Духовне життя: поняття, суть, структура

Тема 27. Самост.робота (2год.) Духовне життя.

Поняття духовне, духовність завжди мали у філософії фундаментальне значення, відіграють визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце та призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя тощо. Без розкриття змісту понять неможливо осягнути зміст духовного життя людини та суспільства, тому що духовне життя і людина є формами прояву та реалізації духовності, людського духу. Поняття духовне, духовність є похідними від слова «дух» (лат. spirit грец. рпеита), що зустрічається уже в античній культурі та означає рухливе повітря, повівання, дихання, носія життя, його енергетичний, активно-творчий початок.

Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Тут панує ідея одухотвореності всього світу, що втілена у понятті демон, яке означало властиву кожній речі живлющу, одухотворену силу. Але поняття духовності як специфічної людської властивості не було, тому що тілесна та духовна суті — це не лише люди та боги, що творили її, тобто поняття духу дедалі більше пов'язувалося з особливою суттю людини та її місцем у світі. Такий підхід сформувався в античності, де активно використовувалися поняття логос, пневма як космічні печатки. На відміну від натурфілософії, вже у Платона розмежовується та протиставляється тілесне й духовне. Розуміння тілесного як нижчого, не справжнього в людині прагне подолати Арістотель, знов розглядаючи тілесне та духовне як рівно необхідні, хоча і з різних причин, початки буття.

Новий підхід формулюється у християнській традиції. Тут дух має обличчя, розуміється як уособлений Абсолют. Дух Святий означає животворчу силу божества. Водночас виникає уявлення про наявність розумної душі як специфічної ознаки людини, яка виділяє її з тваринного світу та уподібнює Богу (Фома Аквінський). Починаючи з епохи Відродження, поняття духу все частіше стає визначенням активного початку людини, її творчої потенції, пригладжувалось протиставлення духовного та тілесного. Проте ці завоювання філософської думки на шляху осягнення духовності багато в чому втрачені в епоху Просвітництва, що раціоналізувала людину та витиснула поняття духу з засобів визначення людини. Ця тенденція стала силою у матеріалістичній традиції. Тут виявляється прагнення приземлити прояви духовного життя людини, пов'язати їх із пізнаними та очевидними матеріальними процесами, що часто призводило до зведення духовного до різних його характеристик та форм, навіть до заперечення реальності дух. Дух, духовне стали синонімами свідомого, розумного. Духовне життя у марксистській філософії тривалий період ототожнити лося з процесом виробництва та відтворенням свідомості, а духовне життя особи, її духовний світ залишалися поза межами філософського міркування. Душа та душевне зводились до психічного і теж не стали предметом філософського дослідження.

Проте у вітчизняній філософській традиції увага до проблеми духовності завжди дуже велика. Вже Київська Русь успішно сформувала духовно-моральний ідеал із перевагою духовного над матеріальним, щоб підтримати духовну домінанту життя («Повість минулих літ», «Домострой» тощо). Глибокі та оригінальні думки з такого приводу є в філософії серця, яку створив Григорій Сковорода та розвивали видатні мислителі Микола Гоголь, Пантемон Куліш, Памфіл Юркевич і яка увійшла в основу українського характеру, українську ментальність, одна з провідних рис якої - кордоцентризм. Духовну людину, на думку Григорія Сковороди інших українських мислителів, творить шлях добра: через усвідомлення, самопізнання своєї істинної духовної природи, власного призначення у світі. За Сковородою, людина народжується двічі фізично і духовно. Саме духовне народження є істинним, оскількі людина осягає «божественне у собі». Зародки духовності людини є у її серці від народження, але їх слід постійно плекати у собі, тому що їм протистоять могутні сили темної тілесності, все лихе у людині. Розгорнуте філософське обґрунтування животворчості людського серця дав Памфіл Юркевич, який доводив, що розум не вичерпує собою усього духовного життя. Якщо розум керує, ні серце народжує. Серце випереджає розум у пізнанні, творчості, визначає моральне життя людини, пов'язує її з вічністю. Остання думку чудово ілюструють слова Лесі Українки: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!».

