Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Питання 2 страница. Великобританія, як і США, подолала наслідки економічної кризи




Великобританія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні панувало значне безробіття. Англійська промисловість залишалася на рівні 1929 p. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано, спостерігалися суперечливі тенденції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній — прогрес, значний приріст продукції. В 1938 p. у Великобританії виплавляли сталі у 2, 1 раза менше, ніж у Німеччині, і в 2, 8 раза менше, ніж в США. Виробництво англійської електроенергії становило 56 % рівня Німеччини і 20 % рівня США.

У Великобританії, щоб уникнути негативних наслідків економічної кризи, посилився процес концентрації виробництва. Великі монополії "Віккерс", "Імперський хімічний трест" поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а й на всіх континентах земної кулі.

Сільське господарство Великобританії у 30-х роках відставало від промисловості, ніяких ознак прогресу не спостерігалося. Воно перебувало у стані застою і лише на 35 % задовольняло потреби населення в сільськогосподарській продукції. За її імпорт держава розплачувалася золотом або дефіцитними товарами. Дрібні господарства розорялися, великі змінювали своє становище, застосовуючи найновішу агротехніку, хімічні добрива. Однак навіть такі високорозвинені ферми суттєво відставали від своїх американських конкурентів. Англійські хлібороби були не самостійними господарями, а лише орендарями. Вони платили лендлордам, власникам землі, ренту, яка становила 20 % валового врожаю. Вартість їх продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскільки були незалежними господарями на своїй землі.

Якщо внутрішня торгівля нормалізувалася, то зовнішня переживала певні труднощі. На світовому ринку Великобританія зіткнулася з грізними конкурентами — СЩА, Німеччиною та Японією.

Передбачаючи небезпеку виникнення другої світової війни, Великобританія наприкінці 30-х років налагодила випуск високоякісних бойових літаків, кораблів, артилерії, інших видів зброї та боєприпасів до неї.

Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ англійської, німецької, американської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало 40% робітників та службовців. Це були в основному висококваліфіковані фахівці найрізноманітніших професій (парфюмери, ювеліри, дегустатори тощо).

У Франції найсильнішим був процес концентрації фінансово-кредитних установ. До 1939 p. 6 найбільших банків контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість. До початку другої світової війни успішно діяли десятки франко-німецьких картелів. Під час першої світової війни та в роки економічної кризи зовнішні економічні зв'язки Франції із зарубіжними країнами були значно послаблені. Проте наприкінці 30-х років становище змінилося. Французький капітал експортували в Центральну і Південно-Східну Європу, значну частину направляли в колонії. З 4, 2 млрд франків іноземних інвестицій 500 млн надійшло у французькі колонії.

Частка Франції у випуску промислової продукції скорочувалася. До першої світової війни вона становила 7 %, у 1937 p. знизилась до 4%. Це пов'язано з повільним оновленням обладнання, технічною відсталістю економіки. Наприклад, заміна обладнання в США відбувалася кожні 5 — 7 років, у Німеччині — 3—4, Великобританії — 7—8, а у Франції — кожні 25 років.

Похитнулася національна валюта — франк. Його золотий вміст нестримно знижувався. Не останньою причиною такого становища була так звана втеча капіталів з країни. Лише в 1936—1938 pp. з Франції вивезли 100 млрд франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас Французького банку. Зразу ж знизився курс продажу акцій на біржах, здійснювалась емісія облігацій, інших цінних паперів, скоротилися вклади громадян у банки.

У 30-х роках сільське господарство також не модернізувалося. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 p. зріс на 10 %, однак цього було замало, щоб забезпечити країну харчовими продуктами. Франція почала ввозити їх з-за кордону.

Німеччина обрала свій шлях розвитку економіки в ЗО—40-х роках — мілітаристський. ЗО січня 1933 p. уряд Німеччини очолив А. Гітлер. Він та його оточення взяли курс на мілітаризацію країни. Такими заходами нацисти обіцяли вивести Німеччину з економічної кризи. У 1936 p. був узаконений чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, масового виробництва озброєння, нагромадження дефіцитних матеріалів. Робилося все можливе для того, щоб за чотири роки армія "була готова до дій". Американо-німецькі заводи з виготовлення синтетичного каучуку і бензину працювали на повну потужність. За кордоном Німеччина закуповувала стратегічну сировину і метали.

