Закони економічного прогресу

По­літекономія повинна вивчати виробничі відносини не як ізольо­вану автономну систему, а в тісній взаємодії як з продуктивними силами, так і з усіма елементами надбудови.

Саме через інтереси як спонукальні мотиви й проявляються виробничі відносини. Тому інтереси розглядаються як рушійна сила економічного прогресу.

Найбільш глибокий і радикальний вплив на економічний базис має політика (як елемент надбудови). Економіка й політика взагалі невіддільні одна від одної. Тим більше (як було показано раніше) економіка й економічна політика. Зміст політики, її характер, спрямованість, в підсумку визначається економікою, тобто сукупністю виробничих відносин даного суспільства. Політика є концентрованим виразом економіки, її узагальненням. Тому коріння будь-якої політики слід шукати в економічних відносинах, в економіці. В той же час політика сама активно впливає на економіку, на суспільне життя. Вона може бути як могутнім двигуном економічного прогресу, так і його гальмом.

З допомогою своєї політики сучасна держава "вклинюється" у взаємодію виробничих відносин з продуктивними силами і цим може або сприяти зародженню й утвердженню нових виробничих відносин (якщо політика побудована на вимогах економічних законів), або штучно стримувати, консервувати їхні форми (якщо політика волюнтаристська). Тим самим розвиток продуктивних сил буде або стимулюватися, або гальмуватися.

Рівень розвитку продуктивних сил виражається у зростанні фактичної ефективності виробництва, що повинно проявлятися в економії робочого часу.

Головною тенденцією в процесі розвитку людства є тенденція до економії робочого часу та збільшення за рахунок цього вільного часу для всебічного розвитку людини.

Економія часу виступає як перший економічний закон, який відображає загальну основу та внутрішню логіку економічного прогресу. Ступінь економії робочого часу характеризує продуктивність праці.

Тому зростання продуктивності праці (економія робочого часу) може бути досягнуто лише двома шляхами:

1) шляхом застосування більш досконалої техніки й техноло­гії, більш ефективних предметів праці; підвищення кваліфікації працівників, кращої організації праці, більш досконалого управ­ління та інших методів, які передбачають прогресивні зміни в корисній формі праці, що веде до збільшення виробництва за одиницю часу або до зменшення часу на виробництво одиниці продукції;

2) шляхом є збільшення напруження (фізичного, розумового) праці за одиницю часу, що також веде до збільшення виробництва продукції за одиницю часу.

В економічному розвиткові перемагає той спосіб виробництва, який може забезпечити більш високий рівень продуктивності праці або, що те ж саме, більшу економію часу.

Все це характеризує економію часу як важливий критерій економічного прогресу.

Економія часу в остаточному підсумку матеріалізується в зростанні маси йнормидодаткового продукту. Додатковий продукт виникає лише на певному етапі розвитку продуктивних сил. З того моменту значення додаткового продукту в розвитку суспільств визначається тим, що він є матеріальною основою, по-перше, для безперервного зростання та вдосконалення виробництва; по-друге, для збільшення в майбутньому додаткового продукту; по-третє, для розвитку науки, культури і всієї соціальної сфери; по-четверте, він є реальною основою зростання добробуту населення.

Тому зростання маси й норми додаткового продукту виступає теж одниміз критеріїв економічного прогресу.

Еволюційний розвиток НТП не обмежується кількісними змінами, а передбачає і певні якісні зрушення, які спільно готують основу для кардинальних сутнісних перетворень. В умовах НТР зв'язок між наукою і технікою стає такий тісний, що наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу, стає найдинамічнішим елементом у системі «наука–техніка–виробництво». Водночас еволюційна форма НТП здійснюється здебільшого в межах панівного технологічного способу виробництва, готує ґрунт для переходу розвинутого технологічного способу виробництва – в інший, розвинутіший. Але цей перехід відбувається внаслідок науково-технічної революції(НТР).

3.4. Науково-технічна революція (НТР): основні етапи та сучасні особливості

Науково-технічна революція (НТР) – це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.

