Політичне життя суспільства

ПОЛІТИЧНА СФЕРА СУСПІЛЬСТВА

Природно, життя людини завжди виступало і виступає життям політичним. Можливо, тільки первісні племена вільні від політики. Та навіть спільне полювання, не кажучи вже про міжплемінні контакти, в чомусь мали політичний характер. Спільне ж життя суспільства, всі його сторони: праця, побут, дозвілля, соціальна активність — пройняті політикою, забарвлені в політичні тони. Повсюди в людських стосунках можна виявити політику, але не все, мабуть, можна звести до політики в політичних відносинах. Політика як соціальне явище має відносну самостійність, і її розвиток відбувається на основі власних об'єктивних закономірностей.

Що таке політична сфера життя суспільства? Політична сфера — специфічна сфера суспільства, одна з найважливіших сторін суспільного буття. Без політичного життя немислиме існування сучасного суспільства. Політична сфера суспільства — сфера сукупної діяльності індивідів, соціальних спільностей, верств, груп, класів, політичних партій та інших, зо допомогою якої формується, функціонує і здійснює перетворення політична система суспільства з метою організації та використання політичної влади, для реалізації інтересів соціальних спільностей та суспільства. Формування політичного життя як самостійної сфери стало закономірним результатом поступального історичного розвитку. Відтоді, як стався розклад первІсносуспільного ладу, вся історія — це історія класової боротьби, боротьби між експлуатованими й експлуатуючими, підлеглими і панівними верствами на різних ступенях розвитку суспільства. Усі, що раніше існували, та сучасні суспільства можна віднести до однієї з п'яти категорій: традиційне, рабовласницьке, феодальне демократичне й індустріальне та пост-індустріальне суспільство.

Що ж таке політика? Політика (від. грец. polis – місто, державаі прикметник - politicos— усе, що пов’язано з містом — держава, громадянин та ін.) — організаційна та регулятивно-контролююча сфера суспільства, що заснована в системі інших таких же сфер: економічній, правовій, культурній, релігійній та ін.

Поняття політика знайшло поширення під впливом трактату Арістотеля про державу, управління. Аж до кінця XIX ст. політика традиційно розглядалася як вчення про державу, тобто владу інституційного, державного рівня. Сфера політики охоплює питання: державний устрій, управління країною, керівництво класами, партійною боротьбою та ін., виражає докорінні інтереси соціальних спільностей. Політика — сфера діяльності, поєднана з відносинами між класами, націями та Іншими соціальними спільностями, ядром яких виступає проблема завоювання, утримання та використання державної влади. Зміст політики визначається інтересами класу або союзів класів. Будь-яка суспільна проблема набуває політичності, якщо її вирішення прямо або опосередковано поєднане з проблемою влади.

Політика як практичні відносини, як ідеологія, визначена економічними процесами і виступає як надбудова над економічною базою суспільства. Економічні інтереси остаточно виступають як соціальна причина політичних дій. Політика — концентроване вираження не тільки економічних, але й інших потреб соціальних спільностей, впливає на всі структурні елементи надбудови. У таких визначеннях політики не дуже чітко з'ясована її суть. Є прості й осмислені визначення політики. Політику визначають як мистецтво можливого. А великий лексикограф Володимир Даль визначав: «політика — наука державного управління». Поняття політики має надзвичайно широкий зміст і охоплює всі види діяльності самостійного керівництвадсржавою, суспільством. Політика — це економіка в дії. Зрозуміло, під політикою розуміють не тільки деяку більш-менш самостійну (неекономічну) сферу громадського життя, але й процес визначених взаємин між різними суб'єктами політики — державою і громадянином, класами, націями, соціальними спільностями, політичними партіями, людьми. Сфера політики має об'єкт — владу — економічну, соціальну, політичну.

