Філософія права Радбруха

Наукознавчі та методо­логічні засади. Наукові по­гляди будь-якого вченого фо­рмуються під впливом суб’єк-тивних та об’єктивних чинни-ків. Перші охоплюють вплив його вчителів (у т. ч. й “заоч-них”), інших вчених (особ­ливо академічних колег і дру­зів), другі – подій влас­ного життя та історичної епохи. Це стосується і Ґустава Радбруха.

Погляди Радбруха формувалися під безпосе­реднім впливом низки вчених у галузі криміна­льного права (Франц фон Ліст (1851-1919), Карл фон Лілієнтал (1853-1927) – його вчителі), пред­ставників неокантіанської філософії та філософії права (Генріх Риккерт (1863-1936), Еміль Ласк (1875-1915), Рудольф Штаммлер (1856-1938)), інших відомих вчених доби (Макс Вебер (1864-1921), Карл Ясперс (1883-1969) та ін.).

Істотний вплив також справили праці Аристо­теля (384-322 до н.е.) та Цицерона (106-43 до н.е.), філософія Канта (1724-1804), творчість Ґете (1749-1832), законодавча праця Йоганна фон Шварценберга (1465-1528) та життєвий шлях і наукова спадщина Ансельма Фейєрбаха (1775-1833). Вплинули на формування і формулювання поглядів Радбруха його колеги та друзі Герман Канторович (1877-1940), Ґеорґ Єллінек (1885-1911), Карл Ясперс (1883-1969). Вплив на полі­тичні погляди та кар’єру Радбруха справив Фрі­дріх Еберт (1871-1925).

Зважаючи на її методологічні й зокрема філо­софські засади, філософію права Радбруха вва­жають класикою філософсько-правової думки. Йдеться передусім про розмежування філософії та науки, неокантіанство з його методологічним дуалізмом і релятивізмом. Слід також розгля­нути питання про використання Радбрухом ідей правового позитивізму й природного права.

Дихотомія філософії та науки. Її коріння – у німецькій філософській традиції XVIII-XIX ст. Радбрух – традиціоналіст у такому розмежу­ванні, а його правові погляди фундаментально зумовлені цим. Так, на основі дихотомії Радбрух розмежовує і філософію права та правову науку у вузькому розумінні. Для нього це питання про право як предмет логіки чи методології права. Називаючи науками про право “науки, які мають своїм предметом право”, вчений проте виокрем­лює “правову науку у вузькому смислі” як “ту з наук про право, яка розглядає право з допомо­гою юридичного методу. Цю правову науку у влас­ному розумінні слова, систематизовану, догма­тичну науку правову науку можна визна­чити як науку про об’єктивний смисл позитив­ного права” [2, с. 127].

Далі Радбрух проводить різницю ще вираз­ніше. “Предметом її дослідження є позитивний правопорядок. Це наука про діюче, а не про пра­вильне право, про право яким воно є, а не про те, яким воно повинно бути. Саме це відрізняє дану правову науку від інших наук про право, предме­том яких є ідеальне право, право – яким воно по­винно бути, а саме від філософії права, від науки про цілі права, від правової політики, від науки про засоби реалізації цього завдання” [2, с. 127].

Підтримку ідеї розмежування філософії та на­уки Радбрух віднайшов і в англосаксонській фі­лософії права. Зокрема, у Джона Остіна (1790-1859), який розмежовував “юриспруденцію та науку законодавства”. Відтак Радбрух не випад­ково відзначає, що німецькій правовій системі слід було в до – та повоєнний період розглядати саме англійську правову систему в якості моделі для запозичення [66, c. 179, 180].

Власне розмежування науки та філософії і ро­бить філософію права Радбруха можливою. Тому справедливою є думка про те, що “завдання фі­лософії права Радбруха розпочинається там, де чиста теорія, пов’язана лише з правовою наукою, зупиняється” [44, c. 112]. Саме у цьому зв’язку слід далі розглядати вплив неокантіанства на фі­лософію права Радбруха.

Методологічний дуалізм і релятивізм неока­нтіанства та філософія права Радбруха як на­ука про цінність права. “Філософія права, – пише вчений в основній своїй однойменній праці, – частина філософії. Тому слід розглянути передусім філософські передумови філософії права” [2, с. 11]. Однією з таких засад, яку далі відзначає Радбрух, є кантівський методологічний дуалізм, який полягає у чіткому розрізненні су­щого та належного, факту та цінності.

Принципи належного, ціннісні судження, оці­нки, – відзначає далі Радбрух, – можуть виводи­тися, виходячи не з індуктивності роздумів про суще, а лише дедуктивно, на основі інших прин­ципів подібного характеру. Цінність і буття спі­віс­нують кожна в своєму власному замкнутому колі абсолютно незалежно одне від одного. В цьому суть методологічного дуалізму [2, c. 17]. Тобто на­лежне не може виводитися із принципів сущого.

