Окресліть Провідні ідеї та особливості філософії А. Шопенгауєра. Чому його вважають засновником ірраціоналізму?

У чому полягають провідні особливості філософії Гегеля? Що входити у філ. Систему Гегеля? Чому Гегеля вважають творцем діалектики? Якимі є засади діалектики як філософської теорії?

Ідеї Г.Шеллінга складають основу філософської системи Г.Гегеля 1770-1831 рр.), який використав їх, розробивши на ідеалістичній основі попередника цілісну теорію діалектики, послідовно піднявши історичний підхід до розуміння свідомості, потім розробив теорію активності, діяльності, свідомості. Віхідній принцип філософії Гегеля — тотожність мислення і буття. Але вона не мертва і не застигла, як у Шеллінга. Тотожність мислення і буття передбачає у Гегеля їх різницю, тут присутні протиставлення суб'єктивного і об'єктивного. Іншими словами, за вихідне Гегель приймав не просто Бога, оскільки з нього важко вивести рух і різницю. Він приймав Бога, який знаходиться у вічному творінні, думання, яка протиставляє собі дещо інше (природу) і яка знімає це протиставлення (думання яка пізнай собі в природі).

Міслення в своєму розвитку проходити низку ступенів до того, як усвідомить свою тотожність з буттям. Цей процес викладений філософом в «Феноменології духу», що е джерелом всієї системи. Регель вважав, що мислення усвідомило собі тотожним буттю тільки в німецький класичній філософії і насамперед в його системі. Ті, як дух дійшов до адекватного усвідомлення своєї природи, розкриває «Феноменологія духу*. У цьому творі мислитель з ідеалістичних позицій аналізує історичний розвиток суспільної свідомості, духовної культури, з часів стародавніх греків до сучасної філософії. Дух (персоніфікована суспільна свідомість) приходити до самосвідомості, де адекватного пізнання самого собі через покладання суб'єкта (опредмечування) і його життя (розпредмечування),, пізнання в об'єкті самого собі. Іншими словами, Гегель стверджував, що дзеркалом, в якому дух пізнає собі, е його творіння. Матеріалістічно це означає, що ' людство пізнає собі через тій духовний і матеріальний світ, який воно будує. Таким чином, реальною проблемою,, дослідженою Гегелем в «Феноменології духу», е фактично становлення суспільної свідомості в процесі історичного розвитку суспільства. У філософи Гегеля цей розвиток набув чисто іманентного характеру: подібно тому, як рослина поступово виявляє різноманітність форм, що була схованою в насінні, так і дух із звернутої, незрілої форми переходити до більш досконалої. Філософ розумів органічний зв'язок духу і епохи, але цей зв'язок був перевернутий ним з ніг на голову: не епоха і її соціально-економічні фактори визначають свідомість, а, навпаки, свідомість, дух, визначають епоху, сам саморозвиток духу Її обумовлює.

У понятті духу, об'єктивного розуму (формами якого виступають мистецтво, релігія, мораль, філософія), криється те раціональна думання, що суб'єктом історико^культурного процесу, в тому разі і суб'єктом пізнання, е не окремий емпірико-психологічний індивід, а суспільство, що знаходиться в історичному розвитку. У філософії Гегеля ця думання набуває спотвореного характеру: пізнає дух, що розвивається за своїми діалектичними законами, а людина — тільки орган, знаряддя для пізнання духу. Реальна людина — ніщо перед обличчям духу, вона фактично є його маріонеткою. Гегель в діалектиці особистісиого і суспільного в розвитку свідомості абсолютизував роль останнього.

Важліве значення в «Феноменології духу» відіграють категорії опредмечування і розпредмечування, в яких Гегель фактично вловив єдність практики і пізнання. Практика — це опредмечування думань людини, пізнання — розпредмечування предмету, переведення його в ідеальний план. Опредмечування Гегель розумів як відчуження, а розпредмечування — як зняття відчуження..Філософські досягнення і обмеженість тут поставали наявними.

