Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Просвіти» в роки Першої російської революції. 32 страница




 

Якщо репресії кінця 1920-х — першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКЩб) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі "Сухановка" існувало не менше 52 видів катування.

 

Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.

 

Нерідко масові страти в'язнів приурочувалися до певних більшовицьких дат. Так, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. на виконання постанови політбюро ВКП(б) напередодні 20-річчя Жовтневого перевороту капітан НКВС М. Матвєєв в урочищі Сандармох на півдні Карелії власноруч виконав смертні вироки 1111 в'язням Соловецького табору особливого призначення. Серед них були бл. 300 вихідців із України: історик М. Яворський, поет-неокласик М. Зеров, режисер Л. Курбас, драматург М. Куліш, міністр освіти УНР А. Крушельницькій з двома синами, письменники М. Ірчан, О.Слісаренко, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Епік, В. Підмогильний.

 

Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в У PCP від репресій у 1927— 1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.

 

Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов'язаних родинними узами з репресованими, — т.зв. "членів сімей ворогів народу", сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. ВІН залишився в пам'яті людства під назвою Великого Терору.

89. Терор проти військових кадрів.

Великий терор — найменування періоду в історії СРСР (1937 — 1938 роки), коли сталінські репресії були різко посилені й доведені до максимуму своєї інтенсивності. Інша поширена назва цього історичного періоду, «Єжо́вщина», пов'язана з тим, що керівником народного комісаріату внутрішніх справ у той час був Микола Іванович Єжов.

«Великий терор» отримав назву за книжкою Роберта Конквеста The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties (1968) «Великий терор: сталінські чистки 30-х років». За кордоном розповсюджений термін «Велика чистка» (англ. «The Great Purge»).

Масовий терор періоду здійснювався тодішньою владою країни на всій території СРСР, а також в Монголії і Туві, на підставі «спущених на місця» Миколою Єжовим цифр «планових завдань» з виявлення й покарання т. зв. «ворогів народу».[2]

У ході кампанії до арештованих якнайширше застосовувалися катування, вироки до розстрілу, що не підлягали оскарженню виносилися найчастіше без усякого суду й негайно приводилися у виконання.

Родичі репресованих самі піддавалися репресіям за один тільки факт свого споріднення з ними; діти, що залишилися без батьків, репресованих містилися в спеціальні «дитячі будинки для дітей ворогів народу».

Організатори Великого терору інсценували ряд показових процесів, найвідомішими з яких є Московські процеси проти представників еліт в політиці, армії, економіці, державному апараті, науці та культурі. Секретні «масові операції» з середини 1937 р., від яких постраждали так звані куркулі, «соціально шкідливі» та «соціально небезпечні елементи» та етнічні меншини, спричинили більшу частину жертв терору. Через три роки після смерті Сталіна, тогочасний Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов в секретній промові на XX з'їзді Партії 1956 р. торкнувся теми «політичних чисток» проти членів партії. Масові операції все одно лишались державною таємницею. Лише після краху Радянського Союзу та відкриття доступу до секретних архівів стало можливо охопити розмах та глибину Великого терору.

В дослідженнях Великого терору тривалий час зберігались суперечності, в першу чергу через кількість жертв та його причини. Тут зіштовхнулись погляди прибічників теорії тоталітаризму та дослідниками, які бачили причину Терору в протиріччях радянського суспільства, в політичному конфлікті між центром та периферією.

Репресії в армії

Докладніше: Справа Тухачевського

У червні 1937 також відбувся суд над групою вищих офіцерів РККА, включаючи Михайла Тухачевського. Обвинувачуваним ставилося планування військового перевороту 15 травня 1937.

До складу Спеціальної судової присутності, що приговорили обвинувачуваних до страти, входило 8 чоловік; з них п'ятеро (Блюхер, Бєлов, Дыбенко, Алкснис, Каширін) самі розстріляні протягом року.

Поширено версію, що репресії проти військових були викликані свідомою дезінформацією німецької розвідки про нібито існуючі зв'язки. Метою цієї дезінформації було ослаблення Червоної Армії перед війною.

Чистка всередині НКВС

Під час першого московського процесу наркомом внутрішніх справ і головою генерального управління держбезпеки був Генріх Ягода. Він брав активну участь у розслідуванні вбивства кірова, що лягло в основу судового процесу.

Процес відбувся в серпні 1936, і вже у вересні Ягода був переміщений на пост наркома зв'язку, 4 квітня 1937 арештований. У лютому 1938 став на Третьому московському процесі, де був обвинувачений у співробітництві з іноземними розвідками, і вбивстві Максима Горького.

