Лекція 3. Вплив української Церкви на московську

Незаперечним в історичні ретроспективі є факт впливу УПЦ на Москву. Тут слід сказати про вплив церквоно-богослужбових друкованих видань та вихованців українських шкіл. Ще з часів митрополита Петра (Могили) вихованці українських шкіл почали займати в Росії найбільш видні та впливові місця в управлінській системі РПЦ, включно з архієрейськими кафедрами. Вплив відчувався навіть у наголосах текстів богослужбових книг.

Як пише К.Харлампович, треба було б відмітити ще діяльність українців, як парафіяльних, придворних, військових і закордонних священиків, місіонерів, законовчителів світських шкіл, екзаменаторів, перекладачів, іконописців, граверів тощо.

Зрозуміло, що це все прийшло не відразу, а мало свій процес розвитку та наростання впливів, як і потім їх зменшування. Відокремлення українського церковного життя від церковного життя Московської Руси, що почалося фактично, в силу різних причин політичних, етнографічних, географічних, ще до відділення Московської Церкви від єдиної раніше для неї Української Церкви Київської митрополії, від часу цього відділення в 1458 р. було подальшим поглибленням роз’єднання церковного життя українського і московського. Кожне з них йшло своїм окремим історичним шляхом, зі своїми особливостями та національно-церковними інтересами.

Терновський писав, що не зустрічається жодного бажання з боку литовських православних єпископів зав’язувати зносини з московською Церквою, принаймні не відомо жодного факту, що свідчив би про добровільні зносини українських ієрархів з московськими. Митрополит Макарій так само каже, що між двома митрополіями, Київською і Московською, не було зносин.

Ствердження цього факту обмежується часами першого століття після поділу Київської митрополії на Київську й Московську, бо вже в половині XVI ст. у 1561 р. було посольство ієродиякона Ісайї до Москви. Посольство, з відома короля Сигизмунда ІІ і митрополита Київського Сильвестра, було споряджене писарем Великого князівства Литовського Остафієм Воловичем та Віленським каштеляном Григорієм Ходкевичем з метою дістати з царської бібліотеки в Москві повну Біблію слов’янською мовою для друку її в Литві. Це посольство вважається початком церковно-культурних зносин між митрополіями.

В судженнях про зв’язки церковно-релігійного характеру не можна, однак, виходити тільки з фактів, або з відсутності фактів, зносин ієрархічних церковних верхів між собою. Ці зв’язки, а через них і духовно-освітні впливи, можуть йти іншими шляхами, в низинах церковно-народного життя, що не так легко може бути предметом історичного протоколу. Паломництва до Києва з півночі не припинялися й після поділу Київської митрополії на дві частини. Це вказували помяники Печерської Лаври XV – XVI ст., в яких вписані імена родин з різних московських міст.

Богомольців і ченців, як свого роду зв’язкових між двома православними митрополіями, доповняють далі прохачі милостині. Ці подорожі давали нагоду і для культурно-церковних зв’язків та впливів. За пожертвами до Москви почали звертатися і українсько-білоруські монастирі та братства, коли їх матеріальний стан погіршувався. Так, у 1593 р. від Львівського братства до Москви було відправлено посольство у складі братського священика Михаїла та трьох світських членів братства.

Братство просило пожертви на відновлення Успенської братської церкви у Львові, братського шпиталю та притулку для старців, після пожежі 1592 р. посольство дістало від набожного царя Федора щедрий дар, але значення цього і подібних посольств не можна обмежувати тільки матеріальною допомогою однієї сторони, - з ним сполучувалося знайомство з культурною працею українських братств, нав’язувалися духовні зносини на грунті єдності віри.

Берестейська унія 1596 р. повела українську церкву до наближення до Москви. Перші десятиліття після унії співпали з добою Смути на Московщині і самозванців на московський престол, яких постачала Польща, підтримуючи їх своїм військом, але активну участь у цій смуті й підтримці брали також і українські запорожці, що викликало недовіру і ненависть до українців на Московщині.