Відчуженням Гегель охоплював характер виробничих відносин сучасного йому буржуазного суспільства, за яких продукти праці робітника — товари — стають непокладом і навіть ворожою йому силою, а сам процес праці стає не онредмечуванням духовних здібностей людини, а їх відчуженням. Всілякий предмет ворожий духу в силу його предметності, а зняття відчуження зводиться до переборення предметної форми об'єкта, до відкриття його логіки і закономірностей. Таким чином, подолання відчуження здійснюється в свідомості духовним чином, що зовсім не заважає залишатися йому відчуженням в дійсності. Ге-гель ввів соціальну практику у формі опредмечування і розпредмечу-вання в якості опосередкованої олениці Між суб'єктом і об'єктом. Ця практика, по-перше, постає незавершеною їй надано історично обмежений вигляд відчуження. По-друге, це практика в сфері духу, як його діяльність.

За Гегелем, абсолютна ідея у своєму розвитку проходити такі ступені: спочатку вона перебуває в собі як чисте мислення, потім приймає вигляд природи, але цей Вігляд їй чужий і вона будує суспільство, в історії якого найбільш повно реалізує свій зміст.

Система філософії Гегеля розпадається на логіку, як науку про чисте мислення, філософію природи і філософію духу. Ідеї діалектики найбільш повно і у систематизованому вигляді викладені в праці «Наука логіки». У відповідності з принципом тотожності мислення і буття Гегель оголошує логіку вченням не лише про мислення, але^ й про^уття, тому що сутність мов — теж мислення. Його Логіка принципово відрізняється від традиційної формальної логіки. Вона вивчає найбільш загальні форми буття і мислення через Категорії. Розвіток ідеї по щаблям (категоріям) від найбільш загальних і невизначених, до конкретних, складає зміст логіки. Логіка розглядається у трьох розділах:

вчення про буття, сутності і поняття. Відповідно, кожен з них також розглядається тріадично: у бутті, наприклад, відокремлюються щаблі якості, кількості, міри. Досягненням Гегеля вважається також ті, що він показавши діалектичний взаємозв'язок категорій, взаємоперелйв їх змісту. Так, в розділі «Буття» розкривається діалектичний взаємозв'язок категорій якості і кількості і, фактично, сформульований закон переходу кількісних змін в якісні.

У розділі «Сутність» філософ розглянув єдність і взаємопроникнення протилежностей. Третій розділ «Поняття», як і вся система, побудований на принципі заперечення заперечення, тріадично: теза, антитеза, синтез. Гегель виявив діалектичний взаємозв'язок парних категорій, таких як необхідність і випадковість; можливість і дійсність; причина і наслідок;

т.п. При цьому, для філософа діалектика зрозуміти, категорій одночасно виступає і діалектикою об'єктивної дійсності. Гегель давши найбільш розроблену теорію об'єктивної і суб'єктивної діалектики, якщо не зважати на хибність зведення буття до мислення. Його діалектика зрозуміти охоплює і діалектику мов. Досягненням Гегеля, в порівнянні з його попередниками є ті, що йому вдався узагальнений діалектичний аналіз всіх найважливіших категорій філософії, до того ж, ним сформульовано три основних закони філософії:

1. Закон переходу кількісних змін в якісні.

2. Закон взаємопроникнення протилежностей.

3. Закон заперечення заперечення.

Перший закон змальовує механізм саморозвитку. Якість Гегель характеризував як тотожність з буттям, внутрішню визначеність предмету, явища, яка характеризує їх у цілому. Якісна своєрідність виступає, насамперед, як специфіка, оригінальність, неповторність, як ті, що відрізняє один предмет від іншого. Якість визначається через властивості предмету, через здатність його умовним чином співвідноситься, взаємодіяти з іншими предметами. Тобто властивості проявляються у відношеннях:

між предметами, явищами. Самі по собі властивості не існують, це завжди прояв якості в одному з багатьох відношень цієї речі до інших мов. Кількість властивостей у шкірного предмету теоретичний безконечна, оскільки в системі універсальних взаємодій можлива їх безконечна кількість. Різніця між властивостями предмету і його якостями завжди відносна. Кількість Гегель визначав як зовнішню для буття визначеність, бачив в ній щось байдуже для тієї чи іншої речі. Напріклад, міст залишається тим, чим він є, незалежно від того які в нього розміри. Разом з тим, Гегель розглядав якість і кількість як взаємопронйкаючі протилежності і вважав, що як не існує якості без кількісних характеристик, так і не може бути кількості повністю вільної від якісної визначеності.