Лозунг "гармати замість масла" став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За так зване працевлаштування робітники і службовці мали працювати по 10—14 годин на день, переважно без відпусток. Вони оголошувалися "солдатами праці" на чолі з керівниками (фюрерами), що одержали диктаторські повноваження. За найменший прогул, брак, непослух працівників суворо карали, в тому. числі вивозили до концтаборів.

Врахувавши сумний досвід першої світової війни, коли Німеччина вже в 1916 p. голодувала, гітлерівці провели роботу в аграрному секторі. Земля законодавче була закріплена за поміщиками (юнкерами) та заможними селянами (гросбауерами). Найменший наділ дорівнював 7, 5 га, найбільший — 125 га. Будь-який перерозподіл землі був суворо заборонений. Ферми за спадковим правом передавалися, як правило, найстаршому синові. На господарство накладалися примусові натуральні повинності щодо поставок певної кількості сільськогосподарської продукції.

Нацистська держава не шкодувала щедрих асигнувань тим галузям, які випускали військову техніку, а також металургійній, гірничодобувній, кам'яновугільній. Ці галузі були основою гітлерівського воєнного арсеналу. Німеччина охоче приймала іноземну фінансову допомогу. Так, у 1940 p. її борги іноземним кредиторам становили 15 млрд марок. Відбулася повна картелізація промисловості, причому значна частка акцій належала главарям нацистської партії. Heкоронованим королем німецького фінансово-промислового комплексу став Герінг — перший заступник Гітлера.

Підготовлюючи пресловутий "дранг нах обтен", завоювання світу, Німеччина в 1939 p. стала ініціатором другої світової війни. Вже в 1938—1941 pp. вона окупувала майже всю Європу. Господарство континенту, переведене на військові рейки, зумовило тимчасову перевагу нацистів над СРСР і його союзниками. Проте в ході жорстоких боїв німецька армія була вщент розгромлена. Таким чином, фашистська військова економіка зазнала нищівного краху.

Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929—1933 pp. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 p. їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а згодом — і в інших частинах Китаю. Війна набула затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад 80 % державного бюджету, що покривався за рахунок емісії паперових грошей. Щоб випустити десятки тисяч літаків, танків, гармат, суден, інших видів зброї, потрібен був метал. Тільки за 1931—1938 pp. його виплавили більше у 10 разів. Зростали потужності інших галузей, що працювали на війну: хімічної — у 2 рази, електротехнічної — у 3, виробництва зброї — у 5 разів. Автомобілебудівна галузь забезпечувала армію вантажівками.

Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий день подовжено до 14—16 год, заробітну плату зведено до мінімуму. Налагоджене в 30-х роках виробництво високоякісних годинників, радіоприймачів, велосипедів, парасольок, швейних машин також працювало на війну. В обмін на ці конкурентоспроможні товари Японія імпортувала необхідну сировину, стратегічні матеріали, ліцензії.

З великим напруженням працював в умовах війни аграрний сектор. Основна маса землі належала самураям. Лише 30% її перебувало у власності безпосередніх виробників — селян, які мали низький рівень життя. За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте завдяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася, хоч і недостатньо, продуктами харчування.

У 30-х роках посилився вивіз. японського капіталу в країни Південно-Східної Азії насамперед у Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Британську Малазію. Його обсяг лише в 1939—1941 pp. збільшився вдвічі, досягнувши 4 млрд єн. Така торгово-фінансова експансія Японії суперечила інтересам США га Великобританії. Між цими країнами та Японією в 1941 p. спалахнула війна, яка закінчилася в 1945 p. повною поразкою японських мілітаристів.

Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, її піднесення чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії людства була друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жителів землі.

7) Лютнева революція 1917 р. До кінця 1916 р. в Росії назріло глибоку економічну, політичну і соціальну кризу, який у лютому 1917 р. вилився в революцію.

18 лютого розпочався страйк на Путіловському заводі; 25 лютого страйк став загальним, 26 лютого почалося збройне повстання; 27 лютого значна частина армії перейшла на сторону революції.

