Основні підходи до розуміння суспільства. Соціум як життєвий світ людини

Соціум як життєвий світ людини. Індивід у соціальних структурах.

Детермінанти суспільного розвитку.

Основні підходи до розуміння суспільства.

План

Суспільну сторону людського буття досліджують різноманітні науки – історія, політологія, правознавство, мистецтвознавство, етика, естетика, соціальна психологія тощо. Кожна з них аналізує і вивчає суспільство власними специфічними методами, досліджуючи певну окрему сторону соціальної реальності: чи то хронологію подій і соціальні інститути, чи то владу і політику, чи то мораль і право. Фундаментальні проблеми суспільного життя вивчає соціальна філософія. Вона концентрує увагу на масштабних суспільних явищах, націлена на з’ясування спрямованості і закономірностей розвитку суспільства.

Соціальна філософія – це галузь у структурі філософського знання переметом вивчення якої є суспільство в його цілісності, його сутнісні ознаки, якісна своєрідність і відмінність від природи, джерела соціодинаміки, перспективи розвитку, а також коло питань суспільного буття людини.

Майже всі філософи починаючи з давніх часів певною мірою торкалися цих питань: хтось їх тільки означив (наприклад, Піфагор, Епіку), хтось виклав детальне і концептуальне їх бачення (наприклад, Платон, Маркс). Варто говорити про розширення «предметного» простору соціальної філософії в процесі розвитку філософської думки. ХІХ століття спричинило зростання уваги до проблеми суспільного життя. Про це свідчить і остаточне формування соціології, так званої «соціальної фізики», в якості самостійної науки про суспільство на основі потужного емпіричного базису з використанням теоретичних та емпіричних методів дослідження. Соціальна філософія і соціологія мають точки дотику, але соціологія зорієнтована на вивчення механізмів соціальної взаємодії у мікро – і мікропроцесах, в той час як соціальна філософія, будучи генетично первиною залишається методологічною основою соціології, досліджуючи суспільне життя під кутом зору вирішення світоглядних проблем, претендуючи на широкі теоретичні узагальнення. Деякі соціологи-скептики ставлять під сумнів існування такої галузі філософського знання як «філософія суспільства», пропонуючи замінити її «наукою про суспільство», обмежуючи цю систему знань тільки прикладним соціологічним знанням, що безперечно неправомірно.

Соціально-філософський аспект властивий усім напрямам сучасної філософії. Слово «суспільство» відноситься до тих слів значення яких начебто зрозумілі самі собою. Але одні його зміст ототожнюють з історичною спільнотою (наприклад, первісне, індустріальне, сучасне суспільство), інші – з регіональною групою (наприклад, європейське, українське, латиноамериканське суспільство) або ж із людством в цілому.

Вся історія філософської думки свідчить про пошуки підходів до з’ясування сутності суспільства. Прослідкуємо їх еволюцію і результати, зробивши невеликий історико-філософський екскурс у проблему.

Серед соціально-філософських вчень Стародавнього Сходу вирізняється конфуціанська концепція. Конфуцій ототожнював суспільство і державу, проводячи паралель між державою і сім’єю, владою батька і владою імператора. Мудрість володаря і шанобливість народу були, на його розум, запорукою суспільного спокою.

Античні філософи спиралися на принцип індивідуальної свободи людини. У Платона та Аристотеля вчення про суспільство невід’ємне від вчення про державу. Платон аналізував проблему суспільної справедливості, в його «Законах» викладена чітка регламентація індивідуального і соціального життя, яка підпорядковує людину суспільству. Аристотель витлумачував суспільство як об’єднання людських індивідів для задоволення «соціальних інстинктів», об’єднання індивідів з раціональною метою.

Теоцентрична філософія середньовіччя визнавала земний порядок продовженням небесного, земне – символом небесного, Бога, як справжнє буття – вічним, а все інше – тлінним, тимчасовим.

Августин говорив про «Град Земний» через призму «Граду Божого», зрозуміло, віддаючи перевагу останньому.

Для філософії Нового часу було характерним розуміння суспільства як історичного утворення на основі конвенції, договору. Гоббс, Локк, Руссо виступали авторами договірної концепції. Не високо оцінюючи природу людини Гоббс вважав, що люди в результаті суспільної угоди позбавляються страху за власне життя. Руссо з’ясувавши значення економічних відносин, підійшов до проблеми соціальної нерівності.

Кант орієнтував людину на сферу належного, ідеалів та цінностей. Гегель у своїй філософії розробив філософські основи пізнання суспільства, його історії, суспільного буття людини. Гегель у противагу «договірній» теорії сформулював концепцію правової держави і громадянського суспільства як сферу відносин в якій переплітається залежність всіх від всіх.

