Робітничий та селянський рух в Україні у період першої російської революції

Основні передумови революції: загальнонаціональна криза, яка загострилась на початку XX ст. у зв'язку з економічною кризою та поразками Росії під час війни з Японією; зволікання влади з остаточним вирішенням аграрного питання; жахливі умови праці більшості робітників, посилення експлуатації робітничого класу; об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до політичної діяльності й розв'язання важливих державних проблем; національне гноблення неросійських народів імперії; відсутність демократичних свобод.

Початок революції. Початок революції поклали події 9 січня 1905 р. у Петербурзі («кривава неділя»). Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, у якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено.

Розгортання робітничого руху. Криваві події у столиці викликали хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Основними вимогами робітників були: установлення 8-годиного робочого дня; установлення мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій; встановлення робітничого контролю за виробництвом; запровадження системи соціального захисту. У ході боротьби із самодержавством, спочатку в Катеринославі, а потім в Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому виникли ради робітничих депутатів, що взяли на себе керівництво боротьбою трудящих як за економічні, так і за політичні права.

Селянський рух. Одночасно з робітничими страйками розгортався і селянський рух: селяни палили поміщицькі маєтки, господарські будівлі, забирали худобу, ділили між собою панські й державні землі. Основними вимогами селян були: ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування викупних платежів 1861 p., перерозподіл землі. Однією з форм селянського руху стало також складання на сільських зборах петицій, у яких крім основних вимог селян, містилися вимоги про звільнення політичних в'язнів, скликання представницьких загальнодержавних зборів, які б вирішили подальшу долю країни. Селянські заворушення у 1905 р. охопили більше половини всіх повітів України.

Вимоги студентів та інтелігенції. Широкого розмаху набув і студентський pyx - студенти вимагали автономії університетів, брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях. Представники інтелігенції підтримували більшість прагнень інших соціальних верств, вони відстоювали загально-демократичні перетворення. Активізували свою діяльність опозиційні політичні сили - від об'єднань земських діячів до соціал-демократів і соціалістів-революціонерів.

Повстання на броненосці «Потьомкін». Революційні настрої, які охопили армію і флот, посилились внаслідок невдач у війні з Японією та укладання Портсмутського мирного договору 1905 p., що призвело до втрати Ляодунського півострова та Південного Сахаліну.

14 червня 1905 р. в одеському порту вибухнуло повстання на броненосці «Потьомкін». Серед керівників повстання були українці Г. Вакуленчук та О. Матюшенко, а серед офіцерів, які приєднались до повстання, - член РУП О. Коваленко. Армія і флот перестали бути надійною опорою самодержавства. Проти повсталих влада спрямувала всю Чорноморську ескадру. Але ескадра відмовилася відкрити вогонь по революційному броненосцю. Побоюючись повстання на інших суднах, командування ескадри поспішило відвести її до Севастополя. 25 червня 1905 р. потьомкінці здали броненосець румунській владі в порту Констанца, а самі стали політичними емігрантами.

Жовтневий політичний страйк. Напруження в імперії з початком осені 1905 р. продовжувало наростати. Народний рух швидко політизувався й радикалізувався. У середині жовтня країна була охоплена загальним політичним страйком, у якому взяло участь близько 2 млн робітників, із них 120 тис. - в Україні. Під час страйку знову виникли ради робітничих депутатів, керівництво якими намагались здійснювати революційні партії - соціал-демократи, есери, анархісти. Учасники загального жовтневого страйку висували, насамперед, політичні вимоги.

Восени 1905 р. селянський рух охопив понад третини повітів європейської частини імперії. В Україні у жовтні-грудні 1905 р. селянські виступи відбулися в 64 повітах (із 94), було зареєстровано близько 300 випадків розгрому поміщицьких маєтків, із них на Лівобережжі - понад 150, на Півдні-понад 100.

У жовтні-листопаді 1905 p. відбулись нові заворушення у військових частинах, що розміщувались у Кронштадті, Севастополі, Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Білій Церкві.

