Лекція 2. Вибори Київського митрополита Гедеона і остаточний акт підпорядкування

Переломним моментом у справі підпорядкування Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха стало укладення Андрусівського перемир’я 13 січня 1667 р. між Москвою та Польщею. Дві країни вирішували долю українського народу, поділивши землі України між собою і не узгоджуючи рішення з місцевою владою. Російський уряд планував вирішити справу політичного об’єднання України з Росією за допомогою церковного єднання. Але тодішній Київський митрополит Йосиф не погоджувався на це.

Після смерті митрополита Йосифа (Тукальського) на Київську митрополію по волі московського царя Олексія Михайловича був поставлений місцеблюстителем Чернігівський архієпископ Лазар (Баранович), таким чином визнаючи владу архієреїв на Правобережжі (митрополита Антонія та єпископа Йосифа (Шумлянського)). Росія з 60-х до 80-х років XVII ст. штучно утримувала інститут місцеблюстительства, залишаючи УПЦ без першоієрарха, по суті, обезголовив її. Але кандидатура Лазаря Барановича не вдовольняла Москву. Йшли пошуки кандидата на митрополита і розробка плану самої акції.

Запобігання перед Москвою митрополита Антонія (через московського резидента у Варшаві В.Тяпкина), єпископа Львівського Йосифа (через боярина А.С.Матвієва), архієпископа Чернігівського Лазаря, що випросив собі місцеблюстительство митрополії у царя, а також ряд фактів, зв’язаниз з діяльністю єпископа Мефодія та його співробітників із білого духовенства, свідчили про ослаблення опозиції серед духовенства у відношенні до Московського патріарха. Силою обставин представники українського духовенства були змушені до такого зближення з вищою великоросійською ієрархією, яке рано чи пізно повинно було привести до того, щоб українське духовенство “приймало благословення” від Московського патріарха. Саме в політичній ситуації назрівало вирішення питання про дальший церковно-канонічний статус Київської митрополії.

Після смерті митрополита Сильвестра в 1657 р. відбулися вибори і поставлення на кафедру митрополита Діонісія (Балабана) без всяких зносин і навіть без повідомлення московського уряду. Через 18 років, коли у 1675 р. помер митрополит Тукальський, гетьманська влада не піднімає питання про обрання митрополита, залишаючись при місцеблюстителі, якого призначила Москва.

Київське духовенство обирає на митрополичу кафедру Печерського архімандрита Інокентія (Гізеля) і звертається до Константинопольського патріарха Парфенія з проханням про висвяту Гізеля за домовленістю з Москвою. Патріарх Парфеній відповідає грамотою, в якій висловлює згоду на те, щоб архімандрита Гізеля було висвячено у Москві. Але київське духовенство не ризикнуло представити таку грамоту Московському патріархові Іоакиму, і таким чином справа обрання духовенством Гізеля на митрополита скінчилася нічим. До цього треба додати, що Константинопольська патріархія, очевидно за бажанням султанської влади, у 1681 р. призначала в частину України, передану поляками туркам, митрополита Кам’янецького і Подільського Панкратія, надавши йому при цьому титул “екзарха всієї Малої Росії”.

В Україні, в силу історичних обставин, не наростала, а ослаблювалася опозиція в питанні підпорядкування Української Церкви Московському патріархові, а найбільшу роль відіграла сама українська гетьманська влада. Мало значення для проведення акту приєднання та присутність на Москві рішучого, сильної волі і владного патріарха Іоакима (1674-1690). Патріарх Іоаким походив з ростовських служилих людей. У 1655 р. перебуваючи у Києві він з родинних обставин прийняв чернечий постриг у Київському Межигірському монастирі. У 1657 р. його було послано від монастиря до Москви за милостинею, де він і залишився.

У 1672 р. на гетьмана Лівобережжя старшиною було обрано Івана Самойловича. Намагаючись догодити Москві, Самойлович у проведенні церковної реформи дбав про пониження політичної ролі українського духовенства, в якому бачив конкурента для своїх впливів у Москві, бо залежність духовенства від Московської патріархії ослабляло його політичне значення в Україні.

Влітку 1683 р. гетьманом до Москви був присланий посол В.Кочубей для переговорів з патріархом в справі заміщення Київської кафедри. В жовтні того ж 1683 р. патріарх Іоаким повідомив Самойловича, що до Константинополя послано дяка Микиту Олексієва з листом до патріарха, аби патріарх відпустив Київську митрополію під юрисдикцію Москви. Гетьман, не очікуючи згоди Константинополя, мав намір передати Українську Церкву до рук Московського патріарха.

