Поняття особистості в психології. Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями

Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як в класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття людини, індивіда, особистості, індивідуальності.

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля – це “чиста дошка” (tabula rasa), на якій під впливом соціуму “пишуться” ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні й фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвитком інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації.

Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварин.

Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості. Індивід – це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.

Якщо уявити неймовірне, що внаслідок якихось драматичних подій зникли створені людством культура, наука, техніка, інститути людської соціалізації, а маленькі діти залишились в цих умовах без дорослих, які втілюють у своїй спільній діяльності суспільні стосунки, то розвиток індивіда за антропологічним типом припинився би, став неможливим, а в кращому разі пішов шляхом, характерним для тваринного світу.

Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних (вовчих) зграй. Такі діти хоч і народилися індивідами, але їхній розвиток був деформований у середовищі тварин.

Особистість частіше всього визначають як людину в сукупності її соціальних, набутих якостей. Це означає, що до числа особистісних не відносяться такі особливості людини які генотипічно або фізіологічно обумовлені, ніяк не залежать від життя в суспільстві. Особистість – це людина, взята в системі таких її психологічних характеристик, які соціально обумовлені.

Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість завжди конкретно-історична, вона – продукт епохи, життя своєї країни.

Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біологічних ознак. Індивідуальний розвиток людини (онтогенез) відбувається двома шляхами – біологічним і соціальним.

Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості – соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов’язані в процесі розвитку людини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних досягнень людства.

В онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. Останнє слово у розвитку особистості належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних передумов.

Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність. Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, в рівні розвитку інтелекту.

Взаємозв’язки людини із світом багаті і різнобічні. В системі цих взаємозв’язків їй приходиться виступати в різних якостях, в різних ролях. І із кожної взаємодії із світом речей і світом людей людина виносить образ свого Я у всьому багатстві, складності і суперечливості його проявів. У взаємодії з іншими людьми відбувається виділення індивіда, протиставлення своїх думок, почуттів тому, що належить іншим. Це виражається в тому, що людина розуміє свою тотожність з самою собою в теперішньому, минулому і майбутньому. Я сьогодні для неї при всіх можливих змінах її положення, її поглядах і почуттях, в будь-яких нових ситуаціях це Я тієї ж самої людини, яка існувала вчора і якою вона буде взавтра.

Кожна людина повинна сформувати Я – образ, тобто уявлення про те, як вона виглядає в очах інших людей.

Але найважливішим у розумінні ментальної структури особистості – це наше Я – концепція, наше уявлення про себе. Річ у тім, що ми не просто живі істоти, ми ще й мислячі істоти, які створюють образ самого себе, і ми, спілкуючись з цим нашим образом, реагуємо на нього, і багато з того, що відбувається з нами, заплановано і програно на цьому образі. Саме цей образ надто складний, що зветься Я – концепцією, відіграє ключову роль у формуванні інтересів особистості. Я – концепція – це те, що сама людина значить для самої себе.

Людина може витримувати все: її сподівання не виправдались, її примушують вийти із ролі і т.д., але якщо посягають на її Я–концепцію, то тут вона чинить відчайдушний опір. З Я–концепцією пов’язані такі сильні почуття, настрої і стани як гордість, самолюбство, самоприниження, сором, совість.

Інквізиція вимагала від Джордано Бруно, щоб він сказав, що немає нескінченних просторів, але Бруно цього не сказав, Галілей же відступив і тільки “кулуарно” він казав: “А все-таки вона вертиться”. Відповідь може бути такою: згода Д.Бруно означала б руйнацію його Я–концепції, а для Галілея це не було руйнацією і він пішов на компроміс із самим собою.

2.2 Сучасні теорії психології особистості: психодинамічна, соціодинамічна, інтеракціоністська

В кінці 30-х років ХХ ст. в психології особистості почалась активна диференціація напрямків дослідження. В результаті у другій половині ХХ ст. склались такі теорії психології особистості: психодинамічна, соціодинамічна, інтеракціоністська.