Безпосередньо конкретна єдність якості і кількості визначена філософом в категорії міри. Міра — це не просто одиниця єдності якості і кількості у вигляді їх зв'язку, але й показник їх умовної відповідності. Міра — це єдність якісної і кількісної визначеності предмету, покажчик того, що одній і тій же якості може відповідати умовний діапазон кількісних характеристик. Таким чином, поняття міри визначає, що якості належать не всякі, а лише визначені кількісні значення. Межові кількісні значення, які здатна приймати дана якість, межі кількісних інтервалів в рамках яких якість існує, називаються межами міри. Гегель, вважав, що ті чи інші предмети можуть змінюватись в кількісному відношенні, але якщо ці кількісні зміни протікають в межах специфічної для шкірного предмету або явища міри, то їх якість незмінна. Перетворення, що виходять за межі своєї міри, обов'язково призведуть до змін якості: кількість перейде до нової якості. Напріклад. зміна агрегатних станів водив залежності від температури. Відсте-жуючи перехід кількості в якість Гегель звернув увагу на зворотній процес цього закону, а саме, на перехід якості в кількість. Ці взаемопе-реходИі умова безконечного прогресу, який свідчить, що кількість, обертаючись в якість, не заперечує якості взагалі, а лише конкретну визначену якість, місце якої одночасно займає друга якість. Ця нова якість означає нову міру.

Гегель показавши, що всі взаємопереходи відбуваються у вигляді перерви поступовості внаслідок «стрибка». Стрібок — загальна..форма переходу від одного якісного стану до Іншого, взагалі, це складенні діалектичне явище, це єдність буття і небуття, означаюча, що старої якості вже немає, а нової якості ще немає і, одночасно, попередня якість ще е, а нова — вже є. Стрібок це стан боротьби нового зі старимо, саме стрибок може приймати безконечну кількість різнобічних форм в залежності від якості предмету, явища.

Другий закон діалектики — взаємопроникнення протилежностей — ілюструє у розвитку їх внутрішнє джерело імпульс, збуджуючу силу. Підставою всякого розвитку, з погляду цього закону, е бо- -, ротьба протилежних сторін, тенденцій того чи іншого процесу, явища.:

Характерізуючи цей закон, Гегель оперує такими категоріями:

тотожність, різниця, протилежність, суперечність.

Тотожність — це категорія, що відображає рівність об'єкта самому собі, або декількох об'єктів один одному. Різніця • це категорія, що вказує на відношення відмінності об'єкта самому собі, або об'єктів між собою. Протілежності — це категорія взаємовідношень сторін об'єкта, які суттєвим чином відрізняються один від одного. Суперечність — це процес Взаємопроникнення і взаємозаперечення протилежностей. Категорія суперечності в даному законі вважається центральною. Гегель підкреслював існування зв'язків і взаємодії між протилежностями. Іншою стороною діалектичного протиріччя є взаємне заперечення сторін і тенденцій. Саме тому, що сторони одного цілого суть протилежності, сморід знаходяться не лише в стані взаємозв'язку, взаємообумовленості, але й взаємозаперечення, взаемови-, ключення, взаємовідштовхування. Гегель підкреслював, що • Протілежності, незалежно від форми їх конкретності знаходяться в • стані безперервного руху і такої взаємодії між собою, яка призводить • до взаємопереходів, взаємопроникнення протилежностей, навіть у тому випадку, коли сморід набувають стану суперечностей, із Згідно вченню Гегеля, суперечність е внутрішньою підставою розвитку світу. Розвіток, являє собою процес становлення, загострення і;

вирішення суперечностей. Вербальне цей процес відбувається за наступним сценарієм: кожний предмет спочатку існує як тотожний самому собі, в якому міститься деяка різниця- Спочатку різниця має несуттєвий характер, потім перетворюється на суттєву і переходити в протилежність. Протілежності, в даному випадку відображають взаємовідношення таких внутрішньо притаманних шкірному Предмету сторін, які корінним чином відрізняються один від одного, своїми функціями одночасно обумовлюють і заперечують один одного. Розвітої протилежностей досягає стадії суперечності, яка фіксується моментом єдності та боротьби протилежностей. Саме ця стадія характеризується конфліктом. Вірішення шкіряного конфлікту суперечностей являє собою стрибок, т.т. перехід в новий якісний стан, заміну старого—новим..

