Докласичний період античної філософії

Перші філосфські вчення з’явилися не в самій Греції, а у іонійських містах Малої Азії, зокрема, в Мілеті, на теріторії сучасної Туреччини. Починаючи з кінця VII ст. до н.е. тут творили такі філософи як Фалес, Анаксімандр і Анаксімен. Вони вважали, що філософія повинна надати відповідь на питання про першоначало всього сущого: з чого все виникло?

Представники мілетської школи були досить обдарованими особистостями. Окрім власне філософських проблем цариною їх інтересів було широке коло природознавчих, математичних, астрономічних питань. Наприклад, Фалес Мілетський (приблизно 640 – 562 рр. до н.е.) заробляв на життя торговлею, чимало подорожував, навчався у єгипетських і фінікійських жреців математиці, став відомим у Греції завдяки вдалим проногнозам на урожай. В геометрії і сьогодні існує теорема Фалеса. Вивчаючи циклічність астрономічних явищ, Фалес передбачив сонячне затемнення 25 травня 585 року до н.е. Небесну сферу він поділяв на декілька зон: арктичну (постійно видиму), літню тропічну, рівнодення, зимову тропічну та антарктичну (постійно не видиму). Фалесу приписують авторство календаря, в якому рік складався з 12 місяцев. Намагаючись встановити порядок небесних тіл, він помилково вважав, що найближче всього до Землі знаходяться зірки, а найдалі – Сонце. Сама Земля, за Фалесом, мала форму диска, що плаває у нескінченому Океані. Наприклад, землетруси він пояснював як коливання Землі на хвилях Океану.

В якості першоначала, першооснови сущого Фалес обрав воду. Для нього вода – не лише особлива речовина, з якої шляхом згущення або розріження виникають всі речі; це – життєдайна сила Всесвіту, а також думка, мисленнєвий потік.

Орієнтація на той чи інший першоелемент – воду, землю, повітря чи вогонь – взагалі була дуже поширеною серед античних натурфілософів. Ще один представник мілетської школи – Анаксімандр (приблизно 610 – 546 рр. до н. е.) навіть запропонував для позначення першооснови спеціальний термін – апейрон. Будучи прикметником, апейрон тлумачився як щось невизначене, нескінчене, безкрайне не лише у просторовому, але й у часовому контексті. Отже, апейрон завжди існував в якості «наповнювача» космоса. При «світоутворенні» із апейрона поступово виникали над Землею гідросфера, атмосфера та вища оболонка з вогня. За Анаксімандром, вогонь, утворюючи сушу, знищив частку гідросфери, тобто до цього часу зберіглася лише частка першооснови.

Перші тварини зародилися у гідросфері і були покрити шипами, але коли вони виростали, виходили на сушу, їх покрив ламався, тому жили вони недовго. Здібність життя Анаксімандр розглядав як властивість матерії, тобто вся матерія є живою. Така позиція має назву гілозоїзма.

Все, що виходить з апейрона, рано чи пізно, повинно до нього ж і повернутися. Анаксімандр вважає, що за своє «самостійне» існування речі будуть покарані. Цим пояснюється народження та загибель цілих світів.

Анаксімен (585 – 524 рр. до н.е.) наполягав, що ані вода Фалеса, ані апейрон Анаксімандра не можуть задовільнити філософа, який шукає відповіді на питання «з чого все?», оскільки необхідно розглядати не закінчений стан, а процес, завдяки якому з першоречовини повинні були виникнути всі тіла, що існують. На думку Анаксімена, першоначалом може бути лише повітря. Внаслідок розріження повітря перетворюється на вогонь, внаслідок сгущення – у воду, землю, навіть у каміння. Лише у безперервному і вічному русі повітря Анаксімен вбачає головну причину всього сущого. «Безмежне» повітря також є джерелом дихання і життя. Вісь світ оточений і стримується повітрям як тіло стримується душею.

Філософи Мілетської школи, попри оманливу наївність їх міркувань, заклали підстави і окреслили проблемне поле для всієї досократовської філософії. Стихійно-матеріалістичні уявлення мілетців знайшли своє продовження у інших античних полісах, до яких слід віднести малоазійський Ефес.

