Практика і предметно-чуттєва діяльність

Аналіз генезису практики дозволяє відокремити її специфічні характеристики як суто людського ставлення до світу.

По-перше, практика в основі універсальна. Якщо порівнювати життєдіяльність людини і тварини, то можна бачити природність, вписаність тварини в світ природи, які коли і змінюють її, то не цілеспрямовано, а інстинктивно, самим фактом існування. Людина ж змінює світ відповідно до своїх знань, відповідно до своїх потреб і мети. Крім того, людина завжди усвідомлює значення своєї діяльності, моделюючи її можливі варіанти, контролюючи і регулюючи її хід, пропускаючи зміст об'єктивного світу через суб'єктивне ставлення. Інакше кажучи, тваринне запрограмоване біологічною організацією, людина ж може діяти універсально. Обмін діяльністю між людиною та природою здійснюється подоланням власної історичної обмеженості, на основі постійного розширення своїх зв'язків із природою, встановлення нових стосунків зі світом. Практика людини завжди різноманітна, багатогранна, є не тільки мірою дієвості наявного знання, а й основою для розширення обріїв науково-теоретичних форм діяльності, що забезпечують нові аспекти практичної взаємодії світу і людини (поява когнітивної психології, технізовані дослідження в сфері теорії науки, пошуки біопсихічного впливу на реальні процеси, що відбуваються в живих організмах тощо). І чим далі шляхом прогресу прямує людське суспільство, тим більше предметів матеріального світу стають об'єктами спрямованого освоєння. Універсальність людської практики відображає універсальність самої природи, що уособлюється в людині. В різноманітності форм діяльності виявляється могутність спільних природних сил, використовуючи які людина змінює і вдосконалює саму себе. Нескінченність модифікацій форм практики зумовлена й опосередкована одночасними модифікаціями самої реальності, тісно поєднаними з спрямованою діяльністю людини.

По-друге, практика — це предметно-чуттєва, матеріально-виробнича діяльність. Природа становить її необхідну передумову, бо саме від неї люди одержують знання про світ і його закони. Але природа також є предметом і засобом практики. Практика можлива тому, що природним об'єктам притаманні властивості, які можна доцільно організувати, упорядкувати для реалізації будь-яких необхідних людині операцій. Людина в процесі виробництва може діяти лише так, як діє сама природа. Протягом існування людина не може уникнути контакту з навколишнім буттям. Поза таким контактом неможлива ані пізнавальна, ані перетворююча діяльність, ані культурні або побутові стосунки, неможливі практичні дії взагалі. Людина, як тільки появилась у світі, відразу ж починає пізнавати його не тільки за допомогою духовно-інтелектуального аналізу, але й за допомогою праці, емпірично, предметно, через органи чуття. Це початок того акту, який називається розпредме-ченням. Поступово розвиваючись, людина свої знання починає опредмечувати, змінюючи навколишнє середовище, створюючи нову реальність, якої раніше не існувало: світ матеріальної культури. Досягається це за допомогою виробничої діяльності, що не лише забезпечує необхідні для існування людини потреби (житло, одяг, їжа тощо), а й потреби, породжені самими реаліями соціального буття. Те, в який спосіб забезпечуються і який зміст має людське буття, зумовлюється ступенем розвитку продуктивних сил, які людина не створює, а застає вже існуючими, виготовленими минулими поколіннями. Цей рівень матеріального виробництва і виявляє, незалежно від волі і бажання людей, характер їх трудової діяльності, а за її допомогою і характер взаємних стосунків людей в різних соціальних сферах. Матеріальне виробництво, таким чином, є визначальним елементом всієї практичної діяльності. Його особливість полягає, насамперед, в тому, що у ставленні до всіх Інших форм діяльності виступає головним, первинним і функціонує на предметному, чуттєвому, буттєвому рівні. Відбувається становлення і зміна реального процесу життя людей. Основою процесу служать об'єктивні і природні закони, на пізнанні яких грунтується безпосередня взаємодія людини з дійсністю. Порушення закономірностей об'єктивного буття загрожує тим, що людина не досягає бажаних результатів і не може реалізувати поставлених завдань. Предметність практики є її найважливішою властивістю, критерієм істини.