Третій гегелівський закон діалектики — закон заперечення заперечення (заперечення заперечення) відображає загальний наслідок і напрямок процесу розвитку. Всіляке заперечення означав знищення старої якості новою, перехід з одного якісного стану до іншого, однак, заперечення не просто знищення старого новим. Воно керується діалектичною природою, проявляється у тому, що запереченняскла-дається з єдності трьох основних моментів: а) переборення старого;

б) спадковість в розвитку; у) ствердження нового.

Заперечення заперечення в подвійному вигляді включає в собі три моменти і характеризує циклічність, якові Гегель зв'язував з проходженням в процесі розвитку трьох стадій: ствердження (теза); заперечення старого (антитеза); заперечення заперечення зняття протилежностей (синтез). На рівні природи Гегель ілюстрував дію цього закону на прикладі біологічного циклу рослини (зерна вівса).

Гегель давши значення цьому стійкому ритму, але не зводив циклічності до цієї тріади. У розвитку відбувається повторення минулого, повернення до вихідного стану «ніби старого», але на принципово іншій якісній підставі. Тому процес розвитку має поступальний характер. Поступальність, або ж поступовість і повторюваність надають циклічності форму спіралі. Це означає, що процес розвитку являє собою не пряму лінію, а висхідну, з поверненням до старого і переходом на нову, вищу ступінь.

Кожна нова ступінь багатша за своїм змістом, оскільки вона вбирає в собі все, що було накопичене попередніми ступенями. Цей процес в гегелівській філософії визначається терміном «зняття». Звідси, процес розвитку має вигляд спіралі, що дедалі набуває більш просторової форми. Окрім категорій і законів, діалектичний метод Гегеля включає в собі низку принципів аналізу дійсності: шлях від абстрактного до конкретного; відповідність історичного і логічного; всебічність і тЛ.

У філософії природи Гегель розглядав нерозривну єдність матерй, простору, годині і руху. Найбільш помилковим здається відмова розвитку природі в часі. Розвітком, на його думання, володіють лише поняття, а не відстала матерія. Значну цікавість викликають гегелівські подивися на історію людства, якові він визначив прогресом в пізнанні свободи. Ідеалом історичного розвитку суспільства філософ мислив досягнення свободи для всіх. Всесвітню історію він поділив на три періоди: східний, античний і німецький. На Сході людина не досягала свободи, тому там всі залишились рабами, за виключенням одного деспота; у античності до ідеї свободи піднімаються лише деякі особистості, а в Європі до ідеї свободи дістались насамперед німці. Вершиною суспільного розвитку Гегель вважав конституційну монархію.

Філософія Гегеля суперечлива. Головна її суперечливість між діалектичним методом і ідеалістичною системою, діалектикою і консервативними поглядами мислителя. Після смерті Гегеля прихильники його філософії поділились на два табори: старогегельянців, які сприйняли і захищали систему поглядів Гегеля і младогегельянців, які позитивно сприйняли лише деякі моменти філософії вчителя. До младогегельянців належали О. і Б.Бауєрі, Д.Штраус, М.Штірнер. Головнім завданням філософії смороду вважали критику релігії і досягли в цій справі значних успіхів.

30. Поясніть зміст Антропологічного принципу Л.Фейєрбаха

Ф приходити до висновку, що питання про отнош буття до мышл є питання про суть людини, бо мислить лише людина. Слідів фил.,поскольку вона реш питання про отнош мышл до буття, повинна бути антропологією, тобто ученням про чіл, в існуванні, у деят якого це питання знаходить своє фактичне, реальне рішення.

Науки розкривають нерозривний зв'язок мислення з мат процесами в чіл організмі, з відчуттів сприйняттями итд. Чіл неотделим від природи; мислення є необхідний вираз властивою йому биол, фізіолог. діяльності. Ф.утверждаєт: “Новій фил перетворює чіл, включаючи і природу, як базис чіл, в єдиний, универс і вищий предмет фил, перетворюючи, следоват, антропологію, у тому числі і фізіологію, в универс науку.” Антропологія Ф указыв на його прагнення розробити досвідчений сист поглядів. Ф заперечував проти характ свого учення як досвідчений, особливо із за вульгарних матеріалістів (думання - це в-во, що виділяється мозком).

