Просвіти» в роки Першої російської революції. 37 страница

В лютому 1927 р. Шумський писав до ЦК КП(б)У, що „комуніст-українець почуває себе пасинком партії”, а на засіданні Політбюра 12 травня 1927 р. заявив, що: „В партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством, щоб не сказати більше, відноситься до комуніста-українця”. Недаром партійні критики закидали Шумському „виразне недовір'я силам та здібностям партії проводити національну політику на Україні; систематичне недовір'я до основних партійних кадрів, зокрема до російських товаришів, а особливо до тих, що прибувають на Україну з інших союзних республік”. „Нашу партію він уявляв собі, як джерело російського шовінізму, що ніби пригноблює комуністів українських”.43

Це не було уявлення Шумського. Це було відважне ствердження реальних фактів, що зосталися незмінно правдивими по нинішній день.

Хвильовізм

На літературному фронті ідеї шумськізму, а особливо атмосферу ідеологічної опозиції українського комунізму за незалежність української культури від Москви і за провідне місце України в творенні пролетарської культури пристрасно проповідував Микола Хвильовий. Літературно-ідеологічний рух групи його однодумців названо від його імені хвильовізмом.

Одночасно з критикою О. Шумського Х-ий З'їзд КП(б)У в 1927 році засудив і М. Хвильового, як „підголоска буржуазії та куркулівського охвістя”. Закрито видання ВАПЛІТЕ. Але хвильовісти не здавалися. Вони створили журнал „Літературний Ярмарок” (1928-1930 р.) і езопівською мовою пропаґували далі „романтику вітаїзму” й боротьбу за високоякісну українську культурну творчість. У 1929 р. ваплітяни утворили останню літературну групу під назвою „Пролітфронт” (об'єднання Студій Пролетарського Літературного Фронту”) з місячником „Пролітфронт” (1930-1931 р.). Це об'єднання влада заборонила 19.1.1931 року. Прямування культурного відриву України від Москви насторожило большевиків.

Занепокоївся і Сталін і писав ще в квітні 1926 року листа до Каґановіча, що Хвильовий відступає від марксистського інтернаціоналізму, коли вимагає негайно дерусифікувати пролетаріят України і закликає тікати „яко мога швидше” від російської літератури та її стилю, уважаючи, що ідеї пролетаріяту відомі і без московського мистецтва; що Хвильовий захоплюється „якоюсь ролею месіянства української молодої інтеліґенції” і хоче відривати культуру від політики. Коли комуністи пишуть „в нашій радянській пресі словами тов. Хвильового”, то це осмілює „інших українських інтеліґентів з не-комуністичного табору”. Ліквідувати його Сталін ще не відважувався, щоб не відштовхнути молодої української інтеліґенції. Зрештою і сам ще не засів міцно на диктаторському стільці після Леніна, що помер 21.1.1924 року. В 1928 році Сталін дав йому дозвіл виїхати за кордон, але Хвильовий і не думав рятувати себе втечею. Він повернувся назад, завзято висловлював свої сумніви, і під час голоду дня 13 травня 1933 року застрелив себе на 40-му році життя. Що це був постріл, спрямований у віру в російський комунізм, видно з таких гнівних висловів Хвильового: „Москва центр всеросійського міщанства, збирательниця землі руської, продовжувачка царської імперіялістичної політики”. Або:
„З'їли, сукини сини, революцію!” („На глухім шляху”), або: „А що ж оспівувати? Всяку сволоч... тільки тому, що вона зветься комуністами?” („Синій Листопад”). „Не маса, що не оформлена ідеологічно, буде задавати ідеологічний тон культурному ренесансові, а інтеліґенція тієї маси...” Всупереч марксистській теорії, стверджує в „Вальдшнепах”: „Очевидно, історію робить не тільки економіка, а й живі люди”. А ці живі большевицькі люди наробили в роках страшного голоду, таке, що: „навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться”. І врешті: „Бо справді, хто сказав, що Маркс є вічний прапор революції? Сьогодні він веде вже до найбільшої реакції...” („Вальдшнепи” II).44 Устами Аглаї в тій повісті каже: „Справа в тому, що український націоналізм не дає і не дасть спокою твоєму російському мрякобєсію. Справа в тому, що як ти не кажи, а в його особі виходить на історичну арену молодий проґресивний фактор!”

