Містобудування та архітектура, малярство, скульптура 1 страница

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Упродовж багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літописах та історичних творах.

Зазначений період в історії архітектури та будівництва відомий лише в окремих своїх проявах, оскільки тогочасних автентичних пам’яток збереглося мало. Одночасно слід мати на увазі, що географічне становище й безпосередні зв’язки Галичини з латинським Заходом призводять до поступового ослаблення старих, візантійських традицій на користь нових, спочатку романських, а потім готичних впливів.

Діяльність князів галицько-волинської династії, у якій на перший план виразно висувається містобудівна програма Д. Галицького (1205-1264), виступає центральним явищем в історії західноукраїнської архітектури та містобудування.

У XIII ст. особливого значення набуло заснування нових міст, які виникали насамперед, як укріплені пункти для політики централізації Д. Галицького, напруженої боротьби з боярською опозицією за зміцнення княжої влади та постійної зовнішньої загрози з боку литовців, поляків, угорців і татаро-монгол. До найвідоміших, заснованих Д. Галицьким, міст зараховують Холм та Львів.

За характером забудови Холм, куди Данило переніс столицю князівства, належав до міст побудованих на природному узвишші. Попри важливість світських напрямів розвитку архітектурної творчості у загальному контексті тогочасного будівництва, вони відомі значно менше. Натомість оригінальними пам’ятками набагато краще засвідчене церковне будівництво.

У силу різних культурно-історичних обставин саме збережені пам’ятки Львова є найкращим відображенням містобудування та архітектури Галицько-Волинського князівства. Окрім безслідно втраченого княжого замку, визначальними пам’ятками є найдавніші храми. Центральне місце серед них посідає Миколаївська церква, яку можна визнати фундацією Д. Галицького. Посереднім підтвердженням на користь такого припущення слугує наявність у Холмі біля підніжжя Замкової гори церкви св. Миколая. Церква св. Миколая - це, ймовірно, найстарша церква у Львові. Теперішня будова є значно змінена впродовж віків, а в своєму первісному вигляді церква стояла десь до кінця XVII ст. Найстаршою частиною вважаються мури з гарного тесаного каменю. Вони вказують, що церква мала план грецького рівнораменного хреста.

Княжою фундацією наступника Данила Лева (1264-1301), мабуть, є згодом докорінно перебудований монастирський комплекс св. Онуфрія. Давня церква складалась із двох частин: головної, «великої церкви» і прибудованої до неї каплиці Св. Трійці - «малої церкви». Впродовж століть церкву не один раз реставрували та перебудовували.

До княжого періоду, очевидно, належить заснування П’ятницької церкви, католицької готичної каплиці св. Івана Хрестителя та латинського парохіяльного храму Марії Сніжної на околиці княжого міста.

До заснування Холма і Львова культурним осередком виступав Галич. На околицях княжого Галича знайдені останки фундаментів до 30 церковних будівель. До наших днів збереглась церква св. Пантелеймона. Спорудження храму було закінчено в 1194 р.

Визначною пам’яткою архітектури історичного Галича був Успенський собор, який побудовано за правління Я. Осмомисла. За своїм масштабом собор поступався Десятинній церкві та Со-фіївському собору. Зберігся тільки фундамент Успенського собору. На горі, званій Карпиця, знайдений добре збережений фундамент Спаської церкви, що належала до найпросторіших церков княжого Галича. Збудована в XII ст., вона була тринавною й триапсидною.

На Волині культурним осередком ще до створення Галицько- Волинського князівства виступало місто Володимир. У середині ХІІ ст. князь Мстислав Ізяславович заклав перший цегляний храм Волині - Успенський собор. Слідом за ним з’являються монументальні споруди в Лучеську (сучасне місто Луцьк). Так у 1170-х рр. князь Ярослав Ізяславович будує церкву св. Івана Богослова.

У період Галицько-Волинського князівства храмове будівництво на Волині проходило під опікою князя Володимира Ва-сильковича (р.н. невід. - 1288). Князь збудував церкву апостола Петра в Бересті та церкву Благовіщення в Кам’янці. У Володимирі- Волинському він спорудив церкву св. Дмитрія і святих апостолів з монастирем. Проте до цього часу всі ці храми не віднайдені.