Радбрух поєднує методологічний дуалізм і релятивізм. Виходячи з того, що принципи на­лежного можуть виводитися лише з іншого принципу належного, він доводив, що на вищому щаблі принципів сущого знаходиться первинний принцип належного. Він має релятивістський характер, тобто відображає вибір цінностей, й більше того, світоглядний вибір. На думку С. Полсона, ціннісний характер такого вибору пов’язаний із примиканням, за Радбрухом, до індивідуалізму, надіндивідуалізму чи транспер­соналізму [56, c. 490, 495 (див. прим.); 37].

Відтак вплив Канта та неокантіанства на по­гляди Радбруха очевидний. Як відзначає Е. В. Па­терсон, вчений “слідує теорії пізнання Канта у тому вигляді, в якому його сформулювали німе­цькі фі­лософи після Канта. Розум, виокремлю­ючи дійс­ність і цінність, створює їх обох” [55, c. xxxii].

Як додає А. Крост, “цінність чи істина, в кін­цевому рахунку, для Радбруха, є чисто суб’єк-тивним критерієм, з допомогою якого мо­жливо впорядкувати багатоманітність певних історич­них даних” [43, c. 25]. Радбрух й сам від­значає, що “розрізнення даності та цінності” є “досяг-ненням розуму”, тим, що Кант називав “теорією пізнання”, тоді як “першорядним за­вданням ро­зуму є необхідність виділити власне “я” з данно­сті, протиставити себе їй і тим самим відділити “цінність” від дійсності [2, c. 11].

Отож, Радбруха справедливо вважають пред­ставником неокантіанства, зокрема Баденської (або Гайдельберзької) школи. Звернення до цього напряму філософії відбулося у Радбруха після знайомства з Е. Ласком у 1903 р. Про захо­плення цією філософією свідчить бажання Радб­руха підготувати кандидатську дисертацію з фі­лософії [6, GA, 17, Nr. 31]. Визначальний вплив філосо-фії Канта та неокантіанства на свою філо­софію права визнавав сам Радбрух. Дослідник вченого Крост влучно відзначає, що “Радбруха найбільше надихнули саме Кант, Віндельбанд, Риккерт та Ласк, що й сформувало його філосо­фію, свідчить про типові риси його юриспруден­ції” [43, c. 24]. Визнаючи вплив Остіна та англо­саксонської юриспруденції на виявлення фунда­ментальної дихотомії між зовнішньою наукою та внутрішньою філософією права, Радбрух, утім, тонко підмічає силу впливу Канта на Остіна та ва­жливість кантівського розрізнення між філо­софі­ями права та етикою [11, c. 532-535; 66, c. 180].

Ціннісна філософія неокантіанства розглядає право не як позитивований імператив (як у випа­дку юридичного позитивізму) і не як похідне від надпозитивного природного права, а як реляти­вно-ціннісний культурний факт. Право перебуває у залежності від моральних цінностей. У такій системі нема місця абсолютному, а отже й кон­цепції права та справедливості не є абсолютними – вони відносні, зумовлені різноманітними фак­то­рами (часом, простором, ціннісними орієнта­ціям учасників процесу тощо). Непоєднуваний дуалізм належного та сущого унеможливлює пі­знання ап­ріорних цінностей. Отож релятивізм відіграє не менш важливе, ба інструментальне значення для такої (неокантіанської) філософії права.

Релятивізм, або “проблематизм” як його за Віндельбандом називав Радбрух, має на меті “встановлення правильності будь-якого цінніс­ного судження лише відносно певного кінцевого ціннісного судження і лише в межах певної цін­ності і певного світогляду, й ніколи правильності самого цього ціннісного судження, цієї цінності і цього світогляду. Релятивізм – категорія теоре­тичного, але зовсім не практичного розуму. Він означає заперечення наукового обґрунтування остаточних суджень, а не суджень як таких. І в примітці Радбрух додає: “релятивізм слугує останньою інстанцією для науки, джерелом “надрелятивістського рішення” може бути лише совість індивіда [2, c. 11-12].

Відтак Радбрух відстоює свободу світогляд­ного вибору і можливість з позицій такого ви­бору оцінювати факти. Такий підхід підносить значення людини, особливо людини рішучої, принципової. У цьому зв’язку Радбрух цитує Гете: “якщо людина чітко знає, на якому боці вона стоїть, то вона вже зробила чимало. І тоді вона спо­кійна щодо себе та справедлива до ін­ших”.

Втім, як засвідчить згодом історія, чимало за­лежить і від того чи слідує людина філософії та релігійному релятивізму (як-от сам Радбрух), а чи користається “відносністю” заради досяг­нення ан­типравових цілей, зловживаючи обов’язковою си­лою закону та силою (як-от Гіт­лер). Іншими слова­ми, питання полягає у тому, чи релятивізм у право­вих питаннях повинен бути “абсолютним” або, ви­словлюючись тавтологі­чно, відносним, або умов­ним щодо інших право­вих цінностей.