Суть НТР у тому, що вона означає стрибок у розвитку продуктивних сил суспільства, перехід їх в якісно новий стан на основі докорінних змін у системі наукових знань. Проявляється це в тому, що НТР перетворює весь технологічний спосіб виробництва, всі його сторони й компоненти: засоби праці, предмети праці, енергети­чні основи, технологію й організацію. Вона суттєво впливає й на головну продуктивну силу суспільства – людину.

В історії розвитку техніки виділяють такі основні етапи. Перший почався з виникненням первісного ладу, появою найелементарні­ших знарядь праці і тривав до кінця XVIII – початку XIX ст., тобто до виникнення машинного виробництва. Цей етап охоплює приблизно 3 млн. років існування люд­ського суспільства, а притаманний йому технологічний спосіб виробництва ґрунтується на ручній праці.

На першому етапі техніка розвивалася на основі ем­піричних знарядь і практичного досвіду людей. Головни­ми віхами її розвитку в цей період було виготовлення знарядь праці з каменю, бронзи, а пізніше із заліза, що дало відповідну назву вікам: кам'яний, бронзовий та за­лізний. В умовах цього технологічного способу виробництва існували первісний, рабовласницький, феодальний і більша частина нижчої стадії розвитку капіталістичного ладу (з початку XVI до кінця XVIII ст.). Розвиток науки і техніки в докапіталістичних формаціях здійснювався відокремлено. І лише в XVI–XVIII ст. почався процес поступового зближення наукового й технічного прогресу.

Другий етап тривав до початку розгортання НТР і ґрунтувався на машинній праці. Наслідком перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу, як і кумулятивної дії інших факторів, став перехід НТР у другий етап свого розвитку, який почався в середині 70-х років XX ст. (перший етап в середині 50-х років XX ст.), і поява в системі продуктивних сил ще одного елементу – інформації.

Цей етап розвитку НТР, пов'язаний передусім з електронною автоматизаці­єю матеріального виробництва й обігу, науково-технічної творчості. Його вихідним пунктом є поява і розвиток мі­кропроцесорів на великих інтегральних схемах – мікропроцесорна революція. Так, кристал площею 1 кв. см може за допомогою магнітних хвиль нагро­маджувати до 5 млн. біт інформації. Така мініатюризація основних блоків ЕОМ, у тому числі пристроїв пам'яті (або блоків пам'яті), дала змогу підключати їх до будь-якої машини і механізму як керуючу частину. Як результат – поява досконалих комп'ютерів, електронних блоків упра­вління в побутовій техніці тощо.

2= новий?

Новий етап НТР позначений також інтенсивним розвитком біотехнології, зокрема генної клітинної інженерії, що забезпечує передумови для розгортання біотехнологічної революції: створення нових організмів з наперед заданими властивостями, зміна спадкових якостей сільськогосподарських рослин і тварин. На основі біотехнології виникають нові галузі промисловості, суттєво скорочується енергомісткість і матеріаломісткість у сільському господарстві, нафтовій, хімічній галузях, революціонізується медицина, виробництво продуктів харчування тощо, посилюється процес інтенсифікації виробництва.

Новітнім напрямом сучасного етапу НТР є комплексне застосування різних засобів інформації (у тому числі супутників зв'язку) і зв'язку, передусім тих, які впливають на людські відчуття (візуальні та слухові), і нові методи роботи з такими засобами, внаслідок чого відбувається їх інтеграція та виникають нові джерела інформації. Використання мультимедіа поліпшує доступ до зовнішньої інформації, вдосконалює планування, маркетингові дослідження, моделювання різних об'єктів і процесів тощо. Виникають віртуальні університети, забезпечено широкий доступ до Інтернету, з'являються машини, що впливають на емоції та почуття людей тощо. Каталізатором науково-технічного й економічного прогресу в усіх галузях економіки є космонавтика, освоєння космічного простору.

Бурхливий розвиток електронної техніки зумовлює поступове перетворення всієї інформаційної діяльності, створення могутніх індустріально-інформаційних комплексів як у національних, так і в міждержавних межах. Наприклад, частка електронної промисловості, телекомунікацій та інформаційних послуг у ВНП Японії становить нині 20 %, а майже 70 % робочої сили зайнято в інформаційному та комунікаційному секторах економіки.

