Лекція 2. РПЦ у XVII столітті. Реформи патріарха Никона

Утвердження патріаршества в Москві співпало зі значним послабленням Російської держави. Значна залежність церкви від держави призвели і до негараздів в ній самій. Вже у часи патріарха Іова починається боротьба за російський престол після смерті останнього Рюриковича – царя Федора Івановича. Цей період до утвердження нової династій Романовичів відомий в історії не інакше, як “смутний час”.

На початку XVII ст. у патріарха Іова виникають непорозуміння з Борисом Годуновим, який по всій країні відшукував своїх ворогів та підозрілих. Та і посеред пастви Іов поступово втрачав авторитет з огляду на свою послужливість та поступливість перед державною владою.

Москвичі ще до захоплення Москви Лжедмитрієм І схопили патріарха Іова 10 червня 1605 р. підчас богослужіння та наглумилися з нього. За наказом Лжедмитрія І його заточили в Старицькому Успенському монастирі, де Іов і помер 19 червня 1607 р.

В політичній боротьбі за Московське царство претенденти безапеляційно використовували патріаршу владу. Патріарх мав право благословляти на царство, що придавало авторитет світській владі. Слабкість же представників Церкви давала змогу претендентам на престол маніпулювати ними у своїх інтересах. Так, Лжедмитрій І призначив (без соборного рішення) 24 червня 1605 р. новим патріархом Ігнатія, архієпископа Рязанського. Ігнатій, який був греком, що прибув з Риму і підозрювався в унії, офіційно визнав Гришку Отреп’єва за царевича Дмитрія (Лжедмтирій І), чим викликав незадоволення у ієрархів та пастви. Проти нього виступила вся Церква і в день убивства його патрона (Лжедмитрія І) 17 червня 1606 р., Ігнатія позбавили архієрейської гідності й ув’язнили у Чудовому монастирі. Це було обґрунтовано зв’язками Ігнатія з польсько-католицькою партією Лжедмитрія І та його дружини Марини Мнішек.

19 травня 1606 р. земська дума та народне віче у Москві обирають нового царя Василія Шуйського. За його дозволом собор 3 червня 1606 р. обирає митрополита Казанського Гермогена на гідність патріарха. Це була людина, що досить ревно захищала православ’я та віддавала перевагу аскетизму перед публічними діями. Пізніше він постраждав у жорстокій боротьбі за владу у державі. Коли польське військо взяло Москву, то 20 березня 1611 р. Гермоген був ув’язнений у Чудовому монастирі. Католики жорстоко знущалися з нього і довели до голодної смерті 17 січня 1612 р. Після цього сім років патріарша кафедра була вакантною.

Наречений (претендент) у патріархи Ростовський митрополит Філарет (Федір Нікитич Романов) перебував (з жовтня 1608 р.) у полоні спочатку “Тушинського вора” Лжедмитрія ІІ, потім – у польському. За принципом старшинства, управління РПЦ мали б тимчасово перейняти Крутицький (тоді - вакансія) чи Новгородський митрополити (захоплений шведськими військами). Спочатку патріархією управляв Казанський митрополит Єфрем (помер 26 грудня 1613), після чого місцеблюстителем став Крутицький митрополит Іона (1614-1619).

Закінчення московсько-польської війни та обрання нового царя Михаїла Федоровича Романова (сина митрополита Філарета), призвело до поступової стабілізації ситуації у Московській державі. Процес замирення між Москвою та Польщею просувався довго, лише 1 червня 1619 р. поляки відпустили митрополита Філарета (виміняли його на полонених).

Єрусалимський патріарх Феофан разом з Собором архієреїв 24 червня 1619 р. інтронізував патріарха Філарета (1619-1633). Це була амбітна людина, котра мала боярський родовід, родинні зв’язки з Рюриковичами через дружину Івана IV Грозного Анастасію. Він був насильно пострижений у ченці Борисом Годуновим в пилу боротьби за владу. Ставши патріархом, Філарет отримав необмежений вплив на державну політику Росії через свого сина, царя Михаїла Федоровича.

