Єдність природного, соціального і духовного в людині

Проблема історичного походження людини.

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме зумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує декілька варіантів постановки до розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним із таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості зумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціо-біологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то, починаючи з XIX століття, теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.

Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапієнс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції- природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість,відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепиії підкреслють надприродний характер людського буття, принципову неможливість шести людину лише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідеї еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А.Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в сучасній космології та фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої Метагалактики закладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченність космосу. Людина постає як природно-космічна істота.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип - еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності - соціальна практика. Поряд з працеюю (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина виступає в марксистській теорії як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.

У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин в детермінації людини абсолютизується. Такі крайнощі в поясненні людського існування набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорус природно-біологічні чинники людського існування, їм відводиться роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. По-друге, в людині не помічається її «надсоціальна», духовна сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування «нової людини», згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна «виліпити» все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від вдосконалення суспільства.

Отже, крайностями щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге - соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра - індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» - природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в даних теоріях залишається порожнеча.

Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведеним, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. В даному розумінні кожнії людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена «ззовні», висту«пае своєрідною «іграшкою» соціальних сил і суспільного середовища. її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування зумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства ти його культури. Саме як культурно історична (надсоціальна) істота людини поєднує в собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами - отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити цільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до моральноговибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи полі та глибинної самосвідомості) не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середо-ііища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

Дата добавления: 2015-05-22