Людське пізнання

Бертран Рассел

Тема: Філософія пізнання

«Факт» у моєму розумінні цього терміна, може бути визначений лише наочно. Все, що є у всесвіті, я називаю «фактом». Сонце – факт; перехід Цезаря через Рубікон був фактом; якщо у мене болить зуб, тоді мій зубний біль є факт, і якщо це твердження істинне, то мається факт, в силу якого воно є істинним, проте якщо цього факту немає, тоді воно помилково. Припустимо, що господар м’ясної крамниці говорить: «Я все розпродав, це факт», – і безпосередньо після цього в крамницю входить знайомий господареві покупець і отримує з під прилавка відмінний шматок ягня. У цьому випадку господар м’ясної крамниці збрехав двічі: один раз, коли він сказав, що все розпродав, і інший – коли сказав, що цей розпродаж є фактом. Факти є те, що робить твердження істинними або помилковими. Я хотів би обмежити слово «факт» мінімумом того, що повинно бути відомо для того, щоб істинність або хибність всякого твердження могла витікати аналітично у тих, хто стверджує цей мінімум.

Під «фактом» я маю на увазі щось безпосередньо наявне, незалежно від того, визнають його таким чи ні. Якщо я дивлюся в розклад поїздів і бачу, що є ранковий десятигодинний поїзд до Единбургу, тоді якщо розклад вірний, потяг дійсно існує і це є «фактом». Затвердження в розкладі саме є «фактом», незалежно від того, точно воно чи ні, воно тільки стверджує факт, якщо воно істинно, тобто якщо є дійсний поїзд. Більшість фактів не залежать від нашого воління, тому вони називаються «суворими», «упертими», «неусувними». Фізичні факти у більшій своїй частині не залежать не тільки від нашого хвилювання, але навіть від нашого досвіду.

Усе наше пізнавальне життя є з біологічної точки зору частиною процесу пристосування до фактів. Цей процес має місце, у більшій чи меншій мірі, в усіх формах, але називається «пізнавальним» тільки тоді, коли досягає певного рівня розвитку. Оскільки не існує різкої межі між нижчою твариною і найвидатнішим філософом, остільки ясно, що ми не можемо сказати точно, в якому саме пункті ми переходимо зі сфери простої поведінки тварини у сферу, яка заслуговує найменування «пізнання». Але на кожному шаблі розвитку має місце пристосування, і те, до чого тварина пристосовується, є середовище фактів.

«Віра», до розгляду якої ми переходимо, володіє притаманною їй за її природою і тому неминучою визначеністю, причина якої знаходиться у безперервності розумового розвитку від амеби до homo sapiens. В її найбільш розвинутій формі, досліджуваної головним чином філософами, вона проявляється в утвердженні пропозиції. Понюхавши повітря, ви вигукуєте: «Боже! У будинку пожежа!». Або, коли плануючи пікнік, ви говорите: «Подивіться на хмари. Буде дощ». Такі зауваження, якщо ви не маєте на увазі ввести в оману, виражають віру. Ми так звикли до вживання слів для вираження віри, що може здатися дивним говорити про «віру» у тих випадках, коли слів немає. Але ясно, що навіть тоді, коли слова вживаються, вони не виражають суть справи. Запах горіння змушує вас спочатку думати, що будинок горить, а потім з’являються слова, але не в якості самої віри, а в якості способу оформлення її в такий спосіб поведінки, завдяки якому вона може бути повідомлена іншим.

Я пропоную тому трактувати віру як щось таке, що може мати доінтелектуальний характер і що може виявлятися в поведінці тварин. Я схильний думати, що іноді чисто тілесне стан може заслуговувати назви «віри». Наприклад, якщо ви входите в темряві у вашу кімнату, а хтось поставив щось на незвичайне місце, ви можете натрапити на крісло тому, що ваше тіло вірило, що у цьому місці немає крісла… Віра, як я розумію цей термін, є певний стан або тіла, або свідомості, або того й іншого. Щоб уникнути багатослівності, я буду називати її станом організму і буду ігнорувати різницю між тілесними та психічними факторами.