Ю. Дивнич підносить у заслугу Хвильовому, що він відважно висловив думку, що: „на зміну світового мільярдера соціялізм і комунізм приводять на трон світової імперії світового чиновника – найменш шляхетного, найбільш бездушного і жорстокого типу володаря”.45

Ю. Лавриненко так характеризує політичні позиції Хвильового: „Хвильовий заатакував малоросійський комплекс внутрішнього рабства, викрив імперсько-реставраторську шовіністичну політику Москви, проголосив кінець геґемонії на Україні російської літератури... кинув клич тісного зв'язку з віковою культурою Заходу, намітив шлях літератури клярнетизму („романтика вітаїзму”) та протиставив месіянізмові Москви ідею „Азіятського ренесансу” – як весни народів Евразії, що стали на чергу свого відродження й усамостійнення”.46

Хвильовий засіяв сумніви в партійну догматику. Він руба поставив питання: „Чи є Україна колонією чи ні?”
Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм фактичним, якщо не де юре, станом, декретованим геґемоном – російським конкурентом. Ми мусимо негайно стати по боці активного молодого українського суспільства, яке представляє не лише селянина, але й робітника і тим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю будувати на Україні російську культуру” („Україна чи Малоросія”). Це поривало, осмілювало й заохочувало українців комуністів і противників большевизму завзято активізуватися, щоб виграти історичний бій за культурне унезалежнення України.

Для Баліцького й підлеглого йому апарату ҐПУ ширення думки, що насаджування російської культури на Україні є ідеєю контрреволюційною, вистачало, щоб і українських комуністичних письменників і їхніх читачів розцінити нарівні з несоціялістичною інтеліґенцією як „українських націоналістів” і вчинити всім без розбору однаковий погром.

Волобуєвщина

Гасло економічно усамостійнити Україну від Москви підніс Михайло Волобуєв, науковий працівник комуністичного Науково-дослідчого інституту ВУАМЛУН в Харкові й економічно доповнив та підкріпив політичну систему шумськізму і культурну концепцію хвильовізму.

Михайло Волобуєв помістив у 1928 році в „Більшовику України” ч. 2 і 3 дві статті п. з. „До проблеми української економіки”, в яких він звів в одну систему економічне обґрунтування, що в економіці СССР Україна знаходиться в становищі колонії. Свої твердження обґрунтував він циферними даними, що їх оголосив економіст Віктор Доброгаєв в „Хозяйстве Украины”, і тезами М. Слабченка, О. Оглобліна та Г. Гринька. Це було доповнення поглядів Шумського і Хвильового про необхідність усамостійнення комуністичної України економічними доказами з позицій національної економіки.47

Волобуєв стверджує, що за царських часів російська імперія, хоч і сама була в великій мірі колонією західньоевропейського імперіялістичного промислу й капіталу, вона мала одночасно свої власні колонії у прикордонних і загарбаних нею країнах. „Українське господарство було не звичайна провінція царської Росії, а країна, що знаходилася на колоніяльному становищі”.48 Норма зиску з України для Росії в 1883 по 1910 рік становила 21%. За большевиків Москва не повернула Україні в 1925-27 роках 20% державних доходів України. Він стверджує, що частина большевицьких урядовців у центрі і на місцях помилково уважає, що Совєтський Союз це не спілка рівноправних національних республік, але крок до їх ліквідації й продовження царської економічної політики по лінії творення російського метропольного господарства. Він ніби підтримує Сталіна, що побудова соціялізму в СССР є можлива, але тільки тому, що СССР саме не є одна країна, але господарська метрополія, що вміщає в собі упосліджені неросійські колонії і має змогу їх економічно урівноправнити, але цього не робить. „Після революції – пише Волобуєв – українська економіка тепер є рівноправна і спільно з руською має піднести до свого рівня господарського розвитку свої колишні колонії царату”.49 Особливо переконливо він підкреслює, що українська економіка становить самовистачальну єдність. Тому помилкою держплановиків є, що вони в аналізі господарства Совєтського Союзу забувають, що те господарство є комплексом національних економік і що вони забувають підходити „до кожної національної економіки, як до певної цілосности потенціальної (колишні азіятські колонії) або реальної (Україна, Росія)”, бо вони самі є „під впливом старих великодержавних економістів.50