З церковних фундацій В. Васильковича збереглася тільки Георгіївська церква у Любомлі, яка дійшла до нашого часу лише у фундаментах, значною мірою перекритих збереженою спорудою

XVIII ст. Фактично єдиним, ймовірно, найкраще збереженим мурованим храмом з середини XIV ст. може бути скромна церква-ротонда св. Василія Великого у Володимирі-Волинському - найпізніший відомий зразок західноукраїнських ротонд, споруджена згідно з відкритим написом на фасаді 1294 р.

З ХГУ ст. у розвитку архітектури, як і загалом містобудування, спостерігається звернення західноєвропейської традиції. Найкращим зразком відображення цих тенденцій є Львів.

Поряд з культовою архітектурою у Галицько-Волинському князівстві розвивалось будівництво замків та фортець. В історії української культури та архітектури відомо понад 100 замків та фортець, які були споруджені в різні часи та в різному вигляді дійшли до наших днів.

Одна з найдавніших - Кременецька фортеця, зведена з вапняка на неприступній горі, досягає 1328 м над рівнем моря і домінує не лише над ущелиною, де розташоване місто, а й над усією гористою місцевістю. Руські літописи вперше її згадують під 1226 р. У 1261 р. князь Василько повинен був, згідно з умовами угоди з татарами, «разметать» фортецю. До наших часів збереглися лише залишки фортеці, побудованої на цьому місці в XVI ст.

Нерідко оборонну функцію виконували феодальні замки. Один з таких замків - Луцький - збудував князь Любарт-Дмитрій між 1337 р. і 1383 p. на пагорбі, що майже повністю омивався річкою Малий Глушець.

Унікальними на загальноєвропейському тлі явищами в оборонному будівництві княжої доби є розташовані на скелях дерев’яні фортеці в Уричі, Бубнищі, Розгірчу та Підкамені. Завдяки вирубаним у скелях пазам, у яких кріпилися конструкції дерев’яної забудови, існує унікальна можливість їхньої ймовірної реконструкції. Хоч усі ці оборонні комплекси виникли ще в ранньокняжу добу, вони функціонували та розвивалися в другій половині XIII ст. З-поміж західноукраїнських наскельних дерев’яних фортець найгрунтовніше досліджене укріплення у Тустані, що входило до оборонної системи Карпатської укріпленої лінії.

В образотворчому мистецтві східнохристиянська орієнтація української культури визначила домінантну перевагу візантійського напряму. Натомість західноєвропейських впливів в українському мистецтві на цьому етапі виявлено порівняно мало. Малярство відігравало провідну роль серед образотворчих видів мистецтва. Його майстри працювали передовсім у монументальному малярстві, іконописі та книжковій мініатюрі.

Інформацію про інтенсивний розвиток монументального малярства на Волині в часи князя В. Васильковича дають літописні повідомлення. До них належать найперше фрески церкви св. ДмитріяСолунського у Володимирі. Другий малярський ансамбль, роботи над яким велися в 1288 р., - декорація церкви св. Георгія в Любомлі. Обидва храми не збереглися, поза літописом відомостей про них немає.

Станкове малярство XIII—XrV ст. репрезентоване лише іконописом. Поширенню іконопису сприяла вироблена на візантійській основі система декорації храму.

Найстарішою пам’яткою іконопису вказаного періоду є ікона «Богородиці Одигітрії» останньої третини XIII ст. з Успенської церкви в с. Дорогобужі на Волині.

В іконописі, як і в інших видах давньоруського образотворчого мистецтва, відобразились провідні етичні й естетичні норми того часу. Майстри живопису виявляли глибокий інтерес до внутрішнього світу людини, намагаючись відтворити його засобами іконописання. Ще однією знаменитою іконою того часу є «Луцька Богородиця», яка була намальована в місцевій майстерні і впродовж ХІІІ-XІV ст. належала Покровській церкві на середмісті.

Поширеним у цей час стало й зображення Богородиці-Покрови. У Київському державному музеї українського образотворчого мистецтва зберігається «Покрова» ХІІІ ст. з Галича. На відміну від інших ікон на цю тему, галицька Богородиця зображена з немовлям Ісусом на лоні.