Отже, практична діяльність за своєю суттю є об'єктивною (субстанціональною), адже логіка її розвитку є логікою самої природи, її закономірностей. Але об'єктивність — третя особливість практики — одночасно є і суб'єктивною, оскільки передбачає специфічно людську форму проникнення в суть природи. Ця специфіка, насамперед, в спрямованості, доцільності людського ставлення до світу. Втілюючи ідеї людського розуму в предметність, практика в такому розумінні виконує роль методологічної рефлексії над світом і завжди має визнаний людиною за мету об'єкт перетворюючої активності. Виявлення мети і пошук шляхів її досягнення здійснюється суто людськими методами, бо передбачає створення ідеальної моделі й деяку кількість альтернативних засобів.

Можна говорити про певний вплив суб'єктивного фактора на практику. Теоретичне мислення за своєю суттю протилежне практичній дії, адже теоретичне мислення оперує не матеріально-предметними суттєвостями, а ідеальними об'єктами. Проте завжди суб'єктивний компонент необхідно є присутнім у практиці, складаючи її організуючий момент, що орієнтує на поліпшення існування предмета у формі належного. В ідеальній моделі, побудованій свідомістю, необхідно адекватно відбити зв'язки об'єктивно існуючих предметів із дійсністю, бо інакше результати практичного перетворення дійсності не збігаються з накресленою метою (наприклад, погіршення екологічного становища на планеті та ін,). Тобто наявність мети і знання засобів її досягнення ще не забезпечать втілення в дійсність задуманого, якщо не враховуються всі численні аспекти і випадковості.

Теоретичне і практичне, духовне і фізичне, ідеальне і матеріальне не можна ототожнювати. Теоретична діяльність (на відміну від практичної) — це відбиття суті об'єкта, його вивільнений від раптовостей зміст, прогностичний образ. Теоретичне, звичайно, також має об'єкт, але об'єкт, де відбиті інтереси суб'єкта, рівень розвитку наукових знань про світ і властивості предметів. Теоретично змінюється світ не матеріальний, а ідеальний, що є у свідомості.

По-четверте, важливою якістю, що характеризує практику,. є її історична визначеність. Кожна історична епоха використовує свої види та форми практичного освоєння світу. На початку існування людство не знало поділу праці на розумову і фізичну, не було спроможне перебороти синкретизм (нерозчленованість) діяльності, завдяки діяльності охоплювала всі форми практично-духовного освоєння світу. У процесі пізнання якостей предмета загострювався розум, формувалося абстрактне мислення, розвивалася здатність до активного відтворювання реальності, тобто практичного впливу на неї. Кожний історичний етап характеризувався своїм засобом розпредмечення реального світу, і опредмечення своїх думок у реальності, що, власне, й становило суть прогресу. Сучасне суспільство остаточно замінило природний світ штучним, використовуючи артефакти сучасності — машини. Прискоривши надмірно технологічні операції, машини сприяли подоланню обмеженостей людського організму й безмежно розширили владу людини над.природою.

З розвитком виробництва зросли й потреби, забезпечуючи тим самим невпинність прогресу і залучення до предметної діяльності дедалі нові спільноти людей. Предмет практики став виступати як зумовлений історично: ним почала бути не вся об'єктивна реальність, а та її частина, яка може бути продуктивно використана для людських потреб на сучасному етапі розвитку суспільства. Нарешті, людина є істотою суспільною, сама формується соціумом і бере від нього не лише мову, знання, звичаї, норми моралі, а й естафету виробництва та виробничого досліду, її практична діяльність має суспільний характер. В процесі суспільної діяльності люди вступають між собою у відносини виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також у інші матеріальні відносини (побутові, сімейні та ін.), і це накладає відбиток на весь спосіб соціального буття. Поза суспільством людина існувати не може, її індивідуальна діяльність зливається зі спільним потоком світової культури. Історія, за суттю, — це не просто продовження внутрішніх можливостей розвитку природи, а й продукт свідомої творчості людей, загальна тенденція їх індивідуального розвитку. Тому суб'єктом практики є не окремий індивід, а все суспільство — носій діяльності в її конкретно-історичній формі.