Істотним змістом і назнач. антрополог. принципу є по Ф. наукове тлумачення суспільної свідомості, в кіт він бачить віддзеркалення суті чіл. Ця суть по Ф перш за все плотське життя розуму і серця, різноманіття переживши індивіда. Мова йде слідів про тих, щоб расссматривать разл форми общ свідомості (і релігію) з погляду закл. у ній життєвого змісту. Тут він йде далі за предшеств матеріалістів, кіт стверджували, що релігія позбавлена реального змісту. Ф зводить надєств до природного, нереальне до реального - в цьому осн межа його антропол методу.

Основою антропол Ф є мат вчення про природу. Прір явл єдиною реальністю, а чіл її вищим продуктом. У чіл і завдяки ньому прир відчуває собі, споглядає собі, мислить про собі.

Різноманіття явл природи не може бути зведене до загальної, однорідною первоматерии. Природа вічна. Віникнення і знищення відносяться тоько до окремих явищ. Прір нескінченна в просторі.

“У прир немає ні качану не конци. все в ній знаходиться у взаємодії; все відносно. Все одновремено явл дією і причиною, все в ній всесторонньо і взаємно...” Проте ця глибоко діалектична здогадка не знаходить подальшого розвитку у Ф.

Ф. відстоює положення про нерозривний зв'язок матерії і руху. Проте не указує на якісне різноманіття форм движ. матерії, на їх взаимопереход. Ф говорити і про розвиток, але розуміє її метафизично.

Намагається подолати механисцизм. Він говорити про несводимости вищих форм сущий матерії до нижчих. Псих акти істотно відрізняються від їх физиологич. основи. Єдність суб'єкт з об'єктивним, псих з фізичним не усуває внутрішньої відмінності між ними.

Т.о ф. вчення про природу в цілому не виходить за рамки метаф матеріалізму. Це позначається, наприклад, у Ф. определ природи: “Я розумію під прир сукупність всіх відчуттів сил, мов і істот, кіт чоловік відрізняє від собі, як нелюдське... Або, беручи слово практичне, прир є все ті, що для чіл - незалежно від сверхъест навіювань віри теїста - представляється безпосередньо, плотський, як основа і предмет його життя. Прір є всет, електрика, магнетизм, повітря, вода, вогонь, земля, тварина, рослина, людина, оскільки він явл істотою, мимоволі і що несвідомо діє, - під словом прир я не розумію нічого більш, нічого містичного, нічого туманного, нічого теологічного”.

Проте він не включає в свій розгляд практичну діяльність.

Ф визнає важливу пізнавши функцію теорет мислення і його здатності досягти глибшого пізнання дійсності. Зад мислення - збирати, порівнювати розрізняти, класифікувати відчуттів дані, усвідомлювати, розуміти, виявляти їх прихований зміст, що безпосередньо немає. “Відчуттямі мі читаємо книгу природи, але розуміємо її не відчуттями”. Міслення носити опосередкований хар-тер, тому ті, про що мі мислимо, не завжди явл об'єктом непосредств сприйняття. Як же устанавл істинність наших зрозуміти їх соотв реальної дійсності? Шляхом сопоставл. зрозуміти, теор виводів з плотськими данными.Т.о плотське споглядання - є критерій істинності мислення. Загалом Ф не розуміє сложн діалект зв'язку між відчуттів отраж миру і мисленням, його не цікавить пробл категорій і логіки. Глуб ідея Гегеля про движ теор мислення від абстр до конкретного, овозможности, отже, конкр. мислення залишилася чужою дляФ.

Шопенгауєр (1788-1860) у багатьох відношеннях займає особливе місце серед філософів. Він песиміст, тоді як майже всі інші у якомусь відношенні оптимісти. Він заперечує християнство, віддаючи перевагу над ним релігіям Індії: індуїзм і буддизм. Він почавши надавати особливе значення волі, що характерний для багатьох філософів XIX-XX століть. Але для нього воля, хоча і є метафізично основним принципом, з погляду етики - зло; такий контраст можливий тільки у песиміста.