Дальші події Смутної доби ще більше загострили відношення Москви до католиків і взагалі до чужовірців і чужоземців, з чим сполучилося і давня самовпевненість в чистоті православної віри лише на Московщині. Патріарх Філарет проводить соборну постанову 1620 р., цілком неканонічну і несправедливу, про перехрещування католиків (раніше їх приймали на Русі через миропомазання), як і інших християнських визнань.

Визнавши “неканонічним” обливання при хрещенні, вирішено було 16 грудня 1620 р. перехрещувати й тих православних українців, що були охрещені в своїй землі в християнську віру грецького закону, але не в три занурення, а через обливання. Не звільнялися від повторного хрещення й священики та ченці “обливанці”, навіть самі архієреї, як можна побачити у випадку з архієпископом Суздальським Йосифом (Курцевичем).

З цим змушені були миритися ті з православних українців, хто переходив кордон з Московщиною, шукаючи захисту від релігійних переслідувань і польсько-литовській державі. Ці вихідці-переселенці були носіями української церковної культури і мали вплив в різних верствах московського громадянства.

Другим фактором, що знайомив московітів з духовною культурою українців, були книги “литовського друку”. Ці видання часто привозили з собою вихідці, особливо ченці, з України, прохачі милостині, книги висилалися самими видавцями, як на приклад Печерською Лаврою, а згодом вони стали предметом торгівлі – їх купували купці з Москви.

У Москві стали з недовірою ставитися до українських друкованих книг, вважаючи їх “католицькими”. Відома історія з друкуванням і знищенням в Москві “Великого Катехізису” Лаврентія Зизанія, історія там же з “Учитель ним Євангелієм” Кирила Транквіліона, примірники якого в 1627 р було наказано всенародно спалити, щоб смута та єресь не поширювалася. Після цього у 1627 та 1628 роках вийшли накази московського уряду із забороною купувати та продавати книги “литовської печаті”. Ці акти, можна сказати, були найвищим моментом опору зарозумілості московських книжників проти необхідної для Московщини, при низькому стані її духовної освіти, церковно-культурної допомоги з боку одновірної України.

В 30-х роках в Москві починають передруковувати деякі книги “литовської печаті”: 1634 р. був передрукований віленський буквар, 1639 р. – Київський Номоканон 1624 р.; в 40-х роках передруки поширюються, як – Слов’янська граматика Мелетія Смотрицького, Малий Катехізис Петра Могили, з Великого Требника Петра Могили (розділ про таїнство шлюбу), “Книга о вірі” та інші. Тоді ж відновлюється звичай робити презенти московському цареві, патріарху та іншим сановним особам, підносячи через посольства нові видання українських книжок.

На початку 40-х років в Києві вирішили запропонувати організацію у Москві, чи в іншому якому місті, силами київських вчених шкільного монастиря. Така пропозиція самого митрополита Петра (Могили) була подана 3 квітня 1640 р. у формі “челобитної” до царя Михаїла Федоровича через намісника митрополичого архімандрита Ігнатія (Оксентовича-Старушича).

У вересні 1648 р. вже московський уряд, а власне сам цар Олексій Михайлович, звернувся з грамотою до єпископа Чернігівського Зосима, що проживав у Печерській Лаврі, аби прислали кого з київських вчених до Москви, які б достатньо знали грецьку й латинську мови для перекладів на слов’янську. Не отримавши відповіді від єпископа Зосима, цар прислав грамоту до митрополита, пояснивши своє попереднє звернення до єпископа Зосима, відсутністю того часу в Києві самого митрополита. Митрополит і братія Богоявленського Братського монастиря охоче відрядили до Москви з Київської колегії трьох вчених ченців: ієромонаха Феодосія Баєвського, який викладав риторику, і молодших учителів – Арсенія Сатановського та Єпіфана Славинецького. В червні 1649 р. ці вчені поїхали до Москви.

Найвидатнішим з них був Єпіфан Славинецький. Переїхавши до Москви літом 1649 р., Славинецький проживав там у Московському Чудовому монастирі до своєї смерті (19 листопада 1675 р.). Його літературна спадщина за московський період обіймає до 150 праць різного роду. Покликаний задля виправлення та перекладу слов’янської Біблії, Славинецький до цієї праці приступив лише у 1673 р., встигши до смерті перекласти Новий Заповіт та п’ять книг Мойсея. Сталося так тому, що раніше вирішено було передрукувати і видати в 1663 р. в Москві Острозьку Біблію, до видання якої було додано передмови, написані Славинецьким. Головною ж працею в перші роки по приїзді було виправлення і видання богослужбових книг.

