Поняття діалектики. Закони діалектики 3 страница

7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика – як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ у цілому, у спробі надати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнятним.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовне трактування таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо.

Серед інших альтернатив діалектики найчастіше згадують софістику та еклектику.

Софістика (в перекладі з грецької означає мудрість, мудрець). Софістика зароджується за часів античності, а саме: в класичний період, а софісти відомі як популяризатори і вчителі діалектики, як просвітники і першовідкривачі деяких тонкощів діалектичного аналізу. Але в історії філософська течія софістів відома в якості представників, що розтлівали діалектичне мислення, його класичну форму. Досократична діалектика втратила характер способу осмислення дійсності в її принципових контурах (яким вона була для Геракліта, для елейців і Демокріта) і стала перетворюватися в техніку вправного доведення раніше прийнятих і виставлених на показ тез, стала впроваджуватися в свого роду інтелектуальне фокусництво, в мистецтво перемагати в словесних сутичках, навіть, просто в лінгвістичну вправність, в голу риторику[5].

Мислення виступає не скільки як спосіб пізнання об’єктивної реальності і фіксації протиріч в ній, стільки з його формальної сторони, а саме: у вигляді мови, висловлювання, твердження, тобто, словесній формі. Предмет розмови, діалогу сам по собі софіста цікавить вже мало – за принципом софістики він може бути будь-яким, справа не в ньому. Справа у вмінні вгледіти у твердженнях співбесідника парадокс, протиріччя, пересперечати його. Тобто, софісти "відривали" поняття від його носія і оперували саме цими абстрактними сутностями. Можна назвати основні риси софістичного методу мислення і методу ведення суперечки:

1. Суто "особистісна" (тобто, спрямована на людей, їх психологію), а не "речова" (тобто, байдужа до предмета дослідження) практика переконання опонента в тім, що стверджується, безвідносно до істинності цього твердження.

2. Принципова несерйозність софістичного твердження. Переконавши людину в чомусь, він знову береться переконувати її в протилежному.

3. Корислива зацікавленість – переконання словом, що спрямоване на досягнення особистої користі, політичних цілей, слави, багатства.

4. Встановлення однобічного зв’язку при спілкуванні, підпорядкування волі слухача ораторові.

5. "Агональний" (напружений), войовничий характер софістичних методів ведення бесіди. Софіст – це борець у словесних змаганнях.

Софістика починається там, де діалектика як мистецтво аналізу понять, що виражає реальність, поступається місцем мистецтву конструювання мовлення про неї. Цілком природно те, що теоретичні складнощі, які пов’язані з діалектикою об’єктивних категорій (таких, як одиничне і загальне, частка і ціле, буття і небуття і т. ін.), перетворюються тут у предмет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями. Тобто, суперечками суто семантичного плану. Саме цим софістика і здобула погану славу.

Прикладом софізмів можуть бути наступні:

"Скажи, в тебе є собака?"- "Так". – "А в неї є цуценята?" – "Так". – "Отже, твоя собака – мати?" – "Так". – "Значить, твоя мати – собака, а ти цуценятам – брат?".

Або софізм "купа". Одне зерно купи не становить, додавши ще зернину купи знову не матимемо. Як же дістати купу, додаючи кожного разу по одному зерну, з яких жодне купи не становить?

У даному випадку софіст навмисно не акцентує увагу на єдності кількісних та якісних показників.

Софізм "вкритий". "Чи знаєш ти цього вкритого чоловіка?" – "Ні" – "Але цей вкритий чоловік – твій батько; отже, ти не знаєш свого батька".

Софізм "лисий". "Якщо в тебе вирвати одну волосину, чи станеш ти лисим?" – "Ні". – "А іще одну?" – "Ні". – "А іще одну?" – "Ні" – тощо.

Або ще цікавий приклад софізму. "Чи перестав ти бити свого батька?" – "Так чи ні". Як би людина не відповіла, все одно факт биття батька мав місце.

Отже, софістична діалектика – це гра, але гра з дуже серйозними речами, яка врешті-решт може привести до безпринципного вирішення всіх теоретичних і практичних питань.

Одними із основних рис софістики, як філософського напрямку, були агностицизм та релятивізм.

Класичним виразом скептично-агностичного ставлення до світу є тріада Горгія:

1) ніщо не існує;

2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати;

3) якщо його можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому словами.

