Гносеологічна проблема в історії філософської думки

Проблема критеріїв істини.

Чуттєве і раціональне в пізнанні.

Діалектика суб’єкта й об’єкта пізнання. Пізнання і практика.

Гносеологічна проблема в історії філософської думки.

План

Тема 7. Філософія пізнання

Теми для написання рефератів

1. У витоків проблеми буття: Парменід та його основні опоненти в античності.

2. Категорія буття у класичній західно-європейській філософії.

3. Особливості розуміння буття у некласичній філософії.

4. Проблема буття та небуття.

5. Проблеми розуміння буття у сучасній науці.

Література

1. Ведение в философию. Ч.2. – М., 1989. Гл. 5.

2. Вильденбанд В. История древний философии. – К., 1995.

3. Доброхотов А.Л. Категория бития в классической западно-европейской философии. М., 1986.

4. Дышлевый П.С., Яценко Что такое научная картина мира. М., 1984.

5. Крімский С.Б. Зміст та функції природно-наукової картини світу // Філософська думка. 1972. № 2.

6. Сенека Л. Нравственные письма к Лукрецию.

7. Філософія: курс лекцій. – К., 1993. Розд. 3.

8. Філософія: Підручник для вузів. – К., 1995. Розд. 5.

9. Фрагменти ранних греческих философов. Ч. 1. М., 1989.

10. Гайдеґґер М. Что такое метафізика? // Новая технократическая волна на Западе. М., 1986.

11. Целлер Е. Очерк истории греческой философии. – М., 1995.

Теорія пізнання (гносеологія) – один з основних розділів філософії. Вона досліджує природу людського пізнання, закономірності переходу від знання явищ до осягнення їх сутності, методи та шляхи досягнення істини та її категорії. В основі наукової гносеології лежить матеріалістична діалектика, яка водночас є логікою і в певному розумінні збігається з теорією пізнання.

На відміну від психології, теорія пізнання як філософська наука досліджує не характер індивідуальних, функціонуючих у психіці механізмів пізнання, а всезагальні основи, що дають підстави говорити про ці результати як про знання, в яких знаходить адекватне відображення об’єктивний світ. Теорія пізнання прагне виявити і критично дослідити умови істинності будь-якого знання, виявити ті граничні основи, які дають змогу робити висновки про ступінь обґрунтованості знань з будь-якої сфери і їх відповідність об’єктивному аналогу.

Оскільки теорія пізнання не може виходити із припущення про існування передумов, які не аналізуються, а приймаються як загальноприйняті, то вона не може вибудовуватися так, як вибудовуються теорії конкретних наук.

З самого початку виникнення, філософія прагнула оволодіти не лише таємницями буття, але й секретами пізнання цих таємниць. Вона так чи інакше ставила й вирішувала питання про можливість адекватного відображення буття у свідомості людини, досліджувала шляхи й методи пізнання.

У спробах відповісти на питання про принципову можливість пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм.

Оптимізм є філософським вченням, послідовники якого визнають принципову можливість пізнання світу. Ця філософія ґрунтується на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досвіду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість досягнення істинного знання, керуючись діалектико-матеріалістичним методом вдаючись до найновіших результатів науки.

Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, виражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії і погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо. Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді віджите, але й те, що зберігає цінність. Філософський скептицизм виник в епоху розкладу античного суспільства. В подальшій історії людства він якісно змінювався, модернізувався. Новітньою формою скептицизму є, зокрема, "критичний раціоналізм", засновником є англійський вчений К. Поппер, який відстоював думку про те, що наука не є системою достовірних або переконливо аргументованих ідей. Загалом скептицизм відіграє негативну роль, оскільки свідомо обмежує пізнавальні можливості людини. Проте певною мірою він є корисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досягнення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиціях догматизму.

Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу нарівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об’єктивної дійсності. Сам термін "агностицизм" уперше застосував англійський природодослідник Г. Гекслі, хоч ідеї цього філософського напряму сягають ще часів античної філософії. На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими насправді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, заломлюється її свідомістю і набуває суб’єктивного змісту. Звідси робиться висновок, що ми маємо справу не з речами об’єктивної дійсності, а з нашими відчуттями. Розмірковуючи таким чином, К. Юм дійшов висновку, що людина не знає не тільки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями. І. Кант визнавав об’єктивне буття речей, проте категорично заперечував можливість пізнання їх сутності ("речей в собі"). На його думку, людина здатна пізнавати речі лише на рівні явищ, тобто "речі для нас". Агностицизм має свої гносеологічні корені, підґрунтям яких є складність і суперечливість процесу пізнання, обмеженість пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. За словами Гегеля, кантівська філософія ставила собі завдання досліджувати, в якій мірі форми мислення здатні взагалі доставляти нам пізнання істини. Точніше кажучи, критична філософія вимагала, щоб раніш, ніж приступити до пізнання, ми піддали дослідженню здатність пізнання. Безумовно, є правильна думка в тому, що ми повинні зробити предметом пізнання самі ж форми мислення. Проте тут же прокрадається хибна думка, що ми повинні пізнавати до того, як приступили до пізнання, що ми не повинні увійти у воду раніше, ніж навчимося плавати.

Дата добавления: 2015-05-22