У сучасних умовах політика — багатогранне та складне явище в суспільному житті". Є такий вислів: якщо сучасна людина не цікавиться політикою, то політика проте цікавиться людиною. Такий вислів склався в процесі спостереження за тенденціями, що формують спосіб сучасного громадського життя; високим ступенем організації суспільства, ускладненням суспільних процесів і прискоренням темпів їх змін, дедалі більшим підпорядкуванням активності та діяльності індивідів колективній меті. Адже життя людини як людини, завжди життя політичне. Можливо, тільки первісні племена вільні від політики. Але навіть спільне полювання, не говорячи вже про міжплемінні контакти, в чомусь мало політичний характер. Сучасне життя суспільства, всі її сторони — праця, побут, дозвілля, соціальна активність — пройняті політикою, забарвлені в політичні тони. І навіть ті здорові сфери життя (музика, спорт, та й просто фізична праця, де, здається, політикою і не пахне) насправді ж не вільні повністю від політики.

Політичні системи — це складова невід'ємна частина соціальної системи суспільства з її елементами і взаємозв'язками, з іншими соціальними системами та ін. Саме поняття, суть політичної системи допомагає розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, визначити місце і роль самої політики в суспільстві. Політика охоплює всі види діяльності в суспільстві: владу, управління державою та ін. Багатомірність — характерна риса і особливість будь-якої співдружності людей. Різні галузі знань вивчають різні аспекти суспільної взаємодії — економічної, соціальної, юридичної, культурної. Особливість соціальної філософії полягає в тому, що соціальна філософія вивчає політичні процеси і політичну систему суспільства, на зміст якої опосередковано впливають соціальні, економічні та духовні реальності життя суспільства. Поняття система допускає взаємозалежність в середині єдиного організму існуючих у суспільстві структур (політичних і соціальних інститутів) і дій (поведінка людей, різних соціальних спільностей, колективів у процесі формування, прийняття і реалізації політич­них рішень та ін.).

Поняття політична система відображає політичну діяльність, підкреслює системність політичного життя. Система політична — складна розгалужена сукупність різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада, регулюються взаємовідносини соціальних спільностей, верств, класів, націй, держав і забезпечується існування суспільства за певним соціальним порядком, стабільністю. Політична система, відрізняючись від інших систем суспільного життя, бере активну участь у вирішенні загально-соціальних завдань: інтеграція суспільства, розподіл матеріальних і духовних цінностей; здійснює монополію на примус у межах суспільства і використання з такою метою соціального апарату та ін.

В середині 50-х років XX ст. біхевіоріальний підхід до аналізу політики, а також використання системного і структурного функціонального методів у дослідженні й визначенні суті політики та політичних відносин, відкрили можливості розробки і формування теорії політичної системи. Тоді ж поява таких підходів і методів аналізу політики, політичних відносин, політичних процесів, визначення політичної системи і її суті викликала своєрідний протест.

З позиції біхевіоризму вважалось: політика — дія людей у політичному житті, а не різні види політичних інститутів і владних структур, через які діють люди, і, по-перше, розглядалась політична поведінка особи, соціальних спільностей — основний об'єкт політики; по-друге, для розкриття суті і змісту політичної діяльності особи, соціальної спільності широко використовувались статистичні й кількісні формулювання, і, по-третє, розроблялись теорії, що здатні з'ясувати політичні події, явища, розкрити їх зміст, спрямованість тощо. Для дослідження політики, політичних відносин, визначення і розкриття суті поняття політична система в межах підходу з позицій політичної поведінки людини широко використовується системний і структурно-функціональний методи. В соціальну філософію системний аналіз введений американським соціологом Толкоттом Парсонсом, який, запозичуючи ідею системи з біології, теоретично розробляє соціальну систему, визначаючи чотири її основні функціональні елементи, що забезпечують збереження і виживання будь-якої системи. По-перше, адаптацію — специфічну різновидність взаємодії політичних суб'єктів із середовищем, у результаті і в ході якого відбувається пристосування вимог до навколишньої обстановки відповідно до умов здійснення його політичних функцій. Функцію адаптації в соціальній системі забезпечують і економічні відносини. По-друге, досягнення мети. Функцію досягнення мети забезпечують політика, політичні відносини. По-третє, інтеграція, тобто об'єднання окремих розрізнених, різноманітних компонентів, наявність упорядкованості безконфліктних відносин між соціальними діячами-індивідами, соціальними спільностями, організаціями, об'єднаннями, державами та ін. Функцію інтеграції забезпечують правові інститути, владні структури, норми права і звичаї. По-четверте, підтримання моделі соціальної системи. Функція підтримання моделі забезпечується системою вірувань, мораллю, органами соціалізації (сім'я, інститути освіти, здобутки духовної і матеріальної культури тощо).