Найвідомішим представником ефеської школи був Геракліт (540 – 480 рр. до н.е.). Походячи з царського роду, він свідомо відмовився від влади на користь свого брата, пішов до храму Артеміди Ефеської, пізніше став самітником. Продовжуючи традиції Фалеса і Анаксімандра, Геракліт обрав за першоджерело вогонь. «Цей світ, – писав він, – ніким не створений ні з людей, ні з богів. Він є, був і буде вічним вогнем, який розгортається згідно з мірою і згасає згідно з мірою». Вибір вогню в якості першоджерела пояснюється його мінливістю. За Гераклітом, єдиним началом сущого може бути лише закон світового процесу, закон одвічного переходу одного стану в інше. Будь-які знання, що не даються завдяки чуттєвому досвіду, позбавлені єдності, постійності. Тому постійна тільки непостійність. Космос, який утворюються з Хаоса за допомогою Логоса, може бути символічно виражений як вогонь. Взагалі, у цьому світі кінець одного є початком іншого: «Вогонь живе смертю землі, повітря живе смертю вогня, вода живе смертю повітря, земля – смертю води».

Підкреслена акцентуація на мінливості, взаємообумовленості цього світу робить Геракліта «батьком діалектики». Саме йому належить відомий вислів «все тече» (panta rei): «У ту ж саму річку вступаємо і не вступаємо. Існуємо і не існуємо».

Діалектика Геракліта знайшла свій прояв в тому, що боротьба протилежностей проголошувалася філософом в якості внутрішнього джерела розвитку. Сталі зміни Геракліт пояснює різними способами: «Одне і те ж живе і мертве, те, що вже прокинулося, і те, що спить, молоде і старе, оскільки перше зникає у другому, а друге – у першому». Всі якості світу завжди відносні, релятивні. За Гераклітом, «найчудовіша з мавп потворна, якщо порівняти з людиною».

Геракліт одним з перших в античній філософії підіймає питання про сутність знання. Розглядаючи нерозривний зв’язок чуттєвого і раціонального, досвіда і фантазії, він віддає перевагу розуму. В розумі відбивається об’єктивний розвиток світу, і як суб’єктивне умоспоглядання думка підпорядковується загальному принципу суперечності, тому знання має ймовірнісний, гіпотетичний характер. Лише виявлення загального об’єктивного закону – Логоса допомогає наблизитися до істини. «Багатознання розумності не навчає», – протиставляє філософ справжню мудрість і ту зовнішю дрібну вченість, яку з готовністю демонстрували його сучасники.

Після завоювання Іонії персами центр античної філософії переміщується на захід – у Велику Елладу (грецькі колонії Південної Італії і Сіцілії), де існували піфагорейський союз та елейська школа.

Засновником піфагорейського союзу – таємного аристократичного товариства з культом сакрального знання на кшалт масонської ложі із складним відбором його членів, тривалим випробуванням і своєрідним ритуалом прийняття – вважається Піфагор з Самоса (приблизно 580-500 рр. до н.е.). Вважається, що саме Піфагор вперше застосував термін «філософ» у значенні «любитель мудрості». Достовірних відомостей про його життя майже не залишилося, деякі автори навіть вважають, що ім’ям «Піфагор» (тобто «народжений Піфією»), підписували свої праці члени піфагорейского союзу, тому відома теорема Піфагора навряд чи була доведена ним особисто.

Ранні піфагорейці (Алкмеон, Епіхарм, Архіт) визнавали переселення душ, дотримувалися жорстких рекомендацій стосовно здоров’я, їжі і взагалі – способу життя, сприяли приведенню до влади членів союзу в містах Великої Еллади. Рілігійно-філософські погляди «молодших» піфагорейців (Гіпіас, Філолай, Євдокс) були пов’язані з їх політичною орієнтацією та їх розумінням моралі, яка була обгрунтуванням «соціальної гармонії», що спиралася на принципі підкорення аристократії демосу.

Відповідаючи на питання «з чого все?», вони наводили такі міркування: «Початок всього – одиниця, одиниці як причині підпорядкована як речовина невизначена двійця, з одиниці та невизначеної двійці виходять числа, з чисел – точки, з точок – лінії, з них – плоскаті фігури, з них – тіла, що чуттєво сприймаються, в яких чотири основи – вогонь, вода, земля, повітря; перемішуючись і перетворюючись цілком, вони породжують світ – живий, розумний, кулевидний, в середині якого – Земля; і Земля також кулевидна і населена і усіх боків».