Маніфест 17 жовтня 1905р. та його наслідки. У цих умовах царський уряд змушений був піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. російський імператор Микола ІІ видав маніфест, у якому проголошувалось надання Державній думі законодавчих прав (проект скликання дорадчої Думи, так званої «Булигінської», не був реалізований); розширення виборчих прав громадян; демократичні свободи - свобода совісті, друку, зібранб та об'єднань. Дозволялося створення політичних партій, що призвело до формування багатопартійної системи в Російській імперії.

У своєму ставленні до маніфесту російське суспільство не було єдиним. Отримавши гарантії конституційного правління і готуючись до виборів до Думи, ліберальна опозиція проголосила створення політичних партій - конституційних демократів (кадетів) і «Союз 17 Октября» (октябристів) та намагалась перевести революційний рух на мирний конституційний шлях. Цього часу активізувались і крайні праві, шовіністичні організації, насамперед «Союз русского народа», які організували ряд єврейських погромів, проводили промонархічні й антисоціалістичні демонстрації.

Збройні повстання. Деякі політичні сили, зокрема більшовицька партія, відмовляючись брати участь у виборах, пропагували радикальні методи боротьби з урядом, закликали до збройних виступів (такі відбулись у грудні 1905 p. у Москві, Нижньому Новгороді, Красноярську, інших містах). Поряд з російськими містами масштабні збройні виступи відбулися в Харкові, Катеринославі, Олександрівську. У Горлівці бойові дії між озброєними робітниками й урядовими військами завершились численними жертвами з обох боків (загинуло близько 300 робітників).

На придушення селянських заворушень уряд кинув регулярні військові частини і численні підрозділи поліції. Один із найбільших селянських виступів відбувся в грудні 1905 р. у селі Великі Сорочинці на Полтавщині. У сутичці з каральним загоном там загинуло 63 селянина.

Спад революції (січень 1906-червень 1907рр.). Із січня 1906 р. починається спад революційної боротьби. Посилилися репресії (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо); помітно зменшилися масштаби та інтенсивність робітничих страйків і селянських виступів; більшість політичних партій перейшли до підпільної діяльності. Серед представників лівих сил поширилися терористичні форми боротьби: у 1906-1907 pp. у Російській імперії було вбито та поранено 97 посадових осіб. Опозиція здійснювала спроби продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи.

Розвиток українського національно-визвольного руху в умовах революції. Маніфест 17 жовтня 1905 р. сприятливо позначився на розвитку українського національно-визвольного руху. Ще в березні 1905 р. Російська академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, і рекомендувалось відмінити антиукраїнські акти 1863 і 1876 pp. (Валуєвський циркуляр 1863 p. і Емський указ 1876 р.).

3 кінця 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання. У 1906 p. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських газет і журналів. Деякі з них, як, наприклад, газета «Громадська думка» (пізніше - «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити і в наступні роки. Проявом національного руху стало виникнення культурно-освітніх організацій «Просвіта» в Катеринославі, Києві, Одесі, Чернігові, Ніжині, Миколаєві, Полтаві. У їхній роботі активну участь брали відомі діячі культури - Л. Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний, М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький. Товариства «Просвіта» організовували бібліотеки і читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, ставили вистави і концерти тощо.

Активізувалась діяльність українських політичних партій. У січні 1905 p., відколовшись від Революційної української партії, до складу Російської соціал-демократичної робітничої партії на основі окремого статусу, як національна організація, увійшла Українська соціал-демократична спілка. Після виходу з РУП «Спілки» у грудні 1905 р. була утворена Українська соціал-демократична робітнича партія, яка проголосила себе єдиною правочинною політичною організацією українського пролетаріату. Наприкінці

1905 р. виникла Українська радикально-демократична партія. Усі українські політичні організації в національному питанні домагались національно-територіальної автономії України у складі Російської держави.

Вибори до I Державної думи. У грудні 1905 р. був опублікований виборчий закон, на основі якого наприкінці лютого - на початку березня 1906 р. відбулися вибори до I Державної думи, що проходили в умовах урядових репресій. Ліві партії бойкотували вибори. Найбільше місць (34% від загального числа членів Думи) здобула партія кадетів. Впливовою була група селянських депутатів, які об'єднались у фракцію трудовиків. Діяльність Думи тривала лише 72 дні - з 27 квітня до 9 липня 1906 р.