У тварини або дитини віра виявляється в дії або в серії дій. Віра собаки в присутність лисиці виявляється в тому, що вона біжить по сліду лисиці. Але у людей, у результаті володіння мовою і затриманих реакцій, віра часто стає більш-менш статичним станом, що містить у собі, можливо, проголошення або уяву відповідних слів, а також почуття, які становлять різні види віри. Що стосується цих останніх, то ми можемо назвати: по-перше, віру, пов’язану з наповненням наших відчуттів висновками, властивими тваринам; по-друге, спогад, по-третє, очікування; четверте, віру, нерефлекторно породжувану свідченням, і, по-п’яте, віру, що випливає із свідомого висновку. Можливо, що цей перелік є одночасно і неповним і, частково, надто повним, але, звичайно, сприйняття, спогад і очікування відрізняються один від одного у відносинах пов’язаних з ними почуттів. «Віра» тому є широким родовим терміном, а стан віри не відрізняється різко від близьких до нього станів, які зазвичай не вважаються вірою.

Коли слова тільки виражають віру, яка відноситься до того, що вони позначають, віра, що виявляється словами, в такій же мірі невизначена, в якій невизначено значення слів, що її виражають. Поза сферою логіки і чистої математики не існує слів, сенс яких був би абсолютно точним, не виключаючи навіть таких, як «сантиметр» і «секунда». Тому навіть тоді, коли віра виражається в словах, які мають ту вищу ступінь точності, до якої тільки здатні емпіричні слова, все-таки залишається більш-менш неясним питання про те, що являє собою те, у що ми віримо.

Розглянемо випадок віри, виражений у словах, з яких всі дають найбільшу із можливих ступенів точності. Припустимо заради конкретності, що я вірю в пропозицію: «Мій зріст більше 5 футів 8 дюймів і 5 футів 9 дюймів». Назвемо цю пропозицію «S». Я ще не ставлю питання, що робить цю пропозицію істинною або що дає мені право сказати, що я знаю щодо її істинності; я ставлю питання тільки: що відбувається в мені, коли я вірю і висловлюю свою віру за допомогою пропозиції «S»? Ясно, що на це питання не можна правильно відповісти. З певністю можна сказати тільки, що я перебуваю в такому стані, який за певних обставин може бути виражено словами «цілком правильно», і що зараз, поки ще нічого не змінилося, у мене є ідея цих обставин разом з почуттям, яке може бути виражене словом «так». Я можу, наприклад, уявити себе біля стінки зі шкалою футів і дюймів і бачити в уяві верхівку моєї голови, між відмітками на шкалі і мати почуття згоди по відношенню до цієї уявної картині. Ми зможемо вважати це сутністю того, що може бути названо «статичної» вірою в протилежність вірі, виявленою в дії: статична віра складається з ідеї або образу, сполученого з почуттям згоди.

Я переходжу тепер до визначення «істини» і «омани». Деякі речі очевидні. Істинність є властивість віри і, як похідне властивість пропозицій, що виражають віру. Істина полягає у певному відношенні між вірою і одним або більше фактами, іншими, ніж сама віра. Коли це відношення відсутнє, віра виявляється помилковою… Зовсім не очевидними є: природа відносин між вірою і фактом, до якого вона відноситься; визначення можливого факту, що робить дану віру істинною; значення вжитого в цьому реченні слова «можливого». Поки немає відповіді на ці питання, ми не можемо отримати жодного адекватного визначення «істини».

У разі істинної віри існує факт, до якого вона має певне відношення, а у разі помилкової – такого факту немає. Щоб визначити «істину» і «оману», ми потребуємо в описі того факту, який робить дану віру істинною, причому цей опис не повинен нічого стосуватися, якщо віра помилкова. Подібним же чином нам потрібен опис факту чи фактів, які, якщо вони дійсно існують, роблять віру істинною. Такий факт чи факти я називаю «фактом-верифікатором» віри.

Значення речення складається із значень вхідних у нього слів і з правил синтаксису. Значення слів повинні виходити із досвіду, а значення речення не потребує цього Я з досвіду знаю значення слів «людина» і «крила» і, отже, знаю значення речення: «Існує крилата людина», хоча я і не сприймав в досвіді того, що означає це речення. Значення речення завжди може бути зрозуміле як у деякому сенсі опис. Коли це опис дійсно описує факт, речення буває «істинним»; якщо ж ні, тоді воно «хибне».