Поєднання ідей правового позитивізму й при­родного права на засадах гуманізму. Зазначені засади філософії права (розмежування філософії та науки, методологічний дуалізм та релятивізм) Радбруха слугують лише її методологічними пе­редумовами, хоча й визначальними. Адже врешті решт, Радбрух наголошує на обмеженості право­вої науки. Остання “встановлює як слід розуміти право, і не обов’язково, що під цим малося на увазі” [2, с. 127]. Отож, саме у сфері правової науки, а не філософії, Радбрух розглядав питання дійсності і зв’язав себе позитивізмом [66, c. 178].

Натомість, саме до відання філософії (а не на­уки у вузькому розумінні) Радбрух відносив “пи­тання філософії права, питання не про діюче право, а про те, яким повинно бути право” [2, с. 127]. Для Радбруха важливішим було питання ціннісного виміру права.

У повоєнних працях Радбрух усвідомив не­безпечність зловживання релятивізмом, проде­монстроване страхіттями нацистського режиму, втілене у запереченні справедливості як змістов­ного та формального елемента правової системи. Відтак він дещо відходить від релятивізму, кри­тикує правовий позитивізм, спираючись на гума­нізм, який у праві не заперечує, а натомість під­силює справедливість.

Погляди Радбруха поєднували ідеї правового позитивізму та теорії природного права, але він не був і не вважав себе прибічником одного із цих напрямів, тим більше їхніх “відвертих” форм, які критикував. Цей факт стає очевидним при огляді проблематики досліджень Радбруха та зокрема “ідеї права”.

Проблематика досліджень. Методологічні засади зумовили суть підходів Радбруха до по­становки та вирішенням філософсько-правових проблем. Особливо це стосується “ідеї права”.

“Ідея права” Радбруха: справедливість – до­цільність – правопевність. Право у Радбруха представлено поняттям “ідея права” (Rechtsidee), яку вчений ототожнював з ідеєю справедливості в широкому розумінні. Такий погляд загалом не є оригінальний, й притаманний німецькій право­вій думці.

“Поняття права, поняття культури, тобто по­няття опосередковане цінністю (що стосується цінності), – пише Радбрух у “Філософії права” (1932), – змусило нас звернутися до поняття цін­ності права, до ідеї права: право – це те, що від­повідно до свого смислу покликане служити ідеї права” [2, с. 86].

У Радбруха ідея права спирається на три еле­менти, правові цінності, які її реалізовують: справедливість (у вузькому розумінні), доціль­ність та правопевність (правонадійність, правова стабільність)*.

Справедливість як змістовний елемент ідеї права Радбрух трактував як формальну нормати­вну ідею. “Ідею права ми знаходимо в справед­ливості і визначаємо суть цієї справедливості (в даному випадку – правової справедливості) ди­ференціюючої – як рівність, тобто як однакове регулювання рівних і відповідно неоднакове – відмінних людей і відносин [2, с. 86]. Справед­ливість спирається на принцип рівності, що має на меті універсальність, без ігнорування психо­логічних і соціологічних чинників. Включаючи справедливість до ідеї права, Радбрух вбачає в ній найвищий критерій позитивного права, реа­лі-зову­вати який слід законодавцю. Звідси й ро­зуміння Радбрухом того, що правом є лише те, що принай­мні має на меті служіння справедли­вості.

Доцільність як елемент ідеї права Радбруха пов’язується з призначенням або ціллю (цілями) права. Як відзначає Радбрух, “справедливість вказує нам на те, що рівне слід регулювати одна­ково, а нерівне – неоднаково, але вона нічого не говорить про критерії, згідно з якими те чи інше слід характеризувати як рівне чи нерівне. Більше того, вона визначає лише відносини, але не вид регулювання. На обидва ці питання слід відпові­сти виходячи лише з цілі права. Поряд із справе­дливістю другою складовою ідеї права є доціль­ність [2, с. 86]. Відтак поняття доцільності, пов’язуючись з призначенням, ціллю (цілями) права, стає відносним критерієм ідеї права, який, втім, як підкреслював Радбрух, доповнюється справедливістю.

Правопевність ідеї права розкривається Радб­рухом у трьох контекстах: як правова безпека, правова пізнавальність та правова стабільність. Правова безпека, або безпека з допомогою права, означає захищеність правом (наприклад, від пра­вопорушень). Правова пізнавальність, або поін­формованість означає можливість розуміння правових положень, здатності доведення фактів на засадах чіткого діючого права (а не його зна­чення). Правова стабільність, або непорушність чи правонаступництво права, означає незмін­ність пра­вових положень, що має на меті захист уже діючих положень, їхню зміну лише за встав­леною проце­дурою. На відміну від справедливо­сті доцільність не є абсолютною, незмінною пра­вовою цінністю. [6, GA 3, с. 45; див. також прим. 77. в 2, с. 87].

Справедливість, доцільність і правопевність як правові цінності є взаємопов’язаними компо­нентами ідеї права, які водночас можуть перебу­вати у суперечливому співвідношенні, конфлікті, антиномії. Подоланню антиномії ідеї права при­свячені центральні положення вчення Радбруха, й зокрема, по-перше, більш ранні погляди, ви­словлені ним у довоєнних працях та, по-друге, більш пізні погляди, формалізовані в так званій “формулі Радбруха” – результат філософсько-правової рефлексії вченого на антиправову ідео­логію та практику соціал-націоналізму.