Як бачимо, за абсолютне начало піфагорейці вважали число, в той час як власне матеріальним першоелементам відводилося другорядне місце. Число як таке було для піфагорейців началом всіх начал, причиною матеріального існування, де всяке походження постає як дублювання, копіювання з подібного зразка. В якості останнього розумілася одиниця-монада, універсальна потенція числа, що є всередині себе безкінечною. Більш того, число як «ідеальне тіло» виявляється межею перетворень зовнішньої видимості в чисту зрозумілість існуючого в бутті. Число є підставою для порівняння і вимірювання, співставлення сущого і належного, існуючого й ідеального.

Піфагорейці чимало зробили для розвитку математичного знання. На підставі кількісного підходу вони розвивали вчення про гармонію – у музиці, архітектурі, медицині. Разом з тим, абсолютизація цього кількісного підходу обернулася у піфагорейців містичним вченням про магічні якості чисел (сімка, дев’ятка – ідеальні, гарні, добрі числа, тринадцять – нещасливе і т.ін).

Віддавши перевагу числу як оформленій, впорядкованій сутності, здатній перетворити хаотичний стан Космосу в гармонійний, що надає йому міри, форми, організованості, піфагорейці свідомо заклали підстави ідеалістичної та метафізичної філософії.

Своєрідний синтез натурфілософських уявлень багатьох давньогрецьких шкіл знаходимо у сицілійського мислителя Емпедокла (приблизно 490 – 430 рр. до н.е.). Учень Піфагора, Емпедокл розумівся на деталях іонійської та елейської філософії, чимало уваги приділяв мовознавству, біології, медицині, навіть врятував мешканців міста Селінунта від чуми. Емпедокл вважав, що світ походить від чотирьох стихій – вогню, землі, води, повітря. Їх він називав елементами (від сусідніх букв алфавіту «ель-ем-ен», що повинно було символізувати – як з букв складаються слова, так з стихій складаються речі). Але стихії-елементи самі по собі є пасивними. Їх взаємодія стає можливою лише при втручанні двох світових сил – любові та ворожнечі (ненависті). При цьому любов, за Емпедоклом, породжує з елементів ідеальну сферу, а ворожнеча – ідеальний хаос. З’єднанням і роз’єднанням елементів під дією любові і ворожнечі Емпедокл пояснював всі природні феномени і процеси, у тому числі і походження життя. У реальному світі ані любов, ані ворожнеча не існують у чистому вигляді, тому ми маємо безліч проявів чуттєво даного буття. Емпедокл визнавав роль чуттєвого досвіду, аргументуючи його принципом пізнання подібного подібним, тобто сам процес пізнання стає можливим завдяки тому, що його суб’єкт (людина) і об’єкт (світ) складаються з одних і тих самих елементів.

Засновником елейської школи вважається Ксенофан (приблизно 570 – 478 рр. до н.е.) з міста Колофона, який підняв питання про межі та можливості людського пізнання. Протиставлення Ксенофаном суб’єктивної точки зору та об’єктивного знання знайшло подальший розвиток у гносеології елеатів, до яких відносяться Парменід, Зенон та інші.

Парменід (приблизно 540 – 470 рр. до н.е.) розглядає в якості першоджерела буття світу, яке він наділяв властивостями єдиного, незмінного, нерухомого, самототожнього. «Цілісне все, без кінця, – писав він в своїй поемі «Про природу», – не рухається і однорідне, / Не існувало в минулому воно, і існувати не буде, все – нині, / Без перерива, єдине». Вибір Парменіда на користь категорії буття свідчить про еволюцію проблеми першоначала у напрямку формування вищої абстракції, коли про саме буття вже не можна сказати щось конкретне.

За своєю суттю онтологічна концепція Парменіда метафізична і протистоїть діалектиці Геракліта. Буття не знає пустоти, отже, за Парменідом, рух, виникнення та знищення, будь-які зміни принципово неможливі. Світ єдиний, в ньому не має часток. Всіляка множина – лише омана наших почуттів, рух – лише «думки смертних», які далекі від істини.

Гносеологічні погляди Парменіда характеризуються недооцінкою чуттєвого досвіду. Він вважав, що лише абстрактне мислення, логічне міркування наближає до істини, на почуття грунтуються суперечливі і недостовірні погляди. Філософію Парменід вважав вченням про «чисту» істину, яка не надана у чуттєвому сприйнятті.