Отже, практика — це універсальна людська діяльність. В її процесі людина виявляє себе як родова, а не видова істота, що може творити за мірками будь-якого виду, здатна до творчості. Практика є предметною діяльністю. Людину оточує світ перетвореної природи. Все, що її складає, одержало своє нове буття внаслідок перетворень звичайних природних елементів на підставі об'єктивно діючих у світі і пізнаних людиною законів. Практика — це спрямована діяльність. Головною метою її є вдосконалення світу відповідно до людських потреб та нестатків. І нарешті, практика — це суспільно-історична діяльність. Процес освоєння світу в формах від утилітарно-прагматичних до сучасних, що включають духовне осмислення дійсності, реалізувався представниками різних епох та поколінь, кожне з яких зробило свій внесок у загальнолюдську культуру. Практика — це активна діяльність суспільно-історичного суб'єкта, що має універсальний матеріально-предметний характер. Практика — це не лише процес, але й результат, суто людська форма діяльності, винятково соціальний вид зв'язку суб'єкта та об'єкта.

Практична діяльність — складна мережа різних актів перетворення об'єктів, де продукти однієї діяльності стають вихідними компонентами іншої. Структурними характеристиками елементарного акту практики є: людина з її метою, знаннями та навиками, здійснювані операції доцільної діяльності; об'єкти, включені в процесі цих операцій у визначені взаємодії. Об'єкти розчленовуються за функціями на предмет (вихідний матеріал) праці, засоби праці (насамперед знаряддя) і продукти, одержувані в результаті перетворення предмета праці. Праця як перетворення людиною речовини природи допускає взаємодію всіх елементів. Структуру практичної діяльності можнауявити як єдність двох сторін; суб'єктної (людина з її здібностями, цілями і доцільними діями) і об'єктної (засоби, вихідні матеріали і продукти, одержувані з вихідних матеріалів завдяки впливу засобів діяльності). Треба мати на увазі, що функціями об'єкта практичної діяльності можуть виступати не тільки фрагменти природи, перетворені у виробництві, але й люди, властивості яких змінюються, удосконалюються, розвиваються. Тому людина може виступати і як суб'єкт іяк об'єкт практичної дії. Взята як суспільно-історичний процес, практика є єдністю предметно-матеріальної зміни природи і зміни суспільних відносин, у процесі якого відбувається розвиток самої людини як суб'єкта практики.

Процес практичної діяльності охоплює численні сторони предметного буття і, відповідно, має форми освоєння дійсності, що відрізняються між собою метою, інструментом впливу на світ, а також історичними особливостями. Змінюючись історично, матеріальне виробництво в сучасних умовах еволюціонувало до технологічного рівня. Це, з одного боку, надзвичайно прискорило виробничий процес, полегшило ряд трудомістких операцій, сприяло ефективнішому використанню природних ресурсів, а з іншого,— привело до виникнення ряду проблем соціального, екологічного й морального характеру. Практична діяльність — це не лише перетворення природи, але й зміна всього навколишнього світу, що включає і соціальну реальність, у тому числі — людину. Тому, крім найважливішої форми практичної діяльності — матеріального виробництва,— можна відокремити й інші, що впливають на суспільні відносини. Це, насамперед, соціально-історична форма практики. До неї належать політика, право, мораль, економіка, педагогічна, військова практика тощо. Соціально-історич­на практика також змінює світ, але не природний, а соціальний, а в практиці соціальних перетворень людина змінює сама себе.