Важливо при цьому не перебільшувати роль умовності. Поки ми розглядаємо віру, а не речення, у яких вона виражається умовність не грає ніякої ролі. Припустимо, що ви очікуєте на зустріч із людиною, яку ви любите, але яку деякий час не бачили. Ваше очікування цілком може бути безсловесним, навіть якщо воно є складним. Ви можете сподіватися, що ця людина при зустрічі буде посміхатися; ви можете згадувати її голос, її ходу, вираз її очей; очікуване вами може бути таким, що тільки вправний художник міг би висловити, і не словами, а на картині. У цьому випадку ви очікуєте того, що відомо вам з досвіду, і істина чи хиба вашого очікування буде «істинною», якщо враження від зустрічі, буде таким, що могло би бути прототипом вашої ідеї, якби порядок подій у часі був би зворотнім. Це ми і висловлюємо, коли говоримо: «Це те, що я очікував побачити». Умовність з’являється тільки при перекладі віри у мову... Більш того, відповідність мови і віри, за винятком абстрактного змісту, зазвичай ніколи не буває точною: віра багатше за складом і деталям, ніж речення, яке вибирає тільки деякі найбільш помітні риси. Ви говорите: «Я скоро його побачу», а думаєте: «Я побачу його усміхненим, постарілим, дружньо налаштованим, але сором’язливим, з шевелюрою в безладді і в нечищених черевиках» і так далі, із нескінченним різноманіттям подробиць, про половину із яких ви можете навіть не усвідомлювати.

Віра, що відноситься до того, що не міститься у досвіді, відноситься, не до індивідуумів поза досвідом, а до класів, жоден член яких не представлений у досвіді. Віра повинна бути завжди доступною розкладанню на елементи, які досвід зробив зрозумілими, але коли віра набуває логічну форму, вона вимагає іншого аналізу, який припускає компоненти невідомі досвіду. Якщо відмовитися від такого психологічного аналізу, який спричиняє оману, тоді у загальній формі можна сказати: будь-яка віра, яка не є простим імпульсом до дії, має образотворчу природу, з’єднану із почуттям схвалення або несхвалення; у разі схвалення вона «істинна», якщо є факт, що має із зображенням, у яке вірять, таку ж подібність, яке має прототип із образом; у разі несхвалення вона «істинна», якщо такого факту немає. Віра, яка не є істинною, називається «хибною». Це і є визначення «істини» і «омани».

Яку ознаку, крім істинності, повинна мати віра для того, щоб вважатися знанням? Проста людина сказав би, що повинно бути надійне свідоцтво, здатне підтвердити віру. Зі звичної точки зору це правильно для більшості випадків, у яких на практиці виникає сумнів, але у якості вичерпної відповіді на питання це пояснення не прийнятне. «Свідоцтво» складається, з одного боку, із фактичних даних, які приймаються за безсумнівні, і, з іншого боку, із певних принципів, за допомогою яких з фактичних даних робляться висновки. Зрозуміло, що цей процес незадовільний, якщо ми знаємо фактичні дані і принципи виведення тільки на основі свідоцтва, так як у цьому випадку ми потрапляємо в порочне коло або в нескінченний регрес. Ми повинні тому звернути нашу увагу на фактичні дані і принципи виведення. Ми можемо сказати, що знання полягає, по-перше, з певних фактичних даних і певних принципів виводу, причому ні те, ні інше не потребує стороннього свідоцтва, і, по-друге, з усього того, що може утверджуватися за допомогою застосування принципів виведення до фактичних даних. За традицією вважається, що фактичні дані забезпечуються сприйняттям і пам’яттю, а принципи виведення є принципами дедуктивної і індуктивної логіки.

Існує три способи, які були запропоновані для того, щоб впоратися із труднощами у визначенні «пізнання». Перший, і самий старий, полягає у підкресленні поняття «само очевидність». Другий полягає в усуненні відмінностей між засновками й висновками і у твердженні, що пізнання полягає в когерентності усякого предмета віри. Третій і найбільш радикальний, полягає у вигнанні поняття «пізнання» зовсім і в заміні його «вірою, яка обіцяє успіх», де «успіх» може, ймовірно, витлумачуватися біологічно.

Ми, мабуть, прийшли до висновку, що питання пізнання є питання міри очевидності. Вища ступінь очевидності укладена у фактах сприймання і у неспростовності дуже простих доказів. Найближчим до них ступенем очевидності володіють живі спогади. Якщо випадки віри є кожен окремо в якійсь мірі правдоподібним, вони стають більш правдоподібними, якщо зв’язуються в логічне ціле… Разом з тим, не будемо забувати, що питання: «Що ми маємо на увазі під поняттям «пізнання»?» - Не є питанням, на яке можна дати більш визначену і недвозначну відповідь.

Контрольні питання:

4. Як розуміє «факт» Б. Рассел?

5. Яким чином пов’язані віра та факт?

6. Що є істиною?

7. Як пов’язані віра та істина

Дата добавления: 2015-05-22