Давньоіндійська філософія

Історичні типи філософії

Історія філософії як наука та принципи її періодизації

Конспективний виклад теми

Тема 2.Філософія стародавнього світу

Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:

1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації.

2. Історичні типи філософії.

3. Давньоіндійська філософія.

4. Філософія Стародавнього Китаю.

5. Антична філософія.

Філософію можна краще зрозуміти, якщо вивчити її історію. Розглядаючи питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи її періодизації, основу яких становить розуміння того, що єдиний історико-філософський процес водночас поєднує в собі різноманітні вчення, школи, напрями, від­мінність між якими визначається такими основними чинниками:

1) ступінь розвитку продуктивних сил, зрілість суспільних відносин;

2) ступінь розвитку загальної культури і науки;

3) світоглядні умови та філософські джерела.

Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація в цілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний тип філософії не є прямим відображенням історії, історичного періоду, а виступає результатом її осмислення, у якому значну роль відіграють попередні філософські вчення. Кожний історичний етап у розвитку філософії має свої особливості, і ці особливості випливають із вирішення головних проблем, які постають перед філософами того чи іншого періоду, а саме: проблеми буття, пізнання, людини, її місця і ролі у суспільному житті, чому і як розвивається суспільство, природа, ставлення до природи тощо.

Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити історичні типи та своєрідність філософської думки різних народів у різні періоди історії.

Історичні типи філософії такі:

1. Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.

2. Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.

3. Філософія Нового часу та Просвітництва.

4. Класична німецька філософія.

5. Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психо­аналіз, марксизм та ін.).

6. Філософська думка в Україні.

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н. е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:

1) стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;

2) поява товарно-грошових відносин;

3) виникнення держави;

4) зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і уявлень;

5) розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, необхідність його логічного і абстрактного осмислення.

Спільність генези не виключає своєрідності шляхів формування систематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, в свою чергу, зумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму — над матеріалізмом.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів на честь богів. До складу даршан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх’я, йога, ньяя, вайшешика, миманса. До складу даршан нестиків (неортодоксальні шко­ли) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихиль­ники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця.
З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.

Тіло — це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється закону необхідності (кармі). Закон необхідності (карма) змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і душа людини завжди входить в оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік цих перевтілень (самсара) триває нескінченно довго. Якщо ж людина може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв’язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак’я-Муні, майбутній Будда, народився у сім’ї вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських учителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:

1) Життя — це страждання.

2) Страждання має свою причину.

3) Корінь страждання — жадоба до життя.

4) Шлях виходу із страждання має 8 ступенів самовдосконалення, кінцевою метою якого є стан вічного блаженства — «нірвана».

З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.

Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани — повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки — частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми — це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буд­дійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара і буття невияв­лене — нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене бут­тя пов’язане з стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання — восьмичленний шлях морального поділу. Буд­дизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.

Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема людини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза п’ятьма групами елементів, які становлять людську особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п’ять елементів такі: свідомість, уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.

У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12-членній формулі причинного зародження. Окремішнє людське життя — це результат попередніх існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік — зем­не життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.

Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до полум’я свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалек­тичне мислення.

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розви­валось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» — слово). В теорії пізнання істинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла — ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

Дата добавления: 2015-05-22