6 вересня 1936 наркомом внутрішніх справ замість Ягоди призначений Єжов, під керівництвом якого були проведені Другий і Третій Московські процеси, і «Справа військових». Саме чищення 1937 — 1938 років асоціюється, у першу чергу, з ім'ям Єжова («Єжовщина»). У цей період вичищені були в тому числі й 2500 співробітників НКВС.

Зі співробітників держбезпеки з 1 жовтня 1936 г. по 15 серпня 1938 г. було арештовано 2273 чоловік, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 чоловік[7]. Частина з них була потім звільнена й відновлена в органах.

90. Репресії проти партійних та радянськів у 1937 – 1938 роках.

Чистка партії

З 1933 р. до 31 грудня 1934 р. проводилося «генеральна чистка» ВКП (б), продовжена до травня 1935 р. та торкнулась 18,3 % з 1916,5 тисячі членів. Після її завершення почалася «перевірка партійних документів» до грудня 1935 р., що додала ще 10-20 тисяч. А 14 січня 1936 р. оголошено про «заміну партійних документів», що була здійснена до вересня 1936 р. з виключенням 18 % членів, згідно з Єжовим.

Виключені члени партії попадали під репресії в першу чергу. Основна маса більшовиків, що грали провідну роль в 1917 році, або пізніше, у Радянському уряді, була страчена. Єдиним членом первісного складу Політбюро 1917 року, що вцілів після чищення, був сам Сталін. З інших п'яти четверо минулого розстріляні, один, Лев Троцький, виключений з партії, вигнаний із країни, і ліквідований в 1940. Із семи членів Політбюро, обраних між революцією 1917 і смертю Леніна 1924, четверо розстріляні, один (Томський) покінчив життя самогубством, двоє (В.Молотов і Калінін) залишилися живі.

З 1966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б) («З'їзд переможців»), що відбувся в 1934 році (останній з'їзд перед чистками), 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні.

Багато членів партії, що займали досить видне положення, були засуджені (в основному до розстрілу) Військовою колегією Верховного суду СРСР, що виносила вироки після розгляду кожної справи в закритому засіданні протягом 10-20 хвилин без участі обвинувачення й захисту на підставі списків, затверджених особисто Сталіним і його найближчими наближеними. Прецедент розгляду справ подібним чином був створений 4 жовтня 1936 року, коли Політбюро санкціонувало осуд 585 чоловік відповідно до списку, поданому Єжовим і Вишинським.[6]

Московські процеси

У період 1936 — 1938 відбулися три великих відкритих процеси над колишніми вищими функціонерами компартії, які були в 20-і роки пов'язані з троцкісткською або правою опозицією. За кордоном їх назвали «Московськими процесами» (англ. «Moscow Trials»).

Обвинувачуваним, котрих судила Військова колегія Верховного суду СРСР, ставилося в провину співробітництво із західними розвідками з метою вбивства Сталіна й інших радянських лідерів, розпуску СРСР і відновлення капіталізму, а також організація шкідництва в різних галузях економіки з тією же метою.

Перший Московський процес над 16 членами так званого «Троцкістсько-Зинов'євського Терористичного Центра» відбувся в серпні 1936. Основними обвинувачуваними були Зинов'єв і Каменев. Крім інших обвинувачень, їм інкримінувалося вбивство Кірова, і змова з метою вбивства Сталіна.

Другий процес (справа «Паралельного антирадяняського Троцкістського центру») в січні 1937 пройшов над 17 менш великими функціонерами, такими, як Карл Радек, Юрій П'ятаков і Григорій Сокольников. 13 чоловік розстріляні, інші відправлені в табори, де незабаром загинули.

Третій процес у березні 1938 відбувся над 21 членами так званого «Право-Троцкістського блоку». Головним обвинувачуваним був Микола Бухарін, що був глава Комінтерну, також колишній голова Раднаркому Олексій Риків, Христіан Раковський, Микола Крестинський і Ягода — організатор першого московського процесу. Всі обвинувачувані, крім трьох, страчені.

Ряд західних оглядачів у той час вважали, що провина засуджених, безумовно, доведена. Всі вони дали вдячні показання, суд був відкритим, були відсутні явні свідчення катувань або накачування наркотиками.

ізніше стала домінуюча точка зору, що обвинувачувані піддавалися психологічному тиску, і вдячні показання були вирвані силоміць.

У травні 1937 прихильники Троцького заснували в США комісію Д'юї. На московських процесах Георгій П'ятаков дав показання, що в грудні 1935 він літав в Осло для «одержання терористичних інструкцій» від Троцького. Комісія стверджувала, що, за показниками персоналу аеродрому, у цей день ніякі іноземні літаки на ньому не приземлялися. Інший обвинувачуваний, Іван Смирнов, зізнався в тім, що взяв участь в убивстві Сергія Кірова в грудні 1934, хоча в цей час уже рік перебував у в'язниці.

