Поняття діалектики. Закони діалектики 1 страница

Метафізика, софістика, еклектика як альтернативи діалектики.

Категорії діалектики.

Методологічні підстави застосування основних принципів діалектики.

Поняття діалектики. Закони діалектики.

План

Тема 10. ДІАЛЕКТИКА ЯК МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Теми для написання рефератів

1. Етика науки у сучасному світі.

2. Культурні витоки науки.

3. Проблема експерименту в науці.

4. Сучасна методологічна ситуація у науці.

5. Сучасні філософські методи пізнання.

6. Вплив науки на розвиток суспільства.

Література

1. Гайденко, П. П. История новоевропейской философии в ее связи с наукой Электронный ресурс. / П. П. Гайденко. Режим доступа: http://www.philosophy.rU/library/gaid/02/0.html

2. Філософія та методологія науки [Текст]: підручник / І. С. Добронравова, Л. І. Сидоренко; Київський національний університет ім. Т. Шевченка. – К.: ВПЦ Київський ун-т, 2008. – 223 с.

3. Ильин В. В. Теория познания. Эпистемология. М.: Изд-во МГУ, 1994. – 136с.

4. Наука в культуре. Под ред. В. Н. Поруса, – М., 1999.

5. Кассирер Э. Понятие символической формы в структуре наук о духе. // Философия культуры. – М.: ИНИОНРАН, 1998, сс. 37-66.

6. Поппер К. Логика и рост научного знания. М., Прогресс, 1983. – 605 с.

7. Наука в культуре. – М.: Наука, 1997. – 376 с.

8. Рассел Б. Человеческое познание: Его сфера и границы. Киев: Ника-Центр, Вист-С, 1997. – 556 с.

9. Современная философия науки: знание, рациональность, ценности в трудах мыслителей Запада: Учебная хрестоматия, 2-е изд., перераб. и доп. М.: Логос, 1996. – 400 с.

10. Стёпин B. C., Горохов В. Г., Розов М.А. Философия науки и техники. М.: Контакт-Альфа, 1995. – 384 с.

11. Гайдеґґер М. Бытие и время. М.: Ad Marginem, 1997. – 451с.

У філософській літературі з проблем діалектики панувало і панує розмаїття думок. На наш погляд, поняття "діалектика" має не стільки онтологічний, скільки гносеологічний зміст. Звідси і визначення діалектики як вчення про найбільш загальні закони розвитку пізнання та заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і духовно-практичної діяльності. Наука про закони перетворення "дійсності в думку" (тобто, про закони пізнання), а думки – в дійсність (тобто, про закони практичної реалізації понять, теоретичних уявлень у природничому матеріалі та історії) (Е. Ільєнков).

Елементи діалектики являють собою цілісну систему категорій, законів, принципів, що розвиваються і перебувають у певній субординації, які в сукупності відображають єдність, цілісність реального світу в його всезагальних характеристиках.

В історії розвитку філософської думки існували три форми діалектики:

1. Антична діалектика, яка була "стихійною", що спиралася на життєвий досвід. В античній діалектиці були поставлені такі субстанційні проблеми, які набували свого вирішення всім подальшим ходом філософського знання. Античні філософи розуміли, що діалектика – це не лише діалектика природи, а й діалектика мислення.

2. Німецька ідеалістична діалектика Канта, Фіхте, Шелінга, яка особливо була розроблена у творах Г.-В.-Ф. Гегеля.

3. Матеріалістична діалектика, яка була розроблена у творах К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Г. Плеханова і наукових доробках радянських філософів (зокрема П. Я. Копніна, Є. В. Ільєнкова та ін.).

Яку б історичну форму діалектика не приймала, в центрі її уваги завжди була проблема розвитку. В діалектиці розвиток – це філософська категорія, що виражає процес руху, змін органічних цілісних систем, матеріальних та духовних. Найбільш характерними рисами даного процесу є: виникнення якісно нового об’єкта (або його стану), спрямованість, зворотність, закономірність, єдність кількісних і якісних змін, взаємозалежність прогресу і регресу, суперечливість, циклічність форми, розгортання у часі.

