Просвіти» в роки Першої російської революції. 35 страница

З огляду на викладене слід зауважити, що фактично від того часу й до закінчення Другої світової війни усі зазначені положення у тій чи іншій редакції входили до програмних документів II великого і ІІІ надзвичайного зеликого зборів бандерівської ОУН (1941, 1943), частково сприймалися вони також мельниківцями і бульбівцями.

Таким чином, створення ОУН слід вважати важливою подією в українському суспільно-політичному житті, а перші кроки новоствореної організації засвідчили її прагнення зайняти провідне місце у національно-державницьких змаганнях українського народу.

96. Причини гуртування національних сил. Утворення ОУН.

Передумова

Трагічна доля українців під польсьскою та радянською владами, втрата віри в традиційні легальні методи боротьби, розчарування західними демократіями, які впродовж тривалого часу ігнарували заклики українців про допомогу й самі опинилися в глибокій кризі, спричинилися до формування поглядів, суть яких зводилися до того, що не слід миритися з існуючим станом речей, сподіватися на поступки окупаційних урядів, а необхідно посилювати боротьбу, вдаватися до радикальних заходів аби змінити існуючи колоніальни режими. Ці та інші погляди базувалися на ідеології та політиці українського інтегрального націоналізму, одним із теоретиків якого був Дмитро Донцов. У центрі його поглядів була нація, її він абсолютизовав, вважав найвищою цінністю й був переконаний в тому, що всі зусилля врто зусередити на її зміцненні. Кінцевою ж метою Донцов вважав побудову української самостійної держави. Невід(ємною частиною його ідеології було поняття "творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил". Ішлося про групу людей, покликаних сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі й, нарешті, мобілізувати народ для боротьби за цю ідею.

Інтегральні націоналісти не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони хотіли побудувати після досягнення незалежності. Вони мало що могли сказати про його соціально-економічну організацію, заявляючи лише, що воно буде в основному аграрним і сприймається на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система майбутньої держави мала грунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник, наділений необмеженою владою. Слід також зауважити, що український інтегральний націоналізм, цілком очевидно, містив елементи тоталітаризму.

Ідеї Донцова, передовсім його концепція інтегрального націоналізму, знайшли відгук у суспільстві. Особливо захоплювалися ними учнівська молодь, студенти вищих та середніх навчальних закладів. Вони почали об(єднуватися, створювати молодіжні організації, що стояли на самостійницьких позиціях. Молодь була розчарована у старшому поколінні, яке не змогло відстояти українську державність. До того ж вона зазнавала постійних утисків з боку польської влади, страждала від безробіття.

2. Створення ОУН

27 січня - 3 лютого 1929р. у Відні відбувся конгрес представників націоналістичних організацій, який проголосив створення Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу брали участь делегати від Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, Української військової організації (УВО).

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об(єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929р., а в остаточному вигляді - у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939р. Вона грунтувалася на приоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, "найвищим типом людської спільноти". Метою організаціїї було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликанної після відновлення державності здійснити невідкладни заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи "на засаді представництва всіх організованих суспільних верств".

Свою державну концепцію Оун будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз(єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.

3. Діяльність ОУН

Оскільки Організація українських націоналістів, перебуваючи в підпіллі, не могла взяти участь у виборах, керівникові УВО на західноукраїнських землях Ю.Головінському було доручено провести переговори з ЦК УНДО про включення оунівців до виборчого списку цієї партії. Однак після першої ж зустрічі з керівниками УНДО Головінського було заарештовано й при спробі втекти вбито. Ідея участі у виборах зустріла опір з боку низових організацій УВО та ОУН. Незабаром ОУН остаточно відмовилась від будь-якої легальності й зосередилась на підпільній революційній діяльності.

ОУН намагалася стимолювати в українському суспільстві стан “постійного революційного бродіння”, “постійний дух протесту проти властей”. Починаючи з 1930р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН гласила: “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що “наносять необчисленні шкоди українській нації”. Близький до національної демократії митрополіт Андрей Шептицький також засудив “злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні”. У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в “нерозумінні справжніх шляхів визволення”, у ”свідомому чи несвідомому інформуванні поліції”.

Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертнвсть в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і Фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами – членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановити контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосувати радикальні методи влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

У серпні 1939р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихільники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема передбачалось, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався “вождем української нації”. Керівництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, внаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.

Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940р. у Кракові конференції, учасники якої не визнавали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандеревці) та ОУН-М (мельниківці). Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою однакову мету – створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Мельниківці розраховували на підтримку Німеччини у вирішенні українського питання, зокрема, вважали, що визволення України від більшовиків можливе лише в союзі з Німеччиною. Прихільники Бандери вважали, що Українська держава може бути утворена лише в результаті національної революції, власними силами українського народу. Не виключали бандерівці й можливість боротьби з Німеччиню.

4. Початок війни

З початком війни Організація українських націоналістів виступила проти Москви у союзі з німцями. Незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське військове з¢єднання “Легіон українських націоналістів”, що налічувало до 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” і “Роланд”. Командували ними українськи та німецькі офіцери. Українці назвали ці батальйони “Дружини українських націоналістів” (ДУН). ОУН розраховувала на те, щоб використати ці частини для утворення в майбутньому національної армії. Німці ж планували їх використовувати для каральних акцій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. Покладаючи надії на німуцьку підтримку, лідери ОУН 30 червня 1941р. проголосили створення незалежної Української держави. Однак це не входило в плани німців – український уряд було розігнано, а деяких його діячів заорештовано.

97. Боротьба ОУН проти польської влади та радянофільства.

ФОРМИ І МЕТОДИ БОРОТЬБИ ОУН

ОУН вже з перших днів свого існування відверто заявляла про досягнення поставлених цілей шляхом безкомпромісної боротьби з усіма ворожими силами. У листі від 15 грудня 1929 р. до одного з своїх кореспондентів в Празі провідник ОУН на ЗУЗ З. Пеленський писав: "Наша лінія одна - бий москаля, бий комуніста, бий поляка - віруй тільки в свої сили і в Україну... Крім того, на крайовому ґрунті мусимо переводити тактичну лінію, яка поборює безпощадно всі партії".⁷³

Невдовзі побачила світ "Декларація проводу українських націоналістів" (листопад 1930). У ній наголошувалось: "ОУН підкреслює, що велику проблему національного визволення можна розв'язати не політикою компромісів, ж стремлінням приладнатись до окупаційних умов під гаслом дочасних локальних інтересів та зі страху перед жертвами, лише напруженим зусиллям цілого національного організму та аргументом оружної боротьби".⁷⁴ А в статті "Культ сили і насильства" стверджувалося: націоналісти "знають, що лише шляхи збройної національної революції, неподільно зв'язаної з насильством, гсиведуть український народ до наміченої цілі". Але при цьому зауважувалося, що "лише те насильство, що виходить з глибоко моральних наказів духа, знаходить признання в українському націоналізмі".⁷⁵

ОУН виходила з того, що найбільш помітно і зрозуміло "виявляється українська національна революція збройними революційними актами або більшими акціями, зверненими безпосередньо проти панування наїзників".⁷⁶ Вважалося при тому, що зазначені дії призведуть до збройного зриву всієї нації, що й буде природним завершенням української національної революції.

Втім, не тільки націоналісти вважали, що боротьба за українську державність носитиме безкомпромісний і кривавий характер. Ще в лютому 1925 р. у листі до сотника Армії УНР В. Шевченка С. В. Петлюра писав, що для нього цілком ясно, що "без великої крові наша нація не здійснить свого державного ідеалу..." Однак Голова Директорії УНР зауважив, що необхідно прагнути домогтися "певної економії" щодо кількості крові", однак при цьому треба "мати ясні думки на завдання нашої державно-будівничої праці і на методи її".⁷⁷

Отож, невипадково, що вже з перших кроків свого існування ОУН прагнула привернути до себе увагу низкою активних дій. У лютому 1930 р. на І конференції ОУН на ЗУЗ було визнано необхідним "організування актуальних протипольських та протимосковських виступів, щоб заманіфестувати далі неприязність окупацій". Ставилось завдання шляхом пропаганди і преси поборювати на всіх західних землях України польську окупацію, нищити бойкотом і терором полонофілів, москво- і радянофілів, на всіх ділянках життя пропагувати "відмежування українства і польськості". Противники ОУН в середовищі українства визначались у такій послідовності: УНР, УНДО, гетьманці тощо.⁷⁸

