Християнізація, розвиток писемності, освіта

У ІХ ст. на території східнослов’янських племінних об’єднань завершувався процес формування нової ранньофеодальної держави - Київської Русі, культурно-історичний розвиток якої значною мірою проходив під впливом культурних традицій Візантійської імперії. Як вже було зазначено вище, вплив Візантії на культуру східних слов’ян розпочався ще задовго до запровадження християнства. Цей вплив поширювався за посередництвом торгівлі, політичних відносин і війн. Тому східні слов’яни знали також культуру інших народів.

Впровадження християнства на Русі стало знаменним явищем в історії її культури. Хоча християнізація розтягнулася на досить тривалий час, бо ще значна кількість населення залишалась язичниками, в обрядах зберігалися давні звичаї й духовні набутки. Однак основні постулати нового міцно осіли на слов’янському ґрунті. Церква - могутній феодал у Візантії - перенесла на Русь феодальні методи господарювання, де для цього був сприятливий ґрунт. Верховна влада князя була освячена, як і у Візантійській імперії, з присвоєнням усіх атрибутів порфірородних.

Початок загальнодержавної християнізації в 988 р. призвів до швидкого розвитку всіх сфер культури: писемності, освіти, літератури, архітектури, образотворчого мистецтва, моралі тощо. З приходом християнства тогочасне суспільство через Візантію починає знайомитись з досягненнями освіти і науки, працями античності, християнськими мислителями, починає перекладати їх твори і пристосовувати до місцевих світоглядних систем, писати власні оригінальні праці, розвивати архітектурну, образотворчу традицію тощо.

Не підлягає сумніву те, що християнство довгий час було релігією вищих прошарків суспільства та міст як культурних центрів. Поступово духовенству вдалось сильно вплинути на обмеження свободи в шлюбних відносинах, полегшити становище челяді. Гуманізація суспільства вплинула і на родинні взаємини.

Варто мати на увазі, що перші митрополити, єпископи та священики із впровадженням християнства часто ігнорували укоріненні культурні традиції населення Русі, орієнтуючись на Візантію, захищали інтереси візантійської церкви.

Християнізація Київської Русі припала на розвиток монастирів у Візантії і збільшення їхнього статусу в суспільстві. Один з найвизначніших візантійських монахів Теодор Студит вважав чернецтво «другим хрещенням». Літописні повідомлення свідчать, що розвиток чернецького руху є заслугою Ярослава Мудрого (10191054 - роки князювання). Адже в середині ХІ ст. у Києві вже було декілька монастирів (чоловічих та жіночих). Найвідоміший Києво-Печерський монастир заснував в останні роки правління Я. Мудрого монах Антоній з Любича. Розвиток монастиря пов’язаний з учнем Антонія - монахом Феодосієм, який у другій половині ХІ ст. був однією з найвизначніших особистостей у культурному житті Київської Русі. Вважається, що Феодосій очолював монастир у 10611074 рр. і зробив з нього центр чернецтва. Монастир славився високим рівнем аскетизму. У результаті Києво-Печерський монастир став зразком для організації всіх інших монастирів у Київській Русі.

Паралельно з часом заснування і розвитку Києво-Печерського монастиря в Києві та на околицях діяло приблизно 18 монастирів, з яких чотири були жіночими. Поступово монастирі відкривались у Чернігівщині, Переяславщині, Волині, Галичині.

Розвиток писемності пов’язаний з утвердженням кириличної системи письма, яка складалася із 43 літер, з них 24 грецькі і 19 оригінальних слов’янських. З його запровадженням літературною мовою на Русі стає церков-нослов’янська, яку створили приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарські просвітителі Кирил та Мефодій. Церковнослов’янська мова збагатила лексику русичів філософськими та богословськими поняттями і різноманітною образністю. Проте вона не стала розмовною мовою, а вживалась тільки в богослужіннях і для написання церковної літератури.

Разом з писцями, священиками, перекладачами з південнослов’янських країн на Русь надходили так звані кирило-мефодіївські переклади, написані старослов’янською мовою. Переписування їх місцевими писарями привело до появи книжок, писаних церковнослов’янською мовою київської редакції.

У державній сфері та побуті продовжувала розвиватися писемність києворуською мовою, що сформувалася задовго до введення християнства. Основою києворуської мови була - київська говірка, доповнена військовою, госпо-дарською, дипломатичною та юридичною термінологією, а також церковнослов’янською. Ця мова поширилася по всій величезній території держави. Вона обслуговувала не тільки відносини з іноземними країнами, а й повсякденне життя і спілкування. По суті, це була державна мова спілкування Київської Русі. Графічною основою писемності була досконала кирилична графіка, але відомим було й глаголичне письмо. Богослужбові книги писалися урочистим великим уставом, що було необхідним у зв’язку з читанням текстів у церквах. У державних документах вживалася кирилична графіка. На жаль, від часів Володимира збереглося дуже мало епіграфічних пам’яток. Можна назвати лише написи- легенди на монетах - златниках та срібляниках Володимира Великого (980-1015 - роки князювання). На златниках В. Великого (монетах із золота) з одного боку зображено князя на троні та його родовий знак - Тризуб з написом «Владимиръ на столє», а з іншого - Христос з Євангелієм і напис «кусъ Христос».