Учень Парменіда Зенон (приблизно 490 – 430 рр. до н.е.), захищаючи погляди свого вчителя від опонентів, вміло дискутував з ними, за що Аристотель назвав його творцем діалектики як мистецтва осягнення істини за допомогою суперечки або тлумачення протилежних поглядів. В історію філософії Зенон Елейський увійшов як автор так званих «апорій» – логічних парадоксів, спрямованих на доказ неможливості руху.

Наприклад, в апорії «дихотомія» стверджується, що тіло не зможе зрушити з місця, оскільки воно, рухаючись до мети, повинно спочатку пройти половину шляху, а у половини існує своя половина і так – до безконечності. «Дихотомія» (поділ наполовину) доводить, що за конечний час тіло не може пройти безконечну множину точок.

В аналогічній апорії «Ахіллес» розповідається, що навіть швидкий атлет не здогонить повільну черепаху, адже для цього він повинен спочатку досягти точки, з якої черепаха почала свій рух. За цей час остання просунеться вперед. І так знов до безконечності. Ахіллес не може за конечний час пройти безконечне число відрізків.

Апорія «Стріла»: стріла, що летить в повітрі, не рухається, бо в один конкретний момент вона перебуває в конкретній точці простору, тобто є нерухомою.

В наведених апоріях йдеться не стільки про реальність руху, скільки про можливість його пояснення у логіці понять, що неможливо без розуміння діалектичної сутності протиріч конечного і безконечного, перервного і неперервного, руху і спокою. Осмислення Зеноном процесу руху вступало у протиріччя з чуттєвим досвідом, який елеати, як пам’ятаємо, не вважали за істинне джерело пізнання. Знаходячись на позиціях крайнього раціоналізму, Зенон демонстрував обмеженість чуттєвого пізнання, намагаючись виявити дійсні протиріччя об’єктивного світу, що сприяло розвитку логічного мислення.

Матеріалістичну лінію античної натурфілософії продовжують представники атомістичної школи, предтечею якої вважається Анаксагор (приблизно 500 – 428 рр. до н.е.). На відміну від мілетців та елеатів, які шукали першооснову сущого в підведенні багатоманіття світу під конкретний вид матерії, Анаксагор вважав, що світ складається з нескінченої множини матеріальних частинок, які відрізняються між собою. Ці частинки він називав насінням речей (або гомеомерії). Вони рухаються, складаючи речі, підпорядковуючись космічному розуму – Нусу, що існує незалежно від них.

Левкіпп (500 – 440 рр. до н.е.) – напівлегендарна постать в давньогрецькій філософії, про яку відомо дуже мало. Вважається, що саме він розвив інтуїтивні догадки Анаксагора в більш-менш закінчене атомістичне світорозуміння. За Левкіппом, першоначалом сущого є атоми (з грецького «неподільні») – найдрібніші, невидимі, різноманітні частинки, що рухаються у просторі і утворюють тіла.

Найбільш відомим представником атомізму є Демокріт (460 – 370 рр. до н.е.) з міста Абдери. Учень Анаксагора і Левкіппа, друг видатного лікаря Гіпократа, Демокріт був автором понад 70 праць з математики, астрономії, фізики, риторики, етики, з яких до нас дійшли лише незначні фрагменти.

Демокріт наполягав, що проблему першоначала можна розкрити не синтетичним, але аналітичним шляхом, тобто на кожному рівні аналізу існують свої межі розкладання речей на складові. Абсолютною межею, за якою такий поділ далі неможливий, є атоми. Атоми вічні, різноманітні за розміром, формою, станом. Вони існували завжди, їх ніхто не створював, їх неможливо знищити. З цієї тези Демокріт робить принциповий висновок про нестворюваність і незнищуваність матерії взагалі.

Атоми постійно рухаються за своїми траєкторіями, створюючи при зіткненні тіла. Переміщення атомів у просторі стає можливим завдяки порожнечі, котра не має ні верху, ні низу, ні середини. Одвічний рух – це іманентна природа атомов, тобто вони не потребують на особливі рушійні сили чи зовнішні джерела. Все, що відбувається, здійснюється завдяки природній необхідності, яку Демокріт розумів як причинність, відкидаючи випадковість.