У квітні 1930 р. згадані вище питання розглянула нарада членів ПУН у Женеві. У виступі М. Сціборського зазначалося, що більшість членів ПУН з огляду на процес "Спілки визволення України" (СВУ) в Харкові прийшла до переконання, що "ОУН повинна чинно виступити проти більшовиків". При цьому він також підкреслив, що крайові націоналісти домагаються здійснення відповідних актів, "бо радянофільство починає щораз то сильніше запускати своє коріння на ЗУЗ та деморалізувати маси". На їхню думку, "активний виступ ОУН дав би їй відразу той капітал, якого наша організація зараз не має на ЗУЗ".⁷⁹

У відповідності з прийнятим рішенням планувалося здійснити вбивство повпреда СРСР у Польщі В. Антонова-Овсієнка та генконсула СРСР у Львові Г. Лапчинського. Організація цих актів доручалася крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ (З. Пеленський) і команданту крайової команди УВО Р. Сушку ("Сич"). Крім зазначених вище мотивів терактів, Р. Сушко і З. Пеленський вважали, що згадані атентати спровокують польсько-радянську війну і що вона "виведе українську справу із застою". Проте польській поліції, котра мала свою агентуру в ОУН, вдалося зірвати ці задуми.⁸⁰

Невдача, яка спіткала УВО-ОУН, широко коментувалася польською пресою, зарубіжними засобами масової інформації. Ця обставина боляче сприймалася Є. Коновальцем. У листі віл 28 квітня 1930 р. до В. Мартинця він писав з обуренням, що згаданий провал, на його думку, свідчить "наскільки ми не здібні до будь-якого чину". Провідник ОУН також підкреслив, що він із застереженням ставився "до тих крайових проектів" і вважає, що "Спілка" (УВО) не повинна братися зараз за акти (терористичні дії), а "раніше всього займатися вишколенням людей".⁸¹

Влітку 1930 р. бойовики УВО-ОУН здійснили широку низку підпалів польських маєтків і садиб, диверсійних актів на лініях телефонного і телеграфного зв'язку в Західній Україні. Коментуючи зазначені дії, секретар ПУН В. Мартинець у листі від 21 серпня 1930 р. писав Є. Коновальцю: "Ляхи тепер дуже поденервовані й зачинають зовсім інакше дивитися на УВО; вже скінчилися балачки про ліквідацію УВО, про застрашення УВО арештами". Однак факт затримання польською жандармерією бойовиків, які здійснили напад між Бібркою і Хлєбовичами поблизу Львова на поштовий транспорт, який перевозив гроші, був сприйнятий секретарем ПУН дуже нервово. "Як бачите, - інформував він голову ПУН, - знову невдача... Не знаю, як ми з тої невдачі вийдемо... Ще один такий випадок і можемо ліквідувати організацію, бо цента ні від кого не дістанемо".⁸²

Однак крайова екзекутива ОУН на ЗУЗ дивилася на терористичні дії більш оптимістично, ніж Провід ОУН, розглядаючи їх "як чергове звено в бойовій діяльності, яка є однією з ділянок революційної роботи". При цьому крайові націоналісти були переконані, що послідовне тероризування ворога зитворює той стан, "який зближає остаточний момент зриву",⁸³ тобто національне повстання.

На початку 1930-х років терористичні акти на західноукраїнських теренах проти представників польської влади сприймалися як дії бойовиків УВО, проте незабаром поляки зрозуміли, що мають справу з іншою політичною організацією. 24 березня 1931 р. у Львові відбувся суд, який вперше висунув звинувачення у приналежності до ОУН. Серед п'ятьох осіб, які притягалися ао судової розправи, був провідний член КЕ ОУН на ЗУЗ Є. Врецьона.