Комісія Д'юї склала 422-сторінкову книгу «Не винні», що затверджувала, що засуджені були не винні, а Троцький не вступав ні в які угоди з іноземними державами, ніколи не рекомендував, не планував і не намагався відновити капіталізм у СРСР.

91. Анексія західноукраїнських земель Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

1. Українські землі у складі Польщі.

1.1. Антиукраїнська політика польського уряду. Після завершення Першої світової війни й української національно-демократичної революції 1917-1920 pp. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Відповідно до Варшавського (1920 р.) і Ризького (1921 р.) договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) - їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього населення цієї країни).

Незважаючи на обіцянки Польської держави країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, положення українського населення було тяжким. Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. Були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР. У 1924 р. уряд Польщі ініціював закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали вступати до нього. Забороненими стали слова «українець», «український»; замість них реанімувався термін «русин», «русинський». Польська влада проводила політику колонізації - переселення поляків до Східної Галичини та Волині.

Терор охопив всю територію Східної Галичини. Десятки тисяч українців зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Восени 1930 р. польський уряд провів політику «пацифікації» - масових репресій проти українців, здійснених за допомогою військових та поліції. У червні 1934 р. в Березі-Картузький (тепер м. Береза в Білорусі) був створений спеціальний концентраційний табір для репресованих українців.

Тяжкими були і соціально-економічні умови життя українського населення. Населені українцями землі (близько 25% території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Українські селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і змушені були купувати дорогі готові товари. Під час економічної кризи 1929-1933 pp. значна кількість українських підприємств і господарств зазнали чималих збитків або розоришся. Польський уряд активно підтримував тільки польських підприємців і землевласників.

1.2. Активація політичної боротьби українського населення Польщі. Міжвоєнний період характеризувався гострою політичною боротьбою, у якій брали участь різні верстви українського населення. У Східній Галичині й Західній Волині найбільший вплив мало Українське. національно-демократичне об'єднання (УНДО). Його лідером був Д. Левицький. УНДО було об'єднанням центристської напряму, яке орієнтувалося на здобуття Україною незалежності легальним шляхом, на демократичний розвиток Української держави. УНДО підтримували інтелігенція, діячі кооперативного руху, духовенство. 3 другої половини 30-хpp. УНДО дійшло згоди з правлячими колами Польщі, відмовившись від боротьби за незалежність України і визнавши пріоритет інтересів Польської держави.

Другою за впливом у Східній Галичині була Радикальна партія, яка нараховувала близько 20 тис. членів. її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Вирішення найважливіших соціально-економічних проблем ця партія пов'язувала зі здобуттям незалежності.

Частина західноукраїнського суспільства виступала за возз'єднання з УСРР. Ці інтереси виражала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що у 1923 р. увійшла до складу Компартії Польщі. Проведена в радянській Україні «українізація» і початок непу сприяли поширенню прорадянських настроїв і посиленню впливу КПЗУ в західноукраїнських землях. Однак незабаром в УСРР почалася колективізація, голод і репресії, після чого престиж комуністів послабшав. Деякі члени КПЗУ виступали з критикою сталінської політики. Це стало однієї з причин розпуску КПЗУ, здійсненого в 1938 р. Комінтерном під тиском керівництва ВКП(б). Керівництво КПЗУ було репресоване.

Багато жителів Східної Галичини та інших західноукраїнських земель після поразки в національно-визвольній боротьбі зневірилися в можливості мирного досягнення незалежності. Наростала нетерпимість і схильність до крайніх мір. У 1929р. у Відні на з'їзді Української військової організації при участі представників радикальних студентських груп була створена Організація українських націоналістів (ОУН). Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, теоретиком якого був Д.Донцов. Напередодні 1939 р. ОУН нараховувала 20 тис. членів. Під королем ОУН діяли багато суспіль-но-політичних організацій, видавалася різноманітна друкована продукція.

Націоналісти використовували різні методи боротьби за національне визволення України, але найбільш діючими вважалися саботаж, експропріація і терор. Після вбивства оунівцями в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького були арештовані майбутні лідери ОУН Степан Бандера і М. Лебедь. До концтаборів потрапили сотні рядових членів організації.

2. Українські землі у складі Румунії. Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош.

2.1. Північна Буковина. Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані всі автономні права, які вона мала ця територія за часів Австро-Угорщини - її було перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. територія перебувала у надзвичайному стані. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю - українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква.