Розвиток – універсальна та фундаментальна якість буття, його атрибут. Оскільки основним джерелом розвитку є внутрішні протиріччя, то даний процес по сутності є саморозвитком (саморухом). Сучасна наука (зокрема, синергетика) підтверджує глибинну необерненість, незворотність розвитку, його поліваріантність та альтернативність, а також те, що "носієм" розвитку є складні, відкриті системи, що самоорганізуються.

Діалектика як філософська теорія розвитку описується в таких фундаментальних поняттях, як зв’язок, взаємодія, відношення.

Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки: об’єктивні, суб’єктивні, внутрішні, зовнішні, суттєві і несуттєві і т. ін.

Взаємодія відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими. Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер.

На думку Гегеля, взаємодія виступає "взаємною причинністю" взаємозумовлених субстанцій.

Поняття відношення характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей.

Зв’язок та взаємодія певних філософських категорій виступають як закони діалектики, головним з яких є закон єдності і боротьби протилежностей, який розкриває саме основне в розвитку – його джерело, яким є протиріччя (єдність протилежностей).

Під законом в філософії розуміється об’єктивний, сталий, внутрішній, необхідний, істотний зв’язок, загальний для даної групи явищ, який повторюється за однакових умов і веде в цих умовах до певного результату.

Для з’ясування сутнісних моментів закону єдності та боротьби протилежностей, необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Перше поняття – це тотожність, яка розуміється як рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). Мається на увазі не абстрактна тотожність, яку критикував Гегель, а конкретна тотожність, яка містить у собі і відмінності. Відмінність тлумачиться як нерівність предмета самому собі, як намагання вийти за межі тотожності. Отже, відмінність – це внутрішня "стурбованість" предмета, прагнення вийти за межі самого себе. Таким чином, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. Вони є протилежностями, які взаємодіючи, обумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей і є суперечністю.

Протилежності – це такі сторони, моменти, предмети, які одночасно: а) нерозривно пов’язані; б) взаємовиключають одне одне, причому не тільки в різних, але й в одному і тому ж відношенні; в) взаємопроникають і, за певних умов, переходять одне в одне. Суть закону може бути виражена наступним чином: розділ єдиного на протилежності, їх боротьба і розв’язання в новій єдності. Таким чином, розвиток постає як процес виникнення, росту, загострення і розв’язання багатоманітних протиріч, серед яких визначну роль відіграють внутрішні протиріччя даного процесу чи предмета. Саме вони виступають в якості визначного джерела, рушійною силою їх розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні розкриває всезагальний механізм розвитку: саме яким чином він відбувається. Зміст цього закону розкривається через перебіг категорій, таких як: якість, кількість, міра, стрибок.

Якість – це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає свою якість. Однак, таке відношення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Фейєрбах вважав, що якість і відчуття – це одне й те ж саме. Однак, цього ще не досить для визначення якості як філософської категорії, бо в такому разі мова йде про з’ясування якості, коли окремі властивості предмета, можливо, не найсуттєвіші, видаються за його якість.

Властивість – визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв’язок.

Можна сказати, що якість означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність, тобто свою якість. Г.-В.-Ф. Гегель: "Якість – це сутнісна визначеність". Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри. Г.-В.-Ф. Гегель: "Кількість – це якісна визначеність".

Кількість як "якісна визначеність" висупає запереченням якості, є її діалектичною протилежністю, що взаємодіє з нею. Єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. За Г. В. Ф. Гегелем, "міра є сутньою єдністю якості і кількості".

Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості.

Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент – це ситуація, коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період – ситуація, коли стара якість змінюється не відразу, не одноактно, а поступово.