Тому сучасний етап науково-технічної революції можна назвати комп'ютерно-інформаційним.

Термін «науково-технічна революція» уперше ввів у науковий обіг Дж. Бернал у книзі «Світ без війни», що вийшла в колишньому СРСР 1960 р.

Рис. 3.3. НТР та особливості її сучасного етапу

Основні риси НТР:

1. Перетворення науки на безпосередньо продуктив­ну силу. Наука – це загальний духовний продукт сус­пільного розвитку, загальний інтелект, суспільне знання. Процес такого перетворення, як уже зазначалося, почався ще в період першої промислової революції, а завер­шився лише в епоху НТР. Його особливістю є випереджу­юче зростання науки в системі «наука–техніка–виробництво». У свою чергу, закономірність розвитку науки полягає в тому, що її прогрес у певний проміжок часу залежить від маси знань, успадкованих від попередніх поколінь, а в наш час – і від засвоєння, активної переробки наукових знань, набутих в інших країнах, від інтернаціоналізації науки.

Функцію безпосередньо продуктивної сили наука ви­конує насамперед традиційним шляхом, тобто через меха­нізм реалізації наукових винаходів у машинах, робочій силі, предметах праці та інших елементах продуктивних сил, а також шляхом перетворення науки на самостійний фактор виробництва, на відносно самостійну рушійну си­лу економічного прогресу. Перетворення науки на безпо­середньо продуктивну силу супроводжується появою в ній функції управління виробництвом, розширенням меж продуктивної праці, сукупного виробника. У ході цього процесу поглиблюється також суспільний поділ праці, розширюються масштаби товарного виробництва тощо.

2. Фундаментальні зміни в техніці – штучно ство­рених засобах праці, які посідають проміжне місце у вза­ємодії людини і природи. В історії розвитку техніки роз­різняють три основні етапи: інструменталізація (знаряд­дя ручної праці), механізація (машинна праця) й автома­тизація (автоматизована праця). Остання є матеріальною основою виникнення і розвитку нового сучасного техно­логічного способу виробництва. Центральною ланкою ре­волюційного перетворення в цей період є істотна якісна зміна робочих машин і поява четвертої ланки машин — автоматично керуючого пристрою, який долає обмеже­ність психофізичних можливостей людини як суб'єкта, що управляє, й істотно змінює роль людини в процесі ви­робництва. Отримуючи імпульс від розвитку науки, зо­крема від відкриття нових властивостей матерії, розробки нової техніки, конструкційних матеріалів, джерел енергії та ін., техніка стає проміжною ланкою на шляху здійс­нення НТР і, у свою чергу, дає науці стимули розвитку.

Сучасна техніка все більше охоплює такі види трудо­вої діяльності людини, як технологічна, транспортна, енергетична і контрольно-управлінська. Впровадження принципу нової техніки в процес виробництва безпосе­редньо впливає на предмети праці найновішої технології; на структуру речей на молекулярному, атомному та суб­атомному рівнях, що спричиняє якісні зміни у змісті праці людини, сприяє розвитку її сутнісних сил у проце­сі виробництва. Якщо в умовах машинного виробництва мало місце технологічне підпорядкування праці капіта­лом, то автоматизована система машин є матеріальною основою для подолання техніко-економічного відчужен­ня. Праця людини все більше замінюється працею ма­шин, людина звільняється не лише від ручної праці, а й від виконавчих функцій, частково від функцій розумової праці нетворчого змісту. Відбувається перетворення про­цесу виробництва на науково-виробничий процес, який все більше ґрунтується на використанні потенціалу сил природи. В результаті функціонування автоматизованої системи машин людина виходить з безпосереднього про­цесу виробництва і стає поряд з виробництвом, а автома­ти, крім чисто виконавських функцій, все більше викону­ють функції контролю й управління. Так уперше за всю історію людської цивілізації людина починає виконувати функції, що відповідають її природі, а це створює небаче­ний простір для розвитку її особистості, сутнісних сил.

