Інфляція(від лат. іnflatіon – розбухання) – це зростання загального рівня цін унаслідок перевищення кількості грошей в обігу порівняно із сумою товарних цін. 1 страница

Власність трудового колективу– це спільна власність, передана державою або іншими суб’єктами господарювання в розпорядження колективу підприємства на певних умовах і з метою використання у виробничих або інших цілях відповідно до чинного законодавства. Вона може існувати в різних видах, залежно від джерел формування. Вид влас­ностіхарактеризується конкретними способами привласнення благ і методами господарювання. У зв’язку із цим, якщо підприємство викуп­лене за рахунок нагромадженого прибутку персоналу фірми, то виникає неподільна власність трудового колективу.При викупленні підпри­ємства за рахунок особистих доходів його працівників формується пайова власність.

Власність громадських і релігійних організацій виникає за рахунок їх власних коштів, благодійних внесків окремих громадян або підприємницьких структур, передачі в їхнє розпорядження державного майна. Суб’єктами такої власності є партії, профспілкові, релігійні органі­зації, спортивні товариства та інші громадські організації.

Вертикально-істо­ричний і горизонтально-структурний підходи дозволяють систе­матизувати все різноманіття відносин власності, подолати різнобій щодо трактування її типів, видів, форм.

На даному етапі розвитку в Україні за суб’єктами господарської діяльності виділяють державну, приватну та комунальну форми власності.

У сучасних ринкових умовах значного поширення набула змішана (комбінована) форма власності,у котрій можуть поєднуватися приватна, державна, колективна, кооперативна та інші.

Комбіновані форми власності набувають усе більшого розповсюд­ження для забезпечення ефективного функціонування вироб­ництва. Вони виникають шляхом об’єднання підприємств різних форм власності, проте за умови збереження кожною з них своїх якісних характе­ристик. На основі комбінованих форм власності утворюються й функціо­нують концерни, трести, фінансово-промислові групи, холдинги тощо.

Досвід країн із розвиненою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи й форми власності, доповнюючи одна одну й урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. У кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвива­тися переважно на основі приватної власності. Сучасна індивідуалізація виробництва також значною мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає їх усуспіль­нення державою або окремим колективом (транспорт, зв’язок та ін.).

Щоб створити необхідні умови для функціонування повноцінної ринкової економіки в Україні потрібно провести реформування відносин власності шляхом роздержавлення й приватизації.

Роздержавлення – формування різноманітних суб’єктів підприємницької діяльності всіх недержавних форм власності (колективної, корпоративної, індивідуальної, сімейної) і ліквідація майнової монополії держави в підприємницьких відносинах.

Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації й комерціалізації державних підприємств.

Під приватизацією мають на увазі відчуження власності, що перебуває в загальнодержавній і комунальній власності на користь приватних осіб (фізичних і юридичних).

Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяль­ності й перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно, і повністю беруть на себе відповідальність за результати господарської діяльності.

Роздержавлення має на меті:

– різке скорочення обсягів державної власності та формування й розширення інших форм власності;

– визнання кожного працівника й трудового колективу рівноправними учасниками привласнення результатів виробництва;

– демонополізацію виробництва й обміну;

– створення на основі різних форм власності нових форм господарювання;

– надання всім формам підприємств рівних прав на свободу господарської діяльності в межах чинного законодавства;

– формування нових ринкових структур у вигляді ринків капіталів, праці, цінних паперів, товарів, послуг і т. д.;

– залучення приватного капіталу в традиційно державні галузі;

– покращення якості та конкурентоспроможності товарів національного виробництва.

Отже, роздержавлення спрямоване на подолання монопольного стано­вища держави в економічній системі, створення умов для конкуренції та розвитку різноманітних форм підприємництва в суспільстві.

Для української економіки особливо важливими є такі цілі й завдання роздержавлення та приватизації:

– підвищення ефективності діяльності підприємств та економічної системи в цілому;

– формування прошарку приватних власників-підприємців;

– сприяння демонополізації економічної системи та створення в ній конкурентного середовища;

– залучення в національну економіку іноземних інвестицій;

– забезпечення соціального захисту населення та розвиток соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації.