Після популяризації цієї теорії полемікою його критиків Волобуєва примусили писати покаянне спростування. Він це зробив. Але однаково Волобуєва заслано до концтаборів після приходу Хрущова на Україну і в 1938 році розстріляно. Доктрина Михайла Волобуєва, що Україна є також з економічного погляду колонією Москви, і повинна перестати нею бути в інтересі соціялістичної влади була вимогою, висуненою до пляновиків першої п'ятирічки і мала в той час гостре актуальне значення. Її правдивість підтвердилася в пізніших десятиріччях і осталася незмінною правдою аж до нинішнього дня. На тогочасні роки вона була небезпечною і тим, що стала науковим підмурівком політичних поглядів шумськістів і хвильовістів.

Чистки в КП(б)У

При ліквідації НЕП-у в 1928 році було винищено в СССР понад 100 тисяч членів партії. В 1933 р. в наслідок насильницької колективізації було винищено біля пів мільйона членів. Про цю цифру говорив Каґановіч на Пленумі ЦК в січні 1933 р., а також згадував Кіров в „Правді” за 22.1.1933 р.

Найбільших розмірів у цей період чистка набрала в Україні. Так, в 1933 р. в КП(б)У з 600 тисяч членів залишилась тільки половина. В українському комсомолі (ЛКСМУ) відбулось щось подібне: в 1932 р. членів ЛКСМУ було 1 300 000, в 1933 році – 700 тисяч, у 1934 р. – тільки 450 тисяч.

Третя чистка партії відбулася в роках „термідору” (1936-38), в часі остаточного закріплення влади кляси вельмож. Точної кількости вичищених членів ВКГІ(б) за ці роки не маємо. Але відомо, що в 1934 р. в партії було 1 872 488 членів, а в 1939 р. – 1 588 852 членів. Це значить, що в період „термідору” було вичищено щонайменше 300 тисяч членів”.51

Це цифри про весь СССР. Про чистки в Україні звітував Постишев на пленумі нового ЦК КП(б) 9.11.1933 р., що після усунення Скрипника він очистив працівників культури „від петлюрівських, махнівських і інших націоналістичних елементів.... „Було вичищено понад 2 000 чоловіка націоналістичних елементів, з системи наркомпросу 300 наукових і редакційних робітників. Тільки з восьми центральних радянських установ ми викинули понад 200 націоналістів, які мали посади завідувачів відділами, завідувачів секторами, тощо. Тільки з двох систем... – з кооперації і з заготзерна – ми викинули понад 1 000 націоналістів і білоґвардійців”.

М. Ковалевський доповняє, що на 390 адміністративних районів України змінено 237 секретарів райпарткомів, 249 райвиконкомів і 158 голів районових контрольних комісій. Що вичищених, „переобраних” і позбавлених партійних квитків комуністів фізично зліквідовано або арештовано, про це, як про самозрозумілу справу, не говорено.

Цю велику ліквідацію партійців у КП(б)У в основному перевів один з най-жорстокіших катів України Павєл Петрович Постишев (від січня 1933 до 1937 року в Україні) в тісній співпраці на печатках з шефом ҐПУ В. Баліцьким, а потім з шефом НКВД Лєплєвським. В наслідок цих Єжовських чисток органи окупаційної влади ЦК партії і державний апарат послабли до тієї міри, Що вирішний вплив на адміністратування Україною фактично опинився в руках НКВД і став диктатурою тотального і прямого терору. Щоб назвати Декілька імен зліквідованої большевицької верхівки в Україні, що почалася з весною 1937, цитуємо за Ф. Піґідом: „Вперед ліквідовано Шелехеса, першого заступника голови Раднаркому Любченка, потім генсекретара ЦК КП(б)У поляка Станіслава Косіора (1928-1937). Далі: наркомзема Шліхтера, наркомфіна Рекіса, наркомздрава Каторовича, начальників відділів: Дадилєва, Дубінського, Поповича, другого заступника голови Раднаркому – Порайка”.52

А все ж Постишев втратив довір'я в очах Сталіна, бо висловив сумнів його обвинувачення, спрямовані проти деяких комуністичних ватажків з України, яких Постишев ще не зліквідував. Постишева перенесено з України в 1937 р. до Куйбишева на посаду секретара обкому партії, в січні 1938 р. виключено його з Політбюра ВКП(б), призначивши кандидатом до Полібюра Н. С. Хрущова, а в грудні 1940 р. Постишева розстріляно. За два десятки років, після чергового пофальшування історії КПСС, мертвого Постишева за його ліквідації комуністів, за основне винищення національно-активних елементів в Україні і за довершення голодового народовбивства – реабілітовано і славлено.