До психодинамічних відносяться теорії, що пояснюють особистість і її поведінку, виходячи із її психодинамічних, або внутрішніх, суб’єктивних характеристик. В соціодинамічних теоріях головну роль в детермінації поведінки відводять зовнішнім ситуаціям і не надають суттєвого значення внутрішнім властивостям особи. Інтеракціоністичні теорії основані на принципі взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів в управлінні актуальними діями людини.

Розроблену Фрейдом психоаналітичну теорію особистості можна віднести до психодинамічних, оскільки в ній використовуються внутрішні психологічні властивості індивіда, в першу чергу його потреби і мотиви для описування його як особистості.

На думку З.Фрейда, людина є передусім біологічною істотою і прагне задовольнити насамперед свої природні інстинкти як певну суму енергії.

Фундамент людської особистості визначається дома первісними інстинктами: інстинктом життя та інстинктом смерті. Інстинкт життя (ерос) спонукає до виживання, зокрема, мотивує секс, голод, спрагу. Енергію, завдяки якій діє сексуальний інстинкт, З.Фрейд назвав лібідо. Інстинкт смерті (танатос) насичений руйнівними імпульсами. Спрямовані всередину, вони ведуть до депресії та самогубства; спрямовані назовні, вони спонукають до агресії щодо інших людей та їхньої власності.

Інстинкти спрямовують поведінку людини відповідно до “принципу задоволення”. Навколишній світ ставить на шляху до задоволення значні перешкоди, які змушують людину враховувати опір реальності (“принцип реальності”). Психіка розкладається на шари, які перебувають у стані постійного конфлікту між собою. Тому невроз, на думку Фрейда є неминучим станом психіки.

Відомі дві структури особистості, висунуті З.Фрейдом – рання та пізня. Спочатку він вважав, що психіка складається із свідомості, несвідомого та перед- свідомого. На його думку, лише невеликий обсяг психічних явищ доступний усвідомленню. Ті ідеї, спогади, почуття, мотиви, які ми активно усвідомлюємо, належать до свідомості. Проте процеси, які здійснюють найсильніший на його думку, вплив на людську поведінку, залишаються поза свідомістю. Вчений уподібнював свідомість верхівці айсбергу. Нижче видимої верхівки лежить несвідоме, що містить у собі невиявлені бажання, пристрасті, амбіції. Справжнє виявлення особистості повинне проникати під спуд поверхневих проявів. Деякі з наших думок, наприклад, недавні спогади, можуть бути тимчасово виключеними із свідомості, або легко поновленими. Такі доступні для усвідомлення психічні процеси З.Фрейд називав передсвідомими.

Згодом Фрейд замінив цю модель особистості, висунувши теорію динамічної взаємодії трьох компонентів особистості: Воно, Я, над-Я.

Воно – це система біологічних потреб у фізичних задоволеннях, резервуар усіх психічних енергій та природжених інстинктів життя і смерті. Воно зовсім відірване від зовнішньої реальності, сфокусована на власному задоволенні. Дії Воно підпорядковані принципу задоволення.

Друга частина особистості – Я – розумна, раціональна, відповідає за адаптацію до середовища. Його дія підпорядкована принципу реальності, що стримує бажання Воно доти, доки не буде знайдений слушний прояв для задоволення. Основна функція Я – захищати Воно і забезпечувати йому безпечне задоволення. На відміну від несвідомого Воно, Я зберігає тісні зв’язки зі свідомістю, хоча виконує і несвідомі функції.

Воно є природжене, наявне від народження. Я починає розвиватися протягом першого року життя через досвід взаємодії з реальністю. Пізніше в процесі соціалізації засновується над-Я. Цей компонент уособлює голос моралі. Дії над-Я здебільшого несвідомі. Основний принцип над-Я – в додержанні етичних норм.

Воно майже безперервно перебуває у конфлікті з над-Я. Я намагається знайти компроміс між Воно і над-Я. Коли конфлікт буває досить суворим, компроміс між Воно і над-Я – неможливий. Тоді у Я з’являється могутній мотив захищатися від конфлікту таким чином, щоб зробити його неусвідомленим.