Дуже багато науковців, акцентуючи увагу на тому, що софісти розпочали антропологічну проблематику в філософії, наводять відомий вислів Протагора: "Людина є мірою всіх речей". Але ж це неповна фраза, її слід доповнити: "Людина є міра всіх речей, існуючих в тому, що вони існують, і не існуючих в тому, що вони не існують". Отже, окрім антропологічного аспекту тут висвітлюється гносеологічний аспект, а саме: що не може бути загальної для всіх істини, у кожної людини є своя істина (Протагор), є лише маса думок. Думок скільки, стільки й індивідів, бо кожен має своє виховання, свій досвід, розуміє світ по-своєму. А те, що приймають за істину, є лише індивідуальна думка, яку хтось зміг нав’язати іншим. Думки про світ – це моє уявлення про нього, а в кожного – своє уявлення. Отже, наслідком такої діалектики став абсолютний скептицизм стосовно можливостей пізнання зовнішнього світу. Хоча софісти переймалися проблемою "як співвідносяться зі світом наші думки про нього", "чи в змозі наше мислення пізнати дійсний світ?".

Мислення, яке зафіксоване софістами у формі мислення, що існує для "іншого", як мовно оформлене уявлення, як мова, тлумачиться також і як вираз суто індивідуального переживання, суто одиничного, неповторного стану "індивідуальної" душі.

Софісти вперше вбачають у слові той своєрідний елемент, стихію, в якій відбувається мислення. Мислення і мова ототожнюються (цьому сприяла ще та обставина, з грецької "логос" є і смисл, і мова, і значення). У результаті філософсько-логічний аспект розгляду мислення зливається з лінгвістичним, а "аналіз" мови підмінюється формальним аналізом. Яскравим прикладом такого ставлення є саме ті відомі софізми, які були наведені.

Еклектика, як ще один двійник діалектики, походить з давньогрецької – "здібний вибирати", "той, хто обирає", може бути розглянута з двох позицій.

Характеризуючи еклектику, слід зазначити, по-перше, що це методологічний засіб, заснований на використанні фактів та формулювань, що вирвані з контексту знання, а тому викривляють сутність об’єкта пізнання, або навмисне хибно тлумачать його при зберіганні видимості дотримання всіх правил логіки.

По-друге, еклектика розуміється як момент у розвитку системи знань, який характеризується наявністю елементів, що не мають єдиної теоретичної підстави і відносяться до різних, іноді взаємовиключаючих, аспектів розгляду об’єкта.

Інакше кажучи, еклектика – це поєднання різнорідних, внутрішньо не пов’язаних і, можливо, несумісних ідей, концепцій, стилів і т.ін.

В якості методологічного принципу еклектика з’явилася вперше в пізньогрецькій філософії еліністичного періоду, особливо, в римській філософії, як своєрідний вираз занепаду та інтелектуального безсилля останньої. Еклектика також широко використовувалася в схоластичних диспутах середньовіччя, коли наводилися безліч доводів "за" і "проти" певного положення. Зараз еклектика може використовуватися в рекламі, пропаганді, політиці, маніпулюючи свідомістю, що дозволяє змінювати логічні підстави і концепти згідно з поставленою метою. Умоглядність таких конструювань критикували філософи з давніх-давен, починаючи з Сократа та Арістотеля.

Другий варіант еклектики різко відрізняється від першого – як момент пізнання – еклектика часто зустрічається в періоди докорінної зміни теорій або світоглядних схем.

Розрізняють: а) конвергентну еклектику – як таку, що синтезує різнорідне в єдину систему; б) дивергентну – як типологічне розмежування єдиних раніше систем.

Конвергентною еклектикою проникнуті роботи філософів римського періоду, книги Старого Завіту, деякі філософські системи Нового часу, наприклад, деїзм. Цей вид еклектики можна розглядати як початкову норму осмислення нової проблематики, коли поняття й проблеми, які взяті з інших систем, тривалий час зберігають свої реліктові акценти і межі. Таке запозичення може бути єдиним способом впливу на стійку систему знань і штовхнути її до переосмислення.

Дивергентна еклектика пов’язана зі знаходженням у єдиних і простих термінах типологічних розбіжностей і поляризації цих значень по різних концептах. Прикладами такої еклектики можуть бути виникнення корпускулярної і хвильової теорії світла, що пов’язане з розділенням світла як об’єкта вивчення, а також поляризації значень в ряді сучасних філософських термінів. Наприклад, традиційне розуміння діяльності розкладається на репродуктивну і творчу діяльність; традиційна психофізіологічна проблема розкладається на психофізіологічний і психосоціальний аспекти.

