Функціональні стани оператора

Умови, в яких працюють оператори, можуть бути різними, тому що: по-перше, збільшується кількість компонентів дов­колишнього середовища, які впливають на людину, по-дру­ге, — кількість можливих варіантів поєднання цих компо­нентів вельми значна.

Оператор може працювати за підвищеного або знижено­го атмосферного тиску, різних температур, шумів, випромі­нювань, вібрації, освітлення, умов ізоляції від соціального середовища, обмеженого простору тощо.

До того ж завдання, які виконує оператор, теж різні. Одні з них потребують переробки значної кількості інфор­мації за обмежений час, прийняття відповідальних рішень у ситуаціях дефіциту часу, а інші вимагають монотонного спо­стереження без отримання інформації протягом тривалого часу. Зрозуміло, що характер задач і умов, у яких вони ви­рішуються, визначає динаміку психофізіологічних станів лю­дини-оператора, тобто комплекс «довколишні умови і за­дачі» визначає психофізіологічну структуру діяльності опе­ратора і в той самий час впливає на компоненти цієї структури, породжуючи в деяких випадках зниження уваги, втом­лення, сонливість, що, в результаті, знижує ефективність діяльності оператора.

Функціональні стани оператора — це комплекс характеристик тих функцій і якостей людини, які безпосередньо або опосередковано зумовлюють її трудову діяльність.

Визначати функціональні стани оператора можна не за окремими показниками певних фізіологічних і психологіч­них функцій, а враховуючи характер їхнього взаємовпливу і взаємодії у процесі діяльності. Крім цього, важливі тільки ті зміни, які стосуються трудової діяльності. В зв'язку з цим використовують такі поняття, як зрушення стану і зміни стану.

Зрушення стану характеризується будь-якими відхилен­нями інтегральних або часткових характеристик від по­чаткового їх значення. Якщо ці зрушення призводять до зміни якості діяльності оператора, то вживають термін зміни стану.

Функціональні стани оператора залежать від сукупності специфічних властивостей у структурі особистості:

особливостей темпераменту, які відображаються у динамічних характеристиках перебігу психічних процесів і в котрих проявляються потужність, рухливість і врівнова­женість нервових процесів;

мотивації до операторської діяльності, бажання вдоско­налювати свою професійну майстерність;

здатності до короткотривалого значного напруження при виникненні стресових ситуацій;

емоційної стійкості, особливо емоційно-моторної і емоційно-сенсорної;

швидкості переключення, стійкості та обсягу уваги;

швидкості і точності складних видів рухових реакцій, координації рухів, легкості створення і перетворення рухо­вих стереотипів;

наполегливості і рішучості в поєднанні з ініціативністю і самокритичністю.

Зміни функціональних станів оператора у процесі вико­нання ним певної діяльності проходять такі фази, які ха­рактеризуються і певними змінами працездатності. Це, зок­рема:

1) мобілізація;

2) первинна реакція;

3) гіперкомпенсація;

4) компенсація;

5) субкомпенсація;

6) декомпенсація;

7) зрив або перенапруження [16].

Такий поділ на фази зумовлений тим, що для кожної з них характерні закономірні зміни фізіологічних функцій і відповідна якість виконання робіт. Вихідним для такої класифікації є стан оператора, визначений як оперативний спокій, тобто стан, котрий забезпечує операторові його вхо­дження в робочий процес. Під час трудової діяльності в опе­ратора цей стан замінюється іншими залежно від особливо­стей самої діяльності, факторів виробничого середовища, а також від вихідних фізіологічних і психологічних характе­ристик людини.

