Половини XIX- початку XX ст

ФІЛОСОФСЬКІ ТЕЧІЇ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ

В українській класичній філософії XIX ст. репрезентуються й інші підходи до філософського розуміння дійсності їх спричинило усвідомлення необхідності переосмислення вихідних засад попереднього ідеалізму та відшукання надійних філософських підвалин для вироблення якісно нового світогляду.

•Значного поширення у другій половині XIX ст. набуває позитивізм, найвідомішим представником якого був В. В. Лесевич. Він єважає, що позитивізм є світоглядом, який складається з сукупності позитивного знання (математика, фізика, хімія, біологія, соціологія тощо), і є такою системою, що включає в себе сукупність «філософії» конкретних наук. Пізніше, ставши прихильником емпіріокритицизму (різновид позитивізму), Аесевич говорить про філософію як про загальне знання. Вона пе передує, як раніше, окремим наукам, не передбачає їх істин, а, проникаючи в усі окремі дисципліни, є завершенням знання цих наук. Тобто емпіріокритицизм - це відновлення філософії на основі позитивного знання. Тепер, вважає Аесевич, відпала потреба у з'ясуванні особливого предмета та методу філософії, а також межі, яка відділяє її від науки.

Висновок Л есевича став головним предметом критики з боку опонентів позитивізму, провідну роль серед яких відігравали прибічники персоналізму та неокантіанства.

•Представник персоналізму О. О. Козлов вважав, що вихід із духовної кризи суспільства можна знайти тільки в галузі філософії. Предметом філософського пізнання завжди може бути тільки один світ, а філософія є наукою про світ як суще. Виступаючи регулятивним началом у науках, сама філософія завжди залежала і залежить від рівня розвитку конкретних наук, стан яких - одна з суттєвих умов успішного розвитку філософії. Філософія — це наука про світ, його пізнання та його відношення до суб'єкта, що пізнає.

Визначаючи специфіку предмета філософського дослідження, Козлов пропонує один із варіантів персоналізму - панпсихізм. В основу концепції покладено ідею духовної субстанції, яку людина усвідомлює у своєму внутрішньому «Я». Навколишній світ ~ це сукупність станів свідомості суб'єкта, який пізнає. Єдність цих станів здійснюється в самому суб'єкті. Світ є нічим іншим, як системою субстанцій, що взаємодіють між собою. Він існує не в просторі і часі, а в свідомості суб'єкта. Таким чином, філософія Козлова ставить у центр світоглядної позиції індивідуальне «Я», проголошуючи його вихідним пунктом і метою будь-якого філософського дослідження.

• Інший варіант персоналізму розробляв професор Київського університету О. М. Гіляров. Філософія, на думку Гілярова, - це спроба створити таке цілісне світорозуміння, яке 6 задовольняло всі запити нашого духу -теоретичні, моральні, релігійні, естетичні, допомагало б розібратись у всіх складнощах життя. Такий світогляд можна створити лише на основі духовного начала як начала, діяльного за своєю природою.

Вихідною для Гілярова є теза про те, що у світі немає нічого мертвого, Всесвіт - живий організм. Суть його теорії, яку він називає синехо-логічним (гр. - «той, що зв'язує») спіритуалізмом, зводиться до того, що дух розглядається у вигляді системи, яка містить із самого початку і множинність, і єдність, що зв'язує її. Тобто всю різноманітність навколишньої дійсності від початку закладено у природі духу.

Гіляров висуває положення, що в основі світу лежить свідомість, яка ніколи не виникає, а існує вічно. Вона - джерело самої себе, Існує лише те, що покладається свідомістю й усвідомлюється. Саме поняття буття є визначенням свідомості. Свідомість є першоосновою, яку не можна ні пояснити, ні вивести, ні довести. Буття та свідомість тотожні. Отже, якщо свідомість служить основою для існування дійсності, то на навколишню дійсність ми маємо дивитись як на знак чи на символ внутрішньої духовної діяльності. Змістом свідомості є увесь Всесвіт, бо про нього ми знаємо лише через свідомість. Кожна свідомість в уяві містить Всесвіт, оскільки може його усвідомити, кожний атом є носієм всесвітньої свідомості, оскільки є частиною матеріальної системи, яка містить цю свідомість. Звідси висновок, що рослини, планети, Всесвіп. у цілому мають душу.

Індивідуальна свідомість залежить від інших свідомостей. Оскільки ми можемо вийти за межі свідомості, остільки ми неминуче маємо визнати існування якоїсь загальної свідомості, що зумовлює і зовнішню природу, і внутрішній світ кожного з нас Лише цій свідомості притаманна безумовна свобода; отже, першоосновою є всезагальна свідомість, а всі одиничні свідомості з усім їх змістом є породженням цієї загальної свідомості.