2.2. Бессарабія. В умовах румунської окупації, що була здійснена в січні 1918 р. парламент Бессарабії проголосив 25 листопада 1918 р. приєднання Бессарабії до Румунії. Українське населення Бессарабії на багатотисячних мітингах і зборах протестувало проти анексії Румунією українських етнічних земель у Бессарабії: Акерманщини, Ізмаільщини, Західної Одещини (Південна Бессарабія) і Хотинщини (Північна Бессарабія). На початку січня 1919 р. на Хотишцині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами. У вересні 1924 p. у Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, яке завершилось кривавою розправою над учасниками виступу і політичним процесом (1925 p.) у Кишиневі над керівництвом повстання.

2.3. Політична боротьба. Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.

3. Закарпаття у складі Чехословаччини.

3.1. Проголошення об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. 8 травня 1919 р. зібралися представники ужгородської, хустської і пряшівської народних рад і, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції, представники якої вели переговори з чехословацькими діячами, головним чином з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатських громад дав 2/3 голосів на користь приєднання. На підставі цих актів народного волевиявлення та в результаті дипломатичних зусиль чехословацьких політиків, Паризька мирна конференція і Сен-Жерменський мирний договір (10 вересня 1919 р.) санкціонували передачу Закарпаття до складу Чехословаччини, де цьому краю гарантувався автономний статус.

3.2. Особливості національно-культурного і соціально-економічного стану Закарпаття у складі Чехословаччини. Чехословацьке панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. 3 другого боку, було проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політико-культурний розвиток Закарпаття 1920-1939 pp. відбувався на основі поєднання чехословацького централізму і місцевим автономізмом. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», але поза його межами лишилося близько 100 тис. українців у Словаччині.

Український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, мав помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіта» з мережею читалень по всьому краго (у 1936 р. - 14 філій і 233 читальні), «Учительської громади» (у 1935 - 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинили досягнення українського національного руху на Закарпатті.

За чехословацького режиму на Закарпатті чимало було зроблено у справах технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, громадські будови, лікарні, соціальна допомога мешканцям Верховини тощо). Але владі Чехословаччини не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття серед українського населення.

3.3. Особливості політичного життя Закарпаття. Особливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських партій. Українські суспільні та політичні групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Серед них було три основних течії:

- русофільство, що базувалося на переконанні, що карпатоукраїнці - частина російського народу, яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних умов;

- русинство, прихильники якого бачили в карпатоукраїнцях окремий народ;

- українофільство, що орієнтувалося на возз'єднання всіх українських земель у незалежну державу.

3.4. Утворення Карпатської України. Після Мюнхенської угоди західних держав (вересень 1938 р.) відбулося розчленування Чехословаччини нацистською Німеччиною. Влада центрального уряду Праги становилася номінальною. Закарпаття здобуло автономію. У жовтні 1938 р. було створено автономний уряд, який спочатку очолили русофіли. Того часу як русофіли в більшості підтримували Угорщину, українці виступили за побудову автономної Карпатської Української держави у федеративному зв'язку з чехами і словаками. 3 26 жовтня 1938 р. головою уряду Карпатської України (назва української держави в Закарпатті; інші назви - Карпатська Русь, Підкарпатська Русь та ін.) став А. Волошин.

Новий політично-правний статус Закарпаття визначив конституційний закон Чехословаччини від 22 листопада 1938 p., за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного сейму (парламенту) Карпатської України. Після Віденського арбітражу (2 листопада 1938р.), який передав Угорщині південну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове, столицю краю було перенесено до Хусту. 3 великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до першого сойму Карпатської України, які дали значну перемогу Українському національному об'єднанню (86% з усіх, що мали право голосувати).

Однак міжнародні події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України. Угорці і поляки домагалися створення спільного угорсько-польського кордону в Закарпатті та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава вживали заходи в Берліні з метою одержати згоду А. Гітлера на окупацію Закарпаття.

3.5. Проголошення незалежності Карпатської України й угорська окупація. 15 березня 1939 р., одночасно з окупацією Чехії та Моравії, А. Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону Карпатської України стали військові формування «Карпатської Січі» (організації, яка була створена для оборони краю), які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська (близько 40 тис).

За декілька годин до початку окупації Закарпаття, 15 березня 1939 р. зібрався сойм Карпатської України, який проголосив незалежність цієї країни, прийняв конституцію й обрав президентом Карпатської України А. Волошина. Державною мовою в Карпатській Україні була проголошена українська. Населення краю прагнуло возз'єднатися в єдиній Українській державі.