Захоплення успіхами природознавства ХІХ ст. спричинило поширення позитивістсько-натуралістичного світогляду. Еволюціонізм як провідний напрямок суспільної думки того часу спирався на уявлення про єдність законів природи і суспільства, а соціальна еволюція вкладалася в межі еволюції біологічної. Дарвінівська теорія «природного відбору» пристосовувалася до пояснення соціальної напруги, яка ототожнювалася з боротьбою за виживання. Таким чином освоєння соціальними теоретиками досвіду природничо-наукового знання мало не тільки сильні, а і слабкі сторони.

Соціальна теорія Маркса ґрунтувалася на матеріалістичному розумінні історії. Матеріалістичне розуміння історії базується на тезі, що суспільство є соціальним утворенням, єдиною соціальною системою, джерело розвитку системи міститься в ній самій. Основу будь-якого суспільства складає спосіб виробництва матеріальних благ. За Марксом суспільство – це «продукт взаємодії людей». Маркс та Енгельс детально дослідили соціальні групи сучасного їм суспільства – пролетаріат, буржуазію, селянство та характерні відносини між ними.

Дюркгейм зробив спробу пояснити суспільство не як сутність ізольованих індивідів чи то суму договорів і загальних домовленостей. На його думку суспільство – це надіндивідуальне утворення, органічна єдність, дещо в своєму роді своєрідне. Закони, звичаї, релігійні вірування, мова набувають самостійного об’єктивного існування і спонукають індивідів до певних дій. Не слідуючи їм або недотримуючись їх, індивід відчуває тягар суспільного несхвалення. Солідарність як вищий моральний принцип виступає, за Дюркгеймом, цементуючою силою суспільного порядку. Особистість і суспільство, будучи взаємопов’язаними і взаємозалежними зацікавлені у благові протилежної сторони, що забезпечує суспільну гармонію.

Філософські напрямки ХХ століття проблеми суспільства аналізують відштовхуючись від людської індивідуальності.

Специфіка екзистенційної філософії полягає у тому, що вона акцентує увагу на людській «одиничності», «самості». Людина – це потенційна можливість, можливість завжди бути або стати іншим, можливість, яка розкривається протягом життя. Людина самотня, безособистісний світ суспільства в якому всі – «інші», саму людину по відношенню до себе робить «іншою» такою «як всі». Спілкування набуває рис анонімності, лише підкреслюючи самотність кожного. Наприклад, за Камю, єдиним способом справжнього спілкування може бути єднання індивідів у бунті проти «абсурдності» світу, проти смертності, недосконалості та безсмисленості людського буття. В екзистенціоналізмі домінуючою є проблема «чужості» людини у світі і «окремішності» людини, іншого та суспільства.

Представники феноменології (Гуссерль, Щюц) наполягають на тому, що кожна людина, маючи власну біографію, сприймає світ по-своєму, але це не виключає «взаємних перспектив» завдяки яким стає можливим взаємне спілкування. «Життєвий світ» – світ повсякденний, створений культурою постає фундаментом суспільства, феноменологія суб’єктивізує і психологізує перебування людини у суспільстві.

Французький структуралізм зробив спробу побудувати нову модель соціальної реальності. Леві-Стросс досліджував формування символічних структур суспільства – мови, культурних традицій, ритуалів, звичаїв, своєрідної загальної субстанції, нормативних структурованих систем суспільства.

Суспільство як засіб і результат практичної і комунікативної діяльності індивідів пояснював представник комунікативної філософії Хабермас. Життєвий світ, основу якого складає мовна комунікація обумовлює взаємодію індивідів не на основі нормативних узгоджень та домовленостей, а засобом комунікативно досягнутого розуміння. Панування у суспільстві авторитарності, закритості, недіалогічності, спустошує життєвий світ і робить повсякденне життя все більш убогим.

Провідні українські мислителі теж не залишали поза увагою соціальну проблематику зробивши свій внесок у формування соціально-філософських ідей. Не дивлячись на розмаїття соціальних теорій в українській філософії можна виділити їх загальні риси. Це по-перше, домінування етико-просвітницького підходу у поясненні основ суспільного життя і по-друге, осмислення основ буття саме українського суспільства, тобто звернення до національних основ і підвалин.

Прикладом може слугувати антропологічна філософія Сковороди. Просвітник Сковорода підкреслював, що благополуччя людей і суспільства основане на праці, бо саме вона є «машиною» суспільного життя, «началом» і «вінцем» радості людини і суспільства. Праця має бути «Сродною» людині, не примусовою, а творчою і вільною, до неї має «лежати серце» людини. Щастя доступне всім, через пізнання в собі «справжньої людини», через віру у Бога, надію на Бога, любов до Бога.