У постмодерністській філософії "для передачі колажності, різнорідності, еклектизму об’єкта і адекватності його сприйняття використовується термін "пастіш". "Пастіш" – це "вільний політ", "клаптикова ковдра", "всяка всячина", колаж, що складається з ідей і поглядів, і містить у собі протилежні елементи, такі як, наприклад, "старе" і "нове". Техніка пастішу не визнає послідовності, логіки або симетрії і заснована на протиріччях і плутанині[6].

Як і будь-який інший метод пізнання, еклектика має власні позитивні та негативні риси. Позитивне значення еклектики полягає в тім, що вона забезпечує перенесення ідеї з однієї галузі в іншу, обумовлюючи тим самим евристичну функцію пізнання. В третьому тисячолітті приріст нового знання буде можливим лише на зрізі наук. Більш того, як зазначає Е. Гідденс в роботі "Дев’ять тез про майбутнє соціології", звичні "минулі міждисциплінарні кордони в гуманітарних науках поступово втратять чіткість".

Еклектика забезпечує підвалини для розвитку творчого мислення людини, застосовуючи аналогію, метафору тощо. Негативними аспектами еклектичного методу є її поверховість, формальність, відсутність глибинного аналізу сутності явища, неврахування дійсних протиріч, що лежать в основі розвитку об’єкта. Не випадково всі відомі філософи-діалектики (Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс, В. І. Ленін, Е. В. Ільєнков, П. В. Копнін) критикували еклектику як альтернативу діалектики.

В сучасній філософській літературі мусується думка про опозиційність до діалектики ще одного загальнонаукового методу – синергетики.

Термін «синергетика» походить від давньогрецького – енергія, що означає «діяльність», а «синергія» – сумісна діяльність. Синергетика виникає на зрізі фізики та хімії в першій половині ХХ століття. Це – галузь наукового знання, в якій за допомогою міждисциплінарних досліджень виявляються загальні закономірності самоорганізації стійких структур у відкритих системах. Термін «синергетика» запропонувавав Г. Хакен. Витоки синергетичного підходу містяться у математичних розробках теорії катастроф У. Стюарта, Р. Тома, в роботах якісної теорії диференціальних рівнянь Е. Лоренца, В. Арнольда, у дослідженнях процесів самоорганізації в хімічних реакціях Л.Белоусова. Нестаціонарні дисипативні структури у фізичних середовищах вивчалися С. П. Курдюмовим, Г. Г. Малінецьким. Особливий внесок у філософське осмислення тих світоглядних перспектив, що відкриває синергетика внесли І. Пригожин, О. Шноль, П. Еткінс, Н. Моїсеєв, Р. Том, С. Кримський, І. Добронравова, Ю. Саєнко тощо.

Синергетика, як загально науковий підхід, акцентує увагу на універсальності процесів, що відбуваються у живій та неживій природі, а також в першій та другій природі.

Основним поняттям у ній є поняття дисипативної системи. Автором цього поняття є І.Пригожин – бельгійський фізико-хімік, який наголошував на тому, що у природі існує новий спосіб тяжіння матеріальної системи до стихійного стану – своєрідний синтез порядку і хаосу. Специфіка дисипативної системи, як зазначає В.П.Бранський, полягає в тому, що її існування підтримується постійним обміном з середовищем, речовиною чи енергією, або тим чи іншим одночасно. Дисипативні структури відрізняються наступними якостями:

• вони поводяться як єдине ціле і структуруються, маючи інформацію про стан системи в цілому;

• дисипативні структури здатні "запам’ятати" початкові умови власного формування, проходячи через точки біфуркації, "обирати" одне з декількох можливих напрямків еволюції;

• виникнення дисипативних структур є взаємодією як необхідності, так і випадковості, але роль випадковості надзвичайно зростає і набуває вирішального значення.

Найголовніша особливість дисипативної системи полягає в тому, що вона поєднує порядок з хаосом. Порядок і хаос, замість того, щоб виключати один одного, взаємодоповнюють таким чином, що ні порядок не може існувати без хаосу, ні хаос без порядку. До речі, хаос і порядок – основні поняття синергетики. Сутність синергетики полягає в тому, що особливість розвитку дисипативної системи має бути нелінійною, здатною до самодії. Оця нелінійність розвитку (в той час, як у класичній філософії маємо лінійність розвитку, категорія «зняття» у Гегеля) є наріжним каменем всієї синергетичної парадигми.

