Методологія наукового пізнання

Наукове пізнання, його специфіка й побудова.

Ґенеза науки.

План

Тема 9. Наука і методологія наукового пізнання

Теми для написання рефератів

1. Людські виміри проблеми буття.

2. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.

3. Свідомість і самосвідомість.

4. Основні проблеми наукового вивчення свідомості.

5. Свідомість і мова.

Література

1. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно-европейской философии. – М., 1986.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: антологія людини. – К.,1995.

4. Паскаль Б. Мысли. М.: Refl-book, 1994. С.68

5. Проблема сознания в современной западной философии. –М., 1989.

6. Філософський словник. – К., 1986.

7. Шелер М. Избранные произведения. М.: Гнозис, 1994. С.133

1. Ґенеза науки

Наука – складний багатогранний феномен, який можна розглядати з різних точок зору. З культурологічної точки зору – це компонент культури, форма передачі досвіду, який забезпечує прогрес суспільства, спадкоємність його розвитку. З логіко-гносеологічної точки зору – це система знання, особлива форма суспільної свідомості, яка різниться від інших форм метою, глибиною, раціональним способом відображення світу. З діяльнісної точки зору – це особлива діяльність, спрямована на одержання і застосування знань. З практичної – це безпосередня виробнича, практична сила суспільства, яка перетворює не лише матеріальне виробництво, але й духовну сферу. Наука – це велика духовна, моральна й інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки. З інституціональної точки зору – це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і, разом з тим, прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяльності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність є ієрхізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спирається на спеціальну матеріальну базу, систему спеціальних методів. З інформаційної точки зору – це система, створена для збирання, аналізу й переробки інформації. Таким чино, наука – це не просто система знань, але й процес їх одержання і застосування, це результат спеціалізованої діяльності, яка цільовим чином організована і має матеріальне й методичне забезпечення.

Як своєрідна форма пізнання – специфічний вид духовного виробництва – наука виникла в Європі, в Новий час, в ХVІ – ХVІІ ст., в епоху становлення капіталістичного способу виробництва й поділу єдиного раніш знання на філософію та науку.

Передумови науки створювались в стародавніх цивілізаціях – Єгипті, Вавілоні, Давній Греції – у формі емпіричних знань про природу й суспільство, у вигляді окремих елементів, «зародків» астрономії, етики, логіки, математики й ін. Причина такого положення міститься у реальних суспільно-історичних факторах, які ще не утворювали об’єктивних умов для формування науки як особливої системи знання, своєрідного духовного феномену і соціального інституту. Справа в тім, що, в основному, стародавні суспільства були традиційними, тобто основну цінність в них складали традиції, неухильне слідування яким було гарантією стабільності суспільного життя. Знання, які виникали на той час, застосовувалися для обслуговування вже сформованих практичних структур і як самоцінні не розглядалися.

На відміну від традиційного знання наука Нового часу кардинально по-новому поставила питання про специфіку наукового знання і своєрідність його формування, про завдання пізнавальної діяльності та про її методи, про місце й роль науки у житті суспільства, про необхідність панування людини понад природою на основі знання її законів.

У суспільному житті почала формуватися світоглядна настанова, новий образ світу й стиль мислення, який по суті зруйнував попередню, багатьма століттями створену картину світобудови та привів до оформлення речовинно-натуралістичної концепції космосу з її орієнтацією на механістичні та кількісні методи. Оголосивши природу механізмом, людина створила світ, в якому вона змогла щось розуміти, знати, і, відповідно, перетворювати за своєю волею та бажанням. Природа почала розглядатися з точки зору природного ладу, в якому мають місце тільки механічні події. У цьому зв’язку, простір, час, матерія стали цікавити людину тільки з кількісного боку. Світ природи перестав бути заселений казковими істотами, духами тощо. І якщо, навіть, не заперечувалась ідея створення природи Богом, то передбачалось, що він творив її за законами математики. Божественна книга має шифр смислів, прихованих у її письменах.