У 1 Думу від України було обрано 102 депутати. Частина з них об'єдналась в Українську парламентську фракцію, яка налічувала 44 члени, її головою обрано адвоката з Чернігова I. Шрага; серед членів були В. Шемет і П. Чижевський - від Полтавщини, М. Біляшевський і Ф. Штейнгель - від Києва, А. В'язлов - від Волині. Українська фракція I Державної думи звернула особливу увагу на аграрне й національне питання. Зокрема вона виробила проект засад автономії, який через розпуск Думи не було винесено на обговорення.

Вибори до II Державної думи. II Державна дума, вибори до складу якої відбувались у січні-лютому 1907 р., виявилась ще більше лівою й опозиційною, ніж перша. 20 лютого 1907 р. нова Дума розпочала свою роботу. Як і раніше, у центрі уваги постало аграрне питання, навколо якого і розгорнулася гостра боротьба. Уряд не бажав робити жодної поступки в аграрному питанні і припинив його обговорення. У ІІ Думі 47 депутатів від України об'єднались в Українську громаду. У відозві українських делегатів підкреслювалось, що метою їхньої діяльності є «реорганізація правління в дусі національної територіальної автономії всіх частин Російської імперії...». Українська фракція готувала ряд законопроектів у земельних, робітничих та освітніх справах.

Розпуск II Державної думи. Поразка російської революції. 3 червня 1907 р. було опубліковано царський маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період - період реакції, а й підвів риску під революційними змаганнями 1905-1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.

Вплив революції на історичну долю України. Але в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масам й ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу - думської трибуни.

7. Український національно – визвольний рух у 1905 – 1907 роках

З кінця 1905 р. національний рух стрімко прогресував. Скориставшись вимушеними поступками російського уряду, українські політичні партії, громадські об'єднання розгорнули бурхливу діяльність, охопили своєю роботою широкі маси українців.

Національні вимоги українців та поступки царизму українству.

Революцію 1905 - 1907 pp. розпочали росіяни, а пригноблені народи підтримували її не в останню чергу тому, що сподівалися змінити на краще і своє національне життя.

Вимоги українців формулювалися, по-перше, в програмних і агітаційно-пропагандистських документах українських партій. Партії обґрунтували головну, фундаментальну вимогу: відновлення української держави у формі автономії. Лише одна з партій - Українська народна - прагнула до повної незалежності. Але і вона не відкидала автономію як крок на шляху до повної незалежності. Вирішення усіх інших питань як соціально-економічних, так і мовно-культурних, вони ставили в залежність від розв'язання головного - відродження власної державності.

По-друге, національні вимоги українців формулювалися в інституціях, наказах, листах, виступах, газетних публікаціях та ін. документах різних організацій, зборів і окремих осіб. Ці вимоги передбачали ліквідацію поміщицького землеволодіння, демокритичні свободи, негайне скасування усіх попередніх заборон і мовно-культурних обмежень, усунення перепон на шляху розвитку національної культури.

Проти обмеження і утисків національної культури особливо активно боролась українська інтелігенція. За введення рідної мови в навчання твердо висловлювалося вчительство України. З полтавської групи Всеросійського союзу вчителів одностайно ухвалив: «Для українського населення на території України школа повинна бути українською, тобто викладання провадитися українською мовою». Ще наприкінці 1904 р. українці одержали підтримку з боку авторитетних російських академіків-мовознавців - Федора Корша і Олексія Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що ця мова є цілком самостійною, а не місцевою говіркою російської мови.

Під тиском національно-визвольного руху пригноблених народів імперії, в умовах ослаблення самодержавного ладу царизм вимушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно-освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

Після зняття урядових заборон почався швидкий, - історики навіть називають його вибухоподібним, - розвиток українського життя.

Поява масових українських періодичних видань.

Великим досягненням українства була поява в Наддніпрянщині української преси. Перша українська газета «Хлібороб» почала виходити у листопаді 1905 р. Видавала її українська громада Лубен. І оставлений у Київ тираж продавався на вулицях і викликав справжню сенсацію. Газету швидко розкупили. Офіційне розпорядження про скасування обмежень проти української мови, введених Емським указом, з'явилося лише у травні 1906 р. Та на той час воно вже було непотрібним. Окрилена успіхом першої газети українська інтелігенція вже не зважала на російську адміністрацію. У грудні 1905р. у Києві почала виходити перша щоденна українська газета -«Громадська думка». Її видавцем став відомий український діяч Євген Чикаленко. Фінансував видання газети і Василь Симиренко з відомого роду підприємців-патріотів. За рік після Жовтневого маніфесту діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань - від наукових і політичних до гумористичних і дитячих.

