Совість як центральний чинник моральної самосвідомості людини

Совість – основа морального буття людини, внутрішній контрольний механізм свідомості. Глибинний зміст поняття “совість” означає спільне бачення, можливість подивитись на свої вчинки очима інших людей або з позиції найвищих моральних імперативів.

Феномен совісті з точки зору свого визначення і структури є одним із найскладніших для етики. Тут фігурували такі різноманітні підходи:

Ø вроджена людська якість, яка не підлягає вивченню;

Ø божественне осяяння, яке посилається грішнику;

Ø внутрішній голос у людини (згадаймо “даймоніон” Сократа, “внутрішній голос” Сковороди);

Ø “вартовий” людської душі;

Ø “святилище” людини (так була названа совість на другому Ватіканському соборі);

Ø “моральний світильник, який освітлює гарний шлях” (Г. Гегель);

Ø совість – мікроскоп, який збільшує.

У чому конкретно проявляється моральне значення совісті і як вона сприяє формуванню етичних характеристик людини?

Керуючись власним почуттям справедливості і моральними цінностями суспільства, спираючись на совість, людина може розібратись у найскладнішій моральній ситуації і прийняти вірне, морально виправдане рішення.

Завдяки совісті людина може протистояти різним аморальним або морально сумнівним спокусам і не порушувати моральні заборони.

Голос совісті попереджує про загрозу зла, оберігає від нього, зриває з нього хибні оболонки.

Саме у голосі совісті та через совість моральній людині дається здатність інтуїтивного розпізнавання добра і зла.

Совість стимулює моральне самовдосконалення особистості, пробуджує моральний “неспокій” (бо “спокійна совість є винахід диявола” говорив великий гуманіст ХХ ст. А.Швейцер). Чим моральніша людина, тим більший у неї внутрішній душевний “неспокій”, сильніше розвинуте почуття совісті, докори сумління.

Нарешті, совість розвиває почуття відповідальності перед самим собою як перед моральним суб’єктом, який у своїх діях керується вищими моральними цінностями. Саме совість пробуджує в людині здатність до внутрішнього діалогу та навіть сперечання із самою собою, пробуджує почуття сорому, самоіронії, дозволяє проявляти певну моральну вимогливість людини до себе самої. Тобто, вона свідчить, що особистість досягла якісного стрибка у своєму моральному розвитку – моральної автономії, моральної рефлексії, морального права оцінки і суду над собою.

Існує велика кількість самих різноманітних прийомів звільнення від совісті або втечі від неї: її можна “глушити” горілкою або наркотиками, байдужістю до всього (“усе є марнота марнот”, “моя хатина с краю”), невпинною повсякденною життєвою метушнею, йти на компроміс із совістю (“усі крадуть, і я краду”), тощо.

Сучасне інформаційне суспільство із його так званим “телеграфним стилем” спілкування породжує небезпеку маніпуляцій суспільною думкою, привчає до “вживання” невиправданого, непродуманого та неякісного інтелектуального продукту, що відкриває доступ до маніпуляцій совістю. Але ХХ століття породило і тип людей, для яких совість постає як поклик. Німецький філософ М. Хайдеггер, аналізуючи таку трактовку совісті, наголошує на спорідненості совісті з істиною. Вона змушує людину вирватися із галасливої буденності у тишу роздумів про свою обмеженість, свою смертність, своє призначення на Землі.

Почуття совісті у стосунках між людьми вимагає визнання і керування такою моральною доброчесністю, як справедливість. Найпростішим буде визначити справедливість як вимогу рівності всіх людей.

Дата добавления: 2015-05-22