Заслуга Гілярова полягала у спробі відстояти право філософії на існування, адже існують проблеми, які, окрім філософії, не входять до компетенції жодної науки. Філософія Гілярова — це реакція на позитивізм і матеріалізм. Йому вдалося показати, що з нігілістичних щодо філософії позицій позитивізму, як і з примітивних позицій вульгарного матеріалізму, їх не може бути розв'язано.

З критикою обмеженості концепції Козлова та Гілярова виступив їхній сучасник, професор Київського університету Г. І. Челпанов, який довів, що вихідний принцип панпсихізму (свідомість творить матерію) міг би бути правильним тільки в тому випадку, якби матерія була лише нашим уявленням. Насправді ж матерія є дещо більше, ніж наше уявлення. Виходячи із визнання принципової різниці між явищами фізичними та психологічними, оскільки між ними відсутній причинний зв'язок, Челпанов робить висновок, що матерія не може породжувати психічні явища. Фізичні та психічні процеси існують паралельно, вони різняться не лише своєю природою, але й способом пізнання. Світ психічного пізнається за допомогою методу спостереження (внутрішнього досвіду), для пізнання світу фізичного існує метод зовнішнього спостереження (зовнішній досвід). Перший метод ~ суб'єктивний, другий — об'єктивний.

Прихильник І. Канта, Челпанов вважає його заслугою розроблення теорії пізнання, яка є центральною проблемою філософії, бо немає можливості будувати філософську систему, якщо не визначити наперед, що може наш розум пізнати, а від пізнання ного він має відмовитися назавжди, якщо не визначити наперед меж людського пізнання. Це визнання не випадкове, оскільки однією з найважливіших рис неокантіанства кінця XIX ст. було намагання знайти емпіричні підтвердження кантівської теорії пізнання та шляхи поглибленого її обґрунтування з огляду на найновіші досягнення науки.

Об'єктивна основа пізнання у гносеологічній концепції Челпанова — це кантівська «річ у собі», адже про природу трансцендентного чи транс-суб'єктивного ми нічого не можемо сказати, крім того, що воно існує. Ми віримо в його існування лише на підставі того, що воно є умовою існування пізнання. Ми не маємо доказів можливості пізнання, проте у нас є переконаність у такій можливості, ми не можемо довести закону причинності, але ми впевнені, що в природі існує порядок і закономірність, тому нагиа наука грунтується в кінцевому підсумку на вірі. Вона виходить з положень, які не мають логічного характеру. Челпанов наполягає на тому, що віра не заперечує знання, вони тотожні у відношенні досягнення істини, позаяк і те й інше викликає у нас впевненість в існуванні певної реальності. Завдання, знання полягає в тому, щоб розкрити та пояснити те, що виступає предметом віри.

Апріоризм та агностицизм роблять філософію Челпанова обмеженою, але все ж таки вона мала і позитивне значення для свого часу. По-перше, це критика панпсихізму, по-друге, — критика вульгарно-матеріалістичних підходів до пояснення процесу пізнання, по-третє, — обґрунтування неправомірності ігнорування в теорії пізнання факту існування об'єктивного світу, а тим більше його цілковитої залежності від існування свідомості.

• Потреба в подоланні класичного раціоналізму та необхідність поставити у центр філософських досліджень людину (на чому наполягав і Юркевич) зумовила тенденцію психологізації філософії, яка найяскравіше проявилася у творчості професора Новоросійського університету М. Я. Грота. Грот вирішує дві основні проблеми: проблему предмета і завдань філософії та проблему пізнання.

Філософія можлива, але не як наука про світ у цілому, а як особиста філософія, особистий синтез, що задовольняє суб'єктивні потреби людського розуму. Філософія покликана не відкривати суспільству істину, а лише зображати перед ним внутрішній світ людської свідомості з її найвищими потребами, прагненнями та ідеалами. У сфері філософії людина намагається задовольнити вимоги своєї внутрішньої, особистої природи. Кінцева мета філософії — привести духовне життя людини до повної гармонії, примирити ворогуючі думки, почуття і волі, її завдання — виробити загальний світогляд.

У процесі розроблення своєї теорії Грот приходить до висновку, що в основі існуючої реальності лежать два начала: одне — духовне, або субстанція духу, активне, а друге — сила-матерія, або матеріальна субстанція, начало пасивне, джерело спокою й опору. Цей дуалізм природи Грот називає новою формою дуалізму - моно-дуалізмом, оскільки він грунтується на ідеї сили, що об'єднує поняття духу та матерії. Поняття сили у Грота тотожне поняттю волі, і остання визнається джере­лом будь-якого руху та активності в природі. Переконаний в існуванні «свідомості Всесвіту», він перетворює свідомість на закон його існування, визначаючи її першоосновою всього сутнісного.