3. Докорінні перетворення головної продуктивної си­ли – людини. Вони полягають у гармонійному поєднан­ні розумових, фізичних, психічних зусиль людини, в її духовному збагаченні. Докорінне перетворення робочої сили передбачає перевагу розумових зусиль, духовних здібностей людини в організації й управлінні виробницт­вом, високий рівень освіти і кваліфікації, що дає змогу швидко здійснювати перехід до інших видів праці, забез­печує професійну мобільність. Таке перетворення також означає, що серед потреб людини вирішальну роль віді­граватимуть потреби у вільній і творчій праці, універ­сальному характері дій особи, у власному вдосконаленні її, виявленні талантів. Сюди також належать потреби у всебічному розвитку здібностей людини до сприйняття знань, максимально можливому продовженні активного життя. З цього моменту почнеться розвиток людини як самомети, або абсолютне виявлення її творчих обдару­вань, всіх людських сутнісних сил. Особа, яка володіти­ме «безмежністю своїх потреб і здатністю до їх розширен­ня» (К. Маркс), стане могутнім фактором економічного і суспільного прогресу, що, постійно збагачуючись, при­скорюючись, за своїм ефектом перевершить сукупну дію всіх інших елементів системи продуктивних сил.

4. Докорінна зміна предметів праці, поява принципо­во нових видів матеріалів із наперед заданими власти­востями. Вони створюються на основі синтезу використо­вуваних раніше матеріалів і речей, що мають необхідні фізико-хімічні властивості. Так з'явилися композитні матеріали (поєднання металів і кераміки, скла й керамі­ки тощо), сплави різних металів, полімери, надчисті ма­теріали, хімічне волокно та ін.

5. Впровадження принципово нових технологій, ство­рених на базі фундаментальних відкриттів: лазерних, плазмових, мембранних та ін. їм властиві маловідход-ність, зростання продуктивності в десятки разів, висока якість продукції, екологічна чистота тощо.

6. Революція у використовуваних людьми силах природи. Уперше таке широке використання мало місце під час промислової революції кінця XVIII – початку XIX ст., коли у безпосередньому виробництві були задіяні такі сили природи, як вітер, пара, електроенергія. В умовах НТР взаємодія людини і природи в ідеальному вигляді характе­ризується розвитком природничих наук (відбувається пере­хід на молекулярний, субмолекулярний та атомний рівні), що відкрило шлях до використання ядерної та термоядер­ної енергії. Розробляються методи використання енергії термоядерного синтезу, енергії Сонця, океанських припли­вів, підземного тепла Землі та ін.

7. Початок інформаційної революції, її матеріальною базою є поява принципово нових засобів передання ін­формації (космічні, волоконно-оптичні засоби зв'язку).

8. Мультимедіа – завершальна риса НТР. Тобто но­вітні інформаційні технології, які забезпечують об'єднан­ня графічних образів, відео, звуку тощо за допомогою су­часних комп'ютерних засобів.

Розкриття основних рис НТР дає змогу розгорнуто, системно визначити її сутність, що полягає в таких рево­люційних перетвореннях науки, техніки та технології, які зумовлюють докорінні зміни у взаємодії людини і природи, особистісних і речових факторів виробництва, системи продуктивних сил та їх речової форми, що, у свою чергу, детермінує принципові зміни ролі людини в суспільному виробництві, перетворення науки на безпо­середньо продуктивну силу.

Сучасна НТР – складне, багатопланове явище. В узагальненому вигляді можна виокремити три важливих її складових, які органічно пов’язані.

По-перше, НТР – це глибокий процес інтеграції науки і виробництва, для якого характерно перетворення виробництва економічних благ на специфічний «технологічний цех науки».

По-друге, зміст поняття «науково-технічна революція» включає і принципові зміни в підготовці кадрів. Нова техніка і новітні технології потребують і нового працівника: більш освіченого, кваліфікованого, високодисциплінованого, який гнучко пристосовується до нововведень. Працівник «виходить» з безпосереднього процесу виробництва, «стає над ним» як його контролер і регулювальник.

По-третє, важливою складовою НТР є кардинальні зміни в організації виробництва, праці та системі управління цими процесами. Воно переходить на нову техніко-технологічну основу – комп’ютерну технологію.