Шопенгауєровськая система - це адаптація системи Канта. Проте Шопенгауєр підкреслював в "Крітіці" зовсім не ті сторони, що Фіхте або Гегель. Шопенгауєр зберіг "річ в собі", але ототожнив її з волею. Він вважав, що ті, що представляється в сприйнятті як моє тіло є насправді моя воля. Подібній погляд більшою мірою, всупереч бажанню основної маси кантіанців визнати це є розвитком філософії Канта. Кант стверджував, що вивчення морального закону може вивести нас за рамки явища і дати нам пізнання, якого плотське сприйняття дати не зможе. Він також стверджував, що моральний закон стосується в основному волі. Відмінність між хорошим я поганою людиною для Канта - це відмінність в світі "мов в Собі", а також різниця у вольових актах. Звідси витікає, що, по Канту, вольові акти повинні належати до реального світу, а не до світу явищ. Явіще, відповідне вольовому акту, - це тілесний рух. Від чому, згідно Шопенгауєру, тіло є видимість, реальністю якого є воля.

Але воля, яка знаходиться за явищем, не може складатися з деякого числа різних вольових актів. І простір і година, по Канту (і у цьому Шопенгауєр погоджується з ним), належить тільки до явищ; річ в собі не існує у просторі або в часі. Тому моя воля, в тому сенсі, в якому вона реальна, не може мати качану і кінця і складатися з різних вольових актів, оскільки саме простір і година суть джерела множинності - це "принцип индивидуации", використовуючи схоластичну фразу, якові віддавав перевазі Шопенгауєр. Моя воля тому єдина і передчасна. Ні, навіть більш того її треба ототожнювати з волею всього Всесвіту; моя "окремість" - це ілюзія, що є продуктом мого суб'єктивного апарату просторово-часового сприйняття. Ті, що реально, - це одна величезна воля, що виявляється у всьому перебігу Всесвіту, в рівній мірі в одушевленій і неживій природі.

Можна було б чекати, що Шопенгауєр ототожнює цю космічну волю з Богом і проповідує пантеїстичну доктрину, що не відрізняється від учення Спінозі, де чеснота полягає в тому, щоб підкорятися Божественній волі. Але тут песимізм Шопенгауєра приходити до іншого розвитку. Космічна воля зла; воля взагалі зла і у будь-якому випадку є джерелом всіх наших нескінченних страждань. Страждання - істотна частина всього життя і воно зростає при шкіряному збільшенні пізнання. У волі немає фіксованого кінця, який, будучи досягнутий, приніс би задоволення. Хоча смерть врешті-решт все одне переможе, мі переслідуємо наші безуспішні цілі, "так прагнемо видути мильний міхур якомога більше, хоча відмінно знаємо, що він лопне". Такої речі, як щастя, не існує, тому що нездійснене бажання заподіює біль, а досягнення приносити лише пересичення. Інстинкт примушує людей породжувати потомство, що викликає до життя нові можливості для страждання і смерті; від чому із статевим актом пов'язаний сором. Самогубство даремне; вчення про переселення душ, навіть якщо воно і не є істинним буквально, все ж таки виражає істину у формі міфу.

Все це дуже сумно, але є вихід і він був відкритий в Індії.

Найкращий з міфів - це міф про Нірвану, якові Шопенгауєр розуміє як згасання. Він згоден, що це противоречит ученню християнства, але "ті, що трапилося в Галілеї, не замінить Стародавньої мудрості роду людського". Причина страждань - це напруга волі: чим менше мі вправляємо волю, тим менше мі страждатимемо. І вісь тут, нарешті, виявляється корисним пізнання за умови, що це пізнання певного роду. Відмінність однієї людини від іншого - це частина миру явищ, воно зникає, якщо бачити мир в дійсному світлі. Для хорошої людини покривало Ваб (ілюзія) робиться прозорим, він бачить, що всі речі - одне і що різниця між ним і іншою людиною що тільки здається. Він приходити до цього розуміння через любов, яка завжди, - співчуття і повинний відчувати біль інших. Колі піднімається покривало Ваб, одна людина приймає страждання всього світу. У хорошої людини пізнання завжди упокорює всі явища. Його воля відвертається від життя і заперечує свою власну природу. "І піднімається в нім огида до природи, виразом якої є його власне феноменальне існування, огида до суті і внутрішньої природи цього світу, який, як визнано, повний нещастя".