У 1030-х роках при київській митрополії в оточенні князя виник гурток освічених людей - інтелектуалів. Найвидатнішою постаттю був письменник Іларіон (р.н. невід. - близько 1088), пізніше митрополит київський, наближена до Я. Мудрого особа. Під впливом діячів гуртка розвиваються майже всі галузі культури княжої доби. Це свідчить, що культура отримала державну підтримку.

У такому тандемі - держава-церква розвивається школа і книгописання, які були принесені із Візантії як атрибути християнства. Навчання передбачало поширення свідчень про християнське вчення, а також диктувалося потребами часу - були потрібні освічені політичні та громадські діячі. Література, яку отримувала Русь у вигляді грецьких оригіналів і болгарських перекладів, мала релігійний зміст.

Про організацію і методику навчання ми знаємо не дуже багато інформації. Очевидно, що це проходило за візантійським зразком - у монастирських і церковних школах. Крім колективного навчання, існувало й індивідуальне.

Ймовірно перші школи з’явились в час правління В. Великого та Я. Мудрого (1019-1054). За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчались діти найближчого оточення князя. Таких дітей віддавали школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а щоб виростити державних діячів та духовних лідерів. У цих школах, де здобували щось на зразок вищої освіти, вивчали богослов’я, філософію, риторику, граматику, співи та іноземні мови.

Можливо до вищих шкіл Київської Русі належала, заснована в 1086 p. при Андріївському монастирі дочкою князя Всеволода Ярославича Янкою, школа для дівчат, де навчали грамоти, співів, шиття тощо.

Більшість учнів не навчились більше ніж читати. Письмо і рахування було наступним рівнем навчання. Всю іншу інформацію учні отримували із перекладених візантійських підручників та енциклопедій, освоєння яких супроводжувалось поясненнями вчителя, якщо такий був.

Вивчення грецької мови, відкривало двері до оригінальної візантійської літератури, засвоєння риторики, що було вищим ступенем науки. Цього ступеня досягли митрополит Іларіон, літописець Нестор, Климент Смолятич та інші.

Освіта дала поштовх до створення перших бібліотек при монастирях і церквах, де діяли школи. Серед князів любов’ю до книг відзначались Ярослав Мудрий, Святослав Ярославович, Володимир Мономах. Літопис згадує про збірку рукописів Ярослава Мудрого, яка стала основою створеної ним при Софіївському соборі бібліотеки. За підрахунками дослідників, у бібліотеці при Софійському соборі налічувалося до 900 томів рукописних книг - надзвичайна кількість для Середньовіччя.

Бібліотеки стали місцями, де переписували книги. При них виникають скрипторії (книгописні майстерні), де працювали переписувачі. Крім переписців і палітурників, над книгою працювали редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент,^** ювеліри. Книги на Русі, як і у всій Європі, були дуже дорогі. Автор приписки до знаменитого «Мстиславового Євангелія» (1115 р.) зауважував, що «ціну цьому Євангелію, один Бог відає». Книга ця написана красивим уставом на 213 листах, початкові літери тексту писані золотом, прикрашені мальовничими ініціалами і художніми заставками.

Поява книжкової писемності стала вищим рівнем розвитку писемної культури. Від усього книжкового багатства до нашого часу дійшли лічені екземпляри, що можна пояснити війнами, пожежами, князівськими міжособицями. Найвідомішими є: «Реймськеєвангеліє», «Остромировеєвангеліє», два «Ізборники» 1073 р. та 1076 р. «Мстиславове євангеліє».

Переважно в бібліотеках зберігалась перекладна література, головне місце серед якої займали твори церковно-богословського змісту: богослужебні книги - Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих - агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам’ятки церковного права, церковні статути; філософські твори; історичні хроніки; гомілетика - урочисті «слова» на церковні свята.

Багато історичної літератури було перекладено. Зокрема, «Хронографію» першої половини ІХ ст. відомого візантійського хроніста Г еоргіяСінкела, «Хроніку» Г еоргіяАмартола, в якій викладено всесвітню історію від створення світу до 842 р., історичні праці патріарха Константинопольського Никифора (758-828), «Іудейську війну» єврейського історика Йосипа Флавія (37-100) та ін. Відомості з історії літератури черпали, здебільшого, з візантійського збірника «Бджола» - витяги думок з творів античних авторів.