Проблема духовності провідна і в російській релігійній філії софії кінця XIX — початку XX ст. її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Льва Толетоіп, Івана Ільїна, Семена Франка, Миколи Бердяєва, Павла Флоренського, Миколи Федорова, Сергія Булгакова та ін. Тут духовність розумілась подвійно: як одухотворення тваринності, як сутнісна характеристика людини, що виділяє її з світу тварин, і як ідеал, до якого має прагнути людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, Абсолютні цінності, що мають підґрунтя у Бога. У останньому розумінні категорія духовність, як переважно етична, визначала моральний вимір людської життєдіяльності, живе джерело доброчесностей людини, її моральну спроможність та нищу цінність і протиставлялася бездуховності.

В сучасній некласичній та посткласичній філософії проблема духовності набуває дедалі більшої актуальності. Це пов'язано і загальним антропологічним поворотом, що стався у сучасній філософії, і з прагненням подолати раціоналізм та Ірраціоналізм у розумінні людини, з обміркуванням підстав глобальної духовної кризи, що вразила людство в XX ст., пошуком шляхів її подолання. Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії життя, феноменології, екзистенціалізмі, філософській антропології, гуманістичному психоаналізі тощо. Тут виділяються такі філософи, як Мартін Бубер, Макс Шелер, П'єр Тейяр де ІІІарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фромм, Іїіктор Франкл І багато інших. Провідною тут є ідея, що людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна, але сам образ людини ще тільки кристалізується. Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. Публікується дедалі більше праць, присвячених різноманітним її аспектам. Українські дослідники, як і їх попередники, наполягають, що духовність — спосіб розбудови особистості, цс, образно пише Борис Кримський, зустріч із самим собою — своєю душею, внутрішнім Я. Це — вихід до вищих ціннісних інстанцій формування, конструювання особистістю самої себе. Це провідний фактор розумової гармонізації світу зовнішнього та внутрішнього, їх узгодження з моральними законами. Це — ціннісний зміст та спрямованість буття людини.

У філософському досвіді осягнення духу, духовності склалася та продовжує розвиватися традиція їх висвітлення бутті, в індивідуальному духовному досвіді. Чи, як сказав Микола Бердяєв, шляхом пізнання змісту, прилучення до нього. Зміст найбільш випукло зафіксовано в релігії, мистецтві, мові. Смислові обриси духовності виступають як здатність та потреба орієнтуватися на вищі, універсальні цінності Істини, Добра, Краси у їх єдності, У такому розумінні духовність виявляється як ідеал, до якого прагнуть людина та людство в духовному самовдосконаленні. Але чи справді тут висвітлюється справжня сутність духовності? Для релігії відповідь самозрозуміла. Цінності Істини, Добра, Краси — абсолютні, мають божественне походження та обгрунтування. Але на чому може грунтуватися таке переконання поза межами релігії і, взагалі, чи можливе воно? З'ясування змісту питання важливе й тому, що багато хто ототожнює Духовність і релігійність та вважає, що духовність може зростати тільки на релігійному підґрунті, тобто необхідно знайти природні, буттєві підстави виникнення вищих, загальнолюдських цінностей. Сам факт втрати універсальною системою цінностей життєвої актуальності та загального визнання привів людство до реальної загрози самознищення. Це, мабуть, найбільш переконливо свідчить про справжність та безумовну значущість цінностей Істини, Добра, Краси, отже, і про справжність того типу духовності, який грунтується на них. Системи вищих універсальних цінностей — всеохоплююча, охоплює життя в усій його повноті, насиченості, глибині, відкриває щось нескороминуче, одвічне. Отже, і справжня духовність пов'язана з прагненням охопити життя в усій його повноті, вийти за утилітарно обмежені рамки повсякденності, співвіднести з вічністю, Духовність повязана з глибинним усвідомленням власного буття, його змісту, вищого блага, тому й виступає основним принципом самопобудови особи та суспільства, необхідною умовою подолання хаосу у внутрішньому та зовнішньому світі, підставою вільного, творчого відповідального ставлення до особистого та суспільного життя.