“Загальноприйнятими і загально­обов’язкови-ми елементами ідеї права, – пише Радбрух у “Фі­лософії права” (1932), – є справед­ливість та пра­вопевність, релятивістським же елементом є не лише доцільність, але й відно­шення субордина­ції цих трьох елементів між со­бою.... Справед­ливість і доцільність висувають протилежні ви­моги. Справедливість – рівність, рівність права вимагає універсальності правових норм. Справе­дливості властива певна узагаль­нююча дія. Але рівність не є чимось даним, вона завжди лише абстракція даної нерівності, що розглядається з певної точки зору. З точки ж зору доцільності будь-яка нерівність залиша­ється істотною. Доці­льність слід максимально індивідуалізувати. Отож справедливість і доці­льність суперечать одне одній” [2, с. 88].

“У свою чергу справедливість та доцільність вступають у суперечність з правопевністю. Пра­вопевність – це феномен позитивного права. А воно діє без врахування власної справедливості і доціль­ності. Позитивність – це факт” [2, с. 88]. Більше того, “вимоги правопевності можуть, на­решті, вступити в суперечність навіть з наслід­ками пози­тивності, яка сама вимогою стабільно­сті” [2, с. 89].

Які підходи до вирішення суперечності між трьома елементами ідеї права пропонує Радбрух?

По-перше, Радбрух відзначає, що з трьох еле­ментів ідеї права доцільність вважається реляти­вістським за суттю, тоді як справедливість та правопевність – абсолютними. Ці останні, – пише Радбрух, – “стоять над протиріччями дер­жавно-правових поглядів, над боротьбою полі­тичних партій. Сам факт, що спору між право­вими поглядами буде покладено край, важливі­ший, ніж те, що йому буде покладено справедли­вий і доцільний край, оскільки саме існування правопорядку важливіше, ніж його справедли­вість і доцільність. Це друге велике завдання права, перше ж рівним чином усіма схвалено – правопевність, безпека, тобто порядок і мир [2, с. 87]. Примітно, що у цьому питанні Радбрух по­силається на інших, так би мовити, “загально­прийняту думку”.

По-друге, Радбрух визнає, що “в інтересах правопевності в окремих випадках може бути визнано діючим неправильне з точки зору свого змісту судове рішення” [2, с. 89]. Радбрух де-не-де відверто говорить про пріоритетність право­певності. Так, обговорюючи роль судді, він за­значає, що “професійний обов’язок судді полягає у тому, щоб вводити в дію “волю дійсності”, за­кладену в законі, жертвувати власним правовим почуттям [розумінням того, що він вважає пра­вильним] в ім’я вищого авторитету закону. Йому належить запитувати лише про те, що відповідає закону, й ніколи про те, чи є це одночасно й спра­ведливим.... Ми зневажаємо священнослу­жите­ля, який проповідує всупереч власним пере­ко­нанням, але поважаємо суддю, який всупереч своєму правовому почуттю залишається вірним закону [2, с. 100].

По-третє, Радбрух зазначає, що можна “було б спробувати згладити протиріччя між справедли­вістю, доцільністю і правопевністю, використо­вуючи в якості критеріїв своєрідний “розподіл праці”: з допомогою справедливості слід було б визначити, чи має розпорядження правову фо­рму, підпадає під поняття права, а на основі кри­терію доцільності вирішити питання про прави­льність змісту розпорядження; і нарешті, крите­рій правопевності використати для оцінки того, чи можна вважати його діючим правом. В дійс­ності ми приймаємо рішення, керуючись цілесп­рямовано критерієм справедливості, лише з пи­тання про правову природу розпорядження і про те, чи відповідає воно поняттю права. Зміст же права визначають усі три принципи. Правда ос­новну роль у питанні про зміст права відіграє принцип доцільності. Втім цей зміст може бути змінений в результаті застосування критерію справедливості... [2, с. 89-90].

Відтак бачимо, що Радбрух, відзначаючи од­наково важливу роль усіх елементів ідеї права, або ж наводить різні підходи, визнаючи перевагу одного з елементів, або ж чітко не визначає пріо­ритетності одного з них.

Така “нечіткість” позиції дала підстави порі­з­ному трактувати підходи Радбруха до вирі­шення антиномії ідеї права. Так, наприклад, вка­зувалося на перевазі правопевності чи доцільно­сті.

Втім, натомість, Радбрух таку свою позицію “нечіткості” пояснював чітко. Як він відзначає, його завданням було “показа[ти] суперечності, не пробуючи їх вирішити, [і в цьому він не вба­чав] недоліку системи. Філософія не повинна вирішува­ти проблеми, її обов’язок – ставити пи­тання для їх вирішення. Вона повинна не полег­шувати життя, а розкривати її складності. Філо­софська система повинна бути подібною до го­тичного собору, в якому контр-форси підтриму­ють всю будову, од­ночасно внутрішньо роблячи опір один одному. Наскільки підозрілою була б філософія, яка б не вважала світ творінням ціле­спрямованої діяльності розуму. І наскільки без­глуздим було б існування, якщо б світ врешті решт не був би вирішенням життєвих суперечно­стей [2, с. 91].