Взаємозв’язок цих категорій і виражає сутність закону взаємопереходу кількісних змін у якісні. Ця сутність полягає в наступному. Поступове накопичення кількісних змін (ступені і темпи розвитку предмета, число його елементів і т.д.) в певний момент часу обов’язково призводить до якісних перетворень предмета (стрибка) і виникнення нового предмета, нової якості. Останнє, в свою чергу, здійснює зворотну дію на характер і кількісних змін (наприклад, перетворення одних хімічних елементів в інші в залежності від змін величини заряду ядра атому і т.п.).

Закон заперечення заперечення виражає спрямованість, спадковість розвитку і його форму. Однією з найважливіших категорій закону є категорія "заперечення", яка виражає: а) процес знищення предмета в результаті дії переважно зовнішніх сил і факторів, тобто усунення і існування даного предмета як цілісної системи, кінець його розвитку (зовнішнє "даремне" заперечення, деструкція); б) самозаперечення як внутрішній момент розвитку з утриманням позитивного змісту заперечуваного ("зняття"). В процесі розвитку обидва види заперечення тісно взаємопов’язані, але визначну роль відіграє, врешті решт, внутрішнє заперечення. Закон заперечення заперечення – закон, який виражає поступовий, наслідковий, циклічний характер розвитку і його форму: "спіраль".

Форма циклічного розвитку в цьому законі – "тріада", вихідний пункт якого – заперечення; другий момент – заперечення першого заперечення; третій момент – заперечення другого заперечення.Г.В.Ф. Гегель схематично пояснював це наступною схемою: теза – антитеза – синтез.

Дію даного закону можна побачити в цілісному, відносно завершеному процесі розвитку. Даний закон не можна представляти як жорстку схему, якою можна користуватися у всіх сферах, тим більше "втискувати" в цю схему всю дійсність в її різноманітності, а також поліваріантний процес пізнання. Свого часу представники діалектико-матеріалістичного напрямку в філософії надавали великого значення законам діалектики, як законам об’єктивного світу, зауважуючи, що закони діалектики є і закони мислення, а діалектика є теорія пізнання...

2. Методологічні підстави застосування основних принципів діалектики

Сучасна філософія носить дещо еклектичний характер, мається на увазі методологічна еклектика. Але уникнути цього неможливо, якщо рухатися до нової парадигми філософствування. В цьому ракурсі деякі з принципів стають неактуальними, інші ж, навпаки, актуалізуються.

Принцип (лат. основа, першоначало) – фундаментальне теоретичне положення, що відображає найбільш істотні характеристики реальної дійсності, і який є, одночасно, способом (методом) її пізнання. Принцип виражається завдяки тим чи іншим поняттям і законам (різного ступеня загальності), які взяті в їх субординованому зв’язку і являють собою систему визначених методологічних вимог, які регулюють пізнавальну і практичну діяльність людей.

Розробка діалектики як сукупності всезагальних нормативів, схем активної пізнавальної і практичної діяльності містить у собі не тільки дослідження того, як треба діяти, щоб досягнути успішних результатів, але й аналіз того, як не треба діяти, які існують шляхи, засоби, способи відходу від істини, що приводять до омани в теорії і до помилки у практиці. Норми науки формулюються не лише у формі "позитивних еталонів і принципів". Роль норм-заборон у регулюванні науки дуже істотна.

Цей висновок повною мірою стосується і вимог та принципів діалектики, які одночасно виступають як всезагальні позитивні норми-принципи і всезагальні заперечувальні нормативи. При побудові діалектичної програми дій необхідно мати на увазі, що вона одночасно є не лише "позитивною, а й негативною" евристикою. Це означає, що регулятивні принципи й вимоги гносеології і методології наукового дослідження виступають у подвійній формі – як рекомендації і як заборони. Таким чином, діалектико-матеріалістична методологія реально функціонує не у вигляді жорсткої та однозначної суперечності норм, "рецептів" і засобів, а в якості діалектичної і гнучкої системи всезагальних принципів і регулятивів людської діяльності – в тому числі мислення в його цілісності.

