Генезис практики

Щоб зрозуміти суть практики, її роль у системі всієї життєдіяльності людства, варто розглянути її походження в процесі становлення людини і порівняти її з способами впливу на навколишнє середовище, властивими тваринному світу. Тварини є ніби вписаними у певну екологічну нішу, тобто в той спектр навколишніх природніх умов, де можуть жити й еволюціонувати як визначений біологічний вид. Форми їх поведінки складаються на основі тих вихідних можливостей, що визначаються побудовою тіла тварини її природними органами. Та обставина, що можливості реальної взаємодії тварин із зовнішнім світом обмежені особливостями їх організації і формами пристосування до природи, визначає і їх пізнавальні можливості. Тварини відчувають, сприймають, уявля.ть світ лише як речі, властивості і взаємодії навколишнього світу, що мають для них прямий або непрямий біологічний зміст.

Принциповою особливістю практики як специфічної форми буття людини у світі є її відкритість перед об'єктивною реальністю, що оточує людину і завжди перевищує можливості її освоєння. Необмеженою є можливість розвитку нових способів і засобів взаємодії з реальністю. Досягнення відкритості, здатності людини до розвитку, подолання досягнутих меж поєднане з виникненням і рознарядь і засобів практичного впливу людини на навколишню дійсність. Вживання природних предметів як знаряддя і навіть їх виготовлення за допомогою природних органів тіла в принципі притаманне і тварині. Звичайно, про знаряддя у тварин можна говорити тільки дуже умовно, проте це факт, твердо встановлений наукою. Багато тварин користуються природними предметами для добування їжі, з метою оборони, для будівництва житла, тобто для задоволення життєвих потреб. Те, що відрізняє людину від тварини,— це не саме собою вживання або навіть спорадичне виготовлення знарядь, а створення системи штучних засобів і знарядь перетворення дійсності, що відтворюється в процесі історичного розвитку людства і транслюється від покоління до покоління знаряддя як особлива культурна реальність. Саме створення такої системи відносин до світу, коли людина ставить між собою і світом визначені, штучно створені й відтворювані при переході від поколіпня до покоління знаряддя і засоби впливу на дійсність, і складає основу специфічної взаємодії людини з світом. Але, створюючи, відтворюючи й удосконалюючи другу природу, людина разом з тим змінює саму себе, формує і розвиває відповідні навики і способи дії.

Становлення практично-перетворювальної взаємодії з світом як специфічного для людини способу «включення» у світ зажадало в процесі антропогенезу тілесної перебудови і психічної організації, що дісталася людині від її тваринного предка. Але ззавершенням процесу антропогенезу подальше удосконалення людини йде по лінії розвитку її здібностей, формування нових способів діяльності, поєднаних з реальною практичною взаємодією, з навколишнім світом природи і культури, а також спілкуванням з іншими людьми. Здійснюючи будь-які форми практично-перетворювальної діяльності, людина діє в співробітництві, у кооперації з іншими людьми. Тим самим ставлення людей як суб'єктів практичної діїдо перетворюваної ними об'єктивної реальності (суб'єкт-об'єктні практичні відносини) завжди допускають також реальну взаємодію людей у процесі перетворення (суб'єкт-суб'єктні практичні відносини). Практика формується, відтворюється і розвивається в єдності суб'єкт-об'єктних і суб'єкт-суб'єктних відносин, і завжди є суспільною діяльністю. Самовдосконалення людини в процесі практично-перетворювальної діяльності поєднане тому не тільки з розвитком форм діяльності в зовнішньому предметному світі, але й із розвитком відповідних навичок ставлення до інших людей, розвитком культури спілкування. Практика допускає наявність культури спілкування як необхідної умови свого існування, що поєднане із закріпленням вироблених способів перетворення зовнішнього світу і форм взаємодії з іншими людьми у визначених нормах. Засвоєння норм наступними поколіннями — специфічний механізм, що забезпечує безперервність існування людської культури. Існування і розвиток соціокультурних норм, що засвоюються індивідами в процесі їх включення в людське суспільство і культуру, виступає як передумова регуляції людської життєдіяльності на основі суспільної свідомості.

Практика завжди поєднана з визначеними формами відображення світу, з визначеними рівнями свідомості і пізнання, що закріплюють досягнення практики й уможливлюють її подальше відтворення й удосконалювання. Складна діалектика практичної діяльності і поєднаних з нею форм свідомості й пізнання є найважливішим фактором життєздатності практики, тому що свідомість здатна не тільки закріплювати досягнутий рівень практики, але й удосконалювати, розвивати практику. Практика як специфічно людський спосіб буття у світі є діяльністю, що має складну системну організацією. Має, по-перше, реальне перетворення зовнішнього середовища за допомогою штучно створених знарядь і засобів (суб'єкт-об'єктні відносини), по-друге, спілкування людей у процесі і з приводу перетворення (суб'єкт-суб'єктні відносини) і, по-третє, сукупність норм і цінностей (ціннісні структури), що існують у вигляді образів свідомості і забезпечують спрямованість практичної діяльності.

Практика виникає історично в процесі становлення людства як специфічний спосіб задоволення життєвих потреб. Однак у специфіці способу закладені можливості розвитку принципово нового типу буття у світі, що відкриває перспективу подолання диктату навколишнього середовища стосовно людини. Прориваючи вузькі межі пристосування до середовища, вириваючись із успадкованої від тваринних предків екологічної ніші, людина — завдяки виробництву штучно створених засобів і знарядь — у принципі виявляється здатною на універсальне практично-перетворювальне ставлення, взаємодію зі світом. Ця універсальність, відкритість реальної взаємодії зі світом практично має наслідком те, що в принципі відсутня будь-яка задана межа пізнавальних можливостей людини. Опосередковуючи своє ставлення до дійсності штучно створеними знаряддями і засобами її перетворення, людина у пізнавальній діяльності виділяє об'єктивні, незалежні від її біологічних потреб, властивості і зв'язки реального світу. Отже, людина здатна пізнавати світ так, як цей світ існує за своїми об'єктивними законами. І тут маємо яскраво виражену відмінність людини від тварини, що сприймає світ остільки, оскільки явища і предмети можуть служити засобом задоволення її життєвих потреб. Інакше кажучи, практика, як спосіб включення у світ, забезпечує предметність, характер людського пізнання. Створені людиною штучні знаряддя і засоби перетворення навколишньої реальності є своєрідними «неорганічним тілом» людини, яка дозволяє їй втягувати в сферу практики все нові шари дійсності.

Відкритість практики стосовно зовнішнього світу, здатність освоювати в практично-перетворювальній діяльності все нові шари буття допускає і можливість постійного розвитку суб'єкта практичної діяльності. У межах практики формується той діяльно-творчий спосіб відносин із дійсністю, що в принципі виходить за межі пристосувальної поведінки і визначає розвиток усієї матеріальної і духовної культури людства, усіх форм суспільної життєдіяльності людини. У повсякденному вживанні поняття поведінка і діяльність, як правило, суворо не розмежовуються, застосовуються як синоніми. Однак у філософії й у спеціальних науках, що вивчають різні форми взаємодії живих істот і людини з дійсністю, виникає необхідність у точному розмежуванні понять. З терміном поведінка в науці пов'язується активність, система дій, що складається в адаптації, у пристосуванні до вже наявного середовища, притому у тварин тільки до природного, а в людини — і до соціального. Ця адаптація здійснюється на основі визначених біологічно або соціально заданих програм, вихідні підстави яких не піддаються перегляду чи перебудові. Але активність на рівні пристосування має місце й у соціальному житті людей. Типовим прикладом соціальної поведінки є адаптація, пристосування до навколишнього соціального середовища, дотримання прийнятих у середовищі звичаїв, правилам і нормам. Варто відзначити, що саме адаптація в природному або соціальному середовищі може допускати різну, у тому числі й дуже високу, ступінь активності пошуку належних засобів вирішення виникаючих при цьому завдань; інакше зовсім не обов'язково автоматично, бездумно вирішувати задану програму. В принципі адаптована поведінка — «закрита» система взаємодії з дійсністю, межі якої обмежені даним соціальним або природним середовищем і заданим набором можливих дій у середовищі, визначеними життєвими стереотипами і програмами.

Властивою тільки людині формою взаємодії з дійсністю є діяльність, що на відміну від поведінки, не обмежується пристосуванням до існуючих умов – природних або соціальних, - а перебудовує, перетворює їх. Така діяльність допускає здатність до постійного перегляду й удосконалення основ програм, до постійного, так би мовити, перепрограмування, перебудови власних основ. Люди виступають не просто виконавцями заданої програми поведінки — хоча б і активними, які знаходять нові оригінальні рішення в межах її реалізації –а творцями принципово нових програм дій. У випадку адаптивної поведінки, при всій можливій активності й оригінальності мети дій в підсумку задані, визначені; активність же поєднана з пошуком можливих засобів досягнення цієї мети. Інакше, пристосування поведінки є цілеспрямоване, доцільне. Діяльність же, поєднана з перебудовою своїх основ, допускає визначеня мети, а діяльність є визначеною метою. Саме з визначенням мети, з можливістю визначати і мету діяльності (і при тому не під тиском зовнішніх обставин, а на основі рішення суб'єкта) поєднане традиційне філософське розуміння волі. Воля означає подолання тиску заданих людині умов — будь-то зовнішня природа, соціальні норми, оточення людей або внутрішні обмеження,— як фактори, що визначають її поведінку, допускає здатність будувати власну програму дій, що дозволяла б вийти за межі, які регламентуються наявною ситуацією, розширити обрій своєї взаємодії зі світом, вписатися в ширший контекст буття.

Вся історія людського суспільства, матеріальної і духовної культури людини,— процес розгортання, реалізації діяльної, творчої взаємодії людини з навколишнім світом, що виражається в побудові нових способів і програм діяльності. Якщо взяти матеріальне виробництво, то люди у свій час зробили перехід від господарства, що привласнює — полювання і рибальства — до виробляючого господарства — землеробства і тваринництва, далі від ремесла і мануфактури до великого машинного виробництва; у сучасних умовах здійснюється науково-технічна революція, суть якої полягає в органічному поєднанні науки і виробництва. У суспільному житті найяскравішим прикладом ламання старих стереотипів і програм адаптивної поведінки є соціальні революції, з якими зв'язана перебудова всього строю життя людей в економічній, політичній та ідеологічній сферах.

У сфері реальної взаємодії людей зі світом — з природою, з суспільством, з іншими людьми — формуються вихідні стимули розвитку всіх форм людської культури. Створювані в культурі і в матеріальному виробництві, і в регуляції відносин між людьми в суспільстві, і, нарешті, у сфері науки, мистецтва, філософії способи діяльності виникають, по суті, як відповідь на визначені проблеми і завдання, поєднані з відтворенням людського існування в навколишньому людині реальному світі. Досить глибокий теоретичний аналіз завжди може виявити в, здавалося б, далеких від реального матеріального існування людини формах культури, їх земні корені, вихідні, відправні крапки їх росту на грунті реальних проблем матеріального людського буття. І лише в процесі наступного усвідомлення сформованих форм культури та способів діяльності, що розвиваються в їх межах, виникають передумови для ілюзорного уявлення про їх повну незалежність від практики. У дійсності, однак, їх зв'язок із практикою в цілісності форм людської життєдіяльності ніколи не припиняється, завжди існує маса явних або неявних каналів зв'язку. Але справа не тільки в стимуляції практикою усіх видів людської соціально-культурної діяльності. Органічний їх зв'язок із практикою в системі культури полягає й у тому, що в кінцевому підсумку всі ці види діяльності мають вихід на практику, збагачуютьїї можливості. Проте, такий вихід на практику і практичну віддачу як кінцевий результат не слід, розуміти примітивно, грубо, обов'язково за аналогією з діяльністю виготовлення якого-небудь реального предмета. Найважливішим каналом впливу на практику побічно зв'язаних з нею видів суспільної діяльності є розвиток за їх допомогою самої людини, її здібностей, що спрямовуються в процесі практично-перетворювальної дії в зовнішній світ. Візьмемо такі види соціально-культурної діяльності, як мистецтво або спорт. їх зв'язок із практикою, їх вплив на можливості практичного перетворення реального світу знаходять своє вираження у розвитку людських здібностей, що у масштабах суспільства збагачують діяльнісні здатності людини.

Отже, інтегративна функція практики стосовно всієї системи діяльності людини в різномаїтті її форм і різновидів варто поєднувати, насамперед, із тим, що в можливостях практично-перетворювального впливу людини на навколишній світ акумулюються, одержують втілення, реальне вираження підсумки і результати культурного будівництва, розвитку всіх способів діяльності. Практика є їх відправною «крапкою росту» і тим «бруском», на якому вигострюється їх реальна дієвість. Практичне освоєння дійсності, здатність навколишньої реальності перетворити людину, життєвий світ людини в середовище її мешкання виступає мірилом дійсних здібностей людини і ступенем розвиненості її як специфічної форми буття матерії. Якщо ж виходити з того, що в діяльно-практичній взаємодії зі світом покладена основа культурного розвитку людини, її удосконалювання, то й категорія практики наповнюється глибинним гуманістичним змістом. Практика орга­нічно поєднана з уявленнями про історичну долю людини і людства, про її відповідальність перед світом і самою собою, перед майбутніми поколіннями.

Дата добавления: 2015-05-22