Усі ці погляди, підкреслимо, викладено у праці “Філософії права” 1932 р. Історія, в такій її сторін­ці, як ідеологія та практика націонал-соці­алізму, представила вирішення такої суперечно­сті. Радб­рух, який на власній долі пережив нас­лідки “реля­тивізму”, відтак конкретизував свій підхід до вирі­шення суперечності у повоєнних працях.

Формула Радбруха. Історичні події та власний досвід Радбруха внесли корективи у вчення Рад­бруха про “ідею права”. Як професійний педагог на державній службі, який виступив проти ре­жиму націонал-соціалістів, він був усунутий з універси­тетської посади. Під впливом злочинів режиму на­ціонал-соціалізму Радбрух дещо пом’якшив реля­тивістські позиції, надаючи бі­льшого значення справедливості як елементу ідеї права.

Відповідно конкретизував Радбрух і підхід до вирішення антиномії ідеї права – на користь пріоритетності справедливості над правопевні­стю і доцільністю. У повоєнних статтях “П’ять хвилин філософії права” (1945) [5] та, особливо, “Законне неправо та надзаконне право” (1946) [3], вчений так вирішує питання про антиномію ідеї права та статус несправедливого закону.

Позитивне і гарантоване приписами та силою право має пріоритет навіть тоді, коли воно за змістом несправедливе і недоцільне. Виклю­чення складають лише випадки, коли супереч­ність діючого закону та справедливості сягає на­стільки нестерпного масштабу, що закон як “не­справедливе право” поступається справедливо­сті. Неможливо розмежувати випадки “законода­вчого неправа” і закону, який діє всупереч своєму несправедливому змісту. Але, втім, мож­ливо чітко виокремити таку ситуацію: коли до справедливості навіть не прагнуть, коли рівність, що складає її основу, свідомо заперечується в правотворчому процесі, тоді закон є не лише “несправедливим правом”, але більше того – він є неправовим за своєю природою, бо право, в тому числі й позитивне, не можна визначити ін­акше, аніж як порядок і сукупність законів, по­кликаних за своєю суттю слугувати справедли­вості [15, с. 107].

Це положення заклало основу “формули” (чи навіть “формул”) Радбруха. Так, Полсон, ре­конструює положення Радбруха у дві частково співпадаючі “формули” про статус несправедли­вих законів: перша щодо “нестерпного” відходу від справедливості, друга щодо відсутності “на­віть прагнення” до встановлення справедливості. За першою формулою те, що за формальними ознаками видається законом вважається “неспра­ведливим законом” і відтак повинно поступитися справедливості (перша формула), або ж є “не лише “несправедливим правом”, а більше того – “неправовим за своєю природою” (друга фор­мула) [56, c. 491; 37].

Ідеї Радбруха про статус “несправедливого права” та зокрема “формула Радбруха” мали не лише академічне значення. Йдеться про прак­тико-правову роль ідей Радбруха. Так, як свід­чить праця “Законне неправо та надзаконне право” (1946), суди вже тоді використовували ідеї, висловлювані Радбрухом (і не лише) про статус “несправедливих” нацистських законів. Актуальними та принадними стали ідеї Радбруха у справі, розглянутої Федеральним конституцій­ним судом 1968 р., яким було визнано недійсним Закон “Про громадянство” (1941), оскільки він суперечив фундаментальним принципам справе­дливості. Набули нової актуальності ідеї Радб­руха в зв’язку з судовими процесами 1989-1999 рр., пов’язаними із охороною Берлінської стіни за фактами, які мали місце до возз’єднання Ні­меччини. У першому в серії справ рішенні від 3 листопада 1992 р. Верховний федеральний суд прямо послався на формулу Радбруха, згадану в статті “Законне неправо та надзаконне право” [9, с. 141], і таким чином визнав недійсною норму Закону НДР “Про державний кордон”, яка ви­правдовувала застосування зброї проти поруш­ників кордону.

Отож, поряд з “ідеєю права”, Радбрух розви­ває ідею “надзаконного права”, що ставить пи­тання про її співвідношення з теорією природ­ного права. Тим більш, що вчений відкрито та затято критикував правовий позитивізм періоду націонал-соціалізму, який використовуючи прин-цип “закон є закон”, “зроби[в] правників, як і весь народ, беззахисними супроти свавільних, страшних та злочинних законів” [14, с. 78]. Як відзначає В. С. Нерсесянц, “у Радбруха розріз­нення права і закону проводиться і трактується з раціоналістично-філософських (в дусі неоканті­анства), а не з юснатуралістичних позицій: в концепції Радбруха право (в його розрізненні з законом) – це “ідея права”, а не “природне право” [36, с. 569]. І хоча “ідея права”, ідея “над­законного права” у повоєнний період були спря­мовані на критику юридичного позитивізму, сприяли росту теоретичного та практичного ін­тересу до ідей природного права, його повоєн­ному “відродженню”, Радбрух не вважав себе ні прихильником правового позитивізму, ні (теорії) природного права.