Певний зміст мають поняття дух, духовне у мові. Поняті дух, духовне означають загальний внутрішній зміст і спрямованість, основний характер чогось. Стосовно людини виділяються такі значення слова дух — свідомість, мислення, психічні здібності початок, що визначає поведінку, дії і внутрішня моральніа сила. Звідси виявляється, що дух, духовність співвідносяться з морально забарвленими інтелектуально-вольовими якостями особи і охоплюють сфери свідомості, мислення і діяльності в їх єдності. До того ж жодна із сфер окремо не виявляє повністю явища духовності. Найчастіше духовність відносять до сфери свідомості, але лише звернення до людської діяльності дозволяє зрозуміти, наскільки ціннісні характеристики свідомості внутрішньо їй властиві. Про це свідчить добре відомий усім ефект «розтроювання» особи, коли особа міркує одне, каже інше, а робить третє. З іншого боку ці звернення до свідомості дозволяє зрозуміти обмеженість саморозкриття людини в окремому акті діяльності та осмислити духовність як актуально невичерпну. Крім того, духовність неможлива без розуму та волі, які необхідні для знаходження, особистого обміркування та подолання тих суперечностей, з якими зусірієчається дух у власному бутті, шо укорінені у самій природі духовності.

Антиномічність духу, духовності знаходить прояв у тому, що духовність постійно зустрічаються та спрямовані на подолання суперечностей, що укорінені в людському житті, людській особі, системі універсальних цінностей (наприклад, одночасне застосування усіх християнських заповітів неможливе). Суперечності виникають і при співвіднесенні універсальних цінностей з реаліями повсякденного життя, при відтворенні цінностей та реалій в індивідуальній самосвідомості при доведенні знань про них до соціальної діяльності, тому духовне життя завжди супроводжується змаганням духу, духовними терзаннями, муками, сумнівами. Тут виявляється ще один необхідний компонент духовного життя — совість. На думку Віктора Франкла, совість є доморальним осягненням цінностей. Тільки совість може узгодити лічішії, всезатальний моральний закон із конкретною ситуацією конкретної людини людини.Удуховномужитті завжди задіяні не тільки свідомість, але й самосвідомість, елементи безсвідомого, емоційні, моральні, естетичні, інтелектуальні, вольові якості особи, її потреби, ікання, вміння, навички. Духовність, як зазначав Михайло Бахгін, реалізується через вчинок особистості, у якому і синтезуються псі зазначені її властивості, а сама особа постає як справжній суб'єкт власної життєтворчості. Ареною ж вчинку є повсякденне життя, тому духовність не є чимось потойбічним, а вплетена в реальне буття людини.

Духовність не обмежується лише ставленням до універсальних цінностей (абсолюту), включає і ціннісне ставлення до світу, а також до себе, які передбачають розвиток людської душі. Отже, духовне та душевне життя людини генетично взаємопов'язані. У культурі за поняттям «душевний» закріпився такий зміст: сповнений щирої приязні. Душевність розкривається як любов до ближнього, що розпочинається з любові до себе (полюби ближнього як самого себе), як терпимість та щиросердність, здатність до співчуття та милосердя (якщо до іншого ставимось як до себе, і себе сприймаємо як цінність, то не будемо безжалісними, байдужими, неповажливими, брехливими). Душевність взаємодіє зі світом соціально-моральних почуттів людини, за змістом не то-гожна духовності, але й невідривна від неї. Ґрунтом зростання бездуховності є бездушність, суспільно нерозвинута чуттєвість — її зведення до елементарних потягів чи відмова від неї у формі аскетизму, ханжества. Так само і бездушність зростає на грунті бездуховності. Філософ Іван Ільїн підкреслював, що там, де духовних необхідностей немає, а душевні можливості незчисленні, відбувається розпад особи, перетворення її на жертву ницих пристрастей та обставин. «Людина, яка духовно дефективна з дитинства, може виробити для себе навіть особливий душевний лад, який при поверховому спостереженні можна прийняти за характер та особливі погляди, які помилково приймаються за переконання.