За цих обставин церковна влада стала зверхньо ставитися до світської. З іншого боку, Церква почала поступово вливатися у державно-адміністративну систему. Двоякість положення Філарета (батько царя і пастир нації) призвело до злиття державної і церковної політики. На приклад, було узаконено не поставляти царями неправославних. Взагалі, держава прийняла ряд рішень по обмеженню прав і впливу католиків в Росії. Наступні патріархи Іоасаф (1633-1640) та Йосиф (1640-1652) були менш амбітними, що призвело до зменшення впливу Церкви на державу. В цей час починається одержавлення Церкви, що породило опір, який вибухнув при патріархові Никоні.

Головною заслугою Никона перед РПЦ були його реформи. Проблема виправлення богослужіння у XVII ст. стала нагальною. Її вирішення почав ще Стоглавий собор, але своїми постановами лише заплутав ситуацію. Спроби внести зміни робили патріархи Гермоген, Філарет, Йосиф. Під час перебування у Москві єрусалимський патріарх Паїсій у 1651-1652 рр. засудив “єресь двуперстія”. В цій ситуації ревнитель благочестя, новообраний (25 липня 1652 р.) патріарх Никон особисто перейнявся проблемами порушення канонів у православній Церкві. Скориставшись впливом на царя Олексія Михайловича, Никон відразу почав діяти. Цар і сам писав до Константинопольського патріарха про єдино гласне богослужіння, на що отримав відповідь з засудженням свавілля духовенства. Собор у Москві 1651 року затвердив єдиногласне служіння (з посиланням на грецьку та київську традиції).

На початок Великого Посту 1653 р. патріарх Никон розіслав по всіх московських церквах “Память” про поклони та хресне знамення, чим поклав початок виправленням та реформам у богослужінні. На противагу рішенням Стоглавого собору було заборонене двуперстне хрещення і зобов’язано хреститися трьома пальцями. Перші противники реформ виявилися у Москві, як ревнителі старовини (хоча і порушники православних традицій) у Казанському соборі протопоп Іван Неронов, юр’євський протопоп Авакум Петров, костромський протопоп Даниїл Муромський, протопоп Логгін, котрі були позбавлені священства і заслані: хто – Астрахань, хто – в Сибір. Для підсилення авторитету виправлень був використаний “Чин архієрейського служіння літургії на Сході”, який був доставлений у Москву в квітні 1653 р. константинопольським посольством. Задля канонічності реформ патріарх Никон скористався традицією соборності у Православній Церкві, яка довгий час була занедбана у РПЦ.

Перший Московський собор реформаторів відбувся у березні – квітні 1654 р. у складі 35 членів (з них 9 архієреїв). Було заявлено про відкриття Царських врат на святкових богослужіннях, не класти антимінс на покров на Євхаристії, не бити земних поклонів у Чотиридесятницю тощо. З протестом все ж виступив один єпископ Коломенський Павєл (проти поклонів), за що був знятий і засланий.

Никон надіслав “27 питань” до Константинопольського патріарха Паїсія про правильність реформ. У 1655 р. до Москви прибув Арсеній Грек, що привіз близько 500 стародавніх грецьких книг для звірки з ними російських. Виправленням книг зайнялися Арсеній Грек, ієромонах Єпифаній (Славинецький) (з Києво-Могилянської колегії), ієромонах Арсеній (Суханов) з Троїте-Сергієвої Лаври, іверський архімандрит Діонісій (Святогорець).

У березні 1655 р. відбувся другий Московський Собор за присутності Антіохійського патріарха Макарія. Він остаточно затвердив виправлення у богослужінні: звершувати літургію на антимінсів з зображенням покладання Ісуса Христа у гроб і зашитою частичкою св. мощей (а не на білій тканині); на проскомідії з просфори виймати 9 частичок (а не чотири тощо); читати звірений єдиний Символ віри; прикладатися до ікон будь-коли (а не двічі на рік); роздавати в церкві антидот; триперстне хресне знамення; використовувати ново звірені богослужбові книги. Ці реформи ще викликали занепокоєння у духовенства та серед мирян, які продовжували дотримуватися старих обрядів.