Під впливом українських вчених мужів у Москві укріпилася думка, що богослужбову реформу треба проводити на підставі богослужбових оригіналів грецького православного Сходу. Професор Н.Каптерев стверджує, що на остаточне рішення Никона почати церковну реформу вплинули роз’яснення Славинецького та інших вчених киян. На думку К.Харламповича, вплив київських старців в Москві найперше й найзначніше відбився в поглядах самого патріарха Никона.

Взагалі ж поява вчених українців в Москві, по виклику царя у 1649 р., була, на погляд істориків, початком “нової доби в історії освіти на півночі”, а Єпіфан Славинецький був “первоначальником московського духовно-літературного руху”, як писав В.Ключевський. Єпіфан Славинецький, як і Арсеній Сатановський та інші з “київських старців”, вчили приватно. З учнів Єпіфана відомі: Федір Ртищев, Чуковський старець Євфимій, старець Герман – справник книг, Ігнатій Корсаков (пізніше митрополит Тобольський), Афанасій Любимов (пізніше архієпископ Холмлгорський).

За дослідженнями К.Харламповича було встановлено український характер Ртищевського Андріївського монастиря, бо 25 ченців, які були тут оселені у 1650-53 роках, були вихідцями з київських монастирів – Межигірського, Михайлівського, Густинського та інших.

Взагалі число вихідців на Московщину ченців з православних українських і білоруських монастирів значно збільшилося після Переяславського договору 1654 р. Вони почали створювати свої осередки (наприклад Андріївський монастир під Москвою на Пленицях), які можна назвати українськими або білоруськими чернечими колоніями на Московщині. Такі колонії були в Іверському, Воскресенському, Московському Донському, Московському Заіконоспаському, Чудовому, Московському Симонову, Московському Даниловому, в Саввиному Сторожевському монастирях.

Очевидно, що носіями церковно-культурного впливу Української Православної Церкви на Московщині в другій половині XVII ст. були найбільше ченці, високо освічені і просто освічені. Без сумніву, цей вплив ще багато в чому залежав від тої підтримки, яку мало це чужеземне для Москви чернецтво від московських патріархів і московського уряду, коли в самому московському громадянстві далеко не було ще багато освічених людей. Посеред патріархів найбільшим протектором був патріарх Никон.

В Москві мав велике значення як проповідник Симеон Полоцький. Справа в тім, що жива церковна проповідь зовсім завмерла на Московщині ще у XVI ст. Постійні проповідники з’явилися на Московщині тільки в першій половині XVIII ст. Але підготовкою до цього було пробудження живої проповіді в Москві в другій половині XVII ст. прикладом проповідництва київських вчених ченців.

Як зазначав архієпископ Філарет, Єпіфан Славинецький, після якого залишилося 60 проповідей, усно проповідував мало, але до 1675 р. мало проповідував і Полоцький. Коли його вихованець Федір Олексійович вступив на трон, пошана до Симеона збільшилася. Після цього Симеон рішився зробити крок, якого боявся Єпіфан. З палким розумом, з живою уявою, з жадобою діяльності і з силою при дворі, Симеон став на кафедру. Успіх проповідника був блискучий.

Будучи на соборі в Москві 1666-67 рр., проповідував за своїми богослужіннями архієпископ Лазар (Баранович); він же першим почав знайомити зі своїми друкованими схоластичними проповідями в Московській Церкві, поширюючи тут у 1666 р. їх збірник під заголовком “Меч духовний”. Цей збірник було розіслано по єпархіях.

У вересні 1670 р. до Москви приїздив відомий український проповідник Іоанникій Галятовський. Він виголосив привітання цареві та підніс йому зошит з текстом своїх проповідей. Київське братство прислало для продажу “Ключ розуміння” Галятовського.