Системний аналіз дає.можливість встановити, що будь-яка система, в тому числі й політична, визначається тим, що, по-перше, поділяється на багато окремих компонентів, ланки, сфери; по-друге, елементи, ланки, сфери становлять єдине ціле; по-третє, система має межі, кордони. Політичне життя є функціонуюча система, тобто між багатоманітними аспектами політики і політичними явищами існує стабільний зв'язок. Системна теорія поділяє процеси взаємодії суб'єктів політичних відносин на три цикли: вхід, конверсія (перетворення) і вихід. Межі системи рухомі: то розширюються, то звужуються. В суспільстві — індивіди, соціальні спільності — суб'єкти ряду систем і їх компонентів, сфер. Саме тому суб'єкти фактично виконують різноманітні ролі в системах, з якими пов'язані: політичні, економічні, соціальні, духовні, релігійні та ін. В політичній системі індивідууми, соціальні спільності і верстви — це, насамперед, громадяни, класи, піддані, виборці та ін.

На початку 50-х років XIX ст. канадський політолог Девід Істон вперше застосовує в соціальнім філософії с истемний підхід —досить переконливо розкриває можливість і необхідність існування загальної теорії політичної системи в соціальній філософії, в науці про політику, розробляє концептуальну структуру теорії політичного життя суспільства, виділяє основні категорії і поняття теорії, пропонує методи і способи реалізації структури концепцій політичного життя.

Метод політичного аналізу, пропонований Девідом Істоном, має дві переваги. По-перше, показує, що політична система — не просто система взаємодії її структур, що постійно змінюється, функціонує, динамічно розвивається. Девід Істон аналізує процеси, що відбуваються в політичному житті суспільства, розкриває, по-друге, роль структур політичної системи в підтриманні безперервного її функціонування. Девід Істон визначає політичну систему як взаємодію владних структур, політичних інститутів, за допомогою яких у суспільстві авторитетно розподіляються цінності (матеріальні, духовні) і на такій основі попереджаються конфлікти між соціальними спільностями та індивідуумами — членами суспільства. Розглядаючи будь-яку політичну систему з позиції функціонування, Девід Істон виділяє дві основні функції політичної системи: політична система має бути спроможною розподіляти цінності в суспільстві; політична система має переконати членів суспільства прийняти розподіл цінностей, матеріальних і духовних, як необхідний, обов'язковий. Девід Істон пропонує модель політичної системи: вхід, конверсія і вихід. На вході політичної системи зосереджуються запити і потреби, тобто вимоги громадян суспільства, а на виході політичної системи — конкретні політичні дії та рішення, що мають статус обов'язковості.

