Способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей

Ясно, що використання предметів культури також повинно бути культурним. Але в цій галузі в сучасному суспільстві існує безліч про­блем: з одного боку, зберігання, використання, розподіл культурних цінностей постає економічно досить об­тяжливим, а, з іншого боку, не завжди можна надійно визначити, що саме із сучасного суспільного процесу варто виділяти в якості культурних досягнень, зберігати та належним чином використовувати. Проблема збереження культурних ціннос­тей була виділена ЮНЕСКО (гуманітарним відділом ООН) в якості однієї із глобальних проблем сучасної цивілізації.

6. Постійний рух у просторі і часі.

Культура як суще розгалужена в часі і просторі, перебу­ває у постійному русі. Час культури — це не мить між минулим і сучасним, а трива­лий творчий процес, певний щабель розвитку. Час культури є складним утворенням. Він охоплює час істо­ричний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених закономірностями процесів у людських колективах), час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес із притаманною йому ритмічністю, послідовністю, що визнача­ються людською діяльністю.

Простір культури — це світ предметів і процесів “дру­гої”, тобто “штучної”, природи. Він цілком є продуктом і сфе­рою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори: а) ойкумена — частина природного середовища, заселена людьми; б) історико-культурна сфера — частини ойкумени; в) окремі осередки проживання (від поселень первісних людей до сучасних мегаполісів).

Матеріальні та ідеальні культурнозначущі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина, крізь призму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей про­сторового поширення культури виокремлюють її зовнішній і внутрішній простори.

Простір конкретної національної культури охоплює не лише тло, на якому простежується буття нації, а й усе самобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілкування і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також те, що має загальнолюдський вимір, породжене спільними людськими ознаками (знаряддя праці, найпростіші моральні заборони, розуміння добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлення величі Космосу, осягнення Абсолюту тощо).

Культура як щось ціле, взяте поза люди­ною, відокремлене від неї, позбавлена динаміки, життя, самору­ху. Людина — альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, бо передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяльність, що робить оче­видним наявність руху (розвитку) в культурі.

Розуміння руху як невід'ємної властивості культури буде неповним без розгляду проблеми саморуху культури, що постає як культурний про­грес, невіддільний від соціального, науково-технічного прогре­су. Культурний прогрес є своєрідною єдністю онтогенезу (індивідуального розвитку) та філогенезу (історичного розвитку) куль­тури. Адже кожна людина, народившись, входить у лоно культури, опановуючи її елементи та історичні форми, водночас репродукує і творить її.

7. Внутрішній та зовнішній діалогізм

В усіх суттєвих ознаках культури непомітно присутній ще один її істотний момент - комунікативний. Діалогізм культури свідчить про те, що культура для свого розвитку та нор­мального функціонування повинна перебувати як у внутрішньому, так і в зовнішньому діалозі. Внутрішній діалог означає, що культура оцінює саму себе, свої попередні досягнення та шукає шляхів у май­бутнє, будучи чутливою до настроїв людини. Зовнішній діалог передбачає визнання факту відкритості, певної незавершеності окремої культури, необхідності її інтенсивних контактів із інши­ми культурами. Культурні досягнення, вступаючи у діалог із іншими куль­турами, отримують додаткові імпульси для свого зростання і піднесення. З іншої сторони, саме в спілкуванні культур прояв­ляється оригінальність кожної із них.

8. Правила, норми, звичаї та стереотипи людської поведінки.

Про справжні можливості та досягнення певної культури дізнаємося, коли спостерігаємо за поведінкою людей, що є носіями даної культури. В цьому сенсі культура - це певна людська поведінка, а також правила, норми, способи її впоряд­кування.

Людина - не тільки творіння культури, але й творець культури. Особистість є культурною настільки, наскільки вона засвоює і реалізує у своїй життєдіяльності вищі цінності суспільства, перетворює їх у своє внутрішнє духовне надбання. Отже, людину можна сприймати, розуміти не за тим, які у неї судження про культуру, а за тим, як вона особисто реалізує ці уявлення практично.

Стосовно суспільства культура — це все створене і викорис­товуване ним матеріальне і духовне багатство, щодо людини — це міра її суспільного розвитку, міра власне людського в ній: знання, освіченість, моральність, інтелекту­альність, художній смак, здатність діяти по-людськи - працювати, тво­рити, спілкуватися і таке ін. Культура людини виражається і у володінні власною біологічною природою — культурою їжі, пиття, кохання, фізичною культурою, і безумовно, у вихованості розуму, волі, почуттів, тактовністі, ввічливості, делікатності, поваги до інших і почуття власної гідності.

Як бачимо, до культури належить не лише сукупність цінностей, але й процес їх створення, оволодіння і користування ними.

Отже культура - сфера найпершого та найяскравішого виявлення людини, її суттє­вих характеристик і можливостей - та частина дійсності, яка перетворена люди­ною, але в якій людські творчі можливості проявились із найбільшим ступенем повно­ти, досконалості та виразності, внаслідок чого культура постає носієм виявлень людини як людини, тобто сферою найперших та найвищих цінностей.

Дата добавления: 2015-05-22