Тут Шопенгауєр приходити до повної згоди, принаймні в тому, що стосується практики, з аскетичним містицизмом. Екхарт і Ангелій сілезький краще за Новій заповіт. У ортодоксальному християнстві теж є деякі хороші речі, особливо, наприклад, вчення про первородний гріх, що проповідує проти "вульгарного пелагианства" св. Августином і Лютером; але євангелісти сумно недосконалі в метафізиці. Буддизм, говорити Шопенгауєр, - це сама вища релігія; етичні учення буддизму загальноприйняті але всій Азії, виключаючи ті райони, де переважає "огидне учення ісламу".

Хороша людина житиме в досконалій строгості в добровільній бідності, постивши і піддаючи собі самокатуванню. Всім цим він доб'ється придушення своєї індивідуальної волі. Але він робить це зовсім не для того, щоб досягти гармонії з Богом, як західні містики, він не шукає ніякого позитивного добра. Ті добро, якого він шукає, цілком і повністю негативно.

"Мі повинні прогнати похмурі враження ні про те "що", яку мі розрізняємо за всією чеснотою і святістю як їх кінцеву мету і якого мі боїмося, як діти боятися темноти; мі не повинні навіть вислизати від нього, як індійці, за допомогою міфів і нічого не значущих слів, таких, як всепоглинаюча Брахма або Нірвана буддистів. Мі досить вільно розуміємо, що ті, що залишається після повного знищення волі є ніщо для всіх, ще виконаних воля; але і, назад, для тихий, в кому воля заперечує собі, цей наш такий реальний світ зі всіма його сонцями і чумацькими шляхами є ніщо".

Тут є неясне припущення, ніби святі бачать щось позитивне, яку недоступне іншим, але ніде не немає ні натяку, що це таке і я думаю, що це чисто риторичне припущення. Мир зі всіма його явищами, як говорити Шопенгауєр, - це тільки його воля. З відмовою від волі:

"...все ці явища також зникають, зникає ті постійна напруга і нескінченні спроби - без відпочинку на всіх ступенях об'єктивності, в яких і через яких полягає мир, зникають різноманітні форми, поступово наступні одна за однією, всі прояви волі і, нарешті, універсальні форми цього прояву - година і простір, а також його остання фундаментальна форма - суб'єкт" і об'єкт, - все зникає. Немає волі, немає думання, немає миру. Перед нами тільки небуття".

Отже, по Шопенгауєру, мета святого - підійти якомога ближче до "неіснування", якого, з якоїсь заподій, ніде ясно не з'ясовною, не можна досягти шляхом самогубства; мі не можемо тлумачити цей уривок інакше. Нелегко також зрозуміти, чим такий святий краще гіркого п'яниці; ймовірно, Шопенгауєр вважав, що моменти протверезіння, на шкода, дуже часты.

Вчення про волю А. Шопенгауєра розкриває подивися філософа на світ і місце в ньому людини з життевої позиції, що головним чинником в людині головною причиною всіх її дій і вчинків є воля.

Головні пункти вчення Шопенгауєра - визначення поняття Світової волі,з'ясування того, як вона існує, як і де проявляються наслідки, яким вона є причиною; його анторопологічні, естетичні та етичні подивися.

Значної школи учнів Шопенгауєр не створив. Але до числа його найбільших сподвижників можуть бути віднесені Ю. Фрауєнштендт і П. Дейсен. Під його вплив підпав і Ю. Базен. Поєднаті Гегеля з Шопенгауєром, намагався у свєму варіанті всесвітнього песимізму Едуард Гартмен. Відголоськи шопенгауеровської концепції виявляються у прагматика У. Деймса, французського "Філософа життя" А. Бергсона, неогегел'янця Б. Кроче, нім. екзистенціаліста До. Ясперса, австрійського психоаналітика З. Фрейда. Ше ближче, ніж Фрейд до Шопенгауєра підійшов інший психоаналітик - К.Г. Юнг. Але перш за все потрібно пригадати Фрідріха Ніцше, котрий у молоді роки вважав Шопенгауєра своїм наставником і

Немінущю є завжди повчальна критика Шопенгауєровою і недоліків людини сучасного індустріального суспільства - корисна для всіх тихий, хто відверто прагне до їх подолання і виправлення у нових генераціях, використовуючи уроки минулих сторіч і створеноі їм культурної спадщини.