Соціально-історична практика має ряд форм. Найпоширенішою формою є педагогічна практика. Педагогічна практика не належить до практики в суто філософському розумінні. Це — діяльність, спрямована не на об'єктивний світ, а на світ духовний, на сферу людської свідомості. На відміну від матеріального виробництва і соціально-політичної практики, педагогічна практика не здатна сама собою змінювати реальність буття. Об'єктом її вивчення й удосконалення є душа дитини. В педагогіці використовуються найрізноманітніші методи й засоби впливу на свідомість маленької людини — теоретично і практично, предметно, бо до завдань педагогіки належить не лише розвиток пам'яті й розумових навичок, не лише формування установки на усвідомлення світу, але й формування навичок активної дії. Прагнучи усунути вакуум між пізнанням і дійсністю, педагогічна практика ставить за мету сформувати в юній істоті волю, спрямованість, пошуково-пізнавальний інтерес, всебічно розвинути творчі здібності. Але це не все. Педагогіка не лише навчає, орієнтуючи дитину на високі моральні якості, що необхідні їй протягом всього дальшого життя. Навчання й виховання є процесом передачі новому поколінню знань, формування світогляду, моральних та естетичних принципів, поєднуючи їх з тими, що вироблені попередніми поколіннями, але це також і розкриття конкретно-неповторного змісту індивідуальної свідомості, розвиток у індивіда самоповаги, поваги до інших, навичок толерантного співіснування в суспільстві. Незважаючи на те, що педагогіка впливає лише на свідомість, твердження безвідносності її до реального світу є неправомірним. Діяльність педагога опосередковано здійснює вплив і на практику, оскільки до неї залучаються іноді всі колишні вихованці. У такому розумінні педагогіка є умовою не лише сучасного, але й майбутнього реального практичного перетворення світу. В сучасних умовах особливо відчутна потреба в оздоровленні свідомості, в пробудженні людської душі, у зверненні її до скарбниць світової і національної культури.

Вагомою формою практики є наука, особливо в тому аспекті, в якому дедалі вагоміше значення має як безпосередня продуктивна сила. Якщо метою матеріального виробництва є розпредмечення природи, а соціально-історична форма практики спрямована на поліпшення соціального буття, то метою науки є перетворення світу в тій мірі й так, як це необхідно людині. В практичній діяльності суспільство постійно зустрічається з проблемами, які необхідно вирішити для нормального функціонування будь-якої галузі або системи, з необхідністю визначення стратегії розвитку виробництва, з завданнями ймовірного, прогностичного характеру: відповіді на ці питання дає наука. Будучи спрямованою безпосередньо на практику, вплетеною в неї, наука відкриває нові можливості для людської дії, дає загальну теорію й методологію активно-перетворювального ставлення людини до світу, досліджуючи властивості залучених до практики предметів, фактично є основою доцільності в діяльності, регулюючи і спрямовуючи її в потрібному напрямі. Нарешті, формою практики є експеримент: виробничий, природничо-науковий, соціальний. За характером взаємодії суб'єкта виробничий та природничо-науковий експерименти подібні до виробничої діяльності, а соціальний — до діяльності в тій сфері стосунків, де здійснюється. В залежності від мети експерименту може змінюватись взаємодія практики та пізнання.

Особливе значення в сучасних умовах має така форма практики, як технічна діяльність. Термін техніка прийшов від грецького «techne» — поняття, споріднене з поняттями мистецтво, навички, вміння, має два сенси. Поняття техніка — це сукупність різних прикладів, створених людиною (машин, інструментів, споруд, транспортних-засобів тощо), призначених для створення різних речовин, енергії і інформації, їх перетворення, збереження та використання з метою розвитку виробництва і задоволення різних невиробничих потреб. Техніка в такому сенсі може виступати як засіб виробництва, і як його кінцевий продукт — результат діяльності людей у сфері виробництва. В інших поняттях техніка — сукупність різних навичок, стійких зразків діяльності, особливий рід діяль­ності. Прикладом такого змісту є техніка малювання, балетна техніка, техніка програмування тощо. Ці два змісти поняття технікатісно поєднані і мають одне коріння. Всі засоби, створені людиною — артефакти, — можуть практично використовуватися для відповідної мети лише при наявності відповідного рівня професійних вмінь. І навпаки, навички, професійна підготовка і вміння визначаються і обмежуються відповідним типом і рівнем розвитку артефактів і, у свою чергу, сприяють або ускладнюють їх удосконалення. Розвиток техніки і технічної діяльності, з одного боку, здійснюється під сильним впливом творчої, конструктивної і проективної діяльності людини, а з іншого, служить її об'єктивною основою.