18 листопада 1683 р. упокоївся Печерський архімандрит Інокентій (Гізель). Помимо того, що Києво-Печерська Лавра належала до Київської митрополії, непідлеглої Московській патріархії, вона здавна була ставропігією Константинопольського патріарха, тобто залежала безпосередньо від нього. Гетьман же Самойлович, цілком ігноруючи Константинополь, звертається 28 листопада 1683 р. до московських царів.

Іван і Петро за згодою з духовною владою повідомляють, що після Різдвяних свят 1683 р. мають бути вибори Печерського архімандрита, на проведення яких слід просити благословення у патріарха Іоакима. На Печерську архімандрію був вибраний ігумен Києво-пустинного монастиря Варлаам (Ясінський). До Москви він не поїхав, а прийняв архімандричий сан від блюстителя-архієпископа Чернігівського. За благословенною грамотою на архімандрію Печерську від Московського патріарха Ясінський була послана делегація з ченців та мирян, з ново печерським намісником ієромонахом Іваном Максимовичем. Так у 1684 р. Києво-Печерська Лавра була фактично взята з-під влади Константинопольського патріарха.

31 жовтня 1684 р. патріарх Іоаким писав гетьманові Самойловичу про необхідність подбати про скоріше заміщення давно вдової Київської кафедри, спонуканий до того відомостями, що адміністратор митрополії, за дорученням польської влади, єпископ Йосиф (Шумлянський) веде через ченців агітацію серед українського духовенства й на Лівобережжі. Від імені царів у грудні 1684 р. з Москви було вислано грамоту до Константинопольського патріарха Якова.

В грамоті висловлювалося бажання, щоб новообраний митрополит і його наступники поставлялися в Москві, бо українському народові важко приймати поставлення і благословення для свого пастиря від Константинополя з причини дальності дороги, великого бусурманського гоніння, насильства та у випадках війни з турками.

Хоч царська грамота була підкріплена даром від царів соболями на 200 рублів і обіцянкою дальших милостей, проте патріарх Яков не дав письмової згоди про відступлення митрополії, сказавши послу греку Софиру, що сам патріарх не може цього зробити, бо потрібна згода великого візира і всіх східних патріархів.

Московський уряд, ще не маючи відповіді від Константинопольського патріарха, в лютому 1685 р. розпорядився, щоб гетьман спільно з духовенством та козацькою старшиною, провели вибори на митрополичу кафедру і послали кандидата до Москви на поставлення. Кандидат в митрополити вже був намічений – єпископ Луцький Гедеон (Святополк-Четвертинський).

Він появився на Лівобережжі у 1684 р. як біженець з Луцька, будучи вже не взмозі зносити більше 20 років переслідування з боку польської влади в умовах боротьби за православ’я. Своє відношення до московського уряду єпископ Гедеон виявив невдовзі після переїзду на Лівобережжя, пославши з листами у Москву до царів і патріарха свого намісника-ієромонаха. В листах він пояснював причини своєї втечі з Польщі і висловлював бажання назавжди залишитися під державою царів. Царською грамотою від 9 грудня 1684 р. єпископ Гедеон був прийнятий під високу государеву руку.

Елекційний собор для виборів митрополита було призначено на 8 липня 1685 р. в Києві. Історики розходяться між собою у питанні, відбувся тільки один собор чи два собори, перший, на якому одноголосно було обрано на митрополита єпископа Гедеона, а другий окремий, опозиційний і протестацій ний проти підпорядкування Москві.

На цей час постали умови для переходу Київської митрополії під Москву, які був змушений підтримувати перед московською владою гетьман Самойлович. Сам гетьман на собор не явився, але послав на собор як представників гетьманської влади осавула Івана Мазепу, чернігівського полковника Григорія Карпова та ніжинського полковника Якова Жураківського. Не було на соборі і єпископа Гедеона та архієпископа Лазаря (Барановича).

Всі присутні на соборі були одностайні у свідомості необхідності для Церкви мати врешті митрополита, а не блюстителя. Єпископ Гедеон був обраний на митрополита одноголосно. Проте на соборі були подані заяви протесту проти підпорядкування митрополита і Церкви Московському патріарху.

За всіма даними опозицію очолював Печерський архімандрит Варлаам (Ясінський). Про зміст протестів відомо з двох листі, поданих гетьману. Самойлович у своїй грамоті царям про обрання митрополита й про бажання при цьому українського духовенства згадує про ці листи. Вони були переслані Московському патріарху 8 серпня 1685 р. Білгородським митрополитом Авраамієм.

Основні пункти були наступними:

- собор не може у відсутності визначних представників духовенства, зокрема архієпископа Барановича і духовних його єпархії, вирішувати таке значне питання, як перехід Київської митрополії до іншого патріарха.

- Духовні не зобов’язані укладати статті про зміну церковної юрисдикції, до того ж без вибраного пастиря.