Сприймати природу як сукупність природних подій і процесів, причино зумовлених, не залежних від людини, які відбуваються поза участю у них сил або істот – значить відноситися до неї як до об’єкта науки. Наука увійшла у світоглядний контекст епохи і виробила способи та методи спілкування людини зі світом і природою. Головною метою такого спілкування стало отримання знання.

У розумінні ґенези, виникнення науки в історії та філософії науки склалися два протилежні підходи. З точки зору екстерналізму, поява науки обумовлена цілком і повністю зовнішніми для неї обставинами – соціальними, економічними і ін. Тому основною метою вивчення науки є реконструкція соціально-культурних умов і орієнтирів науково-пізнавальної діяльності. Вони й виступають як головний фактор, що безпосередньо визначає виникнення й розвиток науки, її структуру, особливості, напрямок еволюції.

Інтерналізм, навпаки, основною рушійною силою розвитку науки вважає фактори, які пов’язані з внутрішньою природою наукового знання: логіку вирішення його проблем, співвідношення традицій і новацій тощо. Тому головну увагу при вивченні науки прибічники інтерналізму спрямовують на опис власно пізнавальних процесів. Соціокультурним факторам надається другорядне значення: у залежності від ситуації вони можуть лише прискорювати або гальмувати внутрішній хід наукового пізнання.

Отже, наука – це форма духовної діяльності людей, яка спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і самопізнання, яка має безпосередньою метою збагнення істини та відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів у їх взаємозв’язку, для того щоб передбачувати тенденції розвитку дійсності та сприяти її зміні.

Наука – це й творча діяльність з отримання нового знання і результат цієї діяльності: сукупність знань (переважно у понятійній формі), зведених у цілісну систему на основі певних принципів, і процес їх відтворення. Сума розрізнених, хаотичних відомостей не є науковим знанням. Як і інші форми пізнання, наука є соціокультурною діяльністю, а не тільки чистим знанням.

Таким чином, основні сторони буття науки – це, по-перше, складний, суперечний процес отримання нового знання; по-друге, результат цього процесу, тобто поєднання отриманих знань у цілісну, таку, що розвивається органічну систему; по-третє, соціальний інститут зі своєю інфраструктурою: організацією науки, професіональними об’єднаннями учених, ресурсами, фінансами, обладнанням, системою наукової інформації тощо; в-четвертих, особлива галузь людської діяльності і важливий елемент культури.

Основним завданням наукового пізнання є знаходження об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних (суспільних), законів самого пізнання, мислення тощо. Звідси орієнтація дослідження головним чином на загальні, суттєві властивості предмета, його необхідні характеристики й їх вираз у системі абстракції, у вигляді ідеалізованих об’єктів. Якщо цього немає, то немає і науки, оскільки само поняття науковості передбачає відкриття законів, поглиблення у сутність досліджуваних явищ. Це – основна ознака науки.

На основі знання законів функціонування й розвитку досліджуваних об’єктів наука здійснює передбачення майбутнього з метою подальшого практичного освоєння дійсності. Націленість науки на вивчення не тільки об’єктів, перетворюваних в практиці сьогодення, але й тих, які можуть стати предметом практичного освоєння у майбутньому, є важливою рисою наукового пізнання. Передбачення майбутнього – така категорія, яка поєднує будь-які способи отримання і використання інформації про майбутнє, в і яка конкретизується у поняттях «прогноз», «план», «проект» та ін. Передбачення майбутнього – третя ланка у ланцюгу логічних операцій, дві попередні ланки якого складають аналіз теперішнього і дослідження минулого. Наукове передбачення зводиться до того, щоб мислено, у загальному вигляді, у відповідності із виявленими законами, сконструювати модель майбутнього з тих його одиничних фрагментів, які існують сьогодні. Будь-яке наукове передбачення завжди неминуча має свої межі, за якими воно перетворюється в утопію. У науці також важливо знати те, чого принципово бути ніколи, ні за будь-яких умов, не може.

Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, тобто сукупність знань, приведених до ладу на основі певних теоретичних принципів, які й поєднують окремі знання у цілісну органічну систему. Збори розрізнених знань, їх механічна сукупність, не поєднана у систему, ще не утворює науку. Знання перетворюються у наукові, коли цілеспрямоване збирання фактів, їх опис і узагальнення доводиться до рівня їх включення у систему понять, у склад теорії.

Для науки характерна постійна методологічна рефлексія. Це означає, що у ній вивчення об’єктів, виявлення їх специфіки, властивостей і зв’язків завжди супроводжується – у тому чи іншому ступеню – усвідомленням методів і засобів, за допомогою яких досліджуються дані об’єкти.

Безпосередньою метою і вищою цінністю наукового пізнання є об’єктивна істина, що осягається переважно раціональними засобами і методами, але не без участи живого споглядання і позараціональних способів пізнання. Звідси виплаває характерна риса наукового пізнання – об’єктивність, усунення не притаманних предмету дослідження суб’єктивних моментів для реалізації чистоти його розгляду. Проте, активність суб’єкта – важлива умова і передпосилка наукового пізнання.

Отже, суттєвими ознаками науки є:

- наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеню виразу у ньому суттєвих зв’язків пізнавальної предметної галузі;

- єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;

- наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна перевіряти наявні знання і отримувати нові;

- наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за кожним терміном, категоріальний зміст знання, тобто наявність орієнтовно – конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз предметного змісту буття, що отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. реальності;

- наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофілософських припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності.

Наукове пізнання є цілісною системою, що розвивається та має досить складну структуру. Будь-яка система передбачає гетерогенність, взаємопов’язаність й перевершеність характеристик системи у цілому по відношенню до структурних елементів, які до неї входять. Структура є єдністю стійких взаємозв’язків між елементами даної системи. Структура наукового пізнання може бути представлена у різних її зрізах. Як такі можуть виступати: об’єкт пізнання, суб’єкт пізнання, засоби і методи пізнання – його знаряддя (матеріальні й духовні).

Якщо розглядати процес наукового пізнання в цілому як системне утворення, то в якості його елементів в першу чергу слід виділити суб’єкт і об’єкт наукового пізнання.

Суб’єктом наукового пізнання є носій системи наукового знання, що володіє здібностями адекватного засвоєння та відтворення накопиченого в суспільстві наукового знання і забезпечення прирощення наявної системи знання новим науковим знанням; джерело наукової пізнавальної активності, спрямованої на предмет пізнання. В якості суб’єкта пізнання може виступати як окрема людина (індивід), так і різні соціальні групи (суспільство в цілому). У сучасній науці суб’єктом пізнання усе частіше виступають надіндивідуальні спільноти – науково-дослідні центри, наукові лабораторії. У цьому випадку відбувається певне відчуження науковця від результатів власної діяльності, аналогом якого в індустріальну добу стало виникнення конвеєрного виробництва і, відповідно, надіндивідуального виробника.

Об’єктом пізнання є те, що протистоїть суб’єкту, на що спрямована його пізнавальна діяльність. Об’єкт не тотожний об’єктивної реальності, матерії. Об’єктом пізнання можуть бути як матеріальні утворення (хімічні елементи, фізичні тіла, живі організми), так і соціальні явища (суспільство, взаємовідношення людей, їх поведінку і діяльність). Результати пізнання (підсумки експерименту, наукові теорії, наука в цілому) також можуть стати об’єктом пізнання. Таким чином, об’єктами стають існуючі незалежно від людини речі, явища, процеси, які освоюються або в ході практичної діяльності, або в ході пізнання. У цьому зв’язку ясно, що поняття об’єкта і предмета відрізняються один від одного. Предмет є лише одна сторона об’єкта, на яку спрямована увага науки. Поняття об’єкта за своїм обсягом ширше поняття предмета.

Однак, остаточне конституювання наукового знання відбувається не по вісі «об’єкт-суб’єкт», а по вісі «суб’єкт-суб’єкт». Тільки з позицій трактування суб’єкта наукового пізнання як соціальної системи стає зрозумілою глибока за своєю суттю інтерпретація історії науки і її реального функціонування як драми ідей. Саме в силу соціального характеру суб’єкта наукового пізнання, адекватна теорія наукового пізнання неможлива тільки засобами логіки і методології науки або когнітивної психології особистості, а вимагає залучення засобів соціології науки, а також історії та філософії культури.