Відповідно до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» передбачені різноманітні способи приватизації(рис. 4.2):

Рис. 4.2. Способи приватизації вУкраїні

– викуп об’єктів малої приватизації – це спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців;

– викуп державного майна, зданого в оренду – спосіб, за яким власником об’єкта стає орендар відповідно до договору оренди;

– викуп державного майна підприємства згідно з альтерна­тивним планом приватизації – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації;

– продаж на аукціоні та за конкурсом – спосіб,за яким влас­ником об’єкта стає покупець, котрий запропонував у ході аукціону максимальну ціну або на конкурсі – найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта, а за рівних умов – найвищу ціну;

– продаж акцій відкритих акціонерних товариств – спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають ті покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах.

Відповідно до Закону кожний громадянин нашої країни отримав прива­тизаційний сертифікат на безкоштовне одержання в ході приватизації частки виробничих фондів на суму 30 тис. крб. (у цінах 1992 р.). Перед­бачалося, що приватизаційний сертифікат кожний громадянин зможе вкласти в будь-який з об’єктів, що приватизувалися, використавши будь-який спосіб приватизації.

Приватизація невеликих об’єктів державної власності регламенту­валася окремим Законом України «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». В основному до таких об’єктів належали підприємства комунальної власності, насамперед підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслугову­вання, переробної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, транспорту, ремонтні та невеликі будівельні організації. Особливістю українського варіанта малої приватизації було те, що пасивна частина основного капіталу цих підприємств, тобто приміщення, приватизувалася поряд з активною частиною капіталу, якщо на приватизацію таких приміщень не було заборони державних (у тому числі місцевих) органів влади. Закон визначав чотири способи приватизації цих об’єктів:

– викуп робітниками;

– продаж на аукціоні;

– продаж за комерційним конкурсом;

– продаж за некомерційним конкурсом.

Однак якщо сьогодні неупереджено оцінювати роль і значення прива­тизації, то слід зазначити, що в Україні вона стала фактично єдиним блоком макроекономічних реформ, які здійснювалися відносно динамічно.

Серед політико-економічних підсумків процесу приватизації слід виді­лити:

– ліквідацію державної монополії в багатьох галузях народного господарства, що стало основою для формування конкурентної ринкової економіки;

– перехід значної частини державної власності до приватних осіб без істотних соціальних конфліктів, а також створення умов для подальшої концентрації власності в руках більш ефективних власників;

– суттєву переорієнтацію ролі держави в економічних процесах і відносинах власності;

– закладення основ корпоративного сектора економіки;

– створення таких ринкових сегментів, як ринок праці, ринок товарів, фондовий ринок тощо і, зокрема, ринок корпоративних цінних паперів;

– створення нових сфер діяльності з оцінки майна, торгівлі цінними паперами, аудиту, надання консалтингових послуг;

– зменшення навантаження на державний бюджет.

Важливе також те, що мільйони людей стали акціонерами рефор­мованих у процесі приватизації підприємств, набули досвіду володіння корпоративними правами.

Сьогодні можна без перебільшення стверджувати, що в Україні утво­рилася нова формація власників-підприємців,особисті інтереси яких тісно пов’язані з розвитком підприємств, вирішенням їх соціальних проблем, підвищенням добробуту окремих груп працівників.

Однак слід зауважити, що значна частина населення України в процесі приватизації була позбавлена своєї частки власності й нині має в розпорядженні тільки власну здатність до праці. У багатьох випадках не подолане відчуження працівників від факторів виробництва, відсутня участь працівників в управлінні підприємствами тощо.

4.2. Сутність та основні елементи економічної системи

Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що складається з великої кількості різних взаємопов’язаних та взаємозалежних компонентів, які розвиваються відповідно до спільних для всієї системи законів.

Економічна система – сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, обмін, розподіл та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Характерними ознаками економічної системи є:

– ієрархічність: визначає місце системи та її елементів (підпорядкованість);

– цілісність, самодостатність: наявність необхідних і достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення;

– органічність: внутрішня єдність, нечужинність елементів системи;

– мобільність: здатність системи адекватно, своєчасно й комплексно реагувати на зміни середовища.

Економічна система складається з трьох основних елементів: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання (рис. 4.3).

Рис. 4.3. Структурні елементи економічної системи

Продуктивні сили виступають як матеріальна основа економічної системи, до них належать засоби виробництва (засоби праці й предмети праці) і робоча сила, тобто люди, які мають виробничий досвід і приводять у рух засоби виробництва.