1.Фаза мобілізації — це передстартова фаза, під час якої організм мобілізується ще до початку роботи, коли умовно­ рефлекторним шляхом підвищується тонус центральної нер­вової системи та функціональна активність певних органів і систем. Як було встановлено Д. Орбелі, таке підсилення відбувається завдяки адаптаційно-трофічному впливу цент­ральної нервової системи на самі органи, що виконують певні функції, та їх регулювальні центри. Підвищення то­нусу пов'язане з неспецифічною активізацією серцево-судинної і дихальної систем, шерегу ендокринних органів, підсиленням процесів збудження і гальмування у централь­ній нервовій системі, а також із специфічними зрушення­ми, які полегшують функціонування так званих «робочих» систем. Характер специфічних зрушень визначається сфор­мованими навичками, ступенем підготовки організму та всіма функціональними тимчасовими зв'язками, які є в лю­дини. Безпосереднім вираженням цієї фази є підвищення діяльності серця та органів дихання. Суб'єктивно ця фаза віддзеркалюється у відволіканні уваги від зайвих подраз­ників, у зібраності, уявленні про особливості майбутньої ро­боти тощо.

2.Фаза первинної реакції проявляється в незначному зни­женні майже всіх показників функціонального стану. Фізіо­логічний механізм цієї фази пов'язаний із зовнішнім гальмуванням, що виникає через зміни подразників, які надходять у центральну нервову систему. Ця фаза триває всього декілька хвилин, і залежить вона, в першу чергу, від ступе­ня підготовки оператора, його досвіду і знань. В окремих випадках ця фаза може зовсім не спостерігатись, і після фази мобілізації починається третя фаза.

3.Фаза гіперкомпенсації — одна з найскладніших фаз зміни працездатності, яка характерна для всього початково­го періоду роботи. Особливістю цієї фази, як і фази мобілі­зації організму, є підвищення тонусу центральної нервової системи. Однак тут існує суттєва різниця. Якщо перша фаза відповідає за підготовку організму до роботи взагалі, то впродовж цієї фази людина пристосовується до оптималь­ного режиму її виконання. При цьому процеси генералізації, які домінували в період пристосування, поступово зміню­ються виробленим, чітким динамічним стереотипом. У цей період відбувається пошук оптимального режиму роботи за рахунок зворотного зв'язку між відповідністю реакцій орга­нізму необхідним умовам роботи.

Зовнішнім проявом цієї фази є початкове підвищення всіх показників функціонального стану системи, особливо в руховій сфері, але ще немає необхідної відповідності реакцій організму характерові роботи, певному навантаженню. Ця фаза динамічна, показники її нестабільні і можуть різко змінюватися протягом незначного періоду залежно від підго­товки оператора.

4.Фаза компенсації сприяє мобілізації організму до вста­новлення оптимального режиму роботи його органів і сис­тем. Стабілізуються показники функціонального стану ор­ганізму, що забезпечує максимальну ефективність роботи операторів. Фізіологічний рівень активності систем і органів є оптимальним, необхідна мобілізація основних реакцій і компенсаторних можливостей уже відбулася, режим робо­ти — найбільш економний. У процесі підготовки спеціалістів потрібно прагнути до того, щоб тривалість цієї фази була максимальна.

5.Фаза субкомпенсації характеризується незначним зни­женням рівня фізіологічних реакцій, і тому показники функціонального стану дещо погіршуються. Організм певним чином перебудовується: необхідний рівень роботи підтри­мується через послаблення важливих функцій. Якісно змі­нюється характер компенсаторних реакцій: компенсація відбувається завдяки процесам, які енергетично і функціональ­но менш корисні. І хоча за допомогою додаткових форм компенсації підтримується відносно стабільний функціо­нальний стан робочих систем організму, та рівень їхнього функціонування значно знижений і, відповідно, знижена ефективність праці. Найслабше реагує організм на підвищення інтенсивності праці, що зумовлює виникнення наступної фази.

6.Фаза декомпенсації спричиняє погіршення функціонального стану організму і зміни найважливіших для даного виду діяльності функцій. Під час цієї фази порушуються і вегетативні функції (тахікардія, частішає дихання), точність і координація рухів, що призводить до збільшення помилок у роботі. Як наслідок — знижується ефективність праці. Затривалої роботи ця фаза може дуже швидко перерости у наступну — фазу зриву.