Надзвичайно популярними були ікони св. Миколая, якого здавна вшановували як покровителя і заступника всіх гнаних і убогих. Його зображали в золотавих або білих ризах, як пастиря, котрий благословляє вірних і проповідує слово Боже. У руках він зазвичай тримає Святе Письмо або Божественну Літургію.

Однією з тематичних ліній в іконописанні Г алицько-Волинсь- кого князівства став образ святих мучеників - Дмитрія, Фрола, Лавра, Бориса та Гліба. Найпопулярнішим образом цієї трагічної й героїчної доби був образ воїна-захисника св. Юрія Змієборця. Відома пам’ятка XIV ст. - ікона «Юрій Змієборець» із с. Станилі поблизу Дрогобича на Львівщині.

Найменш відомою сторінкою малярства Галицько-Волинської доби є мініатюра рукописних книг. Серед нечисельних пам’яток виділяють мініатюри Добриловогоєвангелія (1164), Оршанськогоєвангелія (ХІІІ ст.) та служебника Варлаама Хотинського (кінець ХІІ - початок ХІІІ ст.), які доносять високий рівень художньої культури Волині. На галицьких землях рукописна мініатюра представлена в Галицькому (ХІІ ст.) та Євсевієвому (Галицьке) євангеліях (ХІІІ ст.).

Скромне місце в культурі цього періоду посідає скульптура. Хоча традиція скульптурної декорації храмів отримала продовження і дальший розвиток. Про це свідчить опис спорудженої за короля Данила церкви св. Іоанна Златоуста в Холмі. Найхарактернішою скульптурною пам’яткою Галицько-Волинської Русі є оздоблення пишного романського порталу церкви св. Пантелеймона в селі Шевченкове поблизу сучасного Галича. Довкола порталу - пілястри і колони, а вгорі на їх капітелях простягся характерний романський фриз з акантового листя. Поряд із скульптурою, призначеною переважно для декорації мурованих храмів, розвивалося мистецтво дрібної пластики.

3.3.2. Література, освіта, наукові уявлення

Розвиток літератури проходив у руслі жанрових та тематичних традицій Київської Русі. Головною пам’яткою літератури західних земель того часу є «Галицько-Волинський літопис». На думку дослідників, він укладений за князя В. Васильковича, сина Василька Романовича (брат Д. Галицького). Літопис охоплює час від 1201 р. (або 1205) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1261 р., у другій - події 1262-1292 pp. За цей час літопис зазнав п’ять редакцій. Його редактори використовували окремі літописні записи, які складались у різних містах - Володимирі-Волинському, Пінську, Галичі, Холмі, Любомлі, вводили в нього окремі «повісті», зокрема оповідання про битву на Калці.

До кращих пам’яток перекладної літератури належить велике за обсягом хронографічне зведення, що охоплювало значний період історії - від «створення світу» до захоплення Єрусалима Титом у 70 р. Переклад завершено близько 1262 р. у Галицько-Волинському князівстві. Хоча це зведення не збереглося, уявлення про нього дають пізніші списки: Юдейський, або Архівний хронограф кінця XV ст., Віленський хронограф кінця XVI ст., що найкраще відтворює архетип.

Не оминули Галицько-Волинське князівство й освітні процеси, про належний рівень яких свідчить те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова.

Центрами тогочасної освіти були: Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювались блискучі твори рицарської поезії, які прославляли подвиги князів; Галич, де на початку XIII ст. жив «премудрий книжник» Тимофій; Перемишль, звідки походив уславлений співець Митуса; Холм, відомий як визначний культурний центр. Покровителем освіти і письменства був згадуваний волинський князь В. Василькович.

Поширенню освіти сприяв розвиток шкільництва. На Волині церковно-парохіяльні школи існували в Луцьку, Холмі, Овручі. Письму навчали за допомогою дерев’яних дощечок, на які накладався тонкий шар воску. По ньому писали за допомогою загострених стрижнів. Найдорожчі з них, так звані писала, виготовляли з металу. З урахуванням державних потреб у тогочасних школах, окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови, особливо - грецьку і латинську. Давали також певні відомості з географії, природознавства, історії. З поширенням письма виникла потреба в перекладах та укладеннях оригінальних місцевих книг і збірників.

Зважаючи на це, у школах учням давали початкові знання з риторики, стилістики, теорії літератури, навчали також музики та співу. Навчання велося старослов’янською мовою.