Основними принципами діалектики, які актуальні й сьогодні, є принцип історизму, принцип протиріччя, принцип конкретності, принцип об’єктивності, принцип зв’язку, принцип розвитку. Найважливішим серед них є принцип історизму.

Історизм – філософський, діалектичний принцип, який є методологічним виразом саморозвитку дійсності в плані її спрямованості віхою часу у вигляді цілісної єдності минулого, сучасного і майбутнього. Даний принцип містить у собі основні вимоги: а) вивчення сучасного стану предмета дослідження; б) реконструкція минулого – розгляд генези, виникнення предмета розгляду і етапів його історичного руху; в) передбачення майбутнього, прогнозування тенденції подальшого розвитку предмета. Історизм потребує вивчати не лише історію даного предмета, а й історію понять, що виражають його зміни і розвиток.

У сучасний період розвитку знання історичний підхід отримав доволі широке розповсюдження в науковому пізнанні. До речі, не тільки в науках про природу та суспільство, а й у так званих неісторичних науках, що досліджують об’єкти неживої природи (механіка, фізика, хімія). Цьому сприяли такі важливі наукові відкриття, як установлення фактів еволюції хімічних елементів, введення поняття космологічної еволюції і т.ін.

Описуючи принцип історизму, російський філософ В. П. Кохановський виокремлює вимоги щодо суб’єкта пізнання та методологічні помилки при аналізі: – сучасного буття об’єкта; – генези об’єкта; – етапів розвитку; – майбутнього стану об’єкта.

При вивченні сучасного буття даної цілісності суб’єкт повинен:

1) входити з того, що сучасність вже є підсумок, результат минулого, який присутній в ній у "знятому" вигляді (а не зникає безслідно), і, одночасно, – вихідний пункт розвитку в напрямку майбутнього;

2) підійти до сучасності творчо, конструктивно-критично, як до закономірної ланки самої історії;

3) брати сучасність в стані її "повної зрілості і класичності форми", тому що специфічні особливості предмета виступають тут у найбільш чистому вигляді;

4) доводити аналіз сучасного до виявлення його іманентних протиріч, прослідкувати їх розвиток.

Вивчаючи сучасний стан системи, слід уникати таких методологічних помилок:

1) ображати сучасність як вершину розвитку, підходити до неї некритично, як до застиглої цілісності;

2) ігнорувати, а, тим більше замовчувати, протиріччя, що існують у сучасності;

3) переносити знання про сучасне механічно, без поправок на минуле, здійснювати його свавільну модернізацію або на майбутнє.

При розгляді генези предмета слід дотримуватися основних методологічних положень:

1) визначити початок предмета як цілісної системи, тобто, той відправний пункт, з якого розгортається його дійсна історія – як з боку якісності, так і кількісно;

2) проаналізувати передумови даного предмета, їх види та багатоманітність, механізм взаємодії в процесі його виникнення, роль кожного з них;

3) дослідити той специфічний етап історії предмета, який уже існує, коли відбувається "становлення системи цілісності". Це становлення є перехід від незрілого, суцільного цілого, нерозчленованого всередині себе на складові частини, до органічного цілого, що розгорнуло всі свої якості і моменти, багатоманітну специфіку змісту.

Вивчаючи генезу предмета, суб’єкта пізнання, слід уникати наступних суттєвих методологічних помилок:

1. Намагатися з’ясувати виникнення предмета, не з’ясувавши його особливості, якісні характеристики тощо.

2. Уподібнювати окремі компоненти певної системи зі всією системою в цілому.

3. Недооцінювати або зовсім ігнорувати передумови виникнення предмета, вважаючи, що можуть бути явища, які виникають з нічого. Адже ще Демокріт за часів античності казав, що "ніщо не виникає з нічого".

4. Механістично розповсюджувати закономірності становлення вивченої цілісності на всю її історію, на всі наступні етапи розвитку.