Намагаючись позбавитись від неприємних емоційних станів, людина з допомогою “Я” – виробляє в собі так звані захисні механізми:

1. Заперечення. Коли реальна дійсність для людини неприємна, вона “закриває” на неї очі, заперечуючи її існування. Так, наприклад, несприйняття критики в свою адресу з боку інших людей.

2. Раціоналізація. Це спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків і дій, що суперечать моральним нормам і викликають турботу.

3. Проекція. Цей механізм полягає в тому, що власні негативні якості людина несвідомо приписує іншій особі.

4. Інтелектуалізація. Це своєрідна спроба вийти із емоційно загрожуючої ситуації, шляхом її обговорення в абстрактних, інтелектуалізованих термінах.

Представником соціодинамічного напрямку є Б.Ф.Скіннер. Як радикальний біхевіорист Скіннер заперечував всі уявлення про те, що люди автономні і їх поведінка визначена існуванням внутрішніх факторів. Скіннер вважав, що поведінку можна визначити, передбачити і проконтролювати умовами оточення. Він стверджував, що так як наука розвивається від простого до складного, логічно вивчати істоти, що знаходяться на більш низькому степені розвитку, перш ніж вивчити саму людину.

Скіннер придавав особливе значення аналізу поведінки одиничних організмів. Він вважав, що їх вивчення необхідно, так як всі організми розвиваються за одними і тими ж законами.

При розгляді скіннерівського підходу до особистості необхідно відрізняти дві різновидності поведінки: респондентну і оперантну.

Респондентна поведінка – це реакція, що викликана певним стимулом.

Але на поведінку людини впливають стимульні події, які наступають після нього, а саме – її наслідки. Скіннер визначив її як оперантну поведінку. Оперантна поведінка визначається подіями, які йдуть за реакцією. Тобто за поведінкою йде наслідок і природа його наслідку змінює тенденцію організму повторювати дану поведінку в майбутньому. Якщо наслідки сприятливі для організму, тоді ймовірність повторення опер анта в майбутньому посилюється.

Свій теоретичний підхід до психології особистості запропонували і представники гуманістичної психології. Ця галузь психології і виникла як своєрідна альтернативна тим концепціям, які повністю або частково ототожнювали психологію поведінки людини і тварини. Теорію особи, що розробляється гуманістичною психологією можна віднести до інтеракціоністських теорій.

Найбільш відомим представником цього підходу до особистості є американський психолог Р.Маслоу.

Однією з найбільш фундаментальних тез, що лежать в основі гуманістичної позиції Маслоу є те, що кожну людину необхідно вивчати як єдине, унікальне, організоване ціле. Прихильники гуманістичної психології визнають глибокі відмінності між поведінкою людини і тварини. Для них людина – дещо більш ніж проста тварина; це особливий вид живих істот. Тому вивчення тварин не може використовуватись для розуміння людини, так як при цьому ігноруються ті характеристики, які властиві лише людині (ідеали, цінності тощо).

А.Маслоу зосереджував увагу на теорії людської мотивації. Він зазначав, що ядро особистості складають гуманоїдні потреби, які людина повинна уміти реалізувати. Ці потреби створюють піраміду чи ієрархію – від нижчих до вищих. Першу (найнижчу) сходинку посідають фізіологічні потреби – в їжі, в продовженні роду. На другій сходинці – потреба у безпеці; людині необхідний захист від небезпеки. Коли забезпечені потреби нижчого рівня, людина може почати дбати про вищі потреби. На третій сходинці – потреба в приналежності, прив’язаності та любові; ми потребуємо того, про кого можемо дбати. На четвертій сходинці – потреба в оцінюванні; ми бажаємо визнання, вдячності за наші добрі дії, за досягнення та зусилля. На вершині піраміди міститься потреба в самоактуалізації, тобто в самовираженні, в реалізації власних позитивних можливостей та здібностей. А.Маслоу вважав, що потреби повинні бути задоволені на нижчому рівні, перш ніж людина почне навіть замислюватися про вищий рівень.

Отже позицію А.Маслоу щодо місця біологічного і соціального можна сформулювати так: оскільки людина народжується з основними потребами, то провідним чинником її особистості є біологічний.

Дата добавления: 2015-05-22