Національне та загальнолюдське в культурі. Субкультура та контркультура

Культура — надзвичайно складне утворення: існують різні її типи, рівні, різноманітні етнічні, національні форми тощо. Кожен народ створює свою, в чомусь своєрідну, навіть унікальну культуру. І своєрідність культури, традицій, особливості мови й навіть способу мислення і світорозуміння (того, що називається „менталітетом”), свого роду згусток історичного досвіду, відбиток долі народу- не менш суттєва ознака нації, ніж спільність економічної життя, яку звичним було завжди ставити на перший план.

Особливості культури як суспільно-історичного яви­ща дають можливість зрозуміти, що культуру творять людські особистості, проте, вони вписані в певні спільності, історичні епохи, певний суспільний процес. Але в становленні та розвитку культури спостерігаються ті самі тенденції, що і в розвитку пізнання та людської особистості: коли сутність такого явища як культура усвідомлюється, тоді культура існує вже як вагомий, впливовий чинник суспільного буття.

Початково культура виникає і формується стихійно, виражаючи прямі потреби певної спільності людей, тому корені кожної культури сягають стихії народного життя, де, за твердженням багатьох філософів, культурологів та психологів, формуються найперші типи культурної поведінки, уявлення про культурні та соціальні цінності, архетипи колективного світосприйняття та самоусвідомлення. І в подальшому своєму розвитку культура не розриває своїх зв'язків із цими її коренями, оскільки і прижитися, і зберігатися, і ре­ально функціонувати культурні досягнення можуть лише в межах певної соціальної спільності людей. За твердженнями згаданого вище О. Шпенглера, джерелом культурного творення постає душа певного народу.

Оскільки в наш час основною формою соціальної спільності людей постає нація, то найчастіше в дослідженнях культури фігу­рує поняття національної культури. Ясно, що в сучасному сус­пільстві національну культуру не можна ототожнювати із народ­ною культурою, оскільки національна культура твориться вже не тільки і не стільки в стихії народного життя, скільки талановитими та видатними майстрами та діячами культури. Не можна ото­тожнити національну культуру і з творами представників однієї провідної нації якоїсь країни, оскільки в складному сучасному соціальному організмі задіяні, як звичайно, представники різних націй, народів, етнічних груп. Таким чином, національна культура в сучасному суспільстві - це явище складне, багатоелементне як за суб'єктами свого творення, так і за змістом.

Досить складним та дискусійним постає питання про взаємні відношення національних культур та світової культури. Дискусійність цього питання значною мірою обумовлена тим, що воно зачіпає інтереси людей: переважна більшість людей, входя­чи у життя, потрапляє у певне культурне середовище, разом із мо­локом матері вбирає в своє сприйняття дійсності певні взірці жит­тя, діяльності, норм поведінки, мистецьких уподобань. Тому досить часто людям здається незрозумілим, а то й образливим той факт, що якісь інші люди не милуються тим, чим милуються вони, не дотримуються певних ритуалів та звичаїв і т. ін.

Оскільки культура виражає, насамперед, родову сутність людини, те, що виділяє людину з природи, підносить її над тваринами, то в ній завжди було й залишається загальнолюдське начало і відповідні цінності. Проте кожне суспільство (народ, нація) має свою внутрішню структуру, складається з різних соціальних груп, класів, прошарків. У ньому проявляються різноманітність, навіть розбіжність та протилежність інтересів, життєвих позицій, форм організації життя. І це не може не позначитися на структурі культури.

Отже, у кожній національній культурі є не дві, як це вважалося, а більше культур (чи точніше субкультур), бо кожна соціальна груп відмінна від інших за своїми класовими, професійними, релігійним та іншими ознаками, створює „свою” особливу культуру.

Cубкультура (від лат. sub- під) — це цілісна культура відповідної соціальної групи всередині “великої національної культури”, що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Субкультура є характерною для певних соціальних, демографічних, етнічних груп. В сучасному світі розрізняють такі субкультури: регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни); професійні (зумовлені наявністю у суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі); етнолінгвістичні (пов'язані із мовними, етнічними особливостями соціальних груп); релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури); вікові (пов'язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).

Специфічні риси властиві, зокрема, молодіжній субкультурі, оскільки молодь відрізняється від інших вікових груп за своїми соціально-демографічними та психологічними характеристиками. При вираженому „конфлікті поколінь", в основі якого, звичайно, лежать соціальні суперечності, швидкість перебігу історичного часу, динамізм суспіль­ного життя, різні якісні зміни, ця молодіжна субкультура може набути рис „контркультури", тобто виявитись протилежною офіційній куль­турі, відзначитись негативізмом стосовно панівних, а інколи — загально-цивілізаційних цінностей.

Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відрізняються від домінуючих, але й знаходяться у конфронтації, протистоянні з суперкультурою і субкультурами, називають контркультурами.

Контркультура (від лат. contra — проти) — субкультура, що містить в собі соціокультурні цінності та настанови, які суперечать фундаментальним принципам домінуючої культури.

Найбільш яскравими прикладами контркультури є кримінальні субкультури (наприклад, мафіозні структури), нацистські угруповання, підпільні релігійні, тоталітарні секти (наприклад, “Біле братство”), субкультура хіпі 60-х pp. XX ст. у США та підлітково-молодіжна субкультура (рокери, байкери та інші), які ламають традиційні механізми соціалізації, і намагаються створити специфічний образ життя і культивувати свою відокремленість.

Контркультурні рухи завжди розбурхували суспільство, були своєрідним ферментом, що викликав заворушення у настійливому соціокультурному середовищі, а це, в свою чергу, призводило до виникнення нових ідеалів, що оновлювали суспільство в цілому. У цьому сенсі контркультура — необхідний елемент будь-якої культури.

У XX та XXI століттях контркультурні рухи набули масового характеру, адже велика кількість людей виявляла незадоволеність базовими цінностями сучасної культури: знищенням природи, стандартизацією виховання й освіти, маніпулюванням свідомістю людей засобами масової інформації тощо. Культурне виховання слід спрямовувати так, щоб кожна людина мала потребу й можливість прилучатися до високої культури, але й не забувала народних витоків культури, засвоювала ті загально­людські й національні цінності, які становлять її основу.

Висновки

В наш час існує проблема надмірної ідеалізації культури, апеляції до небезпеки, породженої самою культурою. Причиною цієї небезпеки стало зростання влади над сущим (природою і людиною), що становить основу будь-якої культурної творчості, і послаблення міри соціальної відповідальності, совісті, відсут­ність гарантій використання влади. Була лише впевненість у тому, що свобода сприятиме правиль­ному вибору, а добра воля стане складовою душі й характеру, хоча й реальна людина не готова до зростання власної влади. Дикість, яка у первісній формі була переможена, з'явилась у надрах культури, а її стихією стала влада. Тому людина знову опинилась перед культурним хаосом.

На початку XX ст., у вченні про ноосферу вперше постало питання про перебудову біос­фери в інтересах людства, яке мало взяти на себе відповідальність за особливості протікання еволюції біосфери та інших процесів. Це мало стати початком розв'язання серйозних проблем, які ста­вила перед людством сучасна цивілізація (втрата гуманності, душев­ності, безпосереднього зв'язку з природою та людьми, домінування опосередкованого, абстрактного, дефіцит переживання, безпосеред­нього сприйняття й живого почуття).

Сьогодні у зв'язку зі специфічними особливостями праці, спеціалізацією людина втрачає своє духовне начало, індивідуальність. Постійний поспіх, інтенсифікація спілкування та інше призвели до того, що люди тримаються відчужено. Обмеженість діяльності стає систематичною й універсальною, що призводить людину до безликої поведінки як чогось звичайного. Зникає співчутливе ставлення один до одного, виникає інди­ферентність, зверхність, зарозумілість, байдужість, які стали кваліфі­куватись як культурна норма. Люди втрачають почуття родинності, гуманізму, що розхитує основи культури.

Лише культура може врятувати лю­дину. А розпочинати потрібно кожному з себе, з виховання своєї доброчесності. Найважливішою чеснотою у цьому може стати серйозність, ба­жання знати суть справи, особиста духовна хоробрість, здатність про­тистояти безладу, володіти самим собою, щоб стати господарем своєї влади. Все це могла б сформувати духовна культура, яка здійснює владу над владою, знахо­дить усьому міру і серед напруженої праці та боротьби створює для людини простір, в якому вона може жити гідно і радісно.

Рекомендована література:

1.С.П. Щерба, О.А.Заглада.Філософія: підручник/ С.П.Щерба, О.А.Заглада. –[ 5-е вид.] – К.: Кондор, 2011. – 548с.

2.Черній А.М.Філософія:навч.посіб.для самостійної роботи студента /А.М.Черній. – К.:Академвидав, 2011. – 392с.

3.Основи філософських знань.Підручник./В.А.Буслинський, П.І.Скрипка.За ред. В.А.Буслинського.-Львів: “Новий світ – 2000, ” 2010.- 352с.

4.ПетрушенкоВ.Л.Філософія: Підручник. –Львів:”Магнолія 2006”, 2010. -506 с.

5.ШрамкоТ.І, ШрамкоЮ.Т. Філософія: Навчальний посібник. – Львів: Новий світ -2000,2010. -346с.

Дата добавления: 2015-05-22