- Відмовитися від віковічного свого пастиря не можемо, поки не побачимо акту уступки. Якщо Константинопольський патріарх звільнить від підлеглості йому, то Київська митрополія перейде у послушенство до Московського патріарха.

- Треба брати до уваги і положення православних, які залишаються в Польщі. Якщо зрадимо Константинопольського патріарха, то литаняни змусять православних Польщі підпорядкуватися папі.

- Українська земля зберігає під московською державою немало своїх вольностей і прав; справедливо, щоб і духовенство мало свої вольності, суди і права. Проте цього не буде, якщо Київського митрополита зрівняють з іншими митрополитами в Московщині. Далі перераховуються деякі з цих прав і привілеїв.

Елекційний собор делегував до гетьмана і єпископа Гедеона видубицького ігумена Феодосія (Углицького) і ігумена переяславського Єронима (Дубину). Вони повідомили про наслідки виборів та “статті” про права митрополита, що розроблені собором. В кінці липня 1685 р. гетьман Самойлович відправив цих двох ігуменів з писарем Савою Прокоповичем до Москви за підтвердженням елекції Гедеона царями та патріархом, а також і прав митрополії при переході її під юрисдикцію Московського патріарха.

Ці “статті” містили наступні прохання духовенства:

- щоб царі і патріарх самі звернулися до Константинопольського патріарха в справі передачі Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха;

- щоб московська влада подбала про те, щоб за Київським митрополитом і надалі було залишено титул екзарха Константинопольського патріарха;

- за Київським митрополитом треба закріпити його владу над усіма попередніми установами – єпископі ями, архімандріями, ігуменствами, монастирями, церквами і братствами;

- за Київським митрополитом слід закріпити усі маєтності на київській стороні Дніпра, що захоплені Львівським єпископом Шумлянським;

- Київська митрополія має стояти вище всіх митрополій московського патріархату, враховуючи попередні честь та владу Київського митрополита;

- митрополит приймає тільки благословення та поставлення на своє достоїнство, а в суди його митрополії патріарх не втручається;

- митрополит обирається вільно собором митрополії і займає кафедру до смерті;

- Митрополит має право вільного друку книг в Печерській і інших друкарнях і право навчання “свободних наук” в Братському монастирі;

- за Київським митрополитом зберігаються стародавні його привілеї – ношення хреста на митрі і хреста перед ним; митрополит звільняється від чергового річного перебування в Москві при патріархові; в титулі Київського митрополита залишається прибавка і “і всея Росії”.

“Статті” від духовенства та чолобитна грамота гетьмана були прочитані царям з боярами 25 серпня 1686 р., після чого посольство було відправлено на переговори до патріарха Іоакима. 8 вересня патріарх вислав новообраному митрополиту Гедеону грамоту з висловами радості щодо обрання, а гетьману Самойловичу з подякою за звершення такої важливої справи, як заміщенні Київської кафедри. Пообіцяв після поставлення Гедеона у Москві з волі царської, видати йому належну грамоту на митрополію.

24 жовтня 1686 р. гетьман, для поставлення в Москві в митрополити єпископа Гедеона (Святополк-Четвертинського), відрядив з ефектом велике посольство. Поставлення Гедеона в митрополити відбулося в Успенському соборі в Москві 8 листопада 1686 р., при чому митрополит Гедеон склав присягу бути в послушенстві святішому патріарху московському і всея Росії.

Митрополит Гедеон отримав у Москві цареву та патріаршу грамоти, які проголошували умови входження Київської митрополії до складу Московського патріархату. В них зазначалося, що права і привілеї духовенства залишаться недоторканими. Водночас деякі привілеї було відібрано. Так царська грамота від 15 грудня 1686 р. проголосила Гедеона Четвертинського “митрополитом Київським та Галицьким та всієї Малої Росії”. Коли ж митрополит Гедеон продовжив вживати старий титул “всієї Русі”, то з’явився наказ 27 січня 1687 р. про заборону такого титулування. За Київською митрополією зберігалися всі єпископії тощо, але титул екзарха було відібрано. Переліку прав та привілеїв, про які просило духовенство, не вказано. Патріарша грамота від 9 грудня 1686 р. була малословна і неконкретна щодо питань київського духовенства.

Ще в жовтні 1685 р., тобто перед поставленням в Москві єпископа Гедеона на Київську кафедру, була виготовлена грамота патріарха Іоакима до Константинопольського патріарха Якова про передачу Москві Київської митрополії. В ній Іоаким не стільки просив Якова про передачу митрополії, скільки доводив свої історичні права на неї, як на таку, що колись відділилася від Москви. Ця грамота не була вислана, а залишилася в архіві.