Аналізуючи форми практики, необхідно враховувати місце та значення кожної з них у системі діяльності, оскільки абсолютизація будь-якої з них може привести до невірних висновків і тяжких наслідків людського буття. Це тим більш загрозливо, оскільки філософія виступає методологічною основою практичного ставлення до світу. Так, у 20—30-ті роки XX ст. в Радянському Союзі пріоритетною визнавалася практика класової боротьби і революційно-перетворююча діяльність пролетаріату. Зроблені висновки стали методологічною основою політичних репресій. Для періоду 40-50-х років стало характерним розглядати практику як матеріальну діяльність з позицій ЇЇ суспільно-історичного розвитку. В результаті поза увагою опинилась наука, а також такі духовно-практичні форми ставлення до дійсності, як мистецтво, педагогіка, філософія, релігія. Перебільшення ролі матеріально-виробничої практики призвело до зміцнення утилітарно-промислової, зовнішньоекономічної сфери життя у 60-ті роки. Повернення до науки здійснилося в 70-х роках, коли почала формуватися думка, що основою суспільного багатства є не спільна праця організованих примусово індивідів, а науково-технічний потенціал суспільства. Зсередини 80-хроків дедалі більше уваги приділялося проблемам особи. Практика розглядалася як єдиний спосіб буття людини, яка може існувати, лише діяльно перетворюючи світ. Дедалі частіше висувались гуманістичні основи практики як специфічно людської, соціально-природної предметності.

Якщо суть людини відбивається в предметній діяльності, то необхідно створити умови для того, щоб ця діяльність зайняла відповідне місце в ієрархії соціальних цінностей. Це стане можливим лише після подолання однобічного ставлення до праці, а праця, примусова, безініціативна й знесилююча, перетвориться на вільну й змістовну. Неадекватне ставлення до практики виявлялось в домінуванні позаекономічних мотивів примусу — від підневільного кріпацтва до вимушеного ентузіазму народу. Праця — прокляття для кріпака і для пролетаря, однаково відчужених від власності, засобів виробництва та результатів діяльності. Це відчуження обернулось втратою почуття господаря взагалі, що стало основою гло­бального, загрожуючого людству відчуження від природи. В діяльності людина формує себе як творець культурного (матеріального й духовного) світу. Якщо предметне ставлення людини не має мети, то зводиться до утилітарно-привласнюючої, тваринно-власницької поведінки, а це поглиблює відчуження людини від людини, від духовної культури й від вільної самореалізації людини як особи. Гуманізація людської діяльності можлива лише за умови усунення відчуження, яке заважає виявленню Істинно людської активної і діяльної суті. Практика поки ще не дає готових рецептів повного вирішення всіх проблем, що виникають перед людством. Знайти ці рішення — справа практики майбутнього.

Практика, будучи видом матеріальної діяльності, є цілеспрямований процес перетворення дійсності за заздалегідь розробленою ідеальною моделлю, що включає у свій зміст конкретну мету, передбачувані результати майбутніх дій. Уміння створювати ідеальні моделі — це природна перевага людини. Спрямована діяльність здійснюється тоді, коли практика стає основою людського пізнання, прагнення до якого виникає разом із розвитком здібностей людини до праці. Ускладнення життєдіяльності в зростаючій ступені вимагає знань про всі галузі дійсності, змінюваних їм у процесі задоволення матеріальних і духовних потреб. Разом із тим практика — це також і мета пізнання. Адже мова йде не про пізнання саме по собі, не про пізнання заради самого пізнання, а про здобування знань, необхідних людям для того, щоб керуватися ними в практичній діяльності в суперечливому і складному світі.