В цей же час революційні робітники обрали Петроградський Порада, яку очолили меншовик Н.С. Чхеїдзе (1864-1926) і есер А.Ф. Керенський (1881-1970). У Державній Думі було створено Тимчасовий комітет на чолі з М.В. Родзянко (1859-1924). Цей комітет з угодою з Виконкомом Петроградської Ради сформував Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Е. Львовим (1861-1925). До нього увійшли лідер партії кадетів П.М. Гучков (1862-1936) (військовий і морський міністр), есер А.Ф. Керенський (міністр юстиції) та ін Більшу частину міністерських постів зайняли представники партії кадетів. Імператор Микола II (1868-1918) під тиском революційних мас 2 (15) березня 1917 відрікся від престолу.

Характерною особливістю Лютневої революції було утворення двовладдя. З одного боку, діяло Тимчасове буржуазний уряд, а з іншого, - Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів (у липні 1917 р. Поради свою владу поступилися Тимчасовому уряду).

Лютнева революція, перемігши в Петрограді, швидко поширилася по країні.

На початку 1917 р. в Росії склалася революційна ситуація. Як член во­єнного блоку (Антанти), Росія вступила у Першу світову війну в 1914 р. За ці роки до 1917 р. матеріальні й продовольчі ресурси Росії було вичерпано. Наростанню загальної кризи у країні сприяли воєнні поразки, великі втрати в армії, розвал господарства, голод у промислових центрах, дез­організація урядового апарату, втручання у державні й військові справи царського фаворита напівграмотного сибірського селянина Григорія Распу-тіна. Серед причин революції слід також вказати:

 

- протиріччя між відсталим політичним самодержавним устроєм держави та прагненням економічно сильної буржуазії захопити владу;

- протиріччя між робітниками і підприємцями;

- нерозв'язаність аграрного питання;

- національно-визвольний рух неросійських народів імперії.
Усе це налаштувало проти царизму найширші верстви населення. У січні 1917 р. парламентська опозиція перейшла до активних дій. 10 лютого голова Думи М. Родзянко попередив царя, що в разі розпуску ним Думи в країні вибухне революція. Революційні події Росії розпочалися в лютому 1917 р. У подіях, що відбувалися в Петрограді, історики виділяють два періоди:

перший — з 23 по 28 лютого 1917 р. — наростання заворушень;

другийз 28 лютого по 3 березня 1917 р. — повалення само­ державства.

 

  • 8) Росія вийшла з Першої світової війни (Див. - Берестейський мир між Росією та Німеччиною)
  • Стався розвал Російської Імперії на окремі національні держави
  • На всій території колишньої Імперії почалася збройна боротьба за владу між різними угрупуваннями, відома як Громадянська війна. Війна продовжувалася декілька років і забрала мільйони життів. Росію покинули сотні тисяч людей, в основному освічених класів.
  • Після закінчення Громадянської війни на більшій частині колишньої Імперії утворився СРСР — перша у світі держава, уряд котрої проголосив її "радянською" та "соціалістичною".
  • Поширення робітничого руху у світі.

9) Причини громадянської війни:

- безкомпромісне політичне протиборство політичних партій,
груп, соціальних верств, намагання знищити противника;

- прагнення колишньої керуючої верхівки повернути багатства і владу;

- економічні помилки більшовиків (запровадження політики «воєнного комунізму»;

- політичні помилки більшовиків, які в січні 1918 р. розігнали Установчі збори та в березні 1918 р. уклали сепаративний мир з Німеччиною;

- ігнорування більшовиками козацьких традицій і звичаїв та насильницьке переселення бідноти з центру Росії на козацькі землі
сприяло незадоволенню російського козацтва і підштовхнуло до збройної боротьби;

- розв'язання проблем у суспільстві не шляхом пошуку компромі­сів, а шляхом фізичного знищення класового ворога. Це стало можливим під впливом російських традицій «пугачовщини» й «разінщини» та через відсутність демократичних традицій;

- відмова від сплати позичок царського і Тимчасового уряду, можливість виходу Росії з Першої світової війни, страх перед сві­
товою революцією, призвело до іноземного втручання.