Прагнучи не допустити поширення українських видань, російська адміністрація в Україні вдалася до переслідувань її передплатників. Учителям заборонялося передплачувати газету «Рада» й інспектори заявляли: «Або «Рада», або посада». Коли хтось уперто продовжував передплачувати часопис, то його звільняли з роботи. Одним із перших адміністративних розпоряджень була заборона пропускати на село часопис «Хлібороб», коли він якимось чудом таки діставався туди, то його стражники відбирали у читачів.

«Просвіти».

За галицьким прикладом в українських містах і містечках розгорнула діяльність мережа товариств «Просвіта». Перша «Просвіта» була відкрита в Одесі 30 жовтня 1905 р. Вона мала власні бібліотеку й історичний музей, створила окремий фонд для виданя книжок.

Близько чотирьох сотень членів налічувало товариство «Просвіта» в Катеринославі. Там робота проводилася в чотирьох секціях: драматичній, вокально-музичній, літературній та бібліотечній. Згодом відкрили й читальню. «Просвіта» у Кам'янці-По-дільському домоглася права ввести українську мову в початкових школах. Того ж самого року з'явилося товариство «Просвіта» і в Києві, де його започаткували видатні діячі української культури Борис Грінченко, Микола Лисенко, і Григорій Коваленко та ін. Історик Микола Аркас (1852-1909) організував «Просвіту» у Миколаєві. Організувати «Просвіти» було нелегко, бо кожне товариство повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна організація чи філія. У зв'язку з цим доля кожної організації повністю залежала від місцевого губернатора. І все ж попри всі перешкоди на середину 1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Там, де вдавалося, діячі «Просвіти» налагоджували контакти з українським селом. Катеринославська і Полтавська губернії у результі вкрилися мережею сільських хат-читалень. «Просвіта» не лише поширювала українську літературу, а й ідеї та знання, які могли витягти село з відсталості. Цьому сприяла праця просвітян в сільських кооперативах. Кооперативи покликані були допомогти добути елементарні знання з агротехніки, взагалі навчити використанню хоча б в якійсь мірі досягнень науки в практиці їх роботи. Просвітяни, займаючись щоденними господарськими справами та поширюючи україномовну літературу (і не тільки господарського змісту), «українізували» кооперативи.

Початок процесу українізації шкільної та вищої освіти.

Однією з найважливіших вимог українства у роки революції було введення навчання дітей рідною їм мовою. Але добитися прийняття відповідного закону не вдалося. Окрім поодиноких випадків, коли вчителі з дозволу властей чи на свій страх і ризик запроваджували українську мову у навчальний процес, нічого не змінювалося. Система освіти, від початкової школи до вищої, залишалася зросійщеною. Навіть у селі, де дитина до приходу в школу жодного слова не чула російською мовою, навчання проводилося саме нею. Тому діти з такої школи виносили мало. Цим пояснюється невисокий ступінь знань дітей в Україні.

Вперта боротьба йшла за впровадження української мови у навчальний процес у вузах України. Українська студентська молодь Києва започаткувала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах. Це не принесло успіху в самому Києві, де жорсткий опір чинила університетська адміністрація. Але україномовні відділення були відкриті в Одесі і Харкові. В Одеському університеті історію України викладав Олександр Грушевський (1877-1942), брат Михайла, в Харківському українську літературу - Микола Сумцов (1854-1923).

Діяльність українських громад у І та II Державних думах Росії.

Вибори до першої Державної думи українські соціал-демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першу Думу, яка почала працюви у травні 1906 p., від України ввійшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів-українців створили свою власну парламентську громаду. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три найбільш гострі для українського селянства проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский веснтник», що мав служити трибуною для всієї Росії й тому друкувався російською мовою. Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворення Російської імперії у федеративну державу. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову почало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.

Дата добавления: 2015-05-22