Трансформація поглядів? У літературі вини­кла полеміка з приводу повоєнної видозміни по­глядів Радбруха. Це стало, наприклад, однією із тем спору Л. Фуллера (1902-78) та Г. Л. А. Харта (1907-92) про відношення моралі та права – центральної події західної повоєнної юриспру­денції. Харт вважав, що Радбрух до початку “на­цистської тиранії” “поділяв позитивістську докт­рину”, а згодом пережив “конверсію” [48, c. 616]. Фуллер, погоджувався з тим, що погляди Радб­руха зазнали “істотної модифікації” [45, c. 482, 46, c. 632-633, 646], проте оцінки Харта не поді­ляв.* Деякі дослідники, утім, не вважають адек­ватними оцінки Харта та Фуллера поглядів Рад­бруха, стверджуючи, що вони, принаймні пев­ною мірою, засновані на невірних передумовах [66, c. 176; 56, c. 493].

Сучасний американський філософ права Сте­нлі Полсон у статті “Радбрух про несправедливі за­кони: суперечливість ранніх та пізніх погля­дів?” (1995) [56] аналізує дві тези про статус ви­дозміни поглядів Радбруха (“трансформаційний тезис” – істотна зміна поглядів і “тезис єдності” – концепту­альна єдність поглядів) через розгляд підходів вче­ного до вирішення антиномії право­певності, спра­ведливості та доцільності “ідеї права”.

На думку прихильників тезису єдності, ясно представленої у працях Еріка Волфа, Радбрух не мав наміру вважати свої погляди зміненими. На користь цього доводу наводиться той факт, що Радбрух вважав основну наукову працю “Філо­софія права” (1932) своїм “останнім словом” з питань філософії права і не бажав її змінювати при подальших виданнях. Утім, як стверджує Полсон, таке бажання ґрунтується на зрозумі­лому інтересі Радбруха забезпечити цілісність тексту видання 1932 р. Більше того, таке ба­жання було висловлене Радбрухом ще до війни. Натомість, після війни Радбрух навіть свою “Фі­лософію права” просив у подальшому видавати разом з повоєнними працями.

Другий довід на захист тезису єдності – про­ві­дне поняття довоєнних праць знову виявля­ється й у післявоєнних: смисл права розкрива­ється у значен­ні реалізації ідеї права, якою є справедливість.

Третій довід на користь тлумачення тезису єдності ставиться у пряму залежність від заува­ження Радбруха про засади застосування фор­мули 1946 р. щодо статусу несправедливих зако­нів. Йдеться про те, що “концепція “законного неправа” та “надзаконного права” не має харак­теру універсального використовується й застосо­вується лише в “унікальних випадках” (напри­клад, нацистського періоду).

Третій довід прихильників тезису єдності – Радбрух спирається на релятивістське визна­чення “надзаконного права”. Деякі вчені тлума­чать термін як посилання на класичне природне право, і хоча безумовно, що Радбрух схвалює при­родне право в першій з своїх повоєнних праць (“П’ять хвилин філософії права” (1945) [5]), пізніші повоєнні праці не містять вагомих до­казів на ко­ристь твердження про те, що Радбрух став прихи­льником “класичного природного права”.

Четвертий довід прихильників тезису єдності – Радбрух у повоєнний період просто “перемі­щував наголос”, переносячи його з правопевно­сті (“ранній” наголос) на справедливості (“піз­ній” наголос). Цей довід, утім, непереконливий, оскільки Радбрух й у більш пізніший період міг знову “перенести наголос”, повертаючись до по­передньої позиції, наприклад, строгої позиції правопевності, яку відстоював у “Філософії права” (1932). Таке “повернення” було б рівно­цінне відстоюванню “відвертого” правового по­зити-візму (право та сила прямо урівнюються) – погляд, який Радбрух гостро критикував. та від­кинув у своїх повоєнних працях.

Натомість, вважає Полсон, більш “пізній” на­голос Радбруха на справедливості (над правопе­вністю) у випадках дійсно надзвичайної супере­чності між законом і справедливістю найкраще представляється як виправлення помилки його більш ранніх робіт – це помилкова ідея, котра полягає у невідповідній вазі, наданій правопев­ності, котру суддя повинен застосовувати до за­кону за будь-яких обставин. Цей довід говорить на користь тезису єдності, втім структура, необ­хідна для виправлення цієї помилкової ідеї, була наявна вже у більш ранній теорії Радбруха. Від­так, робить висновок Полсон, нема підстав гово­рити про нову теорію Радбруха, викладену у по­воєнних працях.