У структурі будь-якого наукового знання існують елементи, які не вміщуються у традиційне розуміння науковості: філософські, інтелектуальні й сенсорні навички, які не піддаються вербалізації та рефлексії, соціально-психологічні стереотипи, інтереси, потреби, наслідки особистих пристрастей і антипатій.

Варто розрізняти наступні елементи у структурі наукового пізнання: ідеали та норми наукового пізнання, наукову картину світу, філософські основи пізнання. Ідеали та норми наукового пізнання – сукупність певних концептуальних, ціннісних, методологічних й інших настанов, властивих науці на кожному конкретно-історичному етапі розвитку, тобто вони є тими критеріями, які дозволяють віднести дане знання до наукового. До них відносяться і способи побудови теорії, сам науковий дискурс, критерії істинності тощо. Їх основна функція – організація та регуляція процесу наукового дослідження, орієнтація на більш ефективні шляхи, засоби і форми досягнення істинних результатів. При переході на новий етап наукового дослідження (наприклад, при переході від класичної до некласичної науки) кардинально змінюються його ідеали та норми. Їх характер визначається в першу чергу предметом пізнання, специфікою досліджуваних об’єктів, а їх зміст завжди формується у конкретному соціокультурному контексті.

Наукова картина світу – цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована у результаті узагальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. У залежності від основ поділу розрізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність (тобто про природу, суспільство і само пізнання) і природничо-наукову картину світу. Остання – у залежності від предмета пізнання – може бути фізичною, астрономічною, хімічною, біологічною тощо. В загальнонауковій картині світу визначальним елементом виступає картина світу тієї галузі наукового знання, яка займає лідируюче становище на конкретному етапі розвитку науки.

Кожна картина світу будується на основі певних фундаментальних наукових теорій і по мірі розвитку практики і пізнання одні наукові картини світу змінювалися іншими. Так, природничо-наукова (і, насамперед, фізична) картина будувалася спочатку на основі класичної механіки, потім – електродинаміки, потім – квантової механіки і теорії відносності, і, нарешті, – на основі синергетики.

Загальнонаукова класична картина світу при опису й теоретичному обґрунтуванні своїх об’єктів прагнула елімінувати все, що відноситься до суб’єкта, засобам, прийомам і операціям його діяльності. Тут панує об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення. Для класичної картини світу характерно уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події. У цій картині панують незмінні закони і суворий детермінізм.

Некласична картина світу, яка побудована на основі релятивістської і квантової теорії, відкидає об’єктивізм класичної картини, відхиляє уявлення про реальність як щось, незалежне від засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. У ній зображений зв’язок між знаннями об’єкта і характером засобів і операцій діяльності. Експлікація цих зв’язків розглядається як умова об’єктивно-істинного опису та пояснення світу.

Істотною ознакою постнекласичної картини світу є включеність суб’єктивної діяльності в «тіло знання». У ній врахована співвіднесеність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але з її ціннісно-цільовими структурами. Характерною рисою постнекласичної картини світу є універсальний еволюціонізм, який поєднує ідеї еволюції з ідеями системного підходу й поширюючий розвиток на усі сфери буття, установлюючи універсальний зв’язок між неживою, живою і соціальною матерією.

Поняття «філософські основи науки» виражає філософські ідеї та принципи, які утримуються в даній науці й надають найбільш загальні орієнтири для пізнавальної діяльності. Філософські основи науки поряд із функцією обґрунтування вже отриманого знання виконують також евристичну (беруть участь у побудові нових теорій) і методологічну функції. Будучи засобом (знаряддям) приросту нового знання, вони сприяють формуванню нових методів наукового дослідження. Філософські основи науки різнорідні й історичні: при переході від одного етапу розвитку науки до іншого протягом наукових революцій один їх набір змінюється іншим, проте певна наступність при цьому зберігається.

Дата добавления: 2015-05-22