7.Фаза зриву характеризується значним розладом регу­лювальних механізмів, неадекватністю реакцій організму на сигнали зовнішнього середовища, різким зниженням пра­цездатності, а інколи й неспроможністю продовжувати роботу. Порушення діяльності внутрішніх органів, які виконують вегетативні функції, викликають колаптоїдний стан (це зниження артеріального тиску, який може супроводжуватися запамороченням та втратою свідомості) і непритомність.

У літературі другу і третю фази дуже часто поєднують в одну, називаючи фазою входження у роботу, а п'яту і шос­ту — фазою втомлювання.

У деяких випадках, коли тривала робота призводить до появи четвертої або п'ятої фази, перед закінченням роботи виникає специфічний стан, що дістав назву кінцевого по­риву.

На фазі кінцевого пориву швидко мобілізуються додаткові резерви організму через другу сигнальну систему. Це забез­печує різке підвищення працездатності. Найбільший ефект досягається тоді, коли подразнення другої сигнальної системи пов'язані зі стимулами великого соціального значен­ня — почуттям відповідальності, усвідомленням важливості вирішуваних завдань тощо.

З наведеними вище загальними функціональними ста­нами, особливо зі станами адекватної мобілізації і динаміч­ної компенсації, а також із особистісними характеристика­ми людини пов'язані емоційні стани оператора.

Емоційні стани — це стани, що виникають через переживання людиною її відношення до зовнішнього світу, до самої себе, до характеру змін кількісних і якісних параметрів відповіді на сигнали зовнішнього середовища і пов'язані з індивідуальною семантичною значущістю інформації, яку отримує людина-оператор.

Було доведено: підсилення емоційною стану оператора узалежнене «вартістю» рішення, що приймається. Сама «вар­тість» рішення залежить від показника ентропії на момент його прийняття. Ось чому будь-яка свідома діяльність люди­ни певною мірою пов'язана з розвитком емоційних станів.

Стани людини-оператора можна класифікувати за різни­ми ознаками [34]. В. Асєєв поділяє стани, що виникають у процесі трудової діяльності, на такі групи:

ü В ідносно стійкі і довготривалі стани характеризують відно­шення людини до діяльності, до професії і до життя й відповідають загальному психологічному настрою люди­ни, групи людей, який проявляється у задоволенні або не­задоволенні працею, зацікавленості або байдужості до неї тощо.

ü Ситуативні, короткочасні стани спричинені впливом різ­них ситуативних факторів — помилок оператора, непоро­зумінь між операторами, негараздів у виробництві.

ü Періодичні стани — це стани, які виникають протягом трудової зміни, вахти (підвищена працездатність, утома, кінцевий порив), а також психічні стани, які визначають­ся змістом і характером роботи (сонливість, апатія, нудь­га, підвищена активність тощо).

За ознакою домінування однієї зі сторін психіки розріз­няють стани, у яких домінують процеси відчуття і сприй­мання, уваги (стан розпорошення або зосередження, на­тхнення), емоційні і вольові стани.

Найбільш важливою, з точки зору впливу на ефектив­ність діяльності оператора, є класифікація станів за рівнем напруженості. Вони поділяються на:

емоційне збудження;

емоційну напруженість;

стрес як стан підвищеної емоційної напруженості.

Емоційне збудження характеризується активацією різних функцій організму, підвищеною готовністю до різних неочікуваних дій у відповідь на дію емоціогенних факторів, але без застосування цілеспрямованих, вольових актів.

Емоційна напруженість характеризується активацією різних функцій організму в зв'язку зконкретними вольо­вими актами або виконанням цілеспрямованої діяльності, або підготовкою до неї, або очікуванням якої-небудь не­безпеки. Цей стан психічної активності — запорука успіш­ного виконання дій оператором. Він супроводжується по­мірними змінами фізіологічних реакцій організму і про­являється у хорошому самопочутті, стабільному і впевне­ному виконанні дій. Проміжних та кінцевих цілей досяга­ють за незначного нервово-психічного напруження. Спо­стерігаються довготривала працездатність, відсутність по­милкових дій, відмов, зривів та інших відхилень. Діяль­ність оператора характеризується високою надійністю і ефективністю.