Людина в праві. Погляди Радбруха на людину в праві викладені ним у праці “Людина в праві” [4, 9] – вступній промові, виголошена з нагоди вступу на посаду професора Гайдельберзького університету в 1927 р.

Тему людина в праві Радбрух розкриває через “образ людини” (Menschenbild) в праві: те, “на яку людину сподівається право, якою воно хоче “бачити” її”, “не конкретну людину, а образ лю­дини, який “уявляється” праву, і на основі якого воно вибудовує свої приписи”. Йдеться не про образ “емпірично конкретної людини”, а про “певний узагальнений тип людини, і багатомані­тні й різнорідні людські характеристики, які кла­дуться в основу такого загального типу у відпо­відну епоху, стають типовими, істотними і ви­значальними “відправними точками” для право­вого нормування”, на основі яких лаштують пра­вові норми.

Образ людини та образ права (або праворозу­міння) співвідносні поняття. Зміна образу лю­дини в історії права тягне за собою зміну епохи та права, яке в ній панує. “Можна навіть ствер­джувати, – пише Радбрух, – що саме зміна уяв­ного образу людини і є тим, що в історії права “творить епоху”. Нема нічого більш важливого для визначення правової епохи, ніж розуміння людини, на яке та орієнтується”.

Розуміння людини, яке лежить в основі пев­ного правопорядку, за Радбрухом, визначається через з’ясування того, що визначається як суб’єктивне право, а що – як правовий обов’язок. Запроваджені певним правопорядком права та обов’язки чітко відображають, які спонукання в людині правопорядок підтримує, а які ні.

Радбрух висвітлює питання еволюції права з огляду на образ людини, розглядаючи людину як об’єкт та суб’єкт права в різні епохи. Він ро­бить висновок про те, що шлях історії пролягає у “на­прямі від несвідомої спільної волі через свідому індивідуалізовану волю до свідомої спі­льної волі у якості законодавця”. “Все право є спершу – як у суб’єктивному, так і в об’єктив-ному розумінні – правом загалу, правом суспіль­ної свідомості – свідомості спільноти людей, по­тім – правом у двоякому значенні – індивідуаль­ним правом, правом індивідуального законода­вця щодо умо­вно відособленого, суспільно не­пов’язаного ін­дивіда, і, нарешті, також у двозна­чному понятті, правом спільноти, втім вже не правом патріарха­льної, а радше правом організо­ваної спільноти”.

Людина у праві вже більше не є Робінзоном чи Адамом, ізольованим індивідом, відзначає Радбрух, а радше постає людиною в суспільстві, колективною людиною. Водночас із наближен­ням юридичного типу людини до соціальної реа­льності правовий суб’єкт дробиться на безліч соціальних і чимдалі чіткіше виражених юриди­чно релевантних типів.

Радбрух передбачає подальший розвиток об­разу людини, який можна прослідкувати у роз­витку низки галузей та галузей права (як-от тру­дового права) й розвитку демократії загалом. Втім носіями еволюцій (як і революцій), які вті­лювали ідеї в реальність, за Радбрухом, були саме політичні партії та їх ідеологія, обгово­рення яких – в межах предмету філософії права – він не міг оминути увагою.

Філософсько-правове вчення про політичні партії. Вчення Радбруха (людини партійної та політика свого часу), викладене ним у § 8 “Філо­софії права”. Це “вчення” – аналіз феномену партійних поглядів, тобто ідеології (а не партій­них інтересів, яких він проте не ігнорує), основу яких закладають ідеї про право та державу. Такі ідеї, за Радбрухом, замикаються на понятті інди­віда. Відтак Радбрух розрізняє індивідуалістичні та надіндивідуалістичні погляди (звідси відпові­дні ідеології, партії) та політичний католицизм, який займає посереднє положення. В їх контексті Радбрух розглядає різноманітні політичні ідео­логії (лібералізм, соціалізм (як форму філософ­сько-правового ідеалізму), демократію тощо).

Індивідуалістична філософія права виходить із індивіда та з суми індивідів. Надіндивідуаліс­тична – з індивідуальностей та з створюваної ними єдності [2, с. 83]. Політична індивідуаліс­тична ідеологія агресивна, надіндивідуалістична – оборонна і консервати­вна [2, с. 82]. В індивіду­алістичних теоріях дер­жави індивід – абстрак­тна, ізольована істота і полишена індивідуально­сті істота. Індивідуаліс­тична ідея з її індивідом без індивідуальності не може зупинитися до тих пір, поки не втілиться в космополітичному, по­лишеному національності людстві, досягнувши тим самим своєї кінцевої мети. Для надісторич­них поглядів досягнення кінцевої мети слугує індивідуальність націона­льного цілого. Для кон­сервативного (надістори­чної ідеології), образу мислення, для якого хара­ктерний історичний чи релігійний монізм, ба­чення цінності в дійсності, властивий поділ світу на нації, а держави – на стани [2, с. 83].