Свій механістичний детермінізм філософ поширював на весь Космос, в якому існує, на його думку безліч світів. Наш світ – лише один з них. Демокріт вважав, що Земля має форму диска їз заглибленням «зверху»; раніше вона була менших розмірів, вологою та мулоподібною, але приплив атомів з Всесвіту збільшив її; під впливом Сонця виникли рослини, тварини і люди. За Демокрітом, живе походить від неживого і відрізняється від нього лише наявністю великої кількості найдрібніших, найбільш рухливих, ідеально кулеподібних атомів. Саме з таких атомів, подібних до атомів вогню, складається душа. Як і всі речі, душа існує тимчасово, зі смертю людини, її атоми розсіюються.

Демокріт полемізував з Парменідом і Зеноном з приводу співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання. Якщо почуття надають нам знання про оточуючий людину світ явищ, то його сутність – атоми і порожнеча – може бути осягнута лише розумом. Проте почуття є підставою для розумової діяльності. Розум пояснює те, що надають наші почуття, знаходить причини, основі існування, походження окремих речей і процесів.

Таким чином, в докласичний період свого розвитку антична філософія пройшла важливий шлях від міфологічних до цілком раціональних, власне філософських пояснень світобудови. Але, як зазначає український філософ Г.І.Волинка, «розкріпачення теоретичної думки від антропорфізму обернулося в старогрецькій філософії досократиків закріпаченим натуралізмом, згідно з яким коли все є світ, то і думка є елементом світу. Тому всі перші стародавньогрецькі філософи були натурфілософами, яких починаючи з Фалеса цікавило насамперед питання про першоначало (архе) речей і відношення його до багатоманітного світу явищ». Варіантами вирішення цієї проблеми були виокремлення конкретних речовин (води у Фалеса, повітря у Анаксімана, вогню у Геракліта), їх комбінацій (Емпедокл), ідеальних сутностей (число у піфагорейців, категорія буття у Парменіда) і матеріальних частинок (гомеомерії Анаксагора, атоми Левкіппа і Демокріта). Проте подібна орієнтація натурфілософії не могла розкрити специфіки самого процесу мислення, поступово формуючи потребу в усвідомленні специфіки власне людської діяльності, в усвідомленні сутності духовного в його єдності і протиставленні до природного. Загальний поворот у міркуваннях стародавніх елінів від онтологічних проблем до комплекса гносеологічних і антропологічних питань був пов’язаний з ім’ям Сократа і відкривав новий, класичний етап розвитку античної філософії.

3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

Сократичний поворот в античній філософії був підготовлений діяльністю софістів – «вчителів мудрості», які стали затребуваними у часи піднесення Афін після закінчення персидських війн. Полісна демократія вимагала від учасників політичного процесу широких знань у політичній, господарчій, судовій справах, в риториці, психології тощо. Софісти надавали платні послуги в освітній сфері, стимулюючи при цьому розвиток філософського мислення.

Основне питання, що підіймалося софістами (Горгій, Протагор, Гіппій, Фразімах та інш.), торкалося співвідношення реального світу і людських думок про цей світ. Софісти багато зробили для вдосконалення давньогрецької мови, відточуючи значення і контекстуальні відтінки понять і суджень. Вони акцентували увагу на відмінностях між змістом думки та формою її викладу, між тим, що пізнається і тим, хто пізнає. Софісти вперше побачили у слові той своєрідний елемент, стихію, в якій відбувається мислення. Мислення і мова ототожнювалися (з грецької "логос" – одночасно і розум, і мова, і значення). В результаті філософсько-логічний аспект розгляду мислення зливається з лінгвістичним, а "аналіз" мови підмінюється формальним аналізом.

У формальній логіці існує поняття «софізм», під яким розуміється мисленнєва помилка, що виникає внаслідок навмисного порушення законів і правил мислення. В софізмах складнощі, які пов’язані з взаємоперетіканням об’єктивних категорій, перетворювалися у предмет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями, тобто, суперечками суто семантичного плану. Мислення, яке зафіксоване софістами у формі мислення, що існує для "іншого" як мовно оформлене уявлення, як мова, тлумачиться також і як вираз суто індивідуального переживання, суто одиничного, неповторного стану "індивідуальної" душі.

Серед основних рис софістики як філософського напрямку слід назвати агностицизм та релятивізм. Класичним виразом скептично-агностичного відношення до світу є тріада Горгія: 1) ніщо не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо його можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому словами.