В історичній науці є різні думки щодо дати початку громадянської війни, але усі сходяться на тому, що основні етапи охоплюють період 1918-1920 рр.

Перший період: літо 1918 р. - жовтень 1918 р. — початок громадян­ської війни. Розгортання військової інтервенції Антанти.

Другий період: листопад 1918 р. -квітень 1919 р. — посилення інтер­венції Антанти.

Третій період: 1919 р. — вирішальні перемоги над силами внутрішніх супротивників радянської влади та іноземних інтервентів.

Четвертий період: 1920 р. — радянсько-польська війна і розгром біло­гвардійських військ Врангеля.

Наслідки громадянської війни були надзвичайно трагічними в першу чергу для народу. Збитки, завдані війною, становили 50 млрд карбованців. Внаслідок економічної розрухи промислове виробництво впало у 1920 р. до 14% відносно рівня 1913 p., сільськогосподарське виробництво скоротилося майже вдвічі. Унаслідок застосування «білого» й «червоного» терору, від голо­ду та хвороб загинуло від 12 до 15 млн осіб.

Громадянська війна поділила країну на два ворожі табори, змінила зви­чний спосіб життя і долі мільйонів людей. Наслідком війни стала еміграція багатьох людей. Більше 2 млн осіб опинилися за кордоном, і це були не лише активні учасники білогвардійського руху, а й робітники та селяни, що мобілі­зувалися до білих армій, а потім були виведені за кордон. В еміграції опини­лося багато представників інтелігенції.

 

Слід зазначити, що громадянська війна у Примор'ї та Забайкаллі трива­ла аж до 22 листопада 1922 p., коли Далекосхідна республіка перестала існу­вати й увійшла до складу Росії.

У Середній Азії ще довгі роки тривала боротьба проти басмацьких фор­мувань. Останні осередки селянського протистояння в Україні були ліквідо­вані лише

10) Другу світову війну можна розділити на кілька етапів:
I. 1 вересня 1939 р.- 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії.
II. 19 листопада 1942 р. - 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської коаліції,війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати.
III. 9 травня 1945 р. - 2 вересня 1945 р. Завершення

В зошиті є!!!

11) Вели́ка Вітчизня́на війна́ — термін, яким радянська історіографія та низка істориків країн колишнього СРСР окреслюють радянсько-німецький збройний конфлікт 1941—1945 років у рамках Другої світової війни. Виник за зразком російської «Вітчизняної війни» з французами 1812 року. Приставка «Велика» додана для підкреслення значущості радянсько-німецького конфлікту для СРСР, масштабів та наслідків цього конфлікту для Європи. Конфлікт, представлений як Велика Вітчизняна, став наріжним націотворчим міфом СРСР, що служив основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу[1].

Вперше термін «вітчизняна війна» щодо радянсько-німецького збройного конфлікту з'явився в тексті виступу В'ячеслава Молотова по радіо 23 червня 1941 року:

Вторая мировая война
2195 дня (6 лет)

12) Причини Другої Світової війни

1.Прихід до влади фашистів у декількох країнах.

Зародження фашизму та його розповсюдження припало на час, коли світ переживав тяжкий кризис, який прискорив розвиток фашизму та другої світової війни.

У березні 1919 року створюється перша фашистська партія на чолі з Муссоліні. Вже у жовтні 1922 року вони організували похід на Рим. Не очікуючи кінця заходу, король Італії відрікається від престолу і передає владу Муссоліні. Італія стає одною з най агресивніших країн фашистського блоку. Її метою стає - перевтілення Італії на сучасну Римську імперію.

У березні 1919 року створюється Німецька робоча партія.

У 1920 році лідером партій стає Адольф Гітлер. В 1933 році він приходить до влади в крайні. В березні 1935 року Німеччина приступає до обов'язкової військової мобілізацій, створює авіацію. В липні того ж року між Англією та Німеччиною підписано договір, згідно котрому Німеччина отримала право збільшити свій флот в п'ять разів, а також приступити до створення підводного флоту.

Втручання у внутрішні справи Іспанії.