Після згаданого процесу польська влада була впевнена, що має справу з новою терористичною організацією. Про це досить відверто заявив воєводський радник К. Івахів. Він відмітив, що ОУН "є новим суспільним явищем" з Східній Галичині, підкреслив, що ОУН "є витвором, дитиною УВО". На його думку, УВО фактично злилася з ОУН і остання має на меті вбити "віру й надію українців на чужу поміч та змілітаризувати український народ".⁸⁴

Тим часом наступний процес, який відбувся 19 жовтня - 26 листопада 1931 р., розставив все на свої місця. На лаві підсудних опинилися 13 осіб, серед яких чільні діячі ОУН на ЗУЗ Б. Кравців, З. Пеленський, Б. Кордюк, бойовий референт крайової команди УВО З. Книш та ін. За словами З. Книша, судове дійство було спрямоване "на остаточне визнання нелегальності і протидержавності Організації українських націоналістів". З цією метою до політичних звинувачень була долучена вже згадувана "бібркська справа", напад бойовиків УВО на поштовий транспорт влітку 1930 р. Як б там не було, поляки досягли того, до чого прагнули. Бойовик УВО Ю. Кришталь був засуджений до страти (потім цей вирок замінили 20-літним ув'язненням), інші підсудні одержали різні терміни покарання.⁸⁵

Таким чином, на нашу думку, після згаданих політичних процесів, коли польська влада, так би мовити, визнала de jure існування ОУН, розпочинається багаторічна, безкомпромісна боротьба цієї радикальної націоналістичної організації з польським режимом на західноукраїнських землях.

Наприкінці 1932 р. група бойовиків УВО-ОУН вчинила збройний напад на приміщення пошти в м. Городок з метою експропріації коштів. Під час нападу два з них загинули, а В. Білас і Д. Данилишин були схоплені польською поліцією і засуджені до страти. За словами Л. Шанковського, процес Біласа-Данилишина справив "може найбільше враження на народні маси" і "рішуче звернув їхні симпатії у бік ОУН".⁸⁶ Всього, за деякими даними, на початку 30-х років УВО-ОУН здійснили понад 60 терористичних актів.

Великий резонанс мав й так званий "самбірський процес" ОУН влітку 1933 р., пов'язаний з вбивством начальника східного відділу МЗС Польщі Т. Голувки,^* на якому поляки оприлюднили зізнання Р. Барановського^** про структуру й керівні кадри ОУН. Ці зізнання засвідчили наявність провокаторів і конфідентів в лавах націоналістів, на що дуже гостро реагували політичні опоненти ОУН. Так, В. Филонович, з середовища колишніх вояків армії УНР, у листі від 21 листопада 1933 р. до представника Уряду УНР на Балканах М. Мельничука писав, що згаданий процес "кинув яркий жмут світа не лише на внутрішні відносини в Організації українських націоналістів, але також на сам провід цієї Організації". На його думку, провід ОУН "показався не на своєму місці", виявився "нездарним до праці", а сама ОУН після такого "скандального провалу" мала б "просто розпуститися".⁸⁷ А відомий громадський діяч А. Крушельницький у доповіді про політичне становище в Західній Україні (17 березня 1934 р.) писав, що "націоналістична молодь з-під стягу ОУН дізнає морального розгрому на процесі проти Романа Барановського..."⁸⁸

В організаційних клітинах ОУН, слід зауважити, переважали все-таки не особи типу Р. Барановського, а люди високої жертовності, здатні витримати всі іспити долі. Лише ОУН впродовж багатьох років виявилася спроможною витримувати дошкульні удари ворогів визвольного руху, в той час як інші політичні сили українства або демонстрували нездатність до боротьби, або капітулювали. Так було й цього разу.

Терористична акція ОУН проти Т. Голувки викликала засудження в середовищі УНР. У листі від 31 серпня 1931 р. до полк. В. Филоновича військовий міністр УНР В. Сальський писав, що вбивство Голувки здійснили "спільні вороги України і Польщі".⁸⁹ Генерал рекомендував усім осередкам української еміграції, прихильних Державному центру УНР, висловити співчуття дипломатичним представникам Польщі, надіслати телеграми на адресу дружини польського урядовця, організувати у церквах панахіди. Але ці дії лише підірвали у значній мірі авторитет уенерівців, так як більша частина українських громад розцінила таку поведінку, як втрату національної гідності.