Деякій час до числа софістів належав і Сократ (469 – 399 рр. до н.е.). Його філософські переконання невід’ємні від способу його життя. Сократ не був схожий на інших афінських філософів. Переважну частку свого часу він перебував на Агорі, де розмовляв з кожним, хто цього бажав. Стиль і характер таких розмов яскраво відображено у діалогах Платона. Сократ не вважав за потрібне вслід за натурфілософами шукати першоначало світу («Мене цікавлять не дерева у лісі, а люді у містах»), але водночас не підтримував етичного і гносеологічного релітивізму софістів, з якими розійшовся.

Сутність сократичних бесід полягала у фіксації певної відправної тези, після чого низкою питань Сократ підводив опонента до визнання прямо протилежного судження (антитези). Однак зіткнення прямо протилежних висловлювань було не тупіком, не кінцем, а початком для творчого пошуку синтеза («Я знаю, що нічого не знаю, але давайте поміркуємо разом...»). Такий діалогічний метод Сократ називав духовною майєвтикою (з грецького – «повивальне мистецтво»). Його принциповим моментом було щире прагнення до самопізнання («Пізнай самого себе») через усвідомлення позиції співрозмовника.

Обговорюючи під час своїх діалогів зміст етичних понять – благо, мудрість, справедливість, Сократ почав використовувати індуктивні доведення і робити загальні визначення понять. Ототожнюючи моральність із знанням про мораль, Сократ вважав основними етичними цінностями стриманість (вгамування пристрастей), мужність (подолання загрози), справедливість (слідування божественним і людським законам). Ці чесноти є вічними і незмінними, вони засвоюються людиною шляхом самопізнання як основним законом розуму. Державно-політичний порядок є лише конкретне втілення цих законів.

Підкреслений антидогматизм Сократа не в останню чергу привів до того, що навколо нього сконцентрувалися критично налаштовані афінські громадяни. Ця обставина, а також занадто вільні висловлювання самого філософа призвели до того, що Сократа звинуватили у «відкиданні старих богів і шануванні нового божества». Притянутий до суду, він був приречений на страту, але відмовився втікти, як того вимогали його учні і друзі, і свідомо пійшов з життя, випивши чашу з отрутою. Такий вчинок вплинув на афінян не менше, ніж зміст його філософських висловлювань (Сократ нічого не писав).

Значення Сократа для античної філософії полягає, насамперед, у переорієнтації останньої на вивчення духовного світу людини, на розкриття її самоцінності, на самопізнання і моральне самовдосконалення. Сократ мав чимало послідовників, найбільш відомим серед яких є Платон.

Платон (427 – 347 рр. до н.е.) – афінський громадянин, фундатор власної школи в саду, присвяченому герою Академу (Академія), засновник і типовий представник об’єктивного ідеалізму, залишив значну філософську спадщину.

Зміст платонівського вчення еволюціонував на протязі життя філософа, але в загальному вигляді у поглядах Платона чітко окреслені онтологічна, гносеологічна, психологічна, політична і педагогічна складові.

Онтологія Платона – це вчення про світ ідей. На його думку, оточуючий людину світ речей є мінливим, другорядним, а тому не істиним. Предмети, що чуттєво сприймаються – лише тіні, копії вищих сутностей і смислів – ейдосів (ідей). Вочевидь, джерелом такої концепції є споглядання за людськими вчинками, коли перш ніж почати конкретні дії, індивід всебічно обмірковує ці дії, створює умоглядний образ, ідеальний проект, який лише після цього буде втілений у життя. Інакше кажучи, теоретичне передує практичному.

Цю думку Платон абсолютизує, наділяючи ідеальне (теоретичне) онтологічним статусом. Він розриває ідеальне і матеріальне та переносить ідеальну складову в особливий світ – світ ейдосів. Ейдоси вічні, незмінні, нерухомі. Вони і є справжне буття, в той час як матерія, за Платоном, є небуття. Ейдоси ієрархічно впорядковані; вище за все знаходяться ідеї добра і краси, пізнання яких означає досягнення істини, а водночас – і повноцінного життя особистістю.

Гносеологія Платона відрізняється відривом чуттєвого і раціонального знання. Як і елеати, Платон вважав істінним пізнанням лише розум, що здатний осягнути сутність, тобто ейдоси. Оскільки душа людини сама є ейдосом, то справжне пізнання – це «спогади» душі про те, що вона знала, коли ще не з’єдналася з тілом і знаходилася у світі ідей, де мала можливість спостерігати істини у «чистому вигляді». Спогади ці тим інтенсівніше, чим більше вдається душі і свідомості абстрагуватися від тілесності.

