того, як створив небо і землю? Якщо Він нічим не був зайнятий, – кажуть вони, – і ні над чим не трудився, чому на весь час і надалі не залишився Він у стані спокою, у якому весь час перебував раніше? Якщо ж у Бога виникає нове діяльне бажання створити істоту, яка ніколи раніше Ним створена не була, тоді що ж це за вічність, у якій народжується бажання, якого раніше не було? Адже воля властива Богу до початку творіння: ніщо не могло бути створено, якщо б воля Творця не існувала раніше створеного. Воля Бога належить до самої його субстанції. І якщо у Божественній субстанції народилося те, чого у ній не було раніше, тоді субстанція ця по справедливості не може бути названа вічною; якщо вічною була воля Бога творити, чому не вічно Його творіння?».

Ті, хто говорять так, ще не розуміють Тебе, Премудрість Божа, яка освітлює розум, ще не розуміють, яким чином виникло те, що виникло через Тебе і у Тобі. Вони намагаються зрозуміти сутність вічного, але до цих пір у потоці часу носиться їхнє серце і досі воно суєтно. Хто утримав би й зупинив його на місці: нехай хвилину постоїть нерухомо, нехай піймає відблиск завжди нерухомої сяючої вічності, нехай порівняє її і час, що ніколи не зупиняється. Нехай воно побачить, що вони незрівнянні: нехай побачить, що тривалий час робить тривалим безліч минущих миттєвостей, які не можуть не змінювати одна одну; у вічності ніщо не відбувається, але перебуває у всій повноті; час, як те, що є зараз, у повноті своїй перебувати не може. Нехай побачить, що все минуле витіснене майбутнім, все майбутнє слідує за минулим, і все минуле і майбутнє створено Тим, Хто завжди перебуває, і від Нього виходить. [...]

Як могли минути незліченні століття, якщо вони не були ще створені Тобою, Творцем і Засновником всіх віків? Хіба був час, не заснований тобою? І як могли вони пройти, якщо їх зовсім і не було? А так як творець усякого часу – Ти, тоді, якщо до створення неба і землі був якийсь час, то чому можна говорити, що Ти перебував у бездіяльності? Цей саме час створив Ти, і не міг час минати, поки Ти не створив його. Якщо ж раніше неба і землі зовсім не було часу, навіщо питати, що Ти робив тоді. Коли не було часу, не було і «тоді».

Ти не у часі, а був раніше часів, інакше Ти не був би раніше за всіх часів. Ти був раніше усього минулого і завжди залишаєшся у вічності, і Ти підноситься над усім майбутнім: воно буде і, прийшовши, пройде, «Ти ж завжди – той же, і роки Твої не закінчаться». Роки Твої не приходять і не йдуть, а наші, щоб прийти їм усім, приходять і йдуть. Всі роки Твої одночасні і нерухомі: вони стоять; приходять не витісняючи йдуть, бо вони не проходять; наші роки здійсняться тоді, коли їх зовсім не буде. «Роки Твої як один день», і день цей настає не щодня, а сьогодні, бо Твій сьогоднішній день не поступається місцем завтрашньому і не змінює вчорашнього. Сьогоднішній день Твій – це вічність; тому вічний, як і Ти, Син Твій, як Ти сказав: «Сьогодні Я породив Тебе». Усякий час створив Ти і до всякого часу був Ти, і не було часу, коли часу зовсім не було.