В основі соціально-філософських поглядів Драгоманова лежала ідея ліберальних цінностей. Первинність загальнолюдських цінностей, соборність, свобода, широке волевиявлення громадських і особистих інтересів були, на думку Драгоманова запорукою поступу суспільства. Освічені, чесні і добрі люди подолають роз’єднання і неволю. Заперечуючи «обов’язковий націоналізм» він застерігав, що за певних обставин культурні ідеї «можуть служити джерелом великих помилок».

Наріжним каменем розвитку українського суспільства Франко бачив швидкий розвиток культурного життя, розвиток письменства, освіти і науки, плекання української мови.

Прихильник історико-соціологічного методу Грушевський досліджуючи етнокультурне становлення української нації віддавав перевагу духовним факторам у формуванні національних ідеалів українського народу, який є рушієм суспільного поступу.

Мислитель-натураліст Вернадський аналізував проблеми суспільного буття у контексті вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму) висуваючи ідею єдності людства і природи, впливу людини на біосферу, відповідальності людини за свою діяльність.

Таким чином різні мислителі в різні часи намагалися пояснити, що об’єднує чи роз’єднує людей, чому вони дотримуються загальних правил життя чи ігнорують їх, як співіснують окремий індивід і суспільство, що є базовим і домінуючи у суспільному житті, чи існують ідеальні форми соціальної організації, у чому своєрідність саме ЛЮДСЬКОГО життя, тощо.

Для проведення подальшого аналізу підсумуємо вищеозначене і окреслимо зміст основної категорії соціальної філософії «суспільство».

Суспільство – це частина матеріального світу, що обособилася від природи, це велика сукупність людей, які сумісно здійснюють життєдіяльність в межах певних правил і штучних утворень, це населення внутрішньо організоване. Така позиція називається «соціальний атомізм». З позиції «соціального універсалізму», суспільство – це надбання культури, яке продукує культуру і одночасно є її результатом, це особлива форма надіндивідуальної взаємодії, яка не зводиться до простої сукупності людей, що на раціональних засадах дотримуються певних угод. Узагальнюючи позиції пропонуємо називати суспільством локалізовану у часі і просторі спільноту людей, життєдіяльність якої підтримується певними способами господарювання і спілкування, силою закону, звичаю, традиції, певним способом виробництва і споживання благ.

Наявність суспільства передбачає взаємозв’язок індивідів за певних умов і обставин. Коли йде мова про природу відносин між людьми, про ставлення людини до людини, про усвідомлення і оцінку людьми умов життєдіяльності, свого місця у суспільстві, доречно використовувати термін «соціальне». Соціальне – це сутнісна ознака суспільства. інколи зміст понять «суспільне» і «соціальне» неправомірно ототожнюється.

Соціальне виникає в процесі взаємодії людей і є результатом цієї взаємодії, несе «відбиток» людяності. Соціальність розмежовує світ людський і світ природний. Безумовно людина є природною істотою, але в той же час вона – істота соціальна. Тварина ж ніколи не набуде рис соціальності, хоча бджола або мурашка може вражати підпорядкованістю «колективу» і «добросовісною працею», соловей може зачаровувати співом, лебеді можуть демонструвати зразки вірності, а бобри – викликати подив своїми неперевершеними «будівельними» здібностями. Людина багато у чому поступається тварині, не маючи гострого орлиного зору, хижих кігтів лева, швидкості вовка, але вона їх всіх перевершує, створюючи мікроскоп і телескоп, різноманітні промислові прилади, транспортні засоби, засоби комунікації, тощо. Причина у соціальності людини. Вона є свідомою мислячою істотою, яка творчо планує і програмує свою діяльність, будучи вільною від безпосереднього тиску інстинктів тваринного світу. Людина є діяльною істотою. Діяльність – це форма людської активності, яка характеризується цілеспрямованістю. Діяльність передбачає наявність цілі, результату, способів його досягнення, сам процес виконання дій, а це означає що вона, діяльність, є усвідомленою, генетично не успадкованою формою відношення людини до світу. Здатність ставити цілі, осмислювати життєві проблеми, рефлектувати з приводу свого буття і бути взагалі, є проявом не біологічного, природного, а позабіологічного, тобто соціального рівня організації життя людини у суспільстві. Таким чином, соціальне – це діяльне спілкування людей, діяльність і соціальність обумовлюють одне, соціальне є сутністю суспільного.

Дата добавления: 2015-05-22