Тенденцію до психологізації філософії здійснює В. В. Зеньківський, весь дожовтневий період діяльності якого був пов'язаний з Київським університетом.

Завданням дослідження Зеньківського була проблема природи та своєрідності людської психіки, а ширше - проблема душі. Для цього необхідно було розглянути можливість і детермінацію психічних явищ. Аналізуючи проблему причинності, Зеньківський вбачає її сутність у силі, яка має емпіричну основу у внутрішньому досвіді. Прикладаючи категорію причинності до навколишньої дійсності, ми створюємо досвід (а не з досвіду виводимо причинність).

Це механічна причинність, яка діє в неорганічному світі, а в органічному світі діб психічна причинність, її можливість обґрунтовується через поняття «психічна енергія». Якщо психічне буття розгортається в часі, то причинне пояснення змін, що відбуваються у психіці, неможливе без припущення психічної роботи, а отже, і психічної енергії як здатності її виконувати, тобто викликати до життя окремі душевні явища. Джерелом психічної енергії виступає духовна субстанція, в якій приховується стійка основа психіки.

Зеньківський вважає, що психічне буття не може виникнути з інших форм буття. Центром психічного життя, його органічною силою, джерелом психічної енергії, суб'єктом психічного розвитку, носієм єдності психіки виступає наше «Я» або індивідуальність. Якщо у своєму розвитку «Я» підпорядковане причинності, то за основним змістом його має бути зведено до зовнішнього (щодо нього) акту творення. Таким чином, спроби Зеньківського знайти наукове пояснення природи психіки привели його до визнання її надприродної сутності.

• Різноманітність філософських течій (позитивізму, персоналізму, неокантіанства, психологізму тощо) доповнює релігійна філософія. Показовими щодо цього є погляди професора філософії Київської духовної академії П. І. Аіницького. Він виходить з того, що у світі всюди панує мудрість, тобто внутрішній зв'язок, єдність у побудові речей, закономірність у поєднанні з доцільністю. Хоч би яким був зміст окремих філософських учень, можливі напрями теоретичних пошуків обмежуються Божеством, природою та людиною. Від пізнання природи, від питань про сутність буття філософія неодмінно переходить до питань про Божество і його відношення до світу, а потім до питання про сутність пізнання. З'ясувавши останнє, вона переходить до вивчення людської природи.

Філософія, крім теорії пізнання, повинна обґрунтовувати ідеї «безумовної істоти» (всемогутньої, творчої, премудрої), тобто Бога. До питання про безумовне зводяться всі філософські проблеми, ідея безумовного є керівним началом філософії. У вічній, всемогутній, «безумовній істоті» ми знаходимо найдостовірніше обі'рунтування ідеї безсмертя душі, що має субстан-ційний характер, свідченням чого служить свідомість нашого «Я» як суб'єкта. Тіло - орган душі, воно має бути підпорядковане її цілям. В усій природі панує доцільність, і найвищу міру доцільності своїх дій виявляє людська душа, їй, тс цілком самостійній істоті, притаманна свобода волі.

Ліницький намагається використати ідеї нових течій сучасної йому філософії для неортодоксального обгрунтування ряду фундаментальних філософських проблем. Але він не виходить за межі християнського погляду на світ і місце людини в ньому, намагається примирити релігію і філософію, відстоює пріоритет віри у вирішенні питань, пов'язаних з пошуками першооснови світу.

• Таким чином, філософська думка України XIX ~ початку XX ст. включає багатогранний спектр теорій, течій, ідей, поглядів, які ставлять духовний розвиток української нації нарівні з вищими досягненнями світової думки. Українські мислителі ставляться до філософської спадщини та до сучасних їм течій не з позиції боротьби, а з позиції конструктивної критики, формуючи своє бачення світу, а разом з тим нове світоглядне розуміння не тільки матеріальної, а й соціальної дійсності. Слід віддати належне рівневі інтелектуальної культури при філософському аналізі проблем у працях мислителів того часу. Як закономірне явище в історії філософської думки філософська культура України XIX - початку XX ст. відкрила широкий простір для розвитку суспільних ідей, демократії, науки, літератури, мистецтва, духовності в цілому.

Тема 13. Філософське вчення ХХ – початку ХХІ ст. Семінар (2год.)

Дата добавления: 2015-05-22