До загальної структу­ри продуктивних сил наприкінці XIX – на початку XX ст. включається ще один елемент – форми й методи організації виробництва. У середині 50-х років виникає п’ятий якісно новий елемент продуктивних сил – наука. Оскільки його виникнення збігло­ся з процесом розгортання НТР (останній процес водночас і при­скорив це виділення й був його причиною), то відбуваються до­корінні перетворення кожного з елементів цілісної системи продуктивних сил.

Виникнення інформаційної революції в середині 70-х років привело до появи ще одного найновішого елемента системи про­дуктивних сил – інформації. Його поява й наступний розвиток сприяли якісному вдосконаленню кожного елемента продуктив­них сил та їх системи в цілому.

Економічні відносини – відносини між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ і послуг. До них належать: техніко-економічні, організаційно-економічні й соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини виникають між людьми щодо створення та використання ними знарядь і предметів праці в процесі виробництва, за допомогою яких здійснюється вплив на природу та виробляються блага.

Організаційно-економічні відносини виникають між людьми щодо організації виробництва й охоплюють відносини з приводу поділу праці (спеціалізації та кооперування), концентрації та комбінуван­ня виробництва.

Відокремлення й стійке закріплення різних видів діяльності за окремими виробниками та (або) групами вироб­ників із наступним узгодженням їх суспільних дій називають суспільним поділом праці. Розрізняють такі видисуспільного поділу праці:

– загальний – між різними сферами народ­ного господарства в цілому;

– частковий – між різними галузями виробни­цтва й усередині галузі;

– одиничний – між цехами, дільницями, бригадами, окремими працівниками підприємства.

Також виділяють його рівні: у межах підпри­ємства, між підприємствами, між країнами, між регіонами світу.

Основними формами суспільного поділу праці є спеціалізація та кооперація. Спеціалі­зація праці як форма організації праці відображає процес зосередження виробництва продукту або його частин у самостійних ланках виробницт­ва. Кооперація праці забезпечує узгодженість суспільних дій виробників у процесі виробництва. Поширенням кооперації праці є концентрація (укрупнення або об’єднання вузькоспеціалізованих підприємств) і ком­бінування (форма концентрації виробництва, заснована на об’єднанні ви­робників за різними критеріями).

Процес, у ході якого на основі поглиб­лення суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування виробницт­ва окремі роздрібнені виробництва зливаються в єдиний суспільний виро­бничий процес, називається усуспільненням виробництва. Поділ праці сприяє більш продуктивному використанню виробничих ресурсів і посилює взаємну залежність економічних суб’єктів.

Соціально-економічні відносини – це відносини власності на засоби виробництва та продукти праці. Ці відносини характеризують спосіб з’єднання працівника із засобами виробництва, відповідно до них відносини між людьми щодо привласнення засобів і результатів виробництва й ті, що формуються на основі розпорядження й використання чинників виробництва.

Механізм господарювання є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб’єктів на основі використання економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

Найважливішою функцією господарського механізму є забезпечення відтворення та ефективного розвитку суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією.

Основні групи суб’єктів суспільного виробництва й відносини між ними, провідний тип власності на ресурси, економічна форма результатів виробництва, принципи організації виробництва, розподілу, обміну й споживання, загальні економічні закони – такі характеристики економічної системи розглядаються, як правило, через взаємозв’язок продуктивних сил та економічних відносин.

В економічній літературі розрізняють два підходи щодо поділу економічних систем: формаційний і цивілізаційний (рис. 4.4).

З точки зору формаційного підходу доцільно розглядати дві антагоністичні економічні системи або формації:

– капіталістичну;

– комуністичну.

Рис.4.4. Класифікація економічних систем

Капіталізм характеризується приватною власністю на ресурси й використанням системи ринків для координації економічної діяльності й управління нею. У такій системі поводження кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами. Кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прий­няття рішень, а роль держави в економічному регулюванні зведена до мінімуму. Комуністична економіка характеризується суспільною власніс­тю практично на всі матеріальні ресурси, централізованим прий­няттям рішень та їх реалізацією через директивне планування, інструкції й команди. Підприємства є державною власністю і здійснюють виробництво на основі централізованих планових показників. Ринок робочої сили відсутній. Виробничі й фінансові ресурси розподіляються централізовано між галузями та підприємствами. Роль товарно-грошових відносин в економічних відносинах мінімізована.