Стрес (підвищена напруженість) характеризується част­ковим зниженням ефективності психічних функцій, коор­динації рухів і працездатності. Підвищення емоційної на­пруженості може спричинюватись дією таких груп фак­торів, як:

фізіологічний дискомфорт;

біологічний страх;

дефіцит часу;

підвищена складність задач;

значна відповідальність за правильне рішення;

наявність релевантних перешкод;

дефіцит інформації для прийняття адекватного рішення;

сенсорна депривація;

нечіткість вимог до системи.

На підставі наведеної класифікації можна дійти виснов­ку, що розвиток емоційних станів визначають дні групи фак­торів — зовнішні і внутрішні.

Зовнішні емоціогенні фактори — це, перш за все, екстремальні фактори, тобто такі фізичні та інфор­маційні характеристики, які призводять до розвитку «ме­жової» напруженості фізіологічних і психологічних функцій за повної вичерпаності всіх фізіологічних резервів. Форму­вання адекватної реакції на дії зовнішніх факторів і три­валість дії екстремальності, як правило, спричиняють пев­ний ступінь емоційної напруженості. При уникненні ек­стремального фактора, неспроможності мобілізації функції організму та розвитку реакцій тривожності спостерігаються різні ступені підвищеної емоційної напруженості з проявом негативних емоцій.

До цієї ж групи факторів належать фактори, пов'язані зі значущістю вирішуваних завдань. При цьому знак, спрямо­ваність і сила емоційної реакції визначаються особливостя­ми поєднання низки внутрішніх факторів.

Внутрішні емоціогенні фактори надають то­му чи тому зовнішньому фактору необхідний ступінь емо­ційності. До цих факторів належать характеристики нерво­вої діяльності людини, темперамент, особистісні психоло­гічні характеристики (тривожність, ригідність), мотиви, ус­тановки, рівень домагань. Усі ці фактори, як правило, ви­значають рівень реакцій, а також ступінь розвитку і харак­тер емоційних станів.

Психічні стани — це складні явища психічної діяльності, для вивчення яких застосовують різні методи, зокрема:

поведінкові (поза, міміка, пантоміміка, характер рухової діяльності і мовної поведінки);

комунікативно-поведінкові (стиль і характер спілкування з іншими людьми);

вегетативні (реакції серцево-судинної і дихальної систем та внутрішніх органів);

біохімічні (обмін речовин, ферментні й ендокринні ре­акції).

Методи дослідження, що сьогодні використовують, мо­жуть бути умовно поділені на дві основні групи: фізіологічні і психологічні.

До фізіологічних належать методи дослідження фізіо­логії м'язів (електроміографія), центральної нервової си­стеми (ЕЕГ), вегетативної нервової системи (пульс, КГР, рефлекс зіниць тощо). До психологічних — тести, які ха­рактеризують психічні функції людини. Основні з них: тахістоскопічні методи, методи Шульте — Платонова, Нєнаєва, Бернштейна, Крапелина — Шульце, Пьєро — Рузера та ін.

Слід зауважити, що в багатьох випадках тільки поєднан­ня різних методів може дати необхідну інформацію для вста­новлення діагнозу психічного стану.

Значна роль в отриманні необхідних даних належить ме­тодам спостереження і суб'єктивної оцінки як самого стану організму, так і особливостей переживань.

Доцільність застосування методу спостереження для розкриття механізмів психічної діяльності доводять В. Л. Марищук, К. К. Платонов, Е. О. Плетницький. Результати спостереження, на їхню думку, можуть бути доповнені да­ними об'єктивної реєстрації, отриманої за допомогою кі­нозйомки, хронометражу, фотографування. Одним із найпопулярніших методів суб'єктивної оцінки є методика САН, за якою можна отримати дані щодо самопочуття, актив­ності і настрою людини.

Емоції — це психофізіологічний стан організму, який має суб'єктивне забарвлення. Для стану емоційного напружен­ня характерна перевага процесів збудження або гальмівних реакцій. Залежно від цього розрізняють два типи емоційного напруження — збудливий і гальмівний.

