Діалектика свободи і необхідності в життєдіяльності людини. Роль особи в історії

Свобо́да — здатність людини чинити відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності. Свобода — в найбільш загальному значенні, наявність можливості вибору. Свобода є одним з проявів випадковості, керованої свободою волі (навмисність волі, усвідомлена свобода) або стохастичним законом (непередбачуваність витоку події, неусвідомлена свобода). В цьому значенні, поняття «свобода» протилежно поняттю «необхідність».Свобода є фундаментальною характеристикою людського існування, оскільки свобода не те, чим володіють люди, а те, чим вони є за своєю суттю.Як універсальна характеристика людського буття, свобода стосується здатності людини обирати своє буття та керувати ним і безпосередньо пов'язана з відчуттям залежності, відчуження та відповідальності.В суспільних стосунках розрізняють два типи особистої (індивідуальної) свободи:1.негативна свобода, коли зосереджуються на відсутності втручання з боку інших людей; 2позитивна свобода, коли увага зосереджується на спроможності особи самостійно приймати рішення щодо вчинення власних дій. Іншими словами, позитивна свобода передбачає не свободу «від», а свободу «для» — свободу вести певний передбачений особою спосіб життя.

У історії філософії свобода традиційно розглядалася в її співвідношенні з необхідністю. Сама ж необхідність сприймалася, як правило, у вигляді долі, року, визначення, що керують вчинками людини і що заперечують свободу його волі. Мабуть, найбільш виразне втілення подібне розуміння необхідності знайшло в латинській приказці - "доля направляє того, хто її приймає, і тягне того, хто їй чинить" опір. Протиставлення понять "свобода" і "необхідності" як філософських антиномій, заперечення або підміни однієї з них іншим понад два тисячоліття були каменем спотикання для мислителів, що так і не знаходили задовільного рішення проблеми. Філософське рішення проблеми свободи і необхідності, їх співвідношення в діяльності і поведінці особи має величезне практичне значення для оцінки усіх вчинків людей. Рішення антиномії "свобода йди необхідність" в історії філософії залежало від того, до якого з напрямів тяжіли ті або інші філософи - до эссенциализму (від латів. essentia - суть) або екзистенціалізму (від латів. existentia - існування), тобто від того, що для них було первинним, початковим - суть або існування. Для тих, хто дотримувався першого напряму, свобода була усього лише проявом, конкретним втіленням необхідності з випадковими відхиленнями від неї; що дотримувалися ж другого напряму розглядали свободу як первинну реальність людського життя, тоді як необхідність третирували як абстрактне поняттяВажливе місце в філософії історії займає проблема місця й ролі людини в історії.

Людина – це вільна особа, яка має права і можливості сама визначати свої життєві цілі, вибирати напрями діяльності, свій добробут і суспільний статус. Вона, на мою думку, займає визначальне місце в історії. Роль особистості в історії надзвичайно велика, зокрема видатної особистості. Своїми діями, вчинками людина здатна впливати на перебіг історичних подій. Кожна людина є відповідальною перед історією, і в цьому є елемент ризику, пов’язаний із вирішенням особою питань історичного розвитку, бо перебільшення ролі людини може призвести до викривлення розуміння історичного процесу в теорії і до значних деформацій на практиці.

Я вважаю, що хід історичного розвитку призводить до наростаючої суверенності особистого існування та поглиблення її ролі у загальному способі людського буття. Всі історичні події розвиваються і проявляються через людину і завдяки їй.

……………………роль особи в історії………………………………………………

Людини немає поза суспільством та суспільною історією, Т але історія також неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини.

Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за окрему людину та її долю. Інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує, що в межах їх зв'язку вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

Все це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та від фіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати і про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стає зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії; адже виявленні та засвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи.

40. Філософське поняття,зміст,Функції та форми культури

Первісне уявлення про культуру дали давні римляни, вони вбачали в ній узагальнення всіх форм людської активності. Культура - штучне, рукотворне буття, отримане людиною в результаті перетворення буття суспільного - "натури". Поняття "культура", таким чином, було спочатку аналогічне до поняття "господарство" і співвідносилося з культурою чогось: культура душі, культура розуму, культ богів і культ предків.

Поняття "культура" одним із перших використав римський письменник Марк Катон у значенні "агрикультура" в одному із трактатів про землеробство. Ішлося про догляд за ділянкою землі. Згодом поняття "культура" "відривається від земного ґрунту" й метафорично співвідноситься з розумністю, сам термін походить від латинського corele - обробляти, почитати, звідки походить термін cultus - оброблення, догляд, шанування (в поняттях cultusdeorum і cultusagri).

У своєму уявленні про культуру римський філософ МаркТуллій Цицерон уже мав на увазі не землю, а духовність. Він вів мову про необхідність культури душі й духу (culturaапіті), і, на його думку, тільки завдяки культурі (обробленню) людина стає досконалішою істотою. культура охоплює не все життясуспільства, а тількипевнійогосторони. Водночасізявищамикультуриіснують і виявиантикультурні. Тому історіякультуримаєсвійоб'єкт, який не збігається з предметом історичної науки загалом.