Людина, впливаючи на природу, перетворює її, спочатку стихійно, а потім дедалі більш усвідомлено організує свою діяльність відповідно до об'єктивних закономірностей природи, приходячи, врешті-решт, до необхідності їх спеціального наукового дослідження окремо від безпосередньої практичної діяльності. Але це відокремлення має відносний характер. Практика людини має не тільки феноменальне, але й об'єктивно реальне значення, що кінець-кінцем і є ланкою, яка служить вихідною основою внутрішньої єдності практики І пізнання, визначає характер і спрямованість їх розвитку і взаємодії. Відмова від об'єктивно реального значення практики неминуче розриває її внутрішній зв'язок з науковим пізнанням. Вірним є і зворотне: відокремлюючи і жорстко розмежовуючи пізнання і практику, тим самим фактично лишаємо їх об'єктивно-реального значення і виявляємося неспроможними дати послідовне наукове пояснення процесів розвитку пізнання і конкретних форм його взаємодії із соціальною практикою. Матеріально-практична діяльність реалізується в різних формах промислового виробництва й обміну, організації і управління, споживання і відтворення фізичних сил людини, у формі класових битв за поліпшення економічних умов життя і за владу. Нарешті, в науці практика стає формою наукового експерименту, починаючи від лабораторного досвіду і кінчаючи запуском космічних супутників.

У чистому вигляді практика виступає як основа, на якій споруджується велична будівля людського пізнання. Саме практичне життя породжує потребу в знанні законів природи і суспільства, у знанні особи і її внутрішнього світу. Причому практика не тільки породжує потребу в знанні, але й створює ту соціальну атмосферу, де розвивається, включаючи й акумулювання минулого досвіду, і ті технічні можливості, без яких не було б ні польотів супутників Землі, ні космічного телебачення, ні польоту людини на Місяць. На основі розвитку практики виникає потреба в знанні, його подальшому розвитку. У взаємодії практики і пізнання безупинно вдосконалюються і знання, і матеріально-практична діяльність людей, що ставить перед наукою дедалі складніші завдання, що озброює пізнання технічними засобами: приладами, потоками енергії, засобами зв'язку, обчислювальними пристроями тощо — усім тим, без чого знання застигло б на рівні прекрасних міфологічних оповідань або всеосяжних умоглядних конструкцій натурфілософії. Саме під безпосереднім впливом практики розвилися теоретичні науки: математика, астрономія, механіка, розкриваючи глибокі таємниці природи і ставлячи на службу людині все нові й нові речовини і джерела енергії. Цей процес, продовжуючись безупинно, вилився в XX ст. у науково-технічну революцію. Виступаючи як основа пізнання і його мета, практика обумовлює спочатку і до кінця суспільний характер пізнання як неминучих суспільних наслідків праці, що є фундаментом самого буття людей, їх реального життєвого процесу. З одного боку, практика — не тільки критерій істинності знань людини, але і їх основа, на якій формуються нові наукові теорії. З іншого боку, у практиці матеріалізуються, опредмечуються вже наявні знання, раніше досягнуті наукові відкриття. У такому змісті практика виявляється діалектичним синтезом протилежностей — предметної, об'єктивної діяльності і суб'єктивного, пізнання її людиною.