Основний імпульс на вході в політичну систему є реалізація вимог і підтримка. Різні політичні системи по-різному ставляться уже до самої природи вимог і підтримки як умов функціонування політичної системи. Тоталітарні режими схильні придушувати вихідні імпульси, свідомо маніпулюючи ними. Але ефективність дій залишається обов'язковою умовою існування і такої системи, досягається, як правило, політикою максимально зрівняльного розподілу благ та послуг. Зміст та інтенсивність вхідних вимог вказує не тільки на реальні потреби та інтереси людей, які одночасно виступають і індикатором того, наскільки система спроможна реалізувати потреби суспільства, урахувати можливе незадоволення і незгоду людей та ін. Підтримка системи з боку громадян посилюється, якщо система спроможна адекватно врахувати вхідні імпульси. Інакше політична система послаблюється і може привести до послаблення сили механізму політичної системи і навіть до повного її краху. Так, зростання злочинності або корупції в країні може викликати вимоги громадян посилення з боку влади держави боротьби зі злочинністю, корупцією та ін. Вимоги поділяються на вимоги, що стосуються розподілу благ та послуг; вимоги, пов'язані з регулюванням поведінки та іншого, і вимоги в сфері комунікації та інформації.

Форма підтримки людьми політичних процесів і дій владних структур різноманітна: матеріальна і регулярна стаття податків та Інших платежів, дотримання законів та директив» участь в інформанії і владі та ін. Виділяється три об'єкти підтримки: по-перше, єдність і згуртованість політичного суспільства — соціальні спільності людей, пов'язаних один з одним в одній структурі; по-друге, через різні інтереси в політиці діють відповідно до' законів, що встановлені в суспільстві політичним режимом; по-третє, основні компоненти — цінності, мета, принципи — поділяються більшістю суспільства, норми і структури владних органів правління діють б інтересах членів суспільства, соціальні інститути і владні структури поділяють потреби і вимоги членів суспільства. Недостатність зворотного зв'язку за допомогою вимог і підтримки веде до порушення нормального функціонування політичної системи, відірваності від реальних процесів у суспільстві. І надмірна перевантаженість вимогами і скаргами приводить політичну систему до кризи і стагнації.

У моделі політичної системи Девіда Істона способами реагування на навколишнє середовище виступають вихідні фактори — рішення, дії та ін., впливаючи побічно на саме навколишнє середовище, видозмінюючи, часто успішно, і вхідні фактори: запити, потреби, вимоги та ін., а також саму підтримку мас, перетворюючи запити і потреби в реальності, в дії. Саме тим вихідні фактори —не остаточний результат перетворення запитів, потреб в реальність, дії, а лише фрагмент безперервного циклу дій, названий Девідом Істоном петлею зворотного зв'язку. Поняття петля зворотного зв 'язку означає повернення інформації та способи використання її переваг. Тут маються на увазі два процеси, що утворюють замкнутий цикл: пристосування влади соціальних інститутів до певних ситуацій і пошук зворотних зв'язків політичної системи, політичного режиму, процесів, що відбуваються в суспільстві, й наслідків реагування владних структур. Саме основним механізмом усунення напруженості, нестабільності в суспільстві і є зворотний зв'язок (потік зібраних відомостей про становище системи та ін.). Але виконує таку функцію зворотний зв'язок лише завдяки здатності своєчасно і розумно реагувати на імпульси, що надходять у систему. Якщо ж влада байдужа, індентеферентна до запитів і потреб членів суспільства й надає увагу тільки своїм власним вимогам та ідеям, то її рішення і дії ніколи не знайдуть підтримки громадськості. Якщо ж влада прагне не тільки зберігати свої позиції, але й забезпечити мінімальну підтримку з боку суспільства і шукає нову базу підтримки або намагається.створити інший політичний режим, то важливо враховувати запити і потреби населення, своєчасно реагувати на громадську думку.

Структурно-функціоиальний аналіз дає можливість розглядати політику як деяку цілісність, систему, що має складну структуру, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення відповідних потреб системи. Суть структурно-функціонального підходу полягає в виділенні елементів соціальної взаємодії, що належитьдосліджувати, І визначенні їх місця і значення функції. В усіх соціальних концепціях, де суспільство розглядається системно, в тому чи іншому вигляді присутній і структурно-функціональний підхід. Елементи структурно-функціонального підходу до явищ, подій політичного життя суспільства є в працях Пла-тона, Арістотеля, Гоббса, Спінози, Руссо, а також Дюркгейма, Малиноізського, Радкліфф-Брауна, але й в сучасній системній формі структурно-функціональний метод використовується соціологічною школою (Парсонс, Мертон та ін.). Якщо ж структурний елемент підходу належить до будь-якої організації людського співжиття: сім'ї, громадських об'єднань, суду, різноманітних комісій, законодавчих органів та ін., то функціональний взаємодіє з діяльністю організацій і зовнішнім ефектом його впливу.