"Філософський" підхід до культурипов'язаний з високимрівнемабстракції, коли культура розглядається не як синонімсуспільства, не як певначастинаабо сфера суспільногорозвитку, а як явище, щовирізняється з процесулишеаналітично. Культура трактується при цьому як "зміст" або "вираження" суспільства. Наприклад: "Культура є відноснопостійнийнематеріальнийзмістжиття, якийпередається у суспільстві за допомогоюпроцесусоціалізації" (Г.Беккер); "культура — цевираженнясуспільства у формілітератури, мистецтваабомислення"; "культура є символічневираження, щокоріниться у підсвідомому і привноситься у суспільнусвідомість, де вонозберігається і залишається в історії" (Д.Реджін).

Філософськетлумаченнякультури, як і два попередніпідходи, має і своївразливімісця, і певніпозитивнімоменти. Зокрема, важкоотриматиконкретнезнанняпрооб'єкт, щотрактується як певнасубстанція, розчинена в усіхсуспільнихвідносинах. Одночаснофілософськерозуміннякультуридаєзмогурозкритиїї як цілісний феномен, а не тільки як сумарністьсвітоглядних, релігійних, моральних, естетичнихцінностей. Інша справа, що становить основу цієїцілісності.

Більшістьдослідниківсхильнірозглядати культуру як наслідоксуспільнокорисноїдіяльностілюдини. Причомудіяльність, спрямована на "культивування", удосконаленнячогось, завждипередбачаєспільнізусилля. Тобто культура, в істинномурозумінніцього слова, ніколи не роз'єднує;навпаки, вона об'єднує людей.

Культура відіграєважливу роль у життісуспільства, виступаєзасобомакумуляції, зберігання й передачілюдськогодосвіду. Ця роль культуриреалізується через ряд функцій.

1) Освітньо-виховнафункція. Можнасказати, щосаме культура робитьлюдинулюдиною. Індивідстаєлюдиною, членом суспільства, особистістю в мірусоціалізації, тобтоосвоєннязнань, мови, символів, цінностей, норм, звичаїв, традиційсвого народу, своєїсоціальноїгрупи й усьоголюдства.

Рівенькультуриособистостівизначаєтьсяїїсоціалізованістюприлученням до культурноїспадщини, а такожступенемрозвиткуіндивідуальнихздібностей.

Культура особистостізазвичайасоціюється з розвиненимитворчимиздібностями, ерудицією, розуміннямтворівмистецтва, вільнимволодіннямрідною й іноземноюмовами, акуратністю, увічливістю, самовладанням.. високоюморальністютощо. Усе цедосягається в процесівиховання й навчання.

2) Інтегративна й дезінтегративнафункціїкультури. На ціфункціїособливуувагузвертав у своїхдослідженнях Е. Дюркгейм.

Згідно з Е. Дюркгеймом, освоєннякультуристворює в людей — членівтієїабоіншоїспільноти — почуттяспільності, приналежності до однієїнації, народу, релігії, групитощо. Таким чином, культура об’єднує людей, інтегруєїх, забезпечуєцілісністьгрупи.

Але об’єднуючи одних на основіякої-небудьсубкультури, вона протиставляєїхіншим, роз’єднуєбільшширокігрупи й спільності. Усерединіцихбільш широких груп і спільностейможутьвиникатикультурніконфлікти. Таким чином, культура може й нерідковиконуєдезінтегруючуфункцію.

3) Регулюючафункціякультури. У ходіпроцесусоціалізаціїцінності, ідеали, норми й зразкиповедінкистаютьчастиноюсамосвідомостіособистості. Вони формують і регулюютьїїповедінку. Можнасказати, що культура в ціломувизначаєті рамки, у якихможе й повинна діятилюдина.

Культура регулюєповедінкулюдинивсім’ї, у школі, на

роботі, у побутітощо і тому, що вона містить систему вимог і заборон. Порушенняцихвимог і заборонпускає в хідпевнісанкції, яківстановленісуспільством і підтримуються силою громадської думки и різних форм інституціонального примусу.

Вирізняють насамперед дві особливі форми культури:

1) матеріальну сукупність опредмечених результатів людської діяльності, що включає як фізичні об’єкти, створені у результаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, прикраси та ін.). Так і природні об’єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне символічне значення, виконують певні функції.

2) духовну, cукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об’єкти, створені розумом і почуттям людини (мова, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідомості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об’єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книгах, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.

40. Філософське поняття,зміст,Функції та форми культури

Первісне уявлення про культуру дали давні римляни, вони вбачали в ній узагальнення всіх форм людської активності. Культура - штучне, рукотворне буття, отримане людиною в результаті перетворення буття суспільного - "натури". Поняття "культура", таким чином, було спочатку аналогічне до поняття "господарство" і співвідносилося з культурою чогось: культура душі, культура розуму, культ богів і культ предків.

