Грошово-кредитне регулювання

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Воно здійснюється шляхом розробки і реалізації грошово-кредитної політики центрального банку.

Основною метою грошово-кредитної політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю й стабільністю цін. Грошово-кредитне регулювання економіки здійснюється через НБУ шляхом регулювання попиту і пропозиції на залучені кошти. Грошово-кредитне регулювання спрямовано передусім на регулювання обсягу грошової маси задля досягнення росту сукупного обсягу виробництва та зайнятості при стабільному рівні цін. Грошово-кредитне регулювання спрямоване на збільшення грошової пропозиції у періоди спаду обсягів виробництва для заохочення видатків і відповідного зменшення такої пропозиції грошей у періоди розширення ділового циклу з метою зменшення видатків.

Зауважимо, що грошово-кредитному регулюванню притаманний ряд недоліків, зокрема, у періоди економічних криз та глибоких депресій банківські установи можуть прийняти рішення про припинення кредитування економіки з метою збереження власної ліквідності, в такому випадку грошово-кредитне регулювання центрального банку буде недієвим. Також недоліком грошово-кредитного регулювання є відсутність гарантованого впливу на інвестиції. Так, центральний банк з метою скорочення обсягів інвестицій може прийняти рішення про підвищення облікової ставки, відповідно кредити комерційних банків подорожчають, однак це не гарантує зменшення інвестицій, які можуть здійснюватися з інших міркувань. Не виключена й протилежна ситуація, коли при зменшенні відсоткових ставок відповідного розширення інвестицій не відбувається. В такому випадку дії центрального банку також будуть неефективними.

В основі грошово-кредитного регулювання повинні бути закладені такі принципи:

–адекватність, інакше кажучи відповідність методів грошово-кредитного регулювання реальному стану економіки. Перш за все не слід автоматично переносити методи грошово-кредитного регулювання західних країн на вітчизняну економіку, а обирати лише ті, що відповідатимуть її потребам;

–гнучкість, тобто методи такого регулювання мають змінюватися залежно від ситуації. Головним завдання центрального банку має стати визначення того, які складові грошово-кредитного регулювання мають бути постійними, а які змінюватимуться у відповідності до ситуації;

–систематичність, себто дотримання обраної політики регулювання упродовж певного часового періоду. Це надасть можливість досягти бажаного ефекту.

Отже, на різних етапах економічного розвитку доцільно застосовувати різні методи грошово-кредитного регулювання, а основним його завданням має бути пом’якшення або профілактика протиріч ринкового механізму. В умовах розвинутої та нормально функціонуючої економіки використання грошово-кредитного регулювання має зводитися до максимально можливої синхронізації економічних процесів. В умовах же серйозних проблем в економіці країни непрямих методів грошово-кредитного регулювання може виявитися недостатньо, і вони мають бути доповнені прямим регулюванням з боку держави. Для підвищення дієвості грошово-кредитного регулювання важливим є комплексне та раціональне застосування принципів і монетаристської, і кейнсіанської теорій грошово-кредитного регулювання.

42. Державні замовлення як елемент державного регулювання економіки.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб. Державні потреби — це потреби країни в продукції, необхідній для розв’язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення й підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних ЦКП, забезпечення функціонування установ сектору загального державного управління.

Державні замовники - це міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, державні адміністрації, державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

Виконавці державного замовлення - це суб"єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

Система державного замовлення (державного контракту) в промисловості покликана задовольнити потреби держави у виробництві продукції виробничо-технічного призначення, товарах народного споживання, а також надати державну підтримку найважливішим галузям та забезпечити виконання міждержавних угод.

43. Сутність соціально-економічної стратегії.

Згідно з теорією менеджменту стратегія — це детальний, усебічний комплексний план, спрямований на втілення місії організації держави. Місія держави зумовлена самою її сутністю, чітко визначеною метою її існування. Питання про побудову цілей належать до найбільш актуальних теоретичних і практичних проблем.
Центральною, визначальною вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, що зумовлює якість самого суспільства, забезпечує його збереження та вдосконалення.

Стратегічні цілі розгортаються в тактичні. Тактика визначає цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей. Тактичні цілі, як правило, фіксують великі блоки дій.

Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрямок, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом, і означає перехід від «людини для економіки» до «економіки для людини».