Насправді, людина безпринципна та безхарактерна залишається завжди рабою власних ницих пристрастей, полонянкою вироблених душевних механізмів, що тримають її і є всесильними в її житті, які не мають духовних вимірів і утворюють криву її огидної поведінки. Людина не виявляє опору їм, а примушує наївних людей сприймати її злу одержимість за волю, її інстинктивну хитрість за розум, поривання її дурних пристрастей за покуть ти». Отже, духовність і душевність нерозривно взаємопов'язані. Духовність відкриває людині цінності творчості, обрії досконалості та вічності, а душевність — цінності переживання, обрії світу та почуття. Духовність надає душевному стану справжнього людського характеру, а душевність як емоційно-моральне ставлення до іншого як до самого себе, відкриває людині цінність іншого, що не зводиться до безпосередньої утилітарної значущості:

Вузловим пунктом взаємозв'язку ставлення до світу та ставлення до абсолюту є ставлення до себе. Це той магічний кристал, у якому відбиваються спрямованість до світу цінностей та до світу повсякденності і з якого ці відношення розпочинаються, за якими любов до іншого розпочинається з любові до себе. У такому магічному кристалі розкриваються цінності ставлення, обрії та глибини внутрішнього світу, свободи і відповідності, любові, віри, надії. Тут відбувається взаємопроникнення абсолютних цінностей і повсякденності, при якому абсолютні цінності наповнюються плоттю та кров'ю, а саме життя стає одухотвореним Ставлення до абсолюту не дозволяє людині перетворитися на плаского утилітариста, а ставлення до світу — на засушеного аскета. Духовність перетворює людське життя в об'ємне та повнокровне, творче, вільне відповідальне.

Людина — істота трансцендентальна та інтенціональна, прагне вийти за власні межі і в такому прагненні спрямована на інше. Але саме духовність перетворює ці прагнення у справжню причетність до співбуття вічності, світу людини (собі та іншому). Сучасний російський дослідник Борис Братусь відмічає, що духовна особистість має найвищу вертикаль душі. Така людина починає усвідомлювати себе та інших не як кінцеві, смертні істоти, а як істоти особливого роду, пов'язані між собою, подібні між собою, співвідносні з духовним світом. Духовність з необхідністю грунтується на вірі, надії, любові. Образно визначає любов Віктор Франкл як можливість сказати комусь Ти і ще сказати йому Так. Іншими словами, любов — це здатність відчути іншого (людину, світ, досконалість) і самого себе як щось справжнє і унікально неповторне (сказати «ти») і водночас осягнути їх цінність та необхідність (сказати «так»). Любов відкриває те, чого ще не має у дійсності, але що є у становленні, може і повинно бути. Любов тому співвідносна з вірою, а віра з любов'ю, що вірити — цс не те ж саме, що визнавати за істину. У вірі виявляється та розкривається щось, яке має внутрішню, вільно визнану переконливість та цінність. Віра пробуджує любов та дух, усі творчі сили людини. «Віра є нічим іншим ніж головним і провідним тяжінням людини, яке визначає її життя, її уявлення, її прагнення та вчинки». Тому людина духовна настільки, наскільки вірить, сподівається та любить. І навпаки, людина вірить, сподівається і любить настільки, наскільки духовна. Адже людина може і нехтувати вірою, залишати її напризволяще, пронизувати її забобонами, перетворювати її на сліпий та руйнівний фанатизм чи відводити їй один кут власної душі, і до того ж найбільш легкодухий та лицемірний, може зраджувати своїй вірі з користю та продавати її. Але в одному тільки людині відмовлено, одного не може, а саме — жити без віри.