Істотною стороною людської діяльності є її опосередкованість. Людина в процесі діяльності ставить між собою й об'єктом впливу особливі створені предмети. Це знаряддя праці. У пізнанні такими предметами є знання мови, символи, моделі, креслення, схеми тощо. Виявляється, що між предметами-посередниками є подібності. Мовні знаки, символи, моделі тощо розглядаються як своєрідні знаряддя пізнавальної діяльності. У пізнаваних об'єктах людина виділяє ті риси, що є істотними з погляду суспільної практики. Виділення рис можливо лише за допомогою предметів-посередників, що несуть у собі соціально-історичний досвід практичної і пізнавальної діяльності. І це має рацію, починаючи вже з ранніх стадій психічного розвитку особистості. Опановуючи соціально функціонуючим, створеним людиною предметом, дитина починає виділяти у світі зовнішніх предметів ті риси і характеристики, що істотні для її діяльності. Інакше, створені людиною предмети виступають об'єктивними, поза даним індивідом існуючих способів вираження соціально вироблених пізнавальних норм, еталонів. Засвоєння індивідом таких норм уможливлює їх функціонування як еталонів пізнання.

Спираючись на принципове положення про взаємозв'язок пізнання і діяльності, можна стверджувати, що перцептивні процеси формуються і розвиваються як компоненти безпосередньої практичної діяльності. У свою чергу виявлення особливостей сприйманої ситуації є інтегральним результатом діяльності. Правильна взаємодія суб'єктивного й об'єктивного в практиці є ключем для рішення багатьох філософських питань, і, зокрема, теорії пізнання. Практика виступає основою, критерієм істинності знання саме тому, що поєднує в собі об'єктивну природу з перетворюючою її людською діяльністю. Саме ця дійсна, реальна практика і породжує людське знання, що є, незважаючи на свою суб'єктивну форму, об'єктивною за своїм джерелом і змістом, тобто спрямована, що творчо активно відбиває речі, явища і процеси об'єктивної реальності. Практика і робить взаємодію суб'єкт — об'єкт не суб'єктивним, а об'єктивним. У єдності суб'єкта й об'єкта в практиці активною стороною виступає суб'єкт, а визначальною — об'єкт.

Виступаючи основою пізнання, практика передує йому і впливає на нього в процесі розвитку. Однак поряд із цим практика відіграє особливу, винятково важливу роль у перевірці істини. Практика є її єдино об'єктивним критерієм. Для того щоб перевірити знання, треба покласти їх в основу практичних дій. І якщо результат дій збігається з очікуваним, то сумніватися в правильності теоретичних припущень немає сенсу. Знання визнаються вірними. Якби знання були не вірні, тобто суперечили дійсності, то заснований на них прогноз не зміг би виправдатись. Практика як критерій істини виступає в різних видах, і різні галузі пізнання вимагають відповідно різних способів перевірки даних на практиці.

Один із найбільш ефективних її видів — активний експеримент. Поряд з перевіркою гіпотез експеримент виявляє особливості дослідження явищ і нових фактів, що вимагають пояснення. Експеримент відтворює процес дослідження у відносно чистому вигляді, без привнесених компонентів, і тому не скрізь застосовується. Так, космогонічні гіпотези в повному їх обсязі не можуть бути перевірені експериментально, і на допомогу приходить так зване моделювання, широко застосовуване в кібернетиці, будівельній справі, аеродинаміці, фізіології й інших галузях знання. Практична перевірка багатьох астрономічних, медичних і Інших гіпотез і висновків здійснюється через активне спостереження, що має вибірковий характер. Можливості експериментування в астрономічних дослідженнях виникли нещодавно, на базі досягнень космонавтики. Особливо важкі експериментальні перевірки в звичайному їх розумінні в науках про суспільство, де вони не застосовуються тому, що експериментування в суспільному житті не може виділити якесь одне явище зі зв'язків з величезною кількістю інших явищ, і становить комплекс соціальних дій. Що ж стосується широкого соціального експериментування, то людське суспільство — не піддослідний кролик, з яким можна проводити експерименти в різних напрямках, хоча спроби й були. Перевірка підсумків історичних досліджень здійснюється зіставленням подій з новими, не врахованими раніше в процесі дослідження фактичними даними в речовинній формі: археологічні знахідки, виявлення архівних документів епохи, нове співвідношення суспільних сил, озброєнь тощо.