При аналізі вивчення етапів розвитку предмета необхідно дотримуватися наступних головних правил:

1. Вивчити основні етапи розвитку даної цілісності, виділити серед них головні, необхідні, дослідити зв’язок і розбіжності між ними.

2. Віднайти специфічні особливості кожного із ступенів розвитку даного явища і зосередити на них свою увагу, бо саме вони визначають сутність, природу даного ступеня.

3. З’ясувати внутрішню єдність загального (яке характеризує всі ступені історії предмета) і одиничного (яке характерне для одного із ступенів), виявити їх діалектику, відтворити весь перебіг переходів загального і одиничного в суперечності.

Вивчаючи етапи розвитку конкретного предмета, суб’єкт, що пізнає, повинен уникати наступних методологічних помилок:

1. Залишатися на рівні формальної періодизації, абсолютизуючи її, не піднімаючись до рівня діалектичної періодизації.

2. Змішувати головні періоди історії предмета з другорядними, випадковими і акцентувати на цьому надмірну увагу.

3. Закономірності вищих ступенів розвитку зводити до закономірностей нижчих ступенів, принципи нижчих фаз розвитку предмета переносити на вищі фази і т.п.

4. Вміло відрізняти дійсну послідовність історичного саморозвитку цілісності, що вивчається, від механічного копіювання історії логікою.

Передбачення майбутнього – третя ланка в логічній операції, дві попередні ланки якої складають аналіз сучасності та дослідження минулого. При розгляді майбутнього суб’єкта пізнання необхідно:

1. Зрозуміти, що майбутнє – це результат минулого, сучасного і його можна більш менш надійно передбачити, в тому випадку, якщо глибоко, всебічно вивчені як попередній та сучасний стани предмета, так і закономірності його розвитку.

2. При з’ясуванні тенденцій розвитку конкретного цілого необхідно досліджувати ціле в нерозривній єдності з тими протиріччями, що іманентно йому притаманні. Виділити головне протиріччя і ступені його розвитку та розв’язання, бо саме так виникає нове, більш висока фаза розвитку.

3. Під час екстраполяції на майбутнє процесів сучасного і минулого необхідно враховувати межі, в рамках яких можливо проектувати на майбутнє закони, проблеми трансформації цих законів при переході від минулого, сучасного до майбутнього.

4. Розробляти та прогнозувати альтернативні варіанти розвитку цілісності, виокремлювати основні та обгрунтовувати перспективи інших.

Досліджуючи тенденції майбутнього розвитку предмета як цілісної системи, суб’єкт пізнання повинен уникати наступних помилок:

1. Намагатися з’ясувати тенденції розвитку цілого, що вивчається, його майбутнє без знання попередньої історії.

2. Намагатися з’ясувати тенденції розвитку предмета без виявлення і аналізу всіх тих протиріч, які виводять його в майбутнє, або навпаки, усунути протиріччя мисленнєвими засобами.

3. Головною помилкою є той факт, що реальна дійсність підтягується під умоглядні схеми і формули майбутнього розвитку.

Наступний принцип діалектики – це принцип протиріччя. В основі цього принципу лежать реальні протиріччя речей, які описує закон єдності і боротьби протилежностей. Принцип протиріччя має основні вимоги:

1) виявлення предметного протиріччя як співвідношення визначених протилежностей;

2) розгляд предмета як єдності (синтезу) протилежностей у цілому на основі знання кожної з них з виявленням провідної в даних умовах протилежності;

3) визначення ролі даного протиріччя в системі інших протиріч предмета;

4) прослідкування етапів розвитку даного протиріччя;

5) аналіз механізму розв’язання протиріччя як процесу і результату його розгортання і загострення.