Людське життя — суспільне та індивідуальне — є не тільки піднесення, але й падіння людського духу, не тільки перемога Істини, Добра, Краси, але й кривди, зла, потворного. Як слід ці негативні прояви розглядати: як висвітлення духу в бутті чи як його відсутність? Справа в тому, що справжня духовність у реальниму житті має різні форми прояву. Крім справжньої, існує ще й позірна духовність, бездуховність. Бездуховність — антипод духовності. Бездуховність — спустошеність внутрішнього світу особи, нездатність індивідуально-особистісно, тобто творчо, вільно та відповідально ставитись до світу, себе, іншого, ворожість та недовірливість до них виступає не ціннісним, а утилітарним вимірюванням буття. Позірна духовність виникає там, де людина сполучена не з справжнім Буттям у всій його повноті, а з його обмеженими, позірними формами. Різновидів позірної духовності є багато. Різновидність, Пов'язана з розщепленням ціннісного світу людини (ефект розкроювання людини); з домінуванням тут окремої групи цінностей як абсолютної, але в дійсності не є такою; з невмінням співвідносити загальнолюдські цінності з реальними життєвими си-туаціями (духовна глухість); з нездатністю втілювати ці цінності у життя (духовна неспроможність).

В сучасних умовах поширення явищ бездуховності і позірної духовності значно підсилюється, причому найбільшу загрозу викликає саме позірна духовність. Бездуховність, загрожуючи, поширюється, особливо в країнах посттоталітаризму, де виникає пномія — ціннісно-нормативний вакуум і єдиною спрямованістю стає досягнення мети— успіху будь-якою ціною. Але бездуховність значно легше розпізнати. Бо більш однозначно сприймається як негативне явище, ніж позірна духовність. Крім того, в процесі оздоровлення суспільства, подолання аиомії, ціннісно-нормативний вакуум заповнюється ізже не маргінальними і відхиляючими під норми (девіантними) ціннісними орієнтаціями, а інституціально визнаними. Тоді постає питання про те, які власне духовні цінності стануть визначати життєдіяльність суспільства та особи — справжні чи позірні. Ситуація посилюється тим, що втрата універсальними цінностями своєї актуальності та загальнозначущості (абсолютності) в суспільній та особистісній свідомості, докорінна ломка традиційних ціннісних орієнтацій та пошук нових духовних підвалин буття — загальна риса сучасності. Тому від того, наскільки аутентичний образ духу, що викристалізовується її сучасну епоху, залежить доля людини, суспільства, цивілізації.

Життя людини протікає на різних рівнях — індивідуальному та суспільному. Тому й духовне життя людини розглядається як індивідуальне духовне життя суспільства, духовне життя людства. Безумовно, духовне життя людини і суспільства нерозривно пов'язані між собою, наче «вкладені» одне в одне і водночас мають різну специфіку. Індивідуальне духовне життя розгортається завдяки оволодінню духовними надбаннями життя суспільного, коли людина потрапляє в поле тяжіння визначених духовних цінностей (істинних чи позірних), що функціонують у суспільстві. Але індивідуальне духовне життя не. протікає як просте відображення духовного життя суспільства. Вимогою індивідуального духовного життя виступає формування внутрішнього духовного світу, духовної «самості» людини, її духовності. Але й сам процес формування духовності — це частина духовного життя особистості. З іншого боку, в процесі індивідуального духовного життя відпрацьовуються певні духовні цінності, які, об'єктивуючись можуть стати надбанням життя суспільного, тобто індивідуальне духовне життя — безперервний процес перекладу зовшішімни змісту буття на свій внутрішній світ і навпаки.

Індивідуальне життя людини має два види: особисте і приватне. Особисте життя людини є її внутрішнє душевно-духовне життя, творення та функціонування світу думок та відчуттів, ідеалів, переконань і принципів, пристрастей, устремлінь. Саме в процесі особистого духовного життя кристалізується індивідуальний ціннісно-нормативний стрижень людини, розробляється програма власної діяльності, вирішується питання про сенс життя, усі психічні характеристики — почуття, емоції, воля, уява, мислспии і набувають ціннісної спрямованості і визначеності.