24 лютого 1656 р. у Неділю Православ’я було оголошено анафему на “двуперстіє”, яку озвучили і підтримали авторитетом всієї Православної Церкви – патріарх Антіохійський Макарій, митрополит Нікейський Григорій та архієпископ Сербський Гавриїл. Після цього на квітень 1656 р. було скликано третій Московський Собор, який прийняв правило про триперстне хресне знамення та перстосложення при благословенні. Було вирішено затвердити ново виправлені книги та почати їх друк для заміни старих. Так у 1656 р. видруковано Тріодь та Ірмологіон, у 1657 р. – Псалтир, Св. Євангеліє та Апостол, у 1658 р. – Требник тощо. Коли ж не всі погодилися із соборними рішеннями, то архієреї у травні-червні 1656 р. на четвертому Московському Соборі оголосили анафему розкольникам, що трималися старого обряду. Розкольники-старообрядці були поставлені поза законом і висилалися до Сибіру. Спротив реформам спав і вже наступного року не відчувався.

Але з’явилися нові вороги деспотичного правління Никона. Це були переважно бояри, які доповідали царю, що в країні авторитет і влада патріарха перевищують цареву. Світська влада повстала. Вже цар і бояри починають диктувати Никону свою волю. Початок відкритого конфлікту патріарха і царя відраховується з відмови запросити Никона 6 липня 1658 р. на царський прийом. Відбулася сутичка між царськими і патріаршими людьми. Цар з боярами не з’явилися на святкові богослужіння 8 та 10 липня 1658 р. (день ікони казанської Божої Матері), що означало розрив. Никон пішов на рішучий крок щоб запобігти домаганням світської влади підкорити собі патріаршу і у чернечому вбранні поселився у Воскресенському монастирі.

Никон не хотів зрікатися патріаршества, але продовжив проживати у ним же заснованому Воскресенському монастирі, що іменувався Новий Єрусалим. Всі посольства від царя до патріарха про повернення відправлялися ні з чим. Тоді Олексій Михайлович скликав архієреїв на собор до Москви у лютому 1660 р., де підняв питання про патріаршество. Російські архієреї піддалися тиску світської влади і погодилися визнати волю царя. Вирішили вважати Никона таким, що самочинно відмовився від архієрейської влади і визнали необхідність обрання нового патріарха, для чого зв’язалися зі Східними патріархами. Никон не визнав цих рішень, але його думки вже не слухали. Східні патріархи (Діонісій Константинопольський, Паїсій Олександрійський, Макарій Антіохійський, Нектарій Єрусалимський) у грамоті лютого 1664 р. визнали Никона низложеним і визнали необхідність нових виборів.

Цими настроями у Церкві спробували скористатися розкольники-старообрядці, серед яких у ці часи виділялися активністю Григорій Неронов, Авакум, бояриня Феодосія Морозова, златоустівський ігумен Феоктист, ієрей Лазар, диякон Федір Іванов, старці Єфрем та Спиридон Потьомкіни, Йосиф Істомін та ряд інших. Тепер їх дії були засуджені і царською владою.

Цар Олексій Михайлович скликав собор для вирішення питання з розколом. Московський собор (лютий-липень) 1666 р. затвердив реформу богослужіння та виправлені книги і закликав старообрядців покаятися. В’ятський єпископ Олександр визнав нововведення і зрікся розколу, проте інші фанатично трималися старих обрядів і були засуджені. Спротив розкольників вилився у відкрите протистояння – Соловецьке повстання 1668-1676 рр., Московське стрілецьке повстання 1682 р. (Хованщина), народні і козацькі рухи на Дону (включаючи повстання Степана Разіна).

Пізніше відбувся соборний суд над Никоном. Великий Московський Собор 7 листопада – 31 грудня 1666 р. провів 8 судових засідань і нізверг Никона з архієрейського служіння до чернечого. У січні 1667 р. собор обирає нового патріарха Іоасафа ІІ (1667-1672). На останок було проголошено анафему розкольникам і схвалено “Предел освященного Собора”. Так у РПЦ було звершено значну справу у приведенні богослужіння і побуту православних до канонічних норм. А ініціатор і провідник цих реформ завершив свій земний шлях зневажений і засуджений, помер Никон у 1681 р.

Дата добавления: 2015-05-22