Для структурно-функціонального підходу визначення політичної системи суспільства важливішим, фундаментальним є встановлення місця та значення функціональних вимог до політичної системи. Існує певна мета, вибрана з обмеженої кількості альтернатив і необхідних для життя суспільства. Привести мету до конкретної дії, реалізувати її, можливо тільки за здійсненням політичною системою певних функцій, тобто діяльність має бути доцільною. Якщо ж у філософії діяльність — специфічно-людський спосіб ставлення до світу стає процес, в ході якого людина відтворює і творчо перетворює природу, стає тим самим діяльним суб'єктом, а освоювані нею явища природи — об'єктом своєї діяльності, то в соціальній філософії — поняття діяльність характеризує функцію індивіду в процесі його взаємодії з навколишнім світом. Специфічною особливістю вищої діяльності людини є свідоме перетворення навколишнього. Діяльність людини має суспільний характер і визначається суспільними формами, умовами життя. Доцільність політичної діяльності визначається межами політичної системи.

Американський соціолог Габріель Алмонд одним із перших застосував функціональний метод дослідження політики. Політичну систему Габріель Алмонд визначає як існуючу в усіх самостійних суспільствах систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування (всередині суспільства, поза ним і між суспільствами) за допомогою застосування або загрози застосування більш або менш законних фізичних примусів. Політична система є законною, що підтримує порядок і багатоманітність перетворень у суспільстві.

Політична система — узаконена сила, що пронизує всі вхідні і вихідні фактори суспільства і надає йому особливі властивості та зміст, забезпечуючи його згуртованість. Всі системи виконують два базових набори функцій: функції входу і функції виходу. Функція еходу здійснює політичну соціалізацію і залучення до участі в політичному житті більшість населення, реалізує артикуляцію інтересів, тобто формування вимог, що сприяють реальним або фіктивним інтересам; агрегування інтересів, тобто об'єднання інтересів, політичні комунікації. Функція виходу здійснює формування норм, застосування норм і контроль залодержанням норм. Функція входу реалізується неурядовими формуваннями: групи тиску, політичні партії, незалежна преса та ін. Функція виходу — прерогатива урядова. Функція входу — політична соціалізація і політична комунікація — передбачають наявність і ефективність сфери політичної діяльності. Погляди та ідеї про політичну систему належать індивідуумам, які в ній беруть участь. Але Габріеля Алмонда, на відміну від Девіда Істона, цікавить не стільки аналіз процесів, що відбуваються, скільки визначальне значення стійких структур політичг ної системи. Поняття структури Габріель Алмонд визначає як доступну спостереженню діяльність, яка формує політичну систему. Конкретна частина діяльності людей, які беруть участь у політично­му процесі, називається роллю. Роль — одиниця, з якої комплектуються всі соціальні, в тому числі й політична система. Одним же з основних компонентів політичної системи є політична роль. Наукова значущість і користь розроблених Девідом Істоном і Габріелем Алмондом моделей систем, у тому числі й політичних систем суспільства, полягає в тому, що їх можна використати як джерело концепцій і робочих моделей різних систем та ін. Природно, у визначенні політичної системи виділяється два підходи: теоретичний і реально-функціональний. Якщо теоретичний підхід визначає політичну систему як теоретичний, ідеальний компонент політичної сфери суспільства, що дає можливість з'ясувати і розкрити суть системних особливостей різних політичних явищ, подій, то реально-функціональний підхід визначає політичну систему якреальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві.

Дата добавления: 2015-05-22