НТР охоплює всі сфери і напрями діяльності людини, що свідчить про її універсальний, загальний характер. Усе це має принципове значення для динаміки, масштабів, якості економічного розвитку суспільства, що відповідно активізує пошук економістів різних шкіл і напрямів, наукову розробку теорій і моделей економічного зростання.

Контрольні та дискусійні питання

1. Який зв’язок існує між потребами й інтересами?

2. Обґрунтуйте недоліки «Піраміди потреб» А. Маслоу.

3. У чому полягає суть закону зростання потреб?

4. Що було б, якби людські потреби можна було повністю задовольнити?

5. Наведіть приклади до кожного виду благ.

6. Хто може бути виразниками специфічних економічних інтересів у ринковій економіці?

7. Якщо прийняти до уваги, що ресурси обмежені, а потреби безмежні, поясніть, чи існує загроза зниження рівня задоволення потреб із плином часу (тобто в міру вичерпання ресурсів і росту потреб)?

8. Перелічіть рушійні сили економічного прогресу.

9. Охарактеризуйте сновні риси науково-технічної революції (НТР).

10. Порівняйте особливості науково-технічної революції (НТР) та науково-технічного прогресу (НТП).

Тести для самоконтролю

1. Закон зростаючих потреб характеризує, що:

а) неухильний розвиток людини з її зростаючими потребами;

б) особисті потреби людини є безмежними;

в) потреби людини змінюються в одному напрямку – у бік зростання;

г) в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з ним і людини як особистості і продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб.

2. Продовжити визначення: «Потреба – це...»:

а) попит на товари і послуги;

б) товари і послуги, які задовольняють потреби;

в) відчуття необхідності в чомусь;

г) сума грошей, яка необхідна для задоволення потреб.

3. Визначити, що не впливає на потреби людей:

а) кліматичні та географічні умови життя;

б) національні особливості й традиції;

в) ціни на споживчі блага;

г) рівень розвитку освіти.

4. Обґрунтувати, що є найбільш загальним критерієм економічного прогресу:

а) розвиток продуктивних сил;

б) розвиток відносин власності;

в) розвиток загальноосвітнього і професійно-кваліфікаційного рівнів робочої сили;

г) розвиток держави.

5. Зазначити закон, який виражає найбільш загальну основу економічного прогресу:

а) відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил;

б) концентрації виробництва;

в) економії часу;

г) попиту.

ТЕМА 4. ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

4.1. Власність в економічній системі.

4.2. Сутність та основні елементи економічної системи.

4.3. Типи економічних систем.

4.1. Власність в економічній системі

Щоб з’ясувати природу тієї або іншої економічної системи суспільства, необхідно, передусім, розкрити зміст системи відносин власності. Власність визначає мету й мотиви розвитку виробництва. Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Відносини власності охоплюють усю економічну систему й зумовлюють відносини щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ і послуг.

Власність – це сукупність відносин між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності, у першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об’єктами та результатами їх функціонування.

Суб’єкти власності – це фізичні та юридичні особи, державні установи й відомства, сім’я, соціальна група, трудовий колектив, населення країни, які вступають між собою у відносини власності (відчуження-привласнення матеріальних благ чи послуг). Тобто відносини власності виникають за наявності принаймні двох суб’єктів. Наприклад, Робінзон Крузо, що проживав на безлюдному острові, не був власником, хоча мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження.

Об’єкти власності – майно й результати праці, з приводу яких виникають відносини власності (земля з її надрами, водний і повітряний простір, будівлі, житловий фонд, основні виробничі фонди, гроші, валюта, цінні папери, твори інтелектуальної праці, інформаційні ресурси, дорогоцін­ності).

Категорію «власність» необхідно розглядати з двох сторін: економічної та юридичної.

Економічна сторона власності – сукупність виробничих, економічних відносин між людьми (класами, соціальними верствами, групами, окремими індивідами) щодо привласнення різноманітних об’єктів власності (засобів виробництва, предметів споживання, послуг, робочої сили, патентів та ін.) у всіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні й споживанні).

Зовнішнім вираженням відносин власності виступають традиції, звичаї, мораль, примус, право. Правові відносини власності – юридична форма прояву відносин власності, що реалізуються в таких атрибутах: право володіння, право користування, право розпорядження.