Збільшились і наукові досягнення. Так знання про астрономію, фізичні явища, географію поширювались через перекладені праці «Християнської топографії» Козьми Індикоплова, «Шестоднева» Іоанна екзарха Болгарського та «Хроніки» Г еоргіяАмартола.

Співіснування різних напрямів в астрономічних уявленнях українських книжників підтверджують також писемні пам’ятки місцевого походження, що виникли на підставі різних творів перекладної літератури. Серед них найвизначніша Тлумачна Палея, яку укладено в XIII ст., але розповсюдилася вона саме в XIV-XV ст.

У зв’язку з налагодженням тісніших економічних, торговельних і культурних взаємин українських земель з Центральною і Західною Європою технічний прогрес у виробничих процесах став дедалі відчутнішим. Це спостерігається, зокрема, в гірництві, деревообробному виробництві та переробці сільськогосподарської продукції. Так у солеварній промисловості вперше було застосовано досконаліші знаряддя, зокрема керат (коловорот), яким піднімали з криниць соляну ропу, а також і практичніші казани. Вже у XIII ст. з’явилися перші водяні млини, які працювали цілорічно.

Про певний рівень фізичних знань, якими оперували наші предки, можуть свідчити особливості металовиплавлення та мета-лооброблення, добре знаних в XIII-XV ст. Деякі компоненти середньовічної металургії виразно вказують на знання людьми того часу фізичних властивостей металів і матеріалів - вогнестійкості, плавкості (в разі компонування сплавів), конденсації солей, акустики тощо. Це необхідно було, зокрема, для відливання дзвонів і виготовлення зброї. Є історичні свідчення, що цими виробництвами славився Львів.

Виробничі промисли потребували певних хімічних знань, потрібних для виготовлення розчинів, вичинки шкіри, фарбування тканин. У зв’язку з лікарською практикою розвивалася хімія ліків, а водночас з іконописанням - хімія фарб.

На жаль, не збереглось конкретних відомостей про інтелектуальне життя, крім інформації про В. Васильовича, який вів учені розмови з освіченими людьми (єпископами й ігуменами) на філософські теми. Окрім книг богослужбового призначення, під керівництвом В. Васильовича, переписувалися й укладалися книги для позацерковного читання, зокрема «Прологи» та «Збірники». Найкращим показником ідейно-філософських зацікавлень князя В. Васильковича та його вченого оточення слугує так званий «Паренесис» - збірник «Повчань» Єфрема Сирина, який був виготовлений 1288 р. у князівському скрипторії.

Отже, впродовж XIII - першої половини XIV ст. Галицько- Волинське князівство перебрало на себе роль спадкоємця і продовжувача київських культурних традицій. Головними осередками культурного життя стають Холм, Львів, Галич, Володимир та інші міста. За підтримки князів Д. Романовича (Галицького), В. Романовича, Л. Даниловича, В. Васильковича розвивалась і утверджувалась архітектура, містобудування, іконописання, писемність, освіта, наука, які на цьому ґрунті почали набувати українських національних рис. 4.1. Культурно-історичні процеси на українських землях з середини ХІV до середини ХVІ ст. Передвідродження

Історичні події середини ХГУ ст. на українських землях суттєво позначились на подальшому розвитку національної культури. Оскільки українські історичні землі потрапляють під владу іноземних держав, що не могло не мати дуже негативних наслідків для розвитку національної культури. Переважно упродовж найближчих двох століть культурне життя звелося до збереження та оборони культурної спадщини.

У Галичині панівною стала культура католиків, яка передусім зачепила верхівку українського боярства, яке прагнуло урівняти свій статус зі статусом їм рівних у межах нової батьківщини. Українська (руська) верхівка менш помітного калібру призвичаювалась до нових порядків подібно, хоча й на нижчих соціальних щаблях, що за словами сучасної дослідниці Н. Яковенко, призводить до формування стереотипів «територіального русина» та його політизованого аналогу - шляхтича «руського племені польської нації». Етнічна й територіальна тотожність тут доповнюється, як бачимо, політичною - підкресленням своєї належності до «польської нації», тобто до політичного «народу-шляхти» всієї Корони Польської. Звичайні люди, яким поталанило підтвердити свої майнові права й вибороти шляхетський статус, духовенство та широкі народні маси, зберігали православну віру і