Збудливий тип емоційного напруження проявляється в гіперактивності, метушливості, багатослівності, легкому від­воліканні уваги, швидкому перебігу мисленнєвих процесів, миттєвій зміні рішень у поєднанні з поверхневою оцінкою ситуації. Для спілкування характерні елементи роздратова­ності, різкості, настороженості, образливості. Деяким лю­дям притаманна неприродна веселість за відсутності контактів.

Під час роботи на пункті управління збудженість знахо­дить вияв у частоті перевірки своїх дій, перемикання органів управління, перевірки показників приладів тощо. Інколи стан збудження змінюється станом загальмованості, пасив­ності, млявості.

Гальмівний тип емоційного напруження характеризується скутістю, незмінною позою, уповільненістю рухів, різним напруженням мімічних м'язів, зосередженістю на одному домінуючому об'єкті; при цьому оператори можуть не реагувати на слабкі подразники, не бачити дій людей з най­ближчого оточення.

Збудливі і гальмівні форми емоційного напруження, як правило, поєднуються з різними вегетативно-судинними реакціями — серцевим ритмом, кров'яним тиском, часто­тою дихання, зміною кольору обличчя, станом слизової обо­лонки, пітливістю, «гусячою шкірою», загальною слабкістю. В непередбачуваних і складних ситуаціях емоційне напру­ження навіть у досвідчених операторів може перейти допус­тиму межу. В цих випадках спостерігаються значні порушення пси­хічної діяльності. Основними з них є порушення сприйман­ня, уваги, пам'яті, прийняття хибних рішень, а також суттє­ве скорочення діапазону («ступінь свободи») рухів, а інколи й повна їхня відсутність.

До головних факторів, які спричиняють розвиток цих «за межових» форм емоційного напруження операторів, на­лежать:

низька психологічна готовність до діяльності;

низька професійна майстерність;

фізична або психологічна втома;

незвичайні умови діяльності.

Емоційна напруженість у нормальних формах допомагає операторові ефективно вирішувати поставлені перед ним завдання за рахунок мобілізації резервів організму. Але дов­готривалий стан емоційного напруження негативно впливає на ефективність операторської діяльності і може призвести навіть до нервово-емоційного зриву.

Труднощі визначення психічних станів пов'язані з тим, що ці стани розвиваються не стихійно, а є результатом взає­модії організму людини і середовища.

Звідси виникає необхідність поточного контролю станів. Крім цього, важливим є і той факт, що специфічні людські стани формуються і розвиваються в умовах соціального се­редовища, у процесах спілкування і залежать від його форм і засобів. Але цей аспект ще недостатньо вивчений.

Актуальність поточного контролю за станом оператора пов'язана з різними періодами його працездатності протягом робочої зміни: це період входження у роботу (0,5—1 год.), період високої працездатності (1—2 год.) і період зниження працездатності, пов'язаний із утомою операторів. Дуже час­то динаміка працездатності оператора розгортається двічі: перед обідом і після нього [І44].

Слід зауважити, що механізми, які забезпечують один і той самий рівень працездатності, можуть бути неоднакові. Наприклад, на початковому етапі роботи формуються й уточ­нюються динамічні стереотипи діяльності і, відповідно, — продуктивність праці зростає, а під час розвитку втоми руй­нуються динамічні стереотипи, змінюється перебіг елемен­тарних фізіологічних функцій і, як наслідок, — знижується продуктивність праці.

Втомлюваність визначається не тільки фізіологічними, а й психологічними, результативно-виробничими і со­ціальними факторами, тому її потрібно розглядати з трьох боків: з суб'єктивного — як психічний стан, за роботою фізіологічних механізмів і з боку динаміки продуктивності праці.