Але цього ж дня, 15 березня 1939 p., Закарпаття було окуповане військами Угорщини. Угорська окупація Закарпаття була зв'язана з терором та репресіями проти українських політичних і громадських діячів. А. Волошин разом з урядом Карпатської України змушений був емігрувати. Замість обіцяної автономії, угорці проводили політику мадяризації (мадяри - інша назва угорців) в культурному житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, підтримуючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. Угорці окупували Закарпаття протягом 1939-1944 pp.

92. Політика польської адміністрації на західноукраїнських землях.

З початку 20-х роках 146 тис. кв. км українських земель, на яких проживало 7 млн українців, опинилися за межами радянської України, що мала певні ознаки державності. Кількісно і якісно західноукраїнські землі та їх населення становили могутній потенціал, не раз відігравали значну роль в українській історії, розвитку нашого народу. Українці не могли змиритися з протиправним поділом своєї нації. Держави ж, яким дісталися нові землі, не хотіли рахуватися з інтересами українців.

Згідно з ризьким мирним договором (1921), рішенням ради послів великих держав Заходу (1923) Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Галичина були включені до складу Польщі. Влада провадила щодо українського населення політику експлуатації, колонізації, асиміляції, нехтування правами і свободами. Населені українцями землі польська адміністрація тримала на становищі недорозвиненої аграрної окраїни, яка постачала у польські воєводства дешеву сировину, купуючи натомість дорогі готові вироби. Більшість чотиримільйонного українського селянства страждало від малоземелля. Водночас до Західної України було направлено понад 200 тис. польських переселенців (так званих осадників) із центральних районів, переважно з числа колишніх військових. їм виділялись кращі землі, великі фінансові субсидії, 100 тис. польських переселенців було спрямовано в західноукраїнські міста. Важкі умови, низький рівень життя змусили близько 190 тис. західних українців емігрувати у міжвоєнний період за океан.

Постійно дискримінувалась українська мова, освіта, вся культура. В державних установах та органах самоврядування дозволялося вживати тільки польську мову, українська була під забороною. Українців польська влада намагалася штучно поділити на окремі групи (бойки, лемки, гуцули поліщуки, русичі) з метою полегшення їхньої асиміляції. Майже повсюдно було ліквідовано початкове навчання рідною українською мовою. Частка українців серед студентів вищих навчальних закладів не перевищувала 10%.

Такі дії породжувало значне напруження у стосунках між українством та польською владою. 1919-1923 роки були роками їхнього "взаємного невизнання", 1923-1929 - "протистояння".

Значно погіршилися українсько-польські відносини під час великої депресії 1929-1933 pp. За цих умов посилилось невдоволення серед українців краю, яке вилилося в масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких силових дій. З вересня 1930 р. було проведено кампанію пацифікації ("утихомирення"): закриття українських громад, переслідування та арешти лідерів українського руху, арешти українських депутатів польського Сейму.

Тільки восени 1930 р. зруйновано і частково спалено близько 800 сіл, сотні українців закатовано, понад 1700 заарештовано. Зловісно відомим став створений польською владою концтабір Береза Картузька, де тортурам і всіляким знущанням піддавались українські патріоти, інші противники санаційного режиму.

У 1931 р. спеціальна комісія Ліги Націй засудила польський уряд за такі дії, але це не припинило його репресивної політики, вона тривала і в наступні роки.

У міжвоєнний період українці краю мали 12 політичних партій. Найчисельнішим було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з Д. Левицьким, засноване 1925 р. Це була ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України.

Виразником соціалістичних тенденцій виступала найстаріша партія - Радикальна. Після її об'єднання 1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична радикальна партія, лідерами якої були Л. Бачинський та І. Макух.

У 20-ті роки серед українців краю поширюються прорадянські погляди. Ці симпатії дали початок кільком легальним та нелегальним організаціям. 1919 р. група галичан утворила Комуністичну партію Східної Галичини, яка з 1923 р. носила назву Комуністична партія Західної України (КПЗУ) і під тиском Комінтерну стала автономною частиною Польської комуністичної партії. 1938 р. за наказом Сталіна її було розпущено.

Також діяли Українська католицька партія, Руська селянська, Руська аграрна партії та ін.

Найбільшою, найбагатшою та найвпливовішою організацією західних українців лишалася греко-католицька церква, яка налічувала 4 млн віруючих та 3 тис" парафій. Вона мала власну політичну Українську католицьку національну партію. Своїм досягненням у міжвоєнний період завдячує митрополитові Андрію Шептицькому. Православна церква налічувала 2 млн віруючих. Не маючи протекції Риму, вона була менш захищена від польської репресивної політики.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 452; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.063 сек.