Коли в січні 1933 р. крайову екзекутиву ОУН на ЗУЗ очолив С. Бандера, то, за словами П. Мірчука, "в характері бойової дії ОУН введено деякі зміни: "екси", напади на поштові уряди, що до того часу були головною формою бойової дії УВО-ОУН, тепер припинено, а замість цього скеровано бойову дію насамперед на індивідуальний терор супроти представників окупаційної влади та їхніх прислужників, як теж проти розсадників совєтофільства на ЗУЗ".⁹⁰

У цьому контексті сильне враження справила акція ОУН, коли 30 жовтня 1933 р. М. Лемик застрелив завідувача канцелярією Генконсульства СРСР у Львові О. Майлова, помилково прийнявши його за генерального консула. Цим актом крайова екзекутива ОУН за ЗУЗ реабілітувала себе за невдалу аналогічну спробу в 1930 р. Зазначений атентат дістав високу оцінку. У статті "Стріл ОУН в Москву", вміщеній в часописі "Український націоналіст", стверджувалося, що молоде націоналістичне покоління "вже на стільки сильне, що йому мало боротьби з Варшавою, але воно сягає вже по Москву. Так, дійсно, ОУН вже така сильна, що боротьбу з Москвою започаткувала не словом, а чином". Була й думка, що "кільканадцять таких стрілів, і на Україні буде тяжко москалям".⁹¹

Атентат М. Лемика і активізація діяльності ОУН позитивно сприймалися в західноукраїнському суспільстві. У листі від 12 листопада 1933 р. до Народного комісаріата закордонних справ СРСР повпред Союзу РСР в Польщі писав: "За останні місяці ОУН нечутне зміцнила свої позиції, свій авторитет і вплив серед української буржуазії, особливо серед молоді". І далі наголошував: "Поляки серйозно занепокоєні цим рухом і навіть ведуть мову про нову пацифікацію".⁹²

Антирадянські дії ОУН свідчили й про певні зміни в тактиці націоналістів стосовно обох ворогів - СРСР і Польщі. Інформуючи 25 лютого 1934 р. ЦК КП(б)У про конфіденційну бесіду з одним з районних провідників ОУН, радянський консул у Львові П. Сітнєв писав, що, за словами оунівця, "представники Коновальця завжди піддають засудженню наші терористичні акти в Польщі,^* заявляючи, що треба вести боротьбу проти основного, головного ворога - СРСР, а територію Польщі використовувати як базу підготовки кадрів".⁹³

Цю точку зору фактично підтвердив у своєму виступі на Хїї з'їзді КП(б)У 18 січня 1934 р. шеф Державного політичного управління УСРР В. Балицький. За його словами, органи держбезпеки розгромили блок націоналістичних партій (УКП, боротьбисти, есери, есдеки, увісти) й ліквідували загрозу радянській владі, їх діяльність Балицький пов'язував з політикою "німецького фашистського центру" стосовно України і його зв'язками з центром УВО.⁹⁴

У цей час загострилась й боротьба на теренах Західної України між націоналістичним рухом і КПЗУ Керівництво цієї партії рішуче відмовлялося від гасла "єдиного фронту з низами УВО", яке висували деякі впливові члени КПЗУ, і звинувачувало УВО-ОУН у співпраці з польською владою. В одному з керівних документів бюро ЦК КПЗУ від 28 квітня 1934 р. зазначалося, що "УВО щораз більше зростається з польським окупаційним апаратом", що співпраця ОУН з польською поліцією в справі комуністичних погромів дозволяє полякам "брати під контроль бойові організації ОУН". Для протидії бойовикам УВО-ОУН КПЗУ закликала свої місцеві осередки створювати самооборону, а у випадку необхідності "роззброювати фашистські дружини УВО".⁹⁵

Однак в цей час чергова криза в КПЗУ, викликана в значній мірі політичними процесами в радянській Україні, поступово схилила шальки терезів на користь ОУН. Невдовзі керівний актив КПЗУ був оголошений "націоналістичною ворожою агентурою". За рішенням виконкому Комінтерна від 16 серпня 1938 р. КПЗУ, а разом з нею Комуністична партія Польщі і Комуністична партія Західної Білорусії були розпущені.