За цивілізаційним підходом ми можемо виділити три види економічних систем:

– аграрну, або традиційну;

– індустріальну;

– постіндустріальну.

У традиційній економіці панівним було сільське господарство та натуральний характер виробництва. За індустріальної економіки панівною є промисловість, а загальною формою організації виробництва – товарне виробництво. За постіндустріальної економічної системи більша увага акцентується на нематеріальному виробниц­тві, інформації й знаннях.

В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об’ємні й динамічні (рис. 4.4).

За структуроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів. За соціально-економічними – на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що зумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального й економічного розвитку). Класифікація за об’ємними й динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорід­ні чи різнорідні системи, динамічні системи).

Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групамикритеріїв на:

– системи виробничих відносин, системи функ­ціональних зв’язків, інституціональні системи;

– економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками й за типом технологічного розвитку;

– економічні системи «чисті» та «змішані», статичні та такі, що історично розвиваються.

Слід звернути увагу на те, що в реальності всі вказані критерії й класифікації накладаються одні на одних, взаємопереплітаються, хоч і відображають різні сторони економічних систем. І тільки розгляд усієї сукупності критеріїв і класифікацій дозволить скласти цілісне, всеосяжне уявлення про економіку як систему.

Можна виокремити три концепції щодо структури економічної системи суспільства (рис. 4.4):

– елементна структура (за В. Голесовським);

– вертикальна та горизонтальна структури (за К. Гайтані);

– багатовимірна структура (за Б. Гаврилишиним).

Концепція елементної структури – це структура економічної системи суспільства, до складу якої входять: ресурси, населення, функціональні елементи й інституції. До ресурсів відносять частину природного довкілля, яка залучена до сфери людської діяльності (земля, вода, повітря і т. п.), а також фізичні, хімічні та біологічні ресурси, засоби транспорту й комунікації, комп’ютери, книги, гроші, працю, технології й підприємництво. До функціональних елементів відносять категорію елементів, необхідних для показу економічної системи в дії. Інституції – це стійкі зв’язки відносин, які пов’язують учасників разом, або специфічні форми та зразки функціональних елементів у дії.

Концепція вертикальної й горизонтальної структур – відносини між частинами й цілим є або вертикально, або горизонтально орієнтованими. Вертикальна організаційна структура включає прийняття рішень, мотиваційну й інформаційну структури, розташовані ієрархічно, від вищого ешелону представників, які мають владу, до обмеження прийняття рішень органами управління нижчих ешелонів представників. Прикладом вертикально організованої суспільної економічної системи є колишній СРСР. Горизонтальна організаційна структура існує, коли органи влади не є ієрархічно розташованими. Наприклад, три гілки уряду США – виконавча, законодавча і судова – пов’язані між собою по колу й горизонтально.

Даний підхід дозволяє збагнути механізм функціонування тієї чи іншої економічної системи суспільства. При цьому чітко простежуються ключові відмінності між двома альтернативними економічними системами.

Концепція багатовимірної структури економічної системи суспільства. Головними елементами економічної системи суспільства є: 1) економічна структура; 2) природні ресурси; 3) населення; 4) «know-how»; 5) інвестиційний клімат; 6) екологія (якість довкілля); 7) національні цінності; 8) ментальність; 9) політичні установи.

Сутність і структура економічної системи не залежать від того, яка модель економічного розвитку реалізується в конкретній країні.

Інтеграція у всесвітню економічну систему сприяє поглибленню спеціалізації даної країни на світовому ринку й кооперації з іншими країнами в освоєнні новітніх технологій, зростанні продуктивності праці та підвищенні ефективності виробництва. Це дає можливість користуватися перевагами в отриманні пільгових умов, необхідних для розвитку ресурсів: значних інвестицій в економіку, придбання ноу-хау, раніше недоступної інформації тощо. Крім вищеперелічених критеріїв, кожна національна економічна система має свою внутрішню функціональну структуру як організовану єдність елементів: виробничої, цінової, ринкової, грошової, фінансової, фіскальної підсистем.

Виробнича економічна система – це сукупність певних механізмів і методів трансформації економічних ресурсів в економічні блага.