Психологічна концепція Платона стосується класифікації типів людської душі. На його думку, душі безсмертні, вони існують у світі ідей, періодично з’єднуючись з смертним тілом. В цьому Платон солідаризується із стародавніми індусами, що вірили у переселення душ. За своєю природою, душі можуть бути трьох типів. По-перше, це «логістікон» – душі, в яких панує розум; по-друге, «тімотей» – приоритет афектів і страстей; по-третє, «філохрематон» – душі, в яких переважають тілесні бажання і потреби. Трьом основним типам душі притаманні свої чесноти: для перших – мудрість, для других – хоробрість, для третіх – помірність.

З психологією тісно пов’язані політичні погляди Платона. Платон розробляє концепцію ідеальної держави, яка у нього грунтується на трьох типах души. Він виокремлює три соціальних класа: 1) правителів, 2) сторожі (воїнів), 3) землеробів і ремісників. Бажано, щоб у правителів переважав розум над почуттями (логістікон), – це частіше за все мають на увазі, коли стверджують, що Платон говорив, що керувати державою повинні філософи. Носії душі-тімотея найкраще за все підходять для того, що б стояти на сторожі безпеки держави. Нарешті, виробничий клас (філохрематон) буде оптимальним, якщо матеріальним потребам його членів буде відповідати керованість і помірність. Приналежність індивіда до того чи іншого класа визначається за народженням, перехід з одного класа в інший, за рідкими вийнятками, неможливий. Таким чином, соціальна структура, за Платоном, має кастовий характер. Окрім трьох названих вище чеснот, існує ще одна, четверта – справедливість, яка не стосується окремих класів, а є загальносуспільною і відповідає за суспільний порядок.

Аналізуючи можливі варіанти політичного устрою, Платон будує ієрархію форм правління. Ближче за все до ідеальної держави наблизилася аристократична республіка. За нею йдуть тимократія (влада честолюбців), олігархія (влада богатих), демократія (влада демосу) і тиранія (влада диктатора).

Педагогічні погляди Платона знайшли відображення у його праці «Держава», в який детально розповідається, як слід виховувати молодь, насамперед правителів і воїнів. Особливе місце у виховальному процесі платон відводить спортивним вправам, читанню, письму. Для воїнів освіта закінчується вивченням арифметики, геометрії, астрономії і теорії музики, а для правителів – діалектики.

Такі основні положення філософії Платона, який став засновником ідеалістичного світогляду. Навіть пізніші і розвинуті форми ідеалізму в своїх основних принципах будуть тотожні з вченням Платона.

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) народився у фракійському місті Стагірі, учень Платона, член його Академії, вихователь Александра Македонського, засновник власної перипатетичної («перипатос» – прогулянка) школи, що отримала назву Лікея. Автор понад 150 праць, він слушно вважається вершиною класичної і всієї античної філософії. Аристотелю вдалося синтезувати увесь попередній розвиток філософського знання, класифікувати науки і виокремити предмети більшості з них, створити власну енциклопедичну за масштабами філософську систему. За влучною характеристикою, у порівнянні з його попередниками він виглядає як професор серед студентів.

Філософія, на думку Аристотеля, поділяється на три складових: 1) теоретичну, 2) практичну і 3) поетичну. «Перша філософія» – метафізика – розуміється ним як наука про першоначала і принципи буття. Розробляючи її основні положення, Аристотель піддав критиці платонівське вчення про ідеї («Платон мені друг, але істина дорожче»). Він звертає увагу на відверті протиріччя у концепції Платона, з приводу чого В.І.Ленін зазначить: «коли один ідеаліст критикує іншого, виграє матеріалізм». На підставі такої критики Аристотель робить висновок, що матеріальний світ існував і буде існувати, не вимагаючи надуманого Платоном світу ідей. Тому дослідження цього світу як такого полягає не у «спогадах душі», а у науковому пізнанні природних феноменів.

Аристотелю належить цілісне вчення про Всесвіт. На його думку, Космос складався з багатьох концентричних сфер, центр яких займала Земна куля. Навколо Землі рухалися Місяц, далі – Сонце, інші планети Сонячної системи, ще далі знаходилися нерухомі зірки. Від сфери Місяца до Землі космос був наповнений матерією, яка складалася з чотирьох елементів (вогню, повітря, води та землі), в той час як від Місяца до зірок – одним єдиним п’ятим елементом (ефіром). Космогонічні уявлення Аристотеля панували у європейському природознавстві до часів Коперніка.