Діалектичні протиріччя в мисленні, які відображають реальні протиріччя, необхідно відрізняти від формально-логічних протиріч. Формально-логічні протиріччя – це протиріччя неправильного, плутаного мислення, діалектичне ж мислення логічне в тому смислі, що воно не допускає ніякого відхилення від законів формальної логіки. Акцентуючи увагу на важливій ролі протиріччя, Гегель зазначав, що "протиріччя є критерій істини, відсутність протиріччя – критерій омани".

Протиріччя є необхідним моментом розвитку науки, яке робить її живою і спрямованою на розвиток. На першому етапі пізнання протиріччя необхідно мати на увазі, що дане поняття в теоретичних визначеннях предмета може мати подвійну природу. Чи то "протиріччя неправильного мислення", чи "відображення живих протиріч живого життя". Долаючи перші протиріччя (велика роль належить закону непротиріччя у формальній логіці), слід основну увагу зосередити на протиріччях другого ґатунку, а саме: діалектичних протиріччях. "Роздвоєння єдиного" повинно відбуватися на емпіричному рівні, як опис зовнішніх протилежностей з тим, щоб на теоретичному рівні, рівні осмислення сутності предмета можливо було помислити тотожність протилежностей.

Слід зауважити, що під час розгортання будь-якого протиріччя змінюється характер співвідношення складових протилежностей. Можна прослідкувати три наступних етапи:

1) на першому етапі переважає взаємопокладання протилежностей під їх взаємовиключенням, особливо, на початковій стадії даного етапу;

2) під час другого етапу спостерігається перевага другого моменту над першим, навіть до різкого загострення полюсів протиріччя (антагонізм, конфлікт, криза);

3) під час третього етапу відбувається розв’язання протиріччя і виникнення нового – кульмінаційний пункт всього процесу.

Процес розвитку природничих наук доводить, що "основним джерелом розвитку фізики, як і іншої науки, є знаходження протиріч та їх розв’язання". Саме завдяки цьому процесові, на думку академіка П.М. Капиці, і відбувається розвиток науки. Хибним для науковців є наступне положення: якщо в предметі є протиріччя, то в процесі міркування його не повинно бути, бо науковець нічого не зможе пізнати про діалектику речей і джерела їх розвитку. Безумовно, формально-логічна непротирічність теорії є важливою умовою істинності її положень. Але теорія в її цілісності є істинною тільки тоді, коли в системі своїх тверджень відображає протиріччя самої дійсності, що реалізує себе в практиці.

Таким чином, антиномія, тобто протиріччя в теоретичних визначеннях, а не протиріччя "термінологічно-семантичного походження... розв’язуються не шляхом уточнення понять, що відображають дану форму розвитку, а шляхом подальшого дослідження дійсності, шляхом відшукування тієї іншої, нової, вищої форми розвитку, в якій вихідне протиріччя знаходить своє фактичне розв’язання" [4, 269]. Хоча можна сказати, що це дуже важлива проблема, яка і сьогодні нелегко розв’язується в наукових пошуках філософів, фізиків, біологів та інших вчених.

Для ширшого дослідження суб’єкта пізнання слід не тільки з’ясувати суть принципу протиріччя як одного з основних, але й уникати тих його порушень, які досить часто спостерігають науковці на шляху дослідження.

1. Перше порушення полягає в тому, що протиріччя усуваються з реальної дійсності на підставі того, що, начебто, нічого в світі немає суперечливого.

2. Друге порушення пов’язане з тим, що визнаючи ознакою об’єктивні протиріччя їх "витісняють" у суб’єктивну рефлексію, акцентуючи увагу на тому, що протиріччя – продукт свідомості, а, отже, вони є випадкові, а тому підлягають усуненню.

Відомою помилкою в тлумаченні принципу протиріччя є зведення протиріч внутрішніх, протиріч у сутності до зовнішнього протиставлення протилежностей у різних відношеннях. Таке розуміння протиріччя призводить до того, що розв’язання протиріч носить механістичний характер, а саме: необхідно зберегти "позитивну" (кращу) сторону протиріччя і відкинути "негативну" (погану) сторону (саме за таке розв’язання протиріч Маркс критикував Прудона). Також розповсюдженою помилкою є суб’єктивістське "довільне" створення протиріч, штучне об’єднання еклектичних протилежностей в одне ціле, що не має нічого спільного з дійсною єдністю протиріч.