З точки зору психології найбільшу зацікавленість викликає своєрідність процесів переживання психічних станів. Н. Д. Левітов розглядав компоненти втоми як переживання і до них відносив:

ü почуття слабосилля, коли людина відчуває, що не може підтримувати свою працездатність. Повільне зниження працездатності, навіть якщо продуктивність праці ще не знижується, формує в людини переживання особливого, тяжкого напруження, невпевненість у можливості продов­жувати роботу належним чином;

ü розлади уваги - виявляються або в легкому відволіканні уваги, в її малорухливості, зацикленні на якомусь об'єкті, або, навпаки, хаотичності і нестійкості;

ü розлади у сенсорній ділянці — стаються через зниження ефективності роботи рецепторів. Якщо людина довго та безперервно сприймає зорову інформацію, то в неї відбу­вається порушення гостроти зору («розпливаються» рядки тексту), а якщо слухову (слухаючи довго музичний твір), то «губить» мелодію. При тривалій ручній роботі фіксується послаблення тактильної та кінестетичної чут­ливості;

ü порушення у моторній сфері — відбиваються в характері ру­хів; вони менш координовані й точні, їхній ритм нечіт­кий, темп виконання або повільний, або безладний;

ü розлади пам'яті й мислення — пов'язані з забуванням пла­ну дій, необхідних нормативних документів і в той самий час здатністю пам'ятати зовсім іншу інформацію. Спосте­рігаються розлади у мисленнєвих процесах: людина гірше аналізує і синтезує інформацію, зіставляє різні варіанти рішень;

ü послаблення волі — проявляється у зниженні самоконтро­лю, рішучості в діях і наполегливості в досягненні мети;

ü сонливість — виражається через «захисне гальмування» від виснажливої роботи.

Перелічені психологічні показники втоми мають неоднаковий ступінь прояву, що зумовлює різну працездатність оператора.

Таким чином, можна розглянути динаміку наростання втомлюваності, у якій розрізняють три стадії.

На першій стадії з'являється слабке відчуття втоми. Пра­цездатність не знижується або знижується несуттєво. Людина через підвищений інтерес до роботи, стимулювання або вольові якості може підтримувати належну працездат­ність. Але такий опір втомі призводить до специфічного «вибуху» перевтомлення, наслідки якого мають значну руй­нівну силу.

Друга стадія характеризується помітним зниженням пра­цездатності і, в багатьох випадках за рахунок якості діяль­ності, майже незмінними кількісними показниками.

Третя стадія втомлюваності має форму перевтомлення. Працездатність людини різко знижується. Оператор нама­гається зберегти необхідний темп роботи, але діяльність стає дезорганізованою, темп нестійким, а людина, відчуваючи неможливість продовжувати працювати, навіть впадає у хво­робливий стан.

Найефективніші засоби попередження втоми на вироб­ництві — це ритмізація трудових процесів, застосування необхідних режимів праці і відпочинку, а взагалі — це повнота врахування інженерно-психологічних вимог і реко­мендацій.

Дуже часто у виробничих умовах наприкінці робочої зміни працездатність починає знову підвищуватися. Ефект «кінцевого пориву» пов'язаний із закінченням роботи і по­дальшим відпочинком. Але цей період дуже підступний, тому що хоч і мобілізуються психофізіологічні функції, але контроль за діяльністю знижений, і це призводить до по­милкових дій, порушення їх послідовності.

Після закінчення роботи настає період відновлення функцій організму, тобто зовнішня діяльність уже припине­на, а внутрішня (збудження нервових центрів, теплообмін, діяльність легенів і серця тощо) триває, а інколи ще збіль­шується.

Цей період відновлення визначається напруженістю виконаної роботи, яка пов'язана зі зміною у психофізіо­логічних структурах, що її забезпечують, а також із вели­чиною «кисневого боргу». Після легкої роботи він становить 3-5 хв., після важкої — 60—90 хв., а після тривалого навантаження — кілька днів. При цьому відновлення різ­них функцій відбувається з різною швидкістю.

На думку багатьох дослідників, відновлення — це не тільки період погашення «кисневого боргу» і поновлення працездатності, а й період, під час якого організм «перебу­довується» і адаптується до певних умов діяльності.

Отже, проблема управління функціональними станами оператора є дуже важливою і складною в інженерній пси­хології. Можна активно впливати на поведінку людини-оператора, застосовуючи певні емоціогенні фактори, і цим самим регулювати ефективність функціонування СЛМ.

Дата добавления: 2015-05-22