Стратегію соціально-економічної політики України на сучасному етапі висвітлено в посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.». Визначальними пріоритетами на цей період проголошено такі.
1. Створення необхідних передумов для прискореного зростання економіки. Пріоритетом економічної політики, її своєрідним епіцентром має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6—7%. Лише такі темпи є достатніми для реалізації невідкладних завдань соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні життєвого рівня населення і передовсім малозабезпечених громадян.
2. Опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Україна має вагомі об’єктивні передумови формування інноваційної стратегії довгострокового економічного розвитку. Це наявність висококваліфікованих трудових ресурсів, сучасної мережі навчальних закладів тощо.
3. Здійснення активної аграрної політики, яка має спрямовуватися на якнайшвидше подолання кризових процесів, забезпечення необхідної адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон’юнктури, зміцнення їхнього фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством.
4. Перебудова соціальної сфери. Особливо важливим пріоритетом на наступні п’ять років є подолання існуючого нині штучного зниження вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних витрат.

44. Соціально-економічне прогнозування.

Прогнозування - специфічний вид пізнавальної діяльності, шо припускає дослідження ше не існуючого об'єкта. Прогнозування -процес формування прогнозу про розвиток об'єкта на основі вивчення тенденцій його розвитку.

Одним з важливих напрямків прогнозування суспільного розвитку є економічне прогнозування. Економічне прогнозування -наукова економічна дисципліна, що має своїм об'єктом процес конкретного розширеного відтворення, а предметом - пізнання можливих станів функціонуючих економічних об'єктів у майбутньому, дослідження закономірностей і способів розробки економічних прогнозів. Економічне прогнозування -це процес розробки економічних прогнозів, заснований на наукових методах пізнання економічних явищ і використанні всієї сукупності методів, засобів і способів економічної прогностики.

За масштабом прогнозування виділяють:

макроекономічний і структурний (міжгалузевий і міжрегіональний) прогнози; прогнози розвитку галузевих комплексів (паливно-енергетичного, агропромислового, сфери обслуговування населення та ін.); прогнози галузеві і регіональні; прогнози на рівні окремих підприємств; прогнози виробництва окремих продуктів.

За часом прогнози поділяються таким чином: оперативні; короткострокові; середньострокові; довгострокові.

Науковий аналіз соціально економічних процесів і тенденцій за змістом передбачає три стадії.

Ретроспекція (лат. — погляд в минуле) — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта для одержання його систематизованого опису.

Діагноз (грец. — розпізнання, визначення) — етап прогнозування, на якому досліджується об’єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку і вибору методів і моделей прогнозування.

Проекція (лат. — погляд в майбутнє) — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз об’єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності або обґрунтованості прогнозу.

Об´єктом соціально-економічного прогнозування є економічний і соціальний потенціал України (галузі, регіону, підприємства), який включає: сукупність трудових ресурсів (трудовий потенціал ), природних ресурсів, галузей матеріального виробництва (промислово-виробничий потенціал), галузей невиробничої сфери ( соціальний потенціал ), сферу науки і наукового обслуговування, передовий досвід ( науково-технічний потенціал ). Суб´єктом прогнозування виступає держава в особі державних органів управління певного ієрархічного рівня, економічних служб органів місцевого самоврядування, економічних підрозділів підприємств та організацій різних форм власності.

45. Макроекономічне планування.

Макроекономічне планування - це цілеспрямована діяльність органів державного управління із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки в майбутньому та досягнення їх з найменшими витратами суспільної праці. Планування є важливою сферою практичної діяльності, засобом реалізації економічної політики, враховує внутрішні та зовнішні умови розвитку країни. Планування передбачає розробку та обгрунтування планових показників, які характеризують розвиток економіки в майбутньому; економічних нормативів, які визначають взаємовідносини з державою, фінансово-бюджетною системою. Воно охоплює всі аспекти соціально-економічного розвитку, науку, культуру, освіту, охорону здоров'я…

Основні функції макроекономічного планування: 1. Визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки. 2. Забезпечення найоптимальнішого варіанта розвитку національної економіки (найкоротшого і найефективнішого способу досягнення поставленої цілі). 3. Координація економічної діяльності суб’єктів господарювання (забезпечення інформацією, стимулювання, організація тощо). 4. Гармонізація економічних інтересів суб’єктів господарювання. 5. Контроль за ходом реалізації цілей та завдань, оперативне регулювання умов господарювання або зміну завдань економічної політики держави. Структуризація (елементи) макроекономічного планування:

Директивне планування діяло в більшості країн з централізованою системою управління економікою. Його суть полягала в тому, що централізовано розроблені планові показники розроблялися вищою за рівнем ланкою управління народним господарством і доводилися нею нижчій за рівнем ланці для обов'язкового виконання. Виконання доведених планових показників забезпечувалося виділенням відповідних фондів, трудових ресурсів і стимулювалося преміями та відзнаками. За невиконання планових завдань керівники несли персональну адміністративну та партійну відповідальність.