Найменше відомостей перекладна література давала про природничі науки. Джерелом цих відомостей були переважно два збірники: «Шестоднєв» - опис шести днів творення світу, укладач Василь Великий; «Фізіолог», складений з античних, біблійних та інших джерел. Ці роботи завезли з Болгарії.

Разом із перекладною літературою розвивалась і оригінальна література. Першим відомим місцевим письменником у Київській Русі був митрополит Іларіон. Він автор визначної пам’ятки вітчизняної літератури - церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать». Написаний цей твір між 1037-1050 рр. «Слово» стверджує самостійність київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. За Іларіоном «Закон» - це «Старий завіт», а «Благодать» - «Новий завіт», через який люди можуть долучитись до свободи душевного спокою. Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимиру і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній у всіх чотирьох кінцях світу. Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває «божественну мудрість».

Відомі ще такі імена письменників-проповідників: Лука Жиlята (ХІ ст.), Феодосій Печерський (ХІ ст.), Кирило Туровський (ХІІ ст.), Климент Смолятич (ХІІ ст.). До цієї групи письменників можна зарахувати князя Володимира Мономаха (1113-1125) - автор твору «Повчання дітям», ймовірно написаний у 1117 р. З літературного погляду - це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді. «Повчання» - оригінальний твір, у якому В. Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного й морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою давати приклад іншим.

З агіографічної літератури до нас дійшло багато творів: «Сказання і страсть і похвала страстотерпцям св. Мученикам Борису та Глібу» і «Пам’ять та похвала князеві руському Володимиру» письменника ХІ ст. Якова Міха; повість «Про початок Печерського монастиря»; «Читання про житіє блаженних страстотерпців Бориса та Гліба» і «Житіє Феодосія ігумена печерського» ченця Києво-Печерського монастиря, літописця Нестора; дві повісті про печерський монастир у формі листів: 1) Симона, єпископа Володимирського, до Полікарпа, ченця Києво-Печерського монастиря; 2) Полікарпа до Києво-Печерського ігумена Акіндіна.

Повісті Симона, Полікарпа «Про початок Печерського монастиря» та «Житіє Феодосія ігумена печерського» склали основу «Києво-Печерського патерика» (початок ХІІІ ст.) - збірник оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря. У ньому також описано деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоровім», що написав невідомий автор близько 1187 р. «Слово» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Вдаючись до української народної символіки, описів Руської землі з її багатими містами та безкрайніми просторами, закликає до єднання. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала окремий пласт художньої культури русичів.

До цікавих творів світського характеру ХІІ-ХІІІ ст. належить «Послання» або «Моління» Данила Заточника до князя Ярослава Володимировича. «Моління» стало однією із перших пам’яток давньоруської літератури, у якій стверджувалась цінність розумної та мудрої людини, незалежно від її соціального походження. У творі автор гостро висловлюється проти бояр і ченців.

Упродовж ХІ - початку ХІІ ст. у Київській Русі сформувався самостійний жанр літератури - літописання. Літописи - це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов’янських народів. Найдавніші з них: Новгородський (ХІІІ-ХІУ ст.), Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (ХУ ст.).

Для історії та культури України головне значення має Іпатіївський список, який складається з трьох літописів: «Повісті минулих літ», «Київського» та «Галицько-Волинського».

Центрами літописання виступають Десятинна церква, Софіївський собор, Києво-Печерський монастир. Вважається, що в середині ХІ ст. при Софіївському соборі було укладено перший давньоруський літописний звід. У 1078 р. ігумен Никон створює самостійний літописний звід. Никон був автором і редактором основного тексту літопису від 1039-1078 рр. Ще один літописний звід - до 1095 р., пов’язують з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна. У 1070-1080-х рр. літописання розвивалось і при Десятинній церкві.

Основною літописною пам’яткою, а одночасно і головним джерелом з історії та культури Київської Русі, є літопис «Повість минулих літ». Упорядником і автором «Повісті минулих літ» вважають Нестора, який закінчив його укладення в 1113 р. у Києво-Печерському монастирі. Тоді літопис описував події до 1110 р. Після нього у 1116 р. і 1118 р. літопис редагували і дописали до 1117 р. У результаті редакцій у літописі з’являється норманська теорія походження Київської Русі. «Повість минулих літ» - зведення з попередніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів, пам’яток права. Основна увага приділяється політичним, воєнним та династичним подіям. Містяться відомості про походження і розселення східних слов’ян, утворення Київської держави та її сусідів.

Київський літопис охоплює період 1118-1200 рр. Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував близько 1200 р. ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Київський літопис складається з щорічних записів, у які вплетені літописні оповідання, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та ін. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису - Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Монома-ховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

Крім Києва, літописання велося і в інших великих містах Русі: Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському та ін.

Дата добавления: 2015-05-22