Поняття "культура" одним із перших використав римський письменник Марк Катон у значенні "агрикультура" в одному із трактатів про землеробство. Ішлося про догляд за ділянкою землі. Згодом поняття "культура" "відривається від земного ґрунту" й метафорично співвідноситься з розумністю, сам термін походить від латинського corele - обробляти, почитати, звідки походить термін cultus - оброблення, догляд, шанування (в поняттях cultus deorum і cultus agri).

У своєму уявленні про культуру римський філософ Марк Туллій Цицерон уже мав на увазі не землю, а духовність. Він вів мову про необхідність культури душі й духу (cultura апіті), і, на його думку, тільки завдяки культурі (обробленню) людина стає досконалішою істотою. культура охоплює не все життя суспільства, а тільки певні його сторони. Водночас із явищами культури існують і вияви антикультурні. Тому історія культури має свій об'єкт, який не збігається з предметом історичної науки загалом.

"Філософський" підхід до культури пов'язаний з високим рівнем абстракції, коли культура розглядається не як синонім суспільства, не як певна частина або сфера суспільного розвитку, а як явище, що вирізняється з процесу лише аналітично. Культура трактується при цьому як "зміст" або "вираження" суспільства. Наприклад: "Культура є відносно постійний нематеріальний зміст життя, який передається у суспільстві за допомогою процесу соціалізації" (Г.Беккер); "культура — це вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або мислення"; "культура є символічне вираження, що коріниться у підсвідомому і привноситься у суспільну свідомість, де воно зберігається і залишається в історії" (Д.Реджін).

Філософське тлумачення культури, як і два попередні підходи, має і свої вразливі місця, і певні позитивні моменти. Зокрема, важко отримати конкретне знання про об'єкт, що трактується як певна субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах. Одночасно філософське розуміння культури дає змогу розкрити її як цілісний феномен, а не тільки як сумарність світоглядних, релігійних, моральних, естетичних цінностей. Інша справа, що становить основу цієї цілісності.

Більшість дослідників схильні розглядати культуру як наслідок суспільно корисної діяльності людини. Причому діяльність, спрямована на "культивування", удосконалення чогось, завжди передбачає спільні зусилля. Тобто культура, в істинному розумінні цього слова, ніколи не роз'єднує; навпаки, вона об'єднує людей.

Культура відіграє важливу роль у житті суспільства, виступає засобом акумуляції, зберігання й передачі людського досвіду. Ця роль культури реалізується через ряд функцій.

1) Освітньо-виховна функція. Можна сказати, що саме культура робить людину людиною. Індивід стає людиною, членом суспільства, особистістю в міру соціалізації, тобто освоєння знань, мови, символів, цінностей, норм, звичаїв, традицій свого народу, своєї соціальної групи й усього людства.

Рівень культури особистості визначається її соціалізованістю прилученням до культурної спадщини, а також ступенем розвитку індивідуальних здібностей.

Культура особистості зазвичай асоціюється з розвиненими творчими здібностями, ерудицією, розумінням творів мистецтва, вільним володінням рідною й іноземною мовами, акуратністю, увічливістю, самовладанням.. високою моральністю тощо. Усе це досягається в процесі виховання й навчання.

2) Інтегративна й дезінтегративна функції культури. На ці функції особливу увагу звертав у своїх дослідженнях Е. Дюркгейм.

Згідно з Е. Дюркгеймом, освоєння культури створює в людей — членів тієї або іншої спільноти — почуття спільності, приналежності до однієї нації, народу, релігії, групи тощо. Таким чином, культура об’єднує людей, інтегрує їх, забезпечує цілісність групи.

Але об’єднуючи одних на основі якої-небудь субкультури, вона протиставляє їх іншим, роз’єднує більш широкі групи й спільності. Усередині цих більш широких груп і спільностей можуть виникати культурні конфлікти. Таким чином, культура може й нерідко виконує дезінтегруючу функцію.

3) Регулююча функція культури. У ході процесу соціалізації цінності, ідеали, норми й зразки поведінки стають частиною самосвідомості особистості. Вони формують і регулюють її поведінку. Можна сказати, що культура в цілому визначає ті рамки, у яких може й повинна діяти людина.

Культура регулює поведінку людини в сім’ї, у школі, на

роботі, у побуті тощо і тому, що вона містить систему вимог і заборон. Порушення цих вимог і заборон пускає в хід певні санкції, які встановлені суспільством і підтримуються силою громадської думки и різних форм інституціонального примусу.

Вирізняють насамперед дві особливі форми культури:

1) матеріальну сукупність опредмечених результатів людської діяльності, що включає як фізичні об’єкти, створені у результаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, прикраси та ін.). Так і природні об’єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне символічне значення, виконують певні функції.

2) духовну, cукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об’єкти, створені розумом і почуттям людини (мова, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідомості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об’єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книгах, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.

Дата добавления: 2015-05-22