Подібно закінчилося десятирічне панування поляка Станіслава Вікентіовича Косіора над Україною. Після відкликання Постишева з України Косіор, як ген. секретар ЦК Партії, перебрав на кілька місяців його функції, але вже в січні 1938 р. його забрано з України на посаду заступника голови Наркомату СССР, щоб спорожнити в Україні місце для Хрущова, і через рік – 29.2.1939 – розстріляно його, а через двадцять кілька років по смерті реабілітовано за подібні „заслуги” як Постишева.

Сталін вислав на Україну Хрущова з штабом дібраних помагачів і з уповноваженням перебрати керівництво партії. Про стан в компартії України, що його застав Хрущов, Кренкшов пише таке:

„Коли Хрущов у січні 1938 р. прибув до Києва, було вже вимордувано 69% осіб, обраних до Центрального Комітету української КП на партійному з'їзді, що відбувся лише 6 місяців раніше... На XIV з'їзді КП(б)У, шість місяців після прибуття Хрущова, з поміж 116 членів і кандидатів ЦК, осталося ще лише трьох. А чистка йшла далі. На XV з'їзді партії, в 1940 р., переобрано щось трохи більше ніж половину членів ЦК, що були обрані до нього за керівництва Хрущова в 1938 р. Одним словом, якщо йдеться про винищення вищих партійних функціонерів, то Хрущов поводився в Києві таксамо добре, якщо не ліпше, як Сталін у Москві. В 1940 році він посідав інструмент, що знаменито вмів допасуватися до його волі”.

Великі обіцянки були роблені в 1923 році про рівноправність української мови з російською, про українізацію партії й адміністрації, повну автономію української мови й літератури. „Десять років пізніше ці обіцянки були забуті. Хто про них нагадував Сталінові, був замордований. Вбивники, зокрема Постишев і Косіор, самі були замордовані, а тепер до голосу прийшов Хрущов”.

99. Історіографія історії України 20 – 30 – х років.

Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам'яток писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови [13, с. 5].

За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на такі види:

Речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди тощо).

Етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв).

Лінгвістичні (мова, діалекти).

Усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів'я, приказки тощо).

Писемні (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері):

– актові матеріали (офіційні документи різних установ);

– оповідні пам'ятки (літописно-мемуарні та літературні твори).

Фотодокументи.

Графітні (стародавні написи на скелях, стінах, різних речах, склі, кераміці, гарматах, тобто – це написи на всьому, крім паперу).

Для відтворення давньої історії України сучасні вчені використовують в основному речові (археологічні) пам'ятки, а також праці грецьких, римських, візантійських, арабських істориків, літераторів (Геродот, Страбон, Птоломей, Тацит, Прокопій Кесарійський, Йордан, Лев Діакон, Аль-Масуді та ін.).

Особливе місце серед джерел займають літописи – «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи та ін.

Опираючись на перераховані джерела, історики досліджують різні історичні періоди, події, життя та діяльність видатних постатей. Твори істориків складають історіографію історії України, тобто сукупність досліджень, присвячених певному історичному періоду або всій історії України.

Джерельна база Литовсько-Польської доби історії України представлена, крім щоденників сеймів, сеймиків і книг судів, ще й метриками, жалуваними грамотами, інвентарями, уставами на волоки, полемічною літературою. Тільки Литовського Статуту було три редакції – 1529, 1566, 1588 рр. А ще були дуже важливі для нас Густинський, Львівський, Острозький та Хмільницький літописи, «Опис України» Г. Л. де Боплана. Сьогодні в Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігається багато документів Литовсько-Польської доби, зокрема, документи Галицько-Волинських земель. Документи середньовіччя, нового і новітнього часу зберігаються в державних архівах України в Києві.