34. Окресліть основні філософські ідеї Ніцше. Чим момна пояснити їх неоднозначну оцінку?(У чому суть "Переоцінки всіх цінностей" у філософії Ф.Ніцше.

Вчення Ф.Ніцше про "надлюдину")

Ніцше Фрідріх (1844-1900).Претерпел еволюцію від романтичної естетизації досвіду культури через "переоцінку всіх цінностей" і критику європейського нігілізму до всеосяжної концепції волюнтаризму. Основні положення:

1) ті, що все існує є воля до влади і могутності;

2) перспективизм --- сам мир є безліч картин миру (перспектив), що борються один з одним, витікаючих з центрів влади(сили).

Супротівник зіставлення дійсному миру миру емпіричного.У основі моралі він бачить бажання (часто, несвідоме) фізіологічно слабких індивідів панувати над сильними і здоровими. Апеляція до розуму і правди є заміна фізичного насильства, спосіб однієї волі домінувати над іншою. У тому ж сенсі значуща і будь-яка раціональна аргументація. У будь-якій фил полеміці мова йде не про пошук істини, а про жизнеутверждении однієї сторони за рахунок протиборчої. Аналогічно наука, цінності. все це суть суб'єктивні інтерпретації зовнішнього світу, за якими коштує мета зберігати якісь форми життя..

Пов'язує критику метафізики з критикою її мови.Підкреслення несумірність категоріальної схеми опису миру реальному положенню справ, звідси нездатність мови, отже і мислення

представити які-небудь знання незалежно від мови або мислення. Переконання у фальсифікуючій природі мови і мислення приводити його до думання про домінуючу роль дії і волі. Всі загальні і необхідні істини і тд. всього лише вдалі знахідки в боротьбі за життя і влада, в теж годину він не зовсім довільні, оскільки визначаються органічними рисом людини як вигляду і його ресурсами, причому сморід постійні. Всякі поняття визначені корисністю в рамках трансцендентального життєвого процесу.

Вводитися поняття "Родового суб'єкта", цілі і інтереси якого приховані від окремого індивідуума. Для нього забобони розуму і форми життя є апріорними і примусовими, він не може не слідувати їм. Звідси фаталистическая ідея про вічне повернення одних і тихий же помилок, воєн ілюзій, Протістоїть цьому ідея надлюдини, необхідність(у тч і через виховання і через селекцію) подолання властивостей людської природи, наприклад, структури чуттєвості.

35. Чому філософську позицію Ніцше називаютЬ імморалізмом? Чим імморалізм відрізняється від аморалізму? (Ніцше: ідеї "філософії життя". Ф.Ніцше та ніцшеанство.)

Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою " волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє собі насамперед через життя. Жіття для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що мі ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., - вусі це є лише елементами життя. Оськільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звічайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього годині, - наголошував Ніцше, - вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Вусі це є цінності виснажених... "

# Ф. Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних. Жіття не підлягає моральним оцінкам, бо воно слише таким, яким вономоже бути: "Людіна, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинне бути".

Свою позицію Ф. Ніцше позначає не як "аморалізм " (неморальність), а як "імморалізм ("(позаморальшсть). Мораль, на думання Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні але "Бог помер "тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, статі "по тій бік добра і зла " й піднести собі саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною ", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й ті, чому деякі ідеї Ф.Ніцше булі схвально оцінені фашизмом.

Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями:

| радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого має рацію сили життя, має рацію насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні ніцшеанці булі схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом;

| передставники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликає Ті покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства булі відомі видатні письменники Т. Манн, До. Гамсун, у певний година - М.Горький.

Слід також відзначити, що у другій половиш XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах неокантіанства та неогегельянства.

Дата добавления: 2015-05-22