Володіння – це вихідна форма відносин власності. Воно являє собою часткове, неповне привласнення засобів виробництва й предме­тів споживання, але на більш високому, більш розвинутому, ніж користу­вання, рівні відносин власності. Володіння свідчить, хто фактично викори­стовує засоби виробництва. Воно виникло на основі закону, договору, адміністративного акту як найпростіших правових відносин суб’єктів. Володіння особи, що не є власником даної речі, визначається добровільно самим власником: за угодами зберігання, найму, оренди та інших правових форм відносин.

Розпорядження виступає як спосіб реалізації відносин між суб’єк­том і об’єктом власності, а також між суб’єктами ринку. Розпорядження дає реальну можливість власнику реалізувати своє право поводитися з об’єк­том власності обраним ним способом – продати, передати в оренду, пода­рувати, знищити та ін. Без права розпорядження не реалізується і право володіння.

Користування (використання) являє собою фактичне застосування засобів виробництва й предметів споживання, здобування з них корисних властивостей. Користувачем можуть бути як власник і володар, так і той суб’єкт, якому власність передається без права володіння. Найманий робіт­ник, наприклад, користується необхідними для виконання завдання засо­бами виробництва, але не володіє, тим більше не розпоряджається ними.

У сучасних умовах право володіння, право користування, право розпорядження допов­нюються відповідальністю.

Відповідальність – це відносини між суб’єктами з приводу розпорядження й використання об’єктів власності, які оформляються на основі юридичних норм. Негативними економічними наслідками при цьому мо­жуть бути довгострокове зниження доходу (прибутку), збитковість, банк­рутство. Здебільшого їх викликають невмілі або безвідповідальні дії користувача, і тоді він несе перед власником економічну і юридичну відповідальність.

Економічною наукою використовуються два підходи щодо класифікації власності: вертикально-істо­ричний і горизонтально-структурний.

За вертикально-історичним підходом можна виокремити такі форми власності: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну.

Первіснообщинна форма власності передбачала однакові права общини на головний засіб виробництва – певну ділянку землі з усіма об’єктами, які на ній знаходилися (тварини, рослини, сировина для виго­товлення знарядь праці тощо), а також на результати виробництва.

Рабовласницька форма власності базувалася на концентрації прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати виробництва та на самого працівника – раба.

Феодальна власність сформувалася в епоху Середньовіччя, відно­сини якої грунтувалися на абсолютизації прав власності феодала на землю та інші засоби виробництва й обмеженні прав працівника в особі селянина – кріпака.

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності на засоби виробництва та результів праці в однієї особи (підприємця), особистою свободою працівника, відсутністю в нього засобів виробництва. Такий характер відносин капіталістичної власності не породжує рівноправності в розподілі та концентрації прав власності, хоча формально існує право на рівність усіх членів суспільства. За таких умов виникають зосередження економічної влади у власників засобів виробництва й економічна залежність від них решти суспільства (невласників).

Відповідно до горизонтально-структурного підходу для класифікації економічних форм власності, її видів і типів як критерії використовуються рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, правочинність суб’єктів відносин власності на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу.

За горизонтально-структурним підходом з усього різноманіття відносин власності відокремлюються два основних типи власності: приватна та суспільна (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Типи, види та форми власності

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам, на основі їх виняткового права на володіння, користування й розпорядження об’єктом власності, коли його власником є юридична або фізична особа. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності – трудову й нетрудову.

Трудова приватна власність базується на особистій праці власника або членів його сім’ї.Основною формою такого виду власнос­тіє дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарст­во, де власник і робітник виступають в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність грунтується на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього робітника (найманого) – від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто власник і робітник – це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва.

Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична.

Сьогодні в Україні приватний тип власності реалізується як сукупність відносин індиві­дуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням і без нього найманої праці, партнерської та корпоративної форм власності.