Основою буття Аристотель вважав матерію. При цьму слід розрізняти першу і другу матерію. Перша матерія – це аморфний субстрат, речовина. Друга матерія являє собою єдність першої матерії і форми. Під формою Аристотель розуміє не ейдос, тобто зовнішню причину, а притаманній самій речі «вид». Наприклад, мідна куля є єдністю матерії (мідь) і форми (куля). Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія.

Звертаючись до проблеми руху, Аристотель відходить до його виключно механістичного трактування і визначає рух як перехід чого-небудь у дійсність. Він розрізняє чотири форми руху: 1) якісний (зміни), 2) кількісний (збільшення або зменшення), 3) просторовий (переміщення), 4) субстанційний (виникнення і знищення). Важливими аспектами руху, за Аристотелем, є час і простір. Так, зокрема, час є число руху, що проявляється відносно попереднього і наступного, простір є особлива реальність, що проявляє себе у русі тіл, існуючи незалежно від них. Кінцевим джерелом будь-якого руху є бог, він – першодвигун світу, вища мета всіх форм, що розгортаються за власними законами.

Таким чином, Аристотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих речей, в яких існує загальне і завдяки яким це загальне може бути пізнане. Для пояснення сущого він виокремлює чотири типи причин: 1) формальні (сутність і причини буття), 2) матеріальні (можливість буття), 3) спонукальні (рушійні сили буття), 4) конечні (мета). Єдність цих причин, а також її кінцевий результат позначається поняттям ентелехії.

Матерія, як бачимо, розуміється лише як одна з чотирьох причин, при цьому вона має пасивну потенцію, тобто вона є лише можливість чимось стати. Активне ж начало належить іншим причинам.

Аристотелівська гносеологія ґрунтувалася на визнанні необхідності чуттєвого пізнаня. Філософ виокремлював «сходинки пізнання»: відчуття, уявлення, досвід разом з пам’яттю, мистецтвом, наукою. З відчуттів людина починає пізнавати світ («той, хто не відчуває, нічого не знає і нічого не розуміє»). Багатство відчуттів є результатом впливу різних властивостей матерії на органи почуттів (дотик, смак, нюх, слух, зір). Разом з тим, Аристотель вважав чуттєве пізнання обмеженим, але не тому, що воно є початково помилковим, а тому, що не дає знання про загальне, абстрактне: форму, ціль, необхідність. Наукове пізнання повинно відрізнятися від відчуття і уявлення. Наукове знання найбільш достовірне, оскільки відкриває істину у вищих і останніх основах.

Тому Аристотель приділяє величезну увагу розробці логіки як вчення про закони і форми правильного мислення. Фактично він заклав підгрунтя для нової дисципліни, яка існує і сьогодні, хоч сам не вважав формальну логіку окремою наукою, називая її Органоном (знаряддям) всіх інших наук. Аристотелем були виокремлені основні форми мислення (поняття, судження, умовиводи), введені логічні змінні, сформульовані три з чотирьох законів логіки (тотожності, суперечності та виключеного третього), розроблено вчення про сілогізми та індукцію, виявлені правила визначення (дефініції) понять тощо.

З аристотелевської логіки витікає його вчення про категорії, під якими Стагірит розуміє родові поняття, що «працюють» не лише на рівні буття, а й на рівні сутності. Категорії Аристотеля (сутність, місце, час, якість, кількість, відношення, дія, положення, володіння, страждання) тлумачилися ним водночас і як онтологічні (роди буття) і як гносеологічні (роди пізнання).

Розробка «Органона» науки дозволила Аристотелю застосувати методологію до конкретних проблем природознавства. Так, наприклад, він запропонував варіант класифікації живих істот у вигляді «сходинок природи» за генетичною ознакою, заклав основи ембріології; у соціально-політичному знанні ним було проаналізовано особливості державного устрою у 158 полісах та виявлені певні закономірності. Важко навіть просто перелічити всі досягнення великого мислителя, але й сказаного досить для того, що б зробити висновок щодо провідне місце Аристотеля в класичній античній філософії.

Дата добавления: 2015-05-22