Індикативне планування передбачає процес формування заходів рекомендаційного характеру, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави і створення таких умов для суб'єктів господарювання, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань. Індикативне планування характерне для змішаної економіки.

Системне планування передбачає системний підхід до національної економіки, формування планових завдань з урахуванням усіх факторів розвитку, сфер економіки, територій; глибокий аналіз способів досягнення цілей і завдань та вибір оптимального варіанта розвитку економіки, аналіз результатів реалізації плану.

Протекціоністське планування спрямоване на захист інтересів груп та осіб, які отримують певні вигоди від реалізації передбаченого плану заходів.

Аполітичне планування розглядається як чисто технічна діяльність органів державного управління, спрямована на пошук консенсусу інтересів, певних компромісів для забезпечення поступального розвитку економіки, досягнення найкращого результату.

Стратегічне планування передбачає концентрацію зусиль і ресурсів держави на вирішенні найактуальніших, стратегічно важливих проблем розвитку національної економіки.

Тактичне планування розглядається як інструмент реалізації стратегічних цілей і завдань. У тактичних планах передбачається сукупність заходів, порядок та терміни їх реалізації, ресурси тощо.

46. Державне програмно-цільове планування.

Наявність вад ринкового саморегулювання та вад державного втручання в економіку породжує складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких пов’язане з використанням так званого програмно-цільового методу планування.

Використання програмно-цільового методу планування перед­бачає: • визначення проблеми та формулювання цілей; • розробку й реалізацію програми, спрямованої на досягнення цілей; • систематичний контроль за якістю та результатами робіт, передбачених програмою; • коригування заходів, спрямованих на реалізацію цілей.

Застосування програмно-цільового підходу зумовлене ба­гатьма факторами: наявністю незадоволеного попиту на продукцію (роботи, послуги); надмірними витратами ресурсів і, як наслідок, виникненням негативних зовнішніх ефектів (екстерналій); потребою в глибоких структурних перетвореннях; реакцією на політичний тиск або підприємницьку ініціати­ву і т. п.

Програмно-цільовий метод планування реалізується через цільові комплексні програми. Цільова комплексна програма (ЦКП) — це документ, в якому міститься визначений за ресур­сами, виконавцями та строками здійснення комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей. Цілі, на які має бути спрямована ЦКП, обумовлені стратегією соціально-економічної політики держави, наявністю певної конкретної або кількох су­міжних соціально-економічних проблем.

По спрямованості державні цільові програми діляться на: економічні, створені задля рішення комплексних галузевих і міжгалузевих проблем виробництва, підвищення його ефективності і якісних характеристик, забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв, розвиток виробничу кооперацію; наукові, метою якого є забезпечення виконання фундаментальних досліджень у сфері природних, суспільних соціальних і технічних наук; науково-технічні, розробляються на вирішення найважливіших науково-технічних проблем, створення принципово нових технологій, коштів виробництва, матеріалів, інший наукомісткої і конкурентоспроможної продукції; соціальні, які передбачають розв'язання проблеми підвищення рівня та якості життя, проблем безробіття, посилення соціального захисту населення, поліпшення умов праці, розвитку здоров'я та освіти; національно-культурні, створені задля розв'язання проблеми національно-культурного розвитку, зберегти національно-культурного спадщини, задоволення інтелектуальних і духовних потреб людини; екологічні, метою якого є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастроф екологічного характеру і ліквідація наслідків; оборонні,разрабативающиеся з метою посилення обороноспроможності держави; правоохоронні, створені задля забезпечення правоохоронної діяльності, боротьби з злочинністю й форми державної безпеки.

Для програмно-цільового методу на сучасному розвитку освіти характеризуєтся тим, що він забезпечує реалізацію одночасно двох типів інтеграції: просторової, коли потрібно об'єднати зусилля суб'єктів і тимчасової, коли потрібно домогтися чіткої послідовності і єдності різних етапів (стадій) загального процесу руху до кінцевої мети, передбаченої програмою.

Основне в програмно-цільовому підході – це органічне єдність чітко структурованої змістову частину програми з формуванням та використанням організаційного й фінансового механізмів його реалізації, контролем реалізації (останнє є це й елементом активно функціонуючої зворотний зв'язок). Проте, як і раніше, що програмно-цільовий метод планування служить найважливішим інструментом здійснення державної політики у економіки України, нині ефективність невелика, і найчастіше воно замінюється поточним адміністративним управлінням.

Дата добавления: 2015-05-22