Часи козацької державності (середина ХVІІ–ХVШ ст.) відображені в дипломатичних документах Б. Хмельницького, численних мирних угодах між Україною, Московщиною, Польщею, Туреччиною, Швецією; гетьманських універсалах, «статтях», що укладалися між царем і новообраним гетьманом, «Гадяцькому трактаті», Конституції П. Орлика, царських указах про заборону українських друкарень, ліквідацію Запорізької Січі. Не обійтися тут і без козацьких літописів та мемуарів і щоденників козацької старшини.

Утвердження на українських землях кріпосницької системи, адміністративно-територіального управління Росії в Подніпров'ї і Слобожанщині, і Австрії у Західній Україні сприяло появі документів, що стосуються податків, прав, описів маєтностей тощо.

Велика кількість законодавчих актів, матеріалів офіційного діловодства, статистичних даних, документів громадсько-політичних, національних організацій стосується періоду панування в Україні Австрійської й Російської імперій.

Різноманітними документальними матеріалами наповнена історія України XX ст. Особливо це стосується радянського періоду нашої історії. Джерелами першочергової ваги є партійні документи: документи КПРС, КПУ та інших партій, які діяли в Україні, їхні програми, статути, матеріали партз'їздів і партконференцій, документи керівних парторганів на місцях. Наступними за важливістю є акти законодавчої й виконавчої влади: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів, обласних Рад народних депутатів тощо. Багато які з цих документів видано друком у збірниках.

Важливе значення має радянська періодична преса: газети, журнали. Преса створювала певний визначений фон, тло – політичне, економічне, соціальне, культурне. Преса поділялася на партійну, органів управління, профспілкову, комсомольську, історичну тощо. Друга категорія документів перебувала в спецсховищах, у закритих фондах архівів і бібліотек. Це документи про голодомори, про культ особи Сталіна, про масові репресії 30-х років, про дисидентський рух в Україні, літературу самвидаву, справи політв'язнів, в'язнів совісті тощо.

Історіографія (із грецьк. – опис історії) – дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла та розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань. Вона з'ясовує соціальну основу та соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію та форми дослідницької роботи в галузі історії [13, с. 12 –13].

Цікавість до свого минулого зародилася в Україні давно, фактично на початку державності, про що свідчать літописи, події в яких розпочинаються з «сотворіння світу» і закінчуються XIII століттям. У наших перших літописах міститься оповідь про дві тисячі дійових осіб, відомих на ім'я, і безліч безіменних. Серед них ті, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали свою кров, захищаючи рідну землю. Та найбільше уваги літописці приділили тим, хто зробив соціальне замовлення, доручивши написання літопису; тим, хто панував над людьми, грабував, палив, осліплював, вбивав, ненаситний на владу, землі, золото і рабів. Так, ченець Печерського монастиря Нестор у «Повісті минулих літ» зробив спробу пояснити походження Русі та тих перших її правителів, хто створив державу.

Як Нестор, так і його співавтор ігумен Сильвестр використали грецькі хроніки, місцеві оповідання, пов'язали історію Русі зі світовою, давши вітчизняній історії центральне місце в світовій історії. Не все в «Повісті минулих літ» узгоджується з сучасними науковими даними, багато кон'юнктурних правок внесли і переписувачі «Повісті...». Літописець Сильвестр, наприклад, другу редакцію «Повісті...» переробив і доповнив після Нестора та зробив викладку подій з 1113 до 1116 рр. І все ж таки не викликає сумнівів, що «Повість...» є безцінним історичним джерелом і першим історіографічним твором на Русі. Українські літописи княжої доби свідчать про відповідну тим часам високу культуру й ерудицію їхніх авторів, про патріотизм і вболівання їх за долю батьківщини.

Літописання продовжувалося і в литовсько-польську добу та в часи козацької державності. Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Величка, Граб'янки, що передають події часів Б. Хмельницького. З ім'ям викладача Київської колегії Інокентія Гізеля пов'язаний вихід у світ в 1674 р. знаменитого «Синопсиса», який тривалий час був одним з основних посібників з історії України і Росії. «Синопсис» витримав більш ніж 30 перевидань і до XIX ст. використовувався в якості підручника.

У XVIII ст. виходять твори, в яких історія Гетьманщини пов'язується з історією Київської Русі. Особливо актуальними були такі паралелі під кінець існування української держави в складі Росії. Нагадування про те, що козацтво було спадкоємцем княжої держави, стало головною метою авторів таких праць. Показовим у цьому відношенні став твір кінця XVIII ст. чи то Кониського, чи Полетики «Історія Русів».