Перевірка через зіставлення досліджень із теорії з фактами (а точніше, із судженнями, що фіксують очевидність фактів) є не тільки в суспільних, але й в інших науках. Так, багато математичних положень перевіряються через практичне застосування досліджень, що випливають із них у техніку, експериментальній практиці інших наук (наприклад, фізики, балістики тощо). Практика тут стає перевіркою відповідності математичних концепцій властивостям дійсності, хоча всередині самої математики способом доказу істини є не практика, а застосування логіко-дедуктивного апарату. Однак не слід ототожнювати спосіб доказу істини з її перевіркою, оскільки спосіб доказу входить у процес формування істини, а перевірка істини — ні.

Коли наслідок з теорії, що зіставляється з фактами, виступає в тимчасовій послідовності, більш-менш вилученої від дійсності, має місце перевірка через передбачення майбутнього, що використовується в різних науках. Такі пророкування точного місця розташування планети або комети в астрономії, передбачення Дмитром Менделєєвим відкриття нових хімічних елементів і їх властивостей тощо. Перевірка через передбачення у визначеному змісті може належати й минулому, коли вдавалося пророкувати особливості деяких стародавніх мов, що лише згодом можуть бути вивчені. Перевірка істини практикою є не автоматично стихійний, а свідомий процес, що проходить тим більш успішно, чим більш критично люди розцінюють свою практичну діяльність, використовуючи масштаби раніше перевіреної на практиці теорії. Так виникає гносеологічна взаємодія теорії і практики, істина перевіряється через практику, взаємодіючу з теорією.

Положення про практику як об'єктивний критерій істини не можна розуміти в тому, що кожна наукова теорія має безпосередньо перевірятися практикою. У таких умовах ніяка наука не була б можливою, тому що кожне нове покоління людей змушене було б перевіряти практично всі теорії, створені попередніми поколіннями, тобто щоразу починати пізнання спочатку. Наукова теорія вважається доведеною й у тому випадку, якщо її істинність підтверджується логічним доказом, що становить обґрунтування Істинності одних суджень за допомогою інших, раніше доведених і перевірених суспільною практикою. Це правомірно, тому що й тут головну роль відіграє практика, але виступає не безпосередньо, а опосередковано. Так, у математиці доказ однієї теорії спирається на іншу, що, у свою чергу, доводиться третьою.і т. д. доти, поки не знайдеться нарешті істина, і ведеться до так званих перших основ: аксіом, визначень, очевидних фактів і т. д., тобто положень, що безпосередньо підтверджуються практикою.

Критерій практики так само, як і саме пізнання, має історично відносний характер, має в собі абсолютний і відносний моменти, визначаючи тим самим абсолютність і відносність усіх знань. Момент абсолютності в практиці як критерій істини полягає в тому, що практика в кінцевому підсумку виступає єдиним критерієм, за допомогою якого відокремлюється правда від неправди, істина від омани. Всяка істина, висунута дослідником, відповідає дійсності тільки в тих межах, у яких підтверджується практикою. Момент відносності в практиці як критерій істини визначається характером, природою істини, що піддається перевірці, і самої практики. Як би не підтверджувалася та або інша істина суспільною практикою, Істина завжди зберігає момент відносності, що залежить від нескінченного руху й розвитку матеріального світу, відображене в знаннях, рівня розвитку суспільного виробництва, науки, пізнавальних можливостей людини, її мислення та ін., тобто меж конкретної історичної епохи, рівня розвитку виробництва. Суспільну практику не слід розглядати як щось постійне, застигле, нерухоме. Практика безупинно змінюється, розвивається й удосконалюється разом із розвитком навколишньої дійсності, суспільного виробництва і наукових знань.

Література

1. Арефьева Г. С. Общество, познание, практика.— М., 1988.

2. Климов А. Я. Диалектика практики и познания.— М., 1991.

3. Кукушкина Е. И., Логунова Л. Б. Мировоззрение, познание, практика.— М., 1989.

4. Лекторстй В. А. Субъект, объект, познание.— М., 1980.

Тема 24. Лекція-бесіда (2год). СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ.

Дата добавления: 2015-05-22