Поняття приватного життя використовується для відбиття права людини на автономію і свободу в індивідуальному (її тому числі й духовному) житті, права на захист від вторгнення у життя інших людей, будь-яких суспільних організацій чи державних інститутів. Постулювання і гарантування права людини (юридичного і морального) на приватне життя стало наслідком і формою прояву визнання самоцінності особистості, її пріоритетності в системі суспільних цінностей у ставленні до держави і виступає одним з основоположних принципів сучасного правового, демократичного суспільства. До сфери приватного життя звичайно належать приватна справа і майнові відносини людини, те, чим безпосередньо володіє людина і розпоряджається як своєю власністю: родинне життя, ставлення друзів та родичів, захоплення, духовно-психологічне життя.

Приватне життя людини має фундаментальну індивідуальну значущість. Це та сфера, де коріняться та розгортаються особистісна автономія і свобода, поширюються та розкриваються простори людської душі, криються джерела індивідуальної активності та творчості, формуються і виявляються поривання людського духу Звичайно, процес самореалізації, прояву, формування і розгортання душевно-духовних якостей людини відбувається і під час суспільної життєдіяльності, політичної і професійної діяльності Але в таких сферах переважно тривають розвиток та реалізації особистості як соціального виміру людини, а вже через неї індивідуальність. Цей розвиток завжди обмежений вимогами соціуму, матеріальними умовами життя. Тут володарює царство необхідності, нехай навіть свідомої і внутрішньо прийнятної. Але людина не тотожна своїй особистості, не повинна повністю разчинятися в ній, безумовно підкорятися умовам її існування. З необхідністю має існувати сфера приватного життя людини, захищена правом на невтручання з боку суспільних та державних інститутів. Побутова сфера приватного життя припускає не тільки вироблення адекватних нормативно-правових механізмів, що гарантували б невтручання в його протікання, але ще здебільшого — напружений пошук людиною справжніх підвалин свого буття, бо автономія — це не просто внутрішня незалежність, але й самозаконність, як і свобода є не просто «свобода від», але й «свобода для». Приватне житгя не формується автоматично. У людини повинна бути потреба і здібність до самостійного духовного буття, мужність узяти відповідальність за духовне життя, за себе.

Приватне життя, позбавлене справжніх духовних вимірів, набуває спотворених, відчужених форм. Тоді і в сфері свого приватного життя людина не відчуває себе людиною, не може бути сама собою, відчуває тугу, самотність, невдоволеність, відчуває несправжність свого буття. Якщо приватне життя людини втрачає справжні духовні виміри, то її автономія та свобода будуть лише ілюзією. Людина і в цій сфері свого буття буде мислити, відчувати, вибирати за шаблонами та стандартами, які скроєні для неї кимось іншим, буде будувати свої міжособисті стосунки — вирішувати, кого любити, а кого не любити, з ким вступати у дружні стосунки, а кого уникати, хто гідний її поваги, а хто презирства — засновуючись не на власних прихильностях та принципах, а виходячи з міркувань вигоди, спочатку заглушаючи благання душі, а потім і зовсім не чуючи їх. Організуючи власний побут та дозвілля, людина знову ж буде виходити не з особистих нахилів та почуттів, а з міркувань престижності та моди. Та, нарешті, залишившись наодинці з собою, зі своїми думками, почуттями, переживаннями, людина виявить, що їй нема про що себе запитувати, нема чого сказати собі, що від неї залишилась лише одна оболонка, що користується попитом чи ні на сучасному «ринку осіб». Крім того, коли приватне життя втрачає справжні духовні виміри, порушується міра його взаємозв'язку з життям суспільним. У такому разі людина або прагне досягти добробуту винятково у сфері свого приватного життя, або розглядає усе суспільне надбання як своє власне, як об'єкт приватних домагань. Це призводить до перетворення людини на «робінзона», який живе власними вузько-корисливими інтересами, та водночас до занепаду суспільного життя, оскільки його надбання розтягуються по приватних закутках.

Дата добавления: 2015-05-22