У XIX ст. в Україні починає розвиватись історична наука у всьому розмаїтті її шкіл і напрямків, які базувались на широкій документальній базі. Так, Д. М. Бантиш-Каменський (1788–

1850 рр.) написав тритомну «Историю Малой России». Цей твір стоїть набагато вище всіх інших історичних праць того періоду хоча б тому, що в основу його покладені архівні матеріали, хоч і без докладного розбору та критики. Д. М. Бантиш-Каменський вважається також першим збирачем історичних документів.

Микола Маркевич у 1842–1843 рр. видав друком двотомну «Историю Малороссии» з тритомним додатком історичних документів і приміток. М. Маркевич (1804–1860 рр.) може називатися першим національним українським істориком.

На матеріалах етнографічних і археологічних досліджень побудовані праці Михайла Максимовича (1804–1873 рр.), який започаткував народницький напрям у дослідженні історії (в основ-ному княжого та козачого періоду). Деякі з його робіт ще й сьогодні не втратили свого значення через цікавий матеріал та критичні здібності автора.

Велику послугу українській історичній науці зробив Осип Бодянський (1808–1877 рр.), який першим видав за допомогою друку П. Куліша «Літопис Самовидця» в 1846 р.

Розвинув народницький напрямок Микола Костомаров

(1817–1885 рр.) в «Історії України в життєписах визначнійших єї діячів» та інших творах. Однак, автор недооцінював ролі державних діячів в історії, що проявилось у таких його роботах як «Богдан Хмельницький», «Мазепа та мазепинці».

М. Костомаров виходив з того, що історичний розвиток кожного народу визначається його духовними властивостями. Духовну природу українського народу, наприклад, визначало панування демократичних засад, вічового устрою в його суспільному житті, волелюбство та ін. Разом з тим, цей демократизм і волелюбство, не стримані організуючою основою, призводили до негативних наслідків. Одним з них, була поява в Україні в XV ст. козацтва. М. Костомаров дивився на козацтво як на анархічну, руйнівну силу [13, с. 37].

Середина XIX ст. представлена працями М. Закревського «Описание Киева», А. Скальковського «Очерк Запорожья».

А. Скальковський вбачав у козацтві своєрідне військово-монастирське братство. Він одним з перших опрацював архівні матеріали з історії Запорізької Січі, врятував від повного зникнення безцінні документи, а також свідчення колишніх запорожців.

Друга половина століття увійшла в історіографію під впливом

В. Б. Антоновича (1834–1909 рр.). Він створив Київську школу істориків, до якої належали майже всі відомі історики, які зайняли згодом кафедри в університетах України. В. Антоновичу вдалося першому в Російській імперії поставити археологічні роботи на наукову основу.

В. Антонович досліджував історію козацтва, гайдамаччини, міст, шляхетства. Ідучи слідом за М. Костомаровим, він у роботі «Виклади про козацькі часи на Україні» твердив, що кожен народ у своєму історичному розвиткові виконує певну, лише йому властиву «керівну ідею». В історії українського народу ця ідея втілена на основі вічового устрою – широкого демократизму, тобто визнання за кожною особою повної рівності в правах. Заснований на цих принципах ідеальний, на думку В. Антоновича, общинний устрій, якому невідомі класові суперечності, знайшов своє відображення в українському козацтві, в Запорізькій Січі.

Найвідомішим представником Київської школи та народ-ницького напрямку є М. Грушевський (1866–1934 рр.), автор величезної кількості історичних праць, серед них – «Очерки истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», а також перша багатотомна «Історія України-Руси», де вперше викладена систематична історія нашої батьківщини, починаючи з кам'яного віку. Суть народницького напрямку полягала в наданні переваг соціально-економічним питанням над національно-політичними, підпорядкування інтересів влади прагненням народу.

Рубіж ХІХ–ХХ століть був плідним для української історіографії, незважаючи на те, що Україна підлягала юрисдикції водночас декількох держав. Значна кількість істориків збагатили історичну науку своїми талановитими працями. Серед них:

А. О. Скальковський («Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького»), Д. І. Багалій (1857–1932 рр.) («Історія Слобідської України»), О. Я. Єфименко («История украинского нарада»),

Д. І. Яворницький (трьохтомна «Історія запорізьких козаків»),

І. П. Крип'якевич («Історія України») та ін.