Розуміння тотожності протилежностей відбувається на рівні абстрактної тотожності, що виключає різницю між ними, але зовнішня тотожність – це однаковість, а внутрішня тотожність – це єдність тотожності й різниці.

З цього методологічно невірного положення випливає наступне, згідно з яким "роздвоєння єдиного" розуміється як механічний розділ на дві ізольовані частини, внутрішньо не пов’язані одна з одною.

Цікавою помилкою, яка досить часто спостерігається, є те, що розв’язання протиріччя розуміється як перетворення будь-чого в будь-що, але згідно з гегелівським розумінням суперечливе розв’язання протиріччя відбувається в "своє інше", а не в будь-що. Більше того, суб’єкт пізнання досить часто не прослідковує умови переходу в "своє інше". Підсумовуючи, слід зазначити, що закони, принципи, а також категорії діалектики виконують особливе методологічне навантаження. А саме: вони є ядром діалектики, бо описують зв’язки "всього з усім".

3. Категорії діалектики

Категорії діалектики – це поняття, які відображають найбільш загальні та істотні якості, сторони, зв’язок і відношення дійсності та пізнання. В історії філософської думки були теоретичні суперечки стосовно визначення категорій, а саме: субстанційна їх якість. Хоча Б. Рассел – представник неопозитивізму – взагалі наголошував на недоцільності введення цього терміну в філософію, все ж таки ця проблема посідала чільне місце в наукових доробках ще за часів античності.

Філософи намагалися з’ясувати, що таке загальність або всезагальність. З самого початку в нього вкладався подвійний смисл: кількісна загальність і загальність як цілісність. Перше розуміння означає визначеність, яка отримується шляхом абстрагування від багатьох ізольованих речей однієї загальної ознаки. Таким чином, вважалося, що окрема ознака є загальною, тому що відноситься до багатьох речей.

Друге розуміння – загальне як ціле, було виділене ще Арістотелем. Він писав, що "загальне є дещо ціле, тому що воно охоплює багату подібність речей". Якщо в першому (номіналістичному) розумінні загального речі, від яких абстрагується ознака, є самостійними та ізольованими, то в другому – вони знаходяться в зв’язку і тому утворюють "частини" деякого цілого.

Саме ж загальне – не те, що знаходиться в кожній із "частин", а їх зв’язок, в який вони включені, хоча можуть істотно відрізнятися одне від одного. Можна це загальне, вживаючи термінологію Г.-В.-Ф. Гегеля, називати підставою, оскільки завдяки їй існують частини цілого. Також важливою теоретичною проблемою є проблема відношення категорій до речей, яка має своє вирішення чи то в системному, чи то в аналітичному підході.

З одного боку, категорія узагальнює речі, з’єднуючи їх у сутності, класи або групи у відповідності з певними ознаками. З іншого – вона аналізує (розчленовує) дійсність внаслідок того, що різним категоріям будуть відповідати різні групи або сукупності речей. Тому можна казати, що в категорії ці дві функції існують разом, але від сфери застосування категорії осмислення світу переважає чисто аналітична, чи то синтетична функції. Їх єдність можна розглядати як специфічну особливість категоризації речей і подій, окремих фрагментів реального світу і знання про нього. Але ця категоризація принципово змінюється, якщо її предметом стає вся дійсність у цілому, а не ті чи інші речі. Бо дійсність не можна групувати або класифікувати, оскільки поза нею нікого немає, вона розглядається не як річ серед речей, порівнюючи які можна було б створити категорію, а як єдина і цілісна реальність, яку можна розчленувати у відповідності до її атрибутивних якостей – якості, кількості, відношення і т.ін.

Дата добавления: 2015-05-22