Що ж таке час? Хто зміг би пояснити це просто і коротко? Хто зміг би осягнути подумки, щоб ясно про це розповісти? Про що, однак, згадуємо ми у розмові, як про зовсім звичне і знайоме, як не про час? І коли ми говоримо про нього, ми, звичайно, розуміємо, що це таке, і коли про нього говорить хтось інший, ми теж розуміємо його слова. Що ж таке час? Якщо ніхто мене про це не питає, я знаю, що таке час; якби я захотів пояснити це іншому – ні, не знаю. Наполягаю, однак, на тому що твердо знаю: якби ніщо не минало, не було б минулого часу; якби ніщо не приходило, не було б майбутнього часу; якби нічого не було, не було б і теперішнього часу. А як можуть бути ці два часи, минуле і майбутнє, коли минулого вже немає, а майбутнього ще немає? І якби дане завжди залишалося справжнім і не йшло у минуле, тоді це був б уже не час, а вічність; дане виявляється часом тільки тому, що воно йде у минуле. Як же ми говоримо, що воно є, якщо причина його виникнення у тому, що його не буде! Хіба ми помилимося, сказавши, що час існує тільки тому, що щось прагне зникнути? [...]

І, проте, Господи, ми розуміємо, що таке проміжки часу, порівнюємо їх між собою і говоримо, що одні довші, а інші коротші. Ми навіть вимірюємо, наскільки один час довший або коротший іншого, і відповідаємо, що цей проміжок вдвічі або втричі більший або менший від того, чи що обидва рівні. Ми вимірюємо, проте, час тільки поки він йде, так як, вимірюючи, ми це відчуваємо. Чи можна виміряти минуле, якого вже нема, або майбутнє, якого ще немає? Чи насмілиться хто сказати, що можна виміряти не існуюче? Поки час іде, його можна відчувати і вимірювати; коли він пройшов, це неможливо: його вже немає. [...]

Абсолютно зрозумілим є те, що ні майбутнього, ні минулого не існує, і неправильно казати про існування трьох часів: минулого, теперішнього і майбутнього. Правильніше було б, мабуть, говорити так: є три часи – теперішній минулого, теперішній сьогодення і теперішній майбутнього. Якось ці три часи існують у нашій душі, і ніде у іншому місці я їх не бачу: теперішнє минулого – це пам’ять; теперішнє сьогодення – його безпосереднє споглядання; теперішнє майбутнього – його очікування. Якщо мені дозволено буде казати так, тоді я згоден, що є три часи; визнаю, що їх три. Нехай навіть говорять, як прийнято, хоча це і неправильно, що є три часи: минуле, сучасне і майбутнє; нехай говорять. Не про це зараз моя турбота, не сперечаюся із цим і не заперечую; нехай тільки люди розуміють те, що вони говорять і знають, що ні майбутнього немає, ні минулого. Адже рідко слова вживаються у їх власному розумінні; у більшості випадків ми висловлюємося неточно, але нас розуміють.

Я дещо раніше казав про те, що ми вимірюємо час, поки він йде, і можемо казати, що цей проміжок часу вдвічі довший за інший або що вони між собою рівні, і взагалі повідомити ще щось щодо вимірюваних нами частин часу. Ми вимірюємо, як я і казав, час, поки він йде, і якщо б хтось мені сказав: «Звідки ти це знаєш?», Я б йому відповів: «Знаю, бо ми вимірюємо його; того, що немає, ми виміряти не можемо, а минулого і майбутнього немає». А як можемо ми вимірювати справжнє, коли воно не має тривалості? Воно вимірюється, отже, поки проходить; коли воно пройшло, його не виміряти: не буде того, що можна виміряти. Але звідки, яким шляхом і куди йде час, поки ми його вимірюємо? Звідки, як не з майбутнього? Яким шляхом? Тільки через сьогодення. Куди, як не у минуле? Із того, отже, чого ще немає; через те, у чому немає тривалості, до того, чого вже немає. Що ж вимірюємо ми як не час в якомусь його проміжку? Якщо ми говоримо про час: подвійний термін, потрійний, рівний іншому, і т. д. в тому ж роді, то про що говоримо ми, як не про проміжку часу? У якому ж проміжку вимірюється час, поки він йде? У майбутньому, звідки воно приходить? Того, чого ще немає, ми виміряти не можемо. У сьогоденні, через яке воно йде? Те, у чому немає проміжку, ми виміряти не можемо. У минулому, куди воно йде? Того, чого вже немає, ми виміряти не можемо. А ми тільки й говоримо: «Час і час, часи і часи»; «як довго він це говорив»; «як довго він це робив»; «як довго я цього не бачив»; «щоб вимовити цей склад, часу потрібно вдвічі більше, ніж для того, короткого». Ми і говоримо це і чуємо це; самі розуміємо і нас розуміють. Це ясніше ясного, звичайніше звичайного і це ж так темно, що зрозуміти це – це відкриття.