Для індивідуально-трудової власності характерне використання певною фізичною особою власних засобів виробництва та робочої сили з метою ведення підприємницької діяльності. Одним із проявів цієї форми власності є сімейна трудова власність,яка найбільш яскраво втілена в умовах ведення сімейного фермерського господарства. Можливе вико­ристання й праці найманого робітника в умовах ведення підприємницької діяльності на засадах індивідуально-трудової власності. У зв’язку із цим розрізняють приватну власність нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних типів приватної власності.

Широкого розповсюдження в ринковій економіці набуває партнерська власність, котра передбачає об’єднання капіталів або майна декількох фізичних чи юридичних осіб для ведення підприємницької діяльності. При цьому кожний з учасників такого об’єднання зберігає свою частку внесе­ного капіталу або майна в партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність виникає у вигляді капіталу, утвореного шляхом випуску й реалізації цінних паперів. Об’єктом відносин корпоративної власності, крім статутного капіталу, є також інше надбане майно в процесі підприємницької діяльності.

Особливістю корпоративної власності є те, що в ній поєднуються риси приватної власності й колективні форми її використання шляхом опти­мального поєднання особистих і колективних інтересів акціонерів. Отже, приватна власність є історичною категорією, тобто має свій початок і перебуває в постійному розвитку, про що свідчить різноманітність форм її існування в сучасних умовах.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту, коли суб’єкти цих відносин стосовно один одного є рівноправними співвласниками. За таких умов основною формою індивідуального привласнення є розподіл доходу. Можна виділити два основнихвиди цієї власності: власність народу в цілому та власність окремих колективів.

Реальнимиформами суспільної власності виступають загальнонародна, державна, муніципальна, кооперативна, трудового колективу, громадських організацій.

Загальнонародна власність – це спільна власність усіх громадян країни. Вона неподільна й не персоніфікується між учасниками госпо­дарської діяльності. Її об’єктами є природні ресурси, енергетика, транс­порт, зв’язок, дороги, навчальні заклади, установи національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об’єкти. Світовий досвід свід­чить, що є декілька причин, які викликають необхідність існування загаль­нодержавної власності:

– по-перше, вона потрібна для виконання державою її функцій (економічних, соціальних, оборонних);

– по-друге, для ліквідації слабких ланок у структурі національної економіки. Наприклад, після Другої світової війни найслабшими ланками англійської економіки були транспорт і енергетика. Вони вимагали великих капіталовкладень із тривалим строком обігу коштів, що робило їх малопривабливими для приватного капіталу. Націоналізувавши ці галузі, держава взяла на себе всі обов’язки щодо їх технічного переозброєння й розвитку;

– по-третє, необхідність прискорення науково-технічного прогресу. Розробка й створення дослідних зразків машин і технологічних ліній стали справою дорогою та ризикованою, тому фірми не завжди наважуються вкладати кошти в такі напрями наукових досліджень, успіх і вигідність яких не гарантовані. Держава, виступаючи ініціатором технічного прогресу, бере на себе величезні затрати, пов’язані з ризиком утрати вкладених капіталів. Так, наприклад, була створена атомна промисловість у США, Великобританії, Франції.

Державна форма власності являє собою систему відносин, коли абсо­лютні права на управління й розпорядження об’єктами власності здій­снюють структури державної влади. Базою функціонування й розвитку державної форми власності є ті сфери економіки, у яких виникає нагальна потреба в прямому централізованому управлінні, державних інвестиціях тощо. Орієнтація на прибуток не є критерієм, достатнім для її функціо­нування в інтересах усього суспільства. Досить часто державна форма власності використовується для оздоровлення недержавних збанкрутілих підприємств.

До муніципальної (комунальної) власності належать об’єкти, котрі перебувають у розпорядженні регіональних державних органів влади. Це – кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство; заклади побутового обслуговування, місцевий транспорт, промислові, будівельні та інші підприємства й комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров’я тощо.

Кооперативна власність виникає внаслідок об’єднання об’єктів влас­ності фізичних або юридичних осіб на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності в обраних галузях або сферах економіки. Члени коопе­ративу мають однакові права на управління та доход порівняно зіншими. Доходи кооперативу розподіляються відповідно до внесеного паю й трудо­вого вкладу членів кооперативу.

Дата добавления: 2015-05-22