Інша грамота була підписана патріархом 11 листопада 1686 р. В ній повідомлялося про поставлення Гедеона, що мотивувалося потребами Київської митрополії, кафедра якої давно вдовствувала, а український народ звернувся з проханням до Москви посвятити обраного кандидата. Іоаким пропонує Константинопольському патріарху Якову відмовитися надалі від влади над Київською митрополією. Грамота подібного змісту від царів також була послана Константинопольському патріархові. Так патріарх Яков був поставлений перед звершеним фактом беззаконного втручання в його церковну область з грубим порушенням правил 8-го ІІІ Вселенського собору і 2-го ІІ Вселенського собору.

До Константинополя оформлювати перехід Київської митрополії до московського патріарха був посланий дяк Микита Олексієв, який привіз з собою вищезгадані грамоти. Гетьман Самойлович також посилав свою грамоту до патріарха Якова. В Адріанополі посли зустрілися з патріархом Єрусалимським Досифієм, який був відомий в Москві, бо славився в ті часи як вчений кантоніст та впливовий ієрарх. Він вступився за права Константинопольського патріарха і проти порушників свв. канонів. До царів і патріарха в Москву Досифей вислав в цій справі листи, в яких йшлося про порушення канонів і заміри здобути “духовне даровання” за гроші.

Але на цих позиціях Досифій не встояв, взявши потім від царського посла 200 золотих. Професор С.Терновський пояснює, що патріарх Досифій змінив свої погляди і настрої в даній справі під впливом згоди задовольнити просьбу московських царів з боку великого турецького візира.

Коли прибули посли Олексієв та Лисиця, патріарха Якова вже на кафедрі не було. Новий Константинопольський патріарх Діонісій саме приїхав до Адріанополя в справі затвердження його на кафедрі турецькою владою. Для полегшення справи Олексієв сам відправився до великого візира з просьбою від царів, щоб великий візир наказав Константинопольському патріарху відступити Київську митрополію патріарху Московському.

Турецькій владі, з огляду на війну з Австрією, Польщею та Венецією, було вигідним зберігати мирні відносини з Московщиною, тому такий наказ патріарху Діонісію було віддано. Довідавшись, що з боку великого візира перешкод не буде, патріарх Діонісій дав згоду на передачу Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріарха. У травні, червні та липні було видано ряд грамот у цій справі: дві грамоти царям, дві патріархові Іоакиму, гетьманові Самойловичу, митрополитові Гедеону. Гетьману та українцям була видана соборна грамота.

Відступаючи митрополію, патріарх в грамотах підкреслює, що кандидат на митрополичу кафедру повинен обиратися за звичаями міста Києва єпископами, архімандритами, ігуменами, ієромонахами, ченцями і іншими начальними і начальниками повелінням великого гетьмана. Патріарх поставив в грамотах ще таку умову, щоб в Київській митрополії поминали за Службою Божою найперше Вселенського константинопольського патріарха, а другим патріарха Московського.

27 грудня 1686 р. гетьманові Самойловичу була послана царська жалувана грамота з золотим ланцюгом та двома діамантовими клейнодами за успішне закінчення справи підпорядкування Київської митрополії Москві.

Зміну юрисдикції на державному рівні визнала і Польща у 9 статті “Вічного миру” 21 квітня 1686 р., де визнавалася влада Київського митрополита (тобто і Московського патріарха) над православними на своїй території.

Константинопольська патріархія визнала неканонічними поступки про приєднанні в 1685-86 рр. до московської церкви Київської митрополії. “Томос Вселенського Царгородського Патріарха Григорія VII з дня 13 листопада 1924 р.” визнав Польську Православну Церкву автокефальною, з огляду на те, що ця православна Церква в Польщі історично була частиною тої Київської митрополії, які ціла була відступлена московській церковній владі у 1686 р. Визнання не канонічності дало змогу офіційно відродити ідею відокремлення від Москви. Хоча з погляду на історичні обставини, сталося те, що мало статися.

Рекомендована література

Акты, относящиеся к делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату. //Архив Юго-Западной России (АЮЗР), -К., 1872, -Ч.1, -Т.5

Алексий (Дородницин), архиеп. Историческая справка о подчинении Украинской Церкви Московскому патриархату. –К., 1914

Болховітінов Євгеній, митр. Вибрані праці з історії Києва. –К., 1995.

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. –К., 1998, -Т.2

Эйнгорн В.С. О сношениях малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. –М., 1899

Лотоцький О. Автокефалія. –К., 1999, -Т.2

Лотоцький О. Українські джерела церковного права. –Варшава, 1931

Терновский С.А. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату. //АЮЗР, -К., 1872, -Ч.1, -Т.5

Харишин М.В. Історія підпорядкування Української Православної Церкви Московському патріархату. –К., 1995

Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. –Казань, 1914

Дата добавления: 2015-05-22