Заслуги Симеона Полоцького в справі переборення на Московщині нехіті до церковної проповіді безперечно великі. Останні п’ять років своєї діяльності він постійно проповідував по московських і підмосковних церквах. Збільшують ці заслуги два його великих збірники проповідей, приготовлені ним до друку ще в 1675 та 1676 роках під назвою “Обід душевний”, де було вміщено 111 проповідей на дні неділі, починаючи від Великодня, і “Вечеря душевна”, в якій було 73 поучення на свята та 29 на різні випадки. Ці збірники вийшли друком вже після смерті Полоцького (помер 25 серпня 1680 р.), перший - 1681 р., другий – 1683 р.

Про велику прихильність до української культури та її носіїв наступника Олексія Михайловича, царя Федора Олексійовича, залишилося багато свідчень, як тодішніх, так і пізніших. Як зазначає К.Харлампович, любов царя до українського поширювалася не тільки на напої та одяг, але й на побут та всі прояви культури, як матеріальної так і духовної. Це розповсюджувалося на українські книги та українських літературних діячів, які присвячували йому свої твори. Цар сам брав участь у працях свого вчителя Симеона полоцького. Врешті, реалізуючи думку Полоцького про заснування в Москві академії за зразком Київської колегії, - цар Федір викликав для неї двох учителів-українців, але за свого життя не встиг відкрити в Москві першу вищу школу.

Отже, ми бачило наскільки сильно зріс вплив УПЦ на Московський патріархат протягом XVII ст. Якщо на початку це була явна недовіра, то з середини століття відчувається значна потреба в освічених ченцях в Росії, які і починають просвітлювати до того неосвічених і дещо культурно відсталих росіян. Ці впливи особливо підсилюються після приєднання Київської митрополії до московського патріархату. Вони будуть відчуватися до середини XVIII ст., аж поки імператриця Катерина ІІ не проведе своєї політики зросійщення українців та українського побуту, придушуючи опір.

Рекомендована література

Андреев В. Раскол и его значение в народной русской истории. –СПб., 1870

Белякова Е.В. К истории учреждения автокефалии русской церкви. //Россия на путях централизации. –М., 1982

Буганов В.И., Богданов А.П. Бунтари и правдоискатели в Русской православной церкви. –М., 1991

Деяния Константинопольского собора 1593 года, утвердившего патриаршество в России.//Труды КДА, 1865, -Т.10

Зимин А.А. Россия на рубеже XV – XVI столетий. –М., 1982

Идея Рима в Москве, XV – XVI века: Источники по истории русской общественной мысли. –М., 1989

Казакова Н.А., Лурье Я.С. Антифеодальные еретические движения на Руси (XIV – начало XVI века). –М.-Л., 1955

Каптерев Н. Патриарх Никон и его противники в деле исправления церковных книг и обрядов. –Сергиев Посад, 1913

Каптерев Н. Характер отношений России к православному Востоку в XVI и XVII столетиях. –Сергиев Посад, 1914

Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви: в 2 т. –М., 1997, -Т.1-2

Лотоцький О. Автокефалія. –К., 1999, -Т.2

Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. –М., 1994, -Т.10-12, -Кн. 6-7

Малинин В. Старец Елиазарова монастиря Філофей и его послание. –К., 1901

Николаевский П. Учреждение Патріаршества в России. –СПб, 1880

Русское православие: вехи истории. –М., 1989

Синицына Н.В. Автокефалия русской церкви и учреждение Московського патриаршата (1448 –1589 гг.). //Церков, общество и государство в феодальной России. –М., 1990, С.126-150

Скрынников Р.Г. Борис Годунов. –М.,1983

Смирнов П.С. История руського рас кола старообрядчества. –СПб., 1895

Троицкий И.О. О церковной автокефалии. //ЖМП, 1947, № 7, -С.39-43

Филарет (Гумилевский), архиеп. История русской Церкви. –СПб., 1894, -Т.4

Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. –Казань, 1914

Черепнин Л.В. Земские Соборы Русского государства в XVI-XVII вв. –М., 1978

Шпаков А.Я. Государство и Церковь в их взаимных отношениях в Московском государстве от Флорентийской унии до утверждения патриаршества. –К., 1904

Дата добавления: 2015-05-22