Поняття розвитку в синергетиці пов’язується зі зростом «ступеня синтезу» порядку і хаосу, що обумовлений потягом до максимальної стійкості. В основі розвитку лежить процес відбору, який і показує, як відбувається розвиток. У зв’язку з тим, що синергетика акцентує увагу на нелінійності (поліваріантності) розвитку, то точка для розмежування еволюційної лінії отримала назву «біфуркація». Біфуркація визначає набір можливих шляхів розвитку або ж нестійкий стан системи.

Якщо дисипативна система реалізує один із можливих шляхів свого розвитку, то таке явище має назву «флуктуація».

Кожна дисипативна система проходить певні стадії розвитку і досягає критичного стану ієрархізації, тобто стає нестійкою. Після того вона розпадається, деієрархізується на більш прості системи. В синергетиці проблема ієрархізації та деієрархізації описується поняттям аттрактор. Існують простий аттрактор і «незвичний» аттрактор. Простий аттрактор – це граничний стан, до якого тяжіє порядок, а незвичний аттрактор – це стан, до якого тяжіє хаос.

Отже, розвиток системи – це складний процес ієрархізації (перехід від простого до складного) і деієрархізації (перехід від складного до простого), специфіка такого чергування залежить від поєднання особливостей системи, що розвивається, і особливостей зовнішнього середовища. Стосовно соціальних систем виокремлюються три важливих особливості їх функціонування:

1. Компенсаторний механізм взаємодії структур і елементів соціальної системи. Для зберігання стабільності складні системи можуть залучати при втратах додаткові ресурси з стійко працюючих підсистем, наприклад, зміна функціональних обов’язків з метою заміщення підсистем, що вийшли з нормального режиму роботи.

2. Синергетичний ефект. Визначене сполучення чинників призводить до того, що реальна сила їхнього комбінованого впливу значно відрізняється від сумативного впливу та кожного з них окремо. У результаті утворюється несподівано потужний, або навпаки, слабкий вплив на ситуацію.

3. "Принцип доміно". Процеси в соціальній системі досягають тієї "критичної точки", після якої йде ланцюгова реакція наслідків.

До синергетики існує різне ставлення. Деякі науковці вважають, що вона дублює категорії діалектики. Але, на думку В. П. Бранського, синергетичний підхід до соціальних явищ не зводиться до перефразування відомих істин. В результаті такого підходу формується нова система соціальних понять і з’являються нові соціальні закономірності, вікрити які без врахування цих понять було б неможливо.

З розвитком теорії самоорганізації можна говорити про відповідний стиль мислення та відповідну філософську систему. Теорію соціальної самоорганізації та інші складові синергетики пронизує імовірнісний підхід. Саме він задає вектор руху і світоглядну модель, завдяки якій здійснюються як теоретичні так і прикладні дослідження. Імовірнісний підхід зумовлює певну усталену категоріальну структуру, за допомогою якої аналізуються явища, які досліджуються. У вітчизняній філософсько-методологічній літературі в 70 – 80-ті роки імовірнісний підхід розроблявся представниками логіко-математичних та природничих наук (А. Н. Колмогоров, В. Н. Пятницін, Ю. В. Сачков, І. Т. Фролов). Обґрунтування імовірнісного підходу знайшло відображення в лекції Карла Поппера «Світ припущень: дві.нові точки зору на причинність" на XVIII Всесвітньому філософському конгресі в Брайтоні, Велика Британія, у 1988 році.

Ситуація, що склалася у філософських колах відносно синергетики нагадує стан першої треті ХІХ століття, коли внаслідок надмірної догматізації традиційної метафізики сформувався позитивизм. Певною мірою, популярність соціальної синергетики, насамперед, серед технічної та природничої інтелігенції, пояснюється розповсюдженням універсальної теорії систем, кібернетики; вона є реакцією на догматизм і надмірну заідеологізованість радянського суспільствознавства. Наука ХХ століття була присвячена пошукові істотних необхідних зв’язків між предметами, що повторюються, а синергетика показувала, що в світі окрім порядку існує ще й хаос, що перехід від одного стану в інший обумовлений моментами випадковості, і самі категорії: біфуркація, ентропія, флуктуація – свідчать про те, що увага синергетики скоректована на перехідних моментах, а сучасні соціальні трансформації є вдалою ілюстрацією саме цих процесів – невизначеність, поліваріантність шляхів подальшого розвитку, ймовірність впевненого прогнозу, оберненість прогресу, архаїзація суспільства.

Питання та завдання для самоконтролю

Дата добавления: 2015-05-22