Цінова економічна система – сукупність механізмів формування цін, основний вимірювальний економічний інструмент, основна форма функціонування національних мікро- і макроекономічних систем.

Ринкова економічна система – це сукупність механізмів та інститутів, за допомогою яких здійснюється обіг ресурсів, продуктів, капіталів, грошей у суспільній економіці.

Грошова економічна система – форма організації грошового обігу, що історично склалася в країні й закріплена національним законодавством.

Фінансова економічна система – це сукупність механізмів, інститутів, установ із формування, руху й використання грошових фондів суб’єктів економіки: держави, корпорацій, домогосподарств.

Фіскальна економічна система – це сукупність механізмів стягування державою податків у населення й приватного бізнесу, а також іноземних агентів національної економіки.

4.3. Типи економічних систем

Відповідно до вирішення основних економічних питань (що? як? для кого виробляти?), питань власності на виробничі ресурси та вироблені блага й проблем управління економічною діяльністю в процесі розвитку продуктивних сил й економічних відносин сформувалися різні типи економічних систем.

Економічні системи можна класифікувати за двома головними критеріями:

– формою власності на засоби виробництва;

– способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, адміністративно-командну, ринкову, змішану (рис. 4.5). Традиційна економічна система діє в багатьох економічно слаборозвинених країнах (наприклад, Афганістан, Нікарагуа, Іран, Заїр та ін.).

Основними рисами традиційної системи є те, що:

– виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні й кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

– спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

– соціально-економічний застій чітко виражений, оскіль­ки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;

– розвиток техніки обмежений, тому що він об’єктивно підриває підвалини традиційної системи;

– стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рівень безробіття й низька продуктивність праці;

Рис. 4.5. Типи економічних систем

– зубожіння й бідність основної маси населення;

– нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому.

Сьогодні країни із суттєвими елементами традиційної економічної системи є постачальниками сировини й матеріалів у світове господарство, а також виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Адміністративно-командна економічна система функціонувала раніше в СРСР. Усі вагомі рішення щодо обсягу ресурсів, їхнього використання, структури й розподілу продукції, організації виробництва приймалися централізованим плановим органом і влада зосереджувалась в руках вищого бюрократичного апарату.

Характерними рисами даної системи є:

– суспільна (державна) власність практично на всі фактори виробництва (ресурси), які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб’єктам (підприємствам);

– колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності;

– централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів і централізоване ціноутворення;

– практично відсутня конкуренція, оскільки планом передбачається виробництво рівно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб на відповідний період. Звідси – монополізм виробників і панування їх над споживачами.

Суттєвим недоліком такої економічної системи є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця.

Разом із цим такій економіці притаманний і цілий ряд переваг: по-перше, вона має великі можливості оперативного нагромадження виробничих ресурсів і концентрації, перерозподілу їх у пріоритетні галузі та сфери; по-друге, такий пере­розподіл ресурсів дозволяє забезпечити повну (хоч і не завжди раціональну) зайнятість населення, уникнути хронічного масового безробіття та зубожіння; по-третє, держава, ураховуючи суспільні потреби й інтереси, забезпечує за рахунок централізованих коштів усім громадянам певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує цілий ряд інших соціальних проблем.

Ринкова економічна система,що базується на поєднанні різних форм власності та вільній грі ринкових сил (вільній конкуренції, вільному ціноутворенню, стихійному переливу капіталу тощо), пануєв США, Англії, Німеччині.

Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

– панування приватної власності на виробничі й трудові ресурси;

– ринкова (стихійна) система координації й управління господарською діяльністю людей;

– дотримання принципу свободи підприємництва та вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли й де бажано його власнику. Аналогічне стосується й споживача в разі наявності в нього коштів;

– поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основно­му диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;

– кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максиму­му прибутку, самостійно приймає рішення й діє на свій страх і ризик;

– економічна влада окремих виробників і споживачів так «розсіяна», що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана вільна конкуренція «всіх проти всіх», а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи «вільного» ринку.

Процес становлення ринкової економіки вимагає розвитку процесів лібералізації, зменшення ролі державного втручання в господарське життя. У такій системі поведінка кожного її учасника мотивується його особистими інтересами, кожен економічний суб’єкт намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень.

Дата добавления: 2015-05-22