На думку Радбруха, завданням права як соці­ального феномена на засадах індивідуалістичних поглядів є, як це не парадоксально, руйнування соціального, тобто розрив усіх зв’язків між лю­дьми з метою створення спільності непорушно стоячих один біля одного вільних індивідів. Ін­дивід у розумінні філософсько-правового індиві­дуалізму є нічим іншим, аніж втілення персоні­фікованої свободи. Філософсько-правовий інди­від, на відміну від індивіда емпіричного, мис­литься як проста здатність емпіричної індивідуа­льності до індивідуальної моральності, і позбав­лений будь-яких індивідуальних рис. Найбільш точно абстрактну природу філософсько-право­вого індивіда відображає суспільний договір, який ґрунтується не на реальній, а на уявній згоді, спертій на припущенні, що будь-яка розу­мна людина не може не хотіти цього, оскільки це відповідає її істинним інтересам. Основою суспі­льного договору, втім, є не реальні люди, а абст­рактна впорядкована система. Відтак моральна індивідуальність є вищою цінністю для індивіду­алізму, а право і держава йому лише допоміжним інструментом [2, с. 77-78].

Поряд з індивідуалістичними та надіндивіду­алістичними партіями та ідеологіями Радбрух виокремлював політичний католицизм. Погляди протестантської та католицької конфесії співвід­носяться у індивідуалістичній та надіндивідуалі­стичній теорії держави. За католицькими погля­дами церква, незалежно від цінності, яку вона може представляти для освячення душ кожного віруючого, є Богом встановленою установою, у якій держава, виконує допоміжну роль як фо­рма індивідуалістичного соціального захисту і суспі­льної взаємодопомоги. Відтак католицизм, ро­бить висновок Радбрух, може приєднатися як до індивідуалістичних, так і надіндивідуалістич­них партій [2, с. 84-85].

Внесок Радбруха у правознавство та філосо­фію права не вичерпується розробленою ним “ідею права”, поглядами на людину в праві, фі­лософсько-правовим вченням про політичні пар­тії. Вчений зробив внесок у дослідження філо­софсько-правової проблематики “природи ре­чей”, яку трактував у некантіанському стилі, як уявну, але дієву конструкцію (а не буття). Як свідчить тематика “Філософії права” (1932), фі­лософсько-правова проблематика Радбруха бага­тогранна. По-перше, розглядаються антиномічні теми, як-от: право і закон, право і мораль, право і звичай. По-друге, Радбрух включає до своєї фі­лософії філософію історії права та філософію релігії права, філософію партійної ідеології. По-третє, Радбрух розглядає такі питання, як психо­логія правника та естетика права. По-четверте, до філософії права включаються питання мето­дології права, й зокрема логіки правової науки. Нарешті, Радбрух розглядає філософсько-правові питання галузей та інститутів права (як-от: пуб­лічного та приватного права, кримінального права, міжнародного права; шлюбу, власності). Нарешті, у філософії права Радбрух йдеться і про філософії держави, зокрема правової держави. Філософія права Радбруха – це праводержавоз­навча філософія.

Радбрух залишив по собі наукову спадщину й в інших галузях праводержавознавства. Майже вся вона просякнута філософічністю, дослідни­цьким талантом і вишуканим стилем викладу. Це стосується, наприклад, робіт з історії права, кри­мінального права*, порівняльного правознавс­тва**, міжнародного права, правової політики, юридичної психології.

Загалом Радбрух та його праці показують на­скільки багатогранним та впливовим може бути розмах філософсько-правової думки не тільки у формі чистої філософії, але й галузевих юри­дич­них науках та практиці права.

Висновки

Життя та філософсько-правовий доробок Ґус­тава Радбруха, які представлено нами лише по­части й в загальних рисах, привертає увагу й за­слуговує на більш широке висвітлення. Праці Радбруха характеризуються проблемністю, ґрун­товністю аргументації та витонченістю науко­вого викладу. Це яскраво демонструє його «Фі­лософія права», інші праці.

Філософсько-правова думка Радбруха засно­вується на розмежуванні філософії та науки, зу­мовлена неокантіанством з його дуалізмом і ре­лятивізмом, поєднує ідеї правового позитивізму й природного права на, оперті на гуманізм. Філо­софія права в такому трактуванні Радбруха по­стає як правова аксіологія та правова політика, котра як “мистецтво можливого”, співвідносячи емпіричну правову реальність з основними нор­мативними ідеями, досліджує можливості реалі­зації “ідеального” й “справедливого” права та прагне стати практичним посередником між но­рмативними та імперативними вимірами права, трансформуючи таким чином основоположні ідеї у конкретну правову реальність.

Філософ права Радбрух розумів право яким воно є і яким воно повинно бути. Його філософія орієнтована на практику – у цьому виявляється її прикладний характер. Про це яскраво засвідчила практична дієвість “ідеї права” та “формули Рад­бруха”. Можливо вона допоможе уникнути по­милок багатьом націям... Філософія права як вчення про правові цінності зосереджене на реа­льності права – у цьому серед іншого й прогресив­ність не тільки поглядів, але й підходу Радбруха, орієнтованого на постійне вдосконалення права.

Дата добавления: 2015-05-22