Всупереч народницькому напрямку, але в руслі концепції

М. Грушевського, почав утверджуватись державницький напрямок в історичних дослідженнях Д. Дорошенка («Нарис історії України»); а також С. Томашівського, який відповідно до державницької ідеології зробив синтез Княжої доби;

публікаціях В. Липинського, що проаналізував Козацький період нашої історії.

Історіографія історії України 1917–1991 рр. складається з великої кількості праць радянських вчених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності, русифікувавши й історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії – восьмитомній «Історії Української РСР» (в 10-ти книгах). У ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу та підкреслюється думка про те, що він навіки зобов'язаний усіма своїми здобутками «старшому братові» – Росії.

Значно підвищився інтерес до вітчизняної історії в роки перебудови. В Україні було розроблено комплексну програму історичних досліджень, яка була затверджена новим керівництвом КПУ, на чолі якого, після В. Щербицького, став В. Івашко. Вона виявилася настільки вдалою, що продовжувала виконуватись і в 1991 – 1995 рр. З'явились цікаві праці, які неупереджено розкривали складні сторінки історії України. Це – дослідження

С. Кульчицького, В. Даниленка, С. Касьянова, Ю. Шаповала, які висвітлювали наслідки сталінізму в Україні. З'являється ряд робіт відомих вчених з історії політичних партій, національних відносин:

І. Кураса, П. Варгатюка, Я. Дашкевича, Ю. Римаренка, В. Пані-будьласки та ін. Історія української державності висвітлюється в книжці В. Шевчука та М. Тараненка, яка побачила світ у 1999 р. Готуються праці з історії окремих міст України тощо. Висвітлюється життєвий і творчий шлях видатних представників творчої еліти М. Грушевського, М. Василенка, Н. Полонської-Василенко, С. Єфремова, М. Слабченка, М. Попова, М. Яворського. Важливе значення для розуміння процесів, що відбувались в історичній науці, мали публікації М. Варшавчика, Я. Калакури. Проблемам селянства та голоду в Україні присвячено роботи С. Кульчицького, Д. Мейса, Р. Конквеста. Історичні джерела досліджуються в працях В. Барана, І. Біласа, В. Верстюка,

Д. Тарана, Я. Грицака.

На етапі незалежності України вийшов цілий ряд цікавих підручників з історії України колективу авторів під ред.

М. А. Смолія в Інституті історії НАНУ 1997 і в 2000 рр., Національ-ного університету ім. Т. Шевченка, Українського педагогічного університету ім. М. Драгоманова, Львівського університету та інших вищих навчальних закладів. Вийшли з друку й одноосібні курси з історії України В. Борисенка, О. Бойка, Я. Грицака,

Л. Залізняка, В. Короля, В. Остафійчука, В. Світличної та ін., які набули великої популярності та рекомендуються студентам при вивченні курсу „Історія України”.

У Київському національному університеті будівництва і архітектури в 2000 р. вийшла історія університету, в якій розпові-дається про славний історичний шлях вузу, успіхи і досягнення в його діяльності. За 80 років своєї діяльності університет підготував майже 80 тисяч спеціалістів будівельної справи, які працюють на

4-х континентах у 50 країнах світу. Завдяки знанням, отриманим в університеті, вони досягли високого становища в суспільстві, стали міністрами, керівниками важливих відомств та установ, відомими вченими.

В умовах незалежної України більшість істориків ґрунтується в своїх працях на засадах утвердження національної свідомості та державотворення. Надбанням сучасної історіографії є роботи Олени Апанович «Розповіді про запорозьких козаків», М. Брай-чевського «Конспект історії України», В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20–30-ті роки»,

В. А. Смолія, В. С. Степанкова «Українська державна ідея», Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)», А. Д. Бачинського «Січ Задунайська. 1775– 1828» та ін.

Таким чином, українська історична наука має глибоке коріння та необхідні умови для подальшого розвитку.

Підсумовуючи викладений матеріал слід сказати, що на студентів чекає нелегка, але цікава, напружена праця з оволодіння знаннями багатовікової історії України. Хто справиться з цим завданням, той отримає наснагу, яка додасть нових сил на нелегкому життєвому шляху.

Дата добавления: 2015-05-22