Я чув від одного вченого, що рух сонця, місяця і зірок і є час, але я з цим не згоден. Чому тоді не вважати часом рух всіх тіл? Якби світила небесні зупинилися, а гончарне колесо продовжувало рухатися, то не було б і часу, яким ми вимірювали б його обороти? Хіба не могли б ми сказати, у залежності від того, як рухалось колесо: рівномірно, уповільнюючи свій хід або прискорюючи його, що ці обороти тривали довше, а ті менше? Хіба, говорячи це, ми говорили б поза часом? і не було в наших словах довгих і коротких складів? Адже одні звучали протягом більш тривалого, а інші більш короткого часу. Господи, дай людям у малому побачити закони загальні для малого та великого.

Господь, всього творець» – цей вірш складається із восьми складів, коротких і довгих, що чергуються між собою; є чотири коротких: перший, третій, п’ятий, сьомий; вони одноразові по відношенню до чотирьох довгих: другого, четвертого, шостого та восьмого. Кожен довгий триває вдвічі довше кожного короткого: я стверджую це, вимовляючи їх: оскільки це ясно сприймається слухом, тоді воно так і є. Виявляється – якщо довіряти ясності мого слухового сприйняття – я виміряю довгий стиль коротким і відчуваю, що він дорівнює двом коротким. Але коли один звучить після іншого, спочатку короткий, потім довгий, як же утримати мені короткий, як прикласти його у якості міри до довгого, щоб встановити: довгий рівний двом коротким. Довгий не почне адже звучати раніше, ніж завершиться короткий. А довгий – хіба я вимірюю його, поки він звучить? Адже я вимірюю його тільки по його закінченню. Але, закінчившись, він зникає. Що ж тоді я вимірюю? Де той короткий, яким я вимірюю? Де той довгий, який я вимірюю? Обидва прозвучали, відлетіли, зникли, їх вже немає, а я вимірюю і впевнено відповідаю (наскільки можна довіряти витонченому слуху), що довгий стиль удвічі довше короткого, зрозуміло, по тривалості у часі. І я можу це зробити тільки тому, що ці склади пройшли і закінчилися. Я, отже, вимірюю не їх самих – їх вже немає, – а щось в моїй пам’яті, що міцно закріплене у ній.

В тобі, душа моя, вимірюю я час. Враження від того, що минає залишається у тобі, і його-то, зараз існуюче, я вимірюю, а не те, що пройшло і його залишило. Ось його я вимірюю, вимірюючи час. Ось де, отже, час або ж часу я не вимірюю. [...]

Яким же чином зменшується або зникає майбутнє, якого ще немає? Яким чином зростає минуле, якого вже немає? Тільки тому, що це відбувається у душі, і тільки у ній існує три часи. Вона й чекає, і слухає, і пам’ятає: те, чого вона чекає, проходить через те, що вона слухає, і йде туди, про що вона згадує. Хто стане заперечувати, що майбутнього ще немає? Але у душі є очікування майбутнього. І хто стане заперечувати, що минулого вже немає? Але і досі є в душі пам’ять про минуле. І хто стане заперечувати, що дане позбавлене тривалості: воно проходить миттєво. Тривале майбутнє – це тривале очікування майбутнього. Тривало не минуле, якого немає; тривале минуле – це тривала пам’ять про минуле.

Контрольні питання:

1. Чому Бог існує поза часом

2. Яким чином пояснює Августин три форми часу?

3. Чому джерелом часу є людська душа?

Дата добавления: 2015-05-22