Вершиною терористичної діяльності ОУН став замах на польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, який здійснив 15 червня 1934 р. активний член КЕ ОУН Г. Мацейко. Зазначений атентат обумовлювався щонайменше двома поважними причинами. По-перше, генерал Б. Перацький був одним з найзавзятіших провідників політики пацифікації на українських землях. По-друге, укладення на початку 1934 р. пактів про ненапад між Німеччиною і Польщею та Польщею і Радянським Союзом фактично мало привести український національно-визвольний рух до ізоляції на міжнародній арені й штовхнути помірковані елементи українства до співпраці з польською владою. Невипадково у числі місячника "Український націоналіст" за травень 1934 р. (тобто, до замаху на Перацького), у статті "Капітуляція чи перемога?" підкреслювалося, що "ворожі держави закріплюють міжнародними договорами свої кордони" і що "стоїмо перед великою моральною капітуляцією "офіційної" та "відповідальної української політики".

Таким чином, усунення впливового польського урядовця, з одного боку, мало продемонструвати рішучість намірів ОУН, показати широкому загалу, ло крім угодовців, є друга Україна, "Україна повстанчих загонів і бойових п'яток";⁹⁶ з другого боку, терористичний акт мав би привести до загострений відносин польської влади з угодовськими групами українства, повернути ті групи обличчям до радикальних чинників українського національно-визвольного руху.

Між тим зазначене вбивство мало поважний відгомін як в Західній Україні, так й за її межами. Особливе занепокоєння викликало воно в середовищі української еміграції на польських теренах. Так, у листі від 30 червня 1934 р. до полк. Равич-Каменського колишній начальник контррозвідки Діючої армії УНР полк. М. Чеботарів писав: "Настільки вся Варшава була потрясена цим атентатом, що й я надзвичайно зацікавився цією справою... Ви тільки подумайте, що довелося б нам пережити, коли б дійсно оті ходячі між польським громадянством плітки та сказалися страшною правдою... Мене аж жах проймає". А мова йшла про те, що довгий час не вдавалося встановити особу вбивці, і М. Чеботарів був твердо впевнений, що "українців не було і близько коло атентата".⁹⁷ Але контррозвідник помилився.

Польській поліції через деякий час вдалося з'ясувати всі обставини замаху на Б. Перацького, провести арешти. Впродовж 1935-1936 рр. у Варшаві та Львові відбулися гучні процеси над учасниками цього атентату і членами крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Вони, з одного боку, сприяли розповсюдженню засобами масової інформації більш-менш об'єктивних даних про ЗУН, викликали симпатії з боку українського населення до тих, хто опинився на лаві підсудних.

Відповідаючи на Львівському процесі на запити захисників, крайовий гловідник ОУН на ЗУЗ С. Бандера заявив, що ОУН веде не тільки бойову зоботу, вона "змагає до охоплення своєю діяльністю всієї української хшсності", що "ОУН веде діяльність серед українського народу, серед чужинців і бореться з ворогами. Щодо праці серед українського народу, то вона його організує, бореться з ріжними ворожими, комуністичними та угодовецькими елементами". Він також підкреслив, що лояльність до окупантів України "є національним злочином".⁹⁸

З другого боку, процеси засвідчили наявність у лавах ОУН польської агентури і слабку моральну стійкість частини провідних кадрів. Зокрема, на суді у Варшаві польська сторона використала провокатора І. Малюцу, котрий дав свідчення проти С. Бандери і М. Лебедя.^* Але найбільш приголомшуючою виявилася звістка, що до рук польської поліції потрапила найважливіша частина архіву ОУН, яка зберігалася в Празі у О. Сеника-Грибовського. Це було листування членів ПУН і особисті облікові картки на більш як 2 тис. функціонерів ОУН. Зазначені матеріали під час поїздки О. Сеника-Грибовського навесні 1935 р. до Америки були вилучені з його квартири під час обшуку чеською поліцією, а потім нібито потрапили до поляків.

Дата добавления: 2015-05-22