Італія та Німеччина активно постачали зброю франкістам. У жовтні 1936 р. СРСР заявив, що не буде дотримуватись угоди, надішле військових радників республіканцям, постачатиме їм зброю. На захист республіки до Іспанії приїхало близько 50 тис. осіб, які прагнули боротися проти фашизму. З них було утворено інтернаціональні бригади.

Зростання агресивності Японії. Загарбання Маньчжурії. Перше вогнище війни виникло на Далекому Сході. У 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у меморандумі імператору виклав програму територіальних завоювань на Далекому Сході та знищення могутності США у Тихому океані. Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії - важливу в стратегічному та економічному аспектах ггівнічно-східну частину Китаю.

Напад Італії на Ефіопію. Агресивні дії Японії, що не були засуджені великими державами, розв'язали руки для агресії Італії. Вона вважала себе обділеною після першої світової війни і не приховувала загарбницьких планів, до яких входили й наміри завоювання Ефіопії.

Вісь Берлін-Рим-Токіо. Спільні інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко привели їх до зближення. 25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилася вісь Берлін-Рим-Токіо.

2. Загострення протиріч між країнами капіталістичного світу (США, Англія, Франція) та СССР.

25 жовтня 1917 року поворотний пункт в історій Російської імперій. Через чотири роки на карті з'явилася нова країна - СССР, котра оголосила себе носієм нової соціалістичної культури. СССР став ворогом усього останнього капіталістичного світу.

В свою чергу капіталістичні країни відносились до СССР в тому ж дусі. Вони розцінювали тезис ВКП(б) о неминучості світової соціалістичної революцій, як програму вітчизняного експансіонізму і не робили відмінностей між тоталітарними режимами в Німеччині і СССР. Виходячи з своєї точки зору, западні країни проводили так звану політику умиротворення.

3. Світовий кризис.

Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня першої світової війни, у 30-х рр. лише незначна кількість держав прагнула до війни. Така ситуація робила реальною можливість усунути загрозу війни за умов спільних дій усього співтовариства.

Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед усіма країнами завдання скоординувати зусилля для її подолання США ввели високі митні податки, а Великобританія відмовилася від "золотого стандарту", вільного обміну фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і

спробувала встановити такий обмінний курс фунта, який сприяв би експортові англійських товарів. Такими діями США і Великобританія спровокували митні й валютні "війни", що дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу.

У 1933 р. в Лондоні було скликано світову економічну конференцію. На ній обговорювалися проблеми стабілізації валют і пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилася безрезультатно. Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. Відтак зросло економічне суперництво і зменшилася можливість чинити опір перед загрозою війни.

Наростання і початок другої світової війни

1. Зростання агресивності Японії. Загарбання Маньчжурії

Перше вогнище війни виникло на Далекому Сході. У 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у меморандумі імператору виклав програму територіальних завоювань на Далекому Сході та знищення могутності США у Тихому океані. Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії - важливу в стратегічному та економічному аспектах північно-східну частину Китаю. Напад на Маньчжурію стався після влаштованого японцями провокаційного вибуху на залізниці неподалік Мукдена.

Протягом кількох місяців було окуповано всю територію Маньчжурії, хоча чисельність японської армії становила 14 тис. вояків, тоді як китайської - 100 тис. Китай обмежився поданням скарги до Ліги Націй.

На загарбаній території Північно-Східного Китаю японці у 1932 р. створили маріонеткову державу Маньчжоу-го, призначивши її правителем останнього китайського імператора Пу І. Виправдовуючи агресію, Японія заявляла про загрозу проникнення СРСР у цей регіон і як приклад наводила китайсько радянський конфлікт 1929 р.

2.Напад Італії на Ефіопію

Агресивні дії Японії, що не були засуджені великими державами, розв'язали руки для агресії Італії. Вона вважала себе обділеною після першої світової війни і не приховувала загарбницьких планів, до яких входили й наміри завоювання Ефіопії.

3-го жовтня 1935 р. 500-тисячна італійська армія, озброєна авіацією і танками, вдерлася на територію Ефіопії. Ефіопська армія чинила впертий опір. Але сили були нерівними. Рада Ліги Націй Імператор Ефіопи Хайле Селассіє оголосила Італію агресором і зобов'язала всіх членів Ліги застосувати до неї економічні санкції. Ці заходи виявилися малоефективними. США і Великобританія оголосили нейтралітет і відмовилися постачати Ефіопії сучасну військову техніку. Так жертву та агресора поставили на один щабель.

У травні 1936 р. Італія оголосила про завоювання всієї Ефіопії. Її було об'єднано з Еритреєю та Італійським Сомалі в Італійську Східну Африку. Ефіопський народ розгорнув партизанську боротьбу проти агресорів, яка завершилася визволенням країни з допомогою англійців у 1941 р.

3.Вісь Берлін-Рим-Токіо

Спільні інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко привели їх до зближення. 25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилася вісь Берлін-Рим-Токіо. Хоча ця угода і не містила військових статей, але зафіксувала збіг позицій цих трьох держав. Сторони зобов'язувались інформувати одна одну про діяльність Комінтерну і вести проти нього спільну боротьбу. На додаток до договору дали обіцянку на випадок війни однієї зі сторін проти СРСР не робити нічого, що могло б полегшити становище СРСР.

Цей блок агресорів не був монолітним. Німеччина та Італія суперничали в Австрії та претендували на гегемонію на Балканах, перш ніж домовилися про розмежування сфер впливу в цьому регіоні. Тоді ж Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. Після цього Німеччина та Італія активно координували свою політику і спільно провели ряд міжнародних акцій. У 1936 р. вони підтримали фашистський заколот в Іспанії, домовилися про розподіл сфер впливу на Балканах і в Дунайському басейні, а 1939 р. підписали договір про військовий союз -"Сталевий пакт". Складніше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Вони знаходились далеко одна від одної та прагнули зберегти свободу дій у власній сфері інтересів. Японія захопила німецькі колонії в Тихому океані та Китаї, причому не збиралася їх повертати. Під час японської агресії 1937 р. проти Китаю Німеччина та Італія продавали зброю китайському урядові.

4.Політика "умиротворення" агресорів

У 30-х рр. мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, попри її вади, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним кризам. Він передбачав колективні дії проти агресора через Лігу Націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював. Чому? Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти агресора знизилася через загострення взаємного суперництва у пошуках способів подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним. Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, у тому числі й силових, методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі й готовності до певних втрат. Одначе сама лише думка про це для людей, які щойно пережили війну, уважалася лиховісною. Громадськість в Англії та Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавалися занадто далекими, щоби вбачати в них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності й неподільності світу не було притаманним тодішній суспільній свідомості. Такі настрої знайшли відображення в політиці "умиротворення", яка вела країни до пасивності й зайвої обережності.

Прихід Гітлера до влади не відразу було сприйнято як поворот у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагнув відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спершу оцінювались як данина націоналістичній риториці та не сприймалися серйозно. Лідери Англії та Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, що активно впроваджувався у 20-х рр. та був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Це пояснює відсутність реакції Англії та Франції на дії Німеччини, хоча вони Мали відкрито зухвалий характер і порушували один із принципів міжнародного права: договорів слід дотримуватись. Нацизм у Німеччині ще не встиг показати свій хижацький писок. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись. Особливо слід сказати про позицію США. Тамтешня криза прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруження у світі породило у США прагнення відгородитися від усього в їхній "американській фортеці". Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, зі значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.

Найбільш активним прихильником політики "умиротворення" був прем'єр-міністр Великобританії у 1937-1940 рр. Н.Чемберлен. На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в нехтуванні міжнародною кризою. Він уважав, буцімто перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій, а тому місцевий конфлікт переріс у світову війну. Аби відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок. На ділі Гітлер висував нові й чимраз нахабніші претензії. Вони ставали об'єктами обговорення, і все закінчувалося задоволенням територіальних домагань Німеччини.

5.Аншлюс Австрії

Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У лютому 1938р. канцлер Австрії Шушніг підписав із Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували Австрію. Тріумфальний проїзд А.Гітлера вулицями Відня

Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз'єднання Австрії з Німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга Націй ніяк на це не прореагували. Тільки СРСР висловив протест проти таких дій.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 512; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.009 сек.