Особливості української релігійної вдачі

З перших днів свого постання Українська Автоке­фальна Церква накреслює сміливий план розбудови релігійного життя народу та піднесення нашої церковно-національної творчості. З одного боку, починається праця над створенням нових, чисто національних форм культу: запроваджено українську мову богослужіння і відновлю­ються старовинні церковно-народні звичаї, знищені Москвою й збережені почасти ще тільки в греко-католицькій Церкві в Галичині, розвивається національно-церковне мистецтво. Але водночас внесено струмінь живого духу і в церковний устрій, навіть у внутрішнє життя нової віросповідної організації. Зокрема, було відновлено у всій повноті тра­диційну соборноправність і виборність духовенства, започат­ковано критичний перегляд канонічного й церковного права, запроваджено навіть нові символічні церковні служби – "Визволення" та "Слово Хресне". Словом, замість без­душного, формально-поверхового офіційного "Цареславія" було закладено основи Церкви – правдивої "Христової громади", яка б жила глибоким та інтенсивним духовим життям, творила погідну атмосферу ідейного й морального відродження своїх вірних. І це в нещасній країні, яка щойно перейшла довгу "общеросійську" школу нігілізму та зазнала повоєнної деморалізації.

Було це одним із проявів пробудження інстинкту самозбереження нації, якій загрожувала смерть не стільки від політичного гніту, скільки від духовної порожнечі провідних верств, від браку ідеологічних спрямувань, від викриття давніх цінностей, започаткованого вільнодумною російською інтелігенцією й довершеного здичавілою більшовицькою солдатчиною. Життєздатність націй, як і життєва витри­валість поодиноких людей, залежить не тільки від їх фізичного здоров'я та матеріального добробуту, а також і від їх духовного наставлення, від їхньої ідеологічної бази та від заховання серед них поваги авторитету. "Без вищого життя для людини взагалі життя нема, й людина готова, як само­губець, власними руками покласти край вузькому й нікчемному життю, позбавленому ідеалів. І справді, самогубства наростають під час занепаду суспільних ідеалів. Всі вищі устремління людини безумовно охороняють здоров'я людського індивіда й людського роду". Ці знаменні слова про біологічне значення вищих цінностей для життя людини і нації безумовно не раз відкрили би нам глибшу причину наших історичних невдач і поразок. Бо здоров'я нації більше, ніж життя одиниць, залежить від здорової духовної основи та від ідеологічних орієнтирів загальнонаціонального розвитку. Тому ідейне піднесення й величезна праця над відродженням суто народної української Церкви були, безперечно, проявом життєздатності народу й повноти його духових сил.

Але такі події, як народження окремої Церкви, яка розпочинає заодно реорганізацію і форм культу, і внутрішнього життя церковної громади, яка при тому з небувалою швидкістю поширюється в народі не лише в краю, але й по цілому світі, понад усі державні кордони, – такі події можливі взагалі тільки там, де є для того відпо­відний фунт, зокрема, у психіці народу, в його культурно-історичних переживаннях, а взагалі, – у витвореному тисячо­літтями народному світогляді. Полемісти-обновленці самі визнають, що УАПЦ має дуже глибокі корені на Україні. Але ті корені вони шукали переважно в історії офіційного православ'я в Україні й головним чином вказува­ли на традицію самостійного життя Київської митрополії від князя Володимира аж до гетьмана Самойловича (988-1687 рр.) та на невдоволення з московського панування, відколи Українську Церкву взяла під свою опіку Москва і "опікала" її, як сама знала, понад 200 літ.

Однак формування українського релігійного світогляду відбувалося протягом багатьох тисячоліть. Тут спліталися різносторонні впливи, творилися власні ідеї і власні цінності, кількакратно відбувалася навіть зміна пануючих релігій і вже в добі українського просвітництва ХУІ-ХУІІ ст. маємо цілком своєрідний український релігійний характер з характерними психологічними особливостями та суспільно-історичними переживаннями. Тому оцінити належно таку подію, як постання нині окремої Церкви, можна тільки аналізуючи внутрішні умови народно-психологічного розвитку. Треба передовсім з'ясувати, наскільки новопостала церковна організація є природною стадією розвитку народної віри: якщо нарождення Української Автокефальної Церкви було природним і послідовним наслідком попередніх культурно-історичних переживань і споріднене з релігійно-національною вдачею народу, то, мимо всіх переслідувань, вона житиме (хоч би й змінюючи свої організаційні форми відповідно до загально-політичних обставин) і "ворота пекла не подолають її". В противному разі, вона без сторонньої нагінки замре як епізод спорадичний, не пов'язаний з психікою та культурно-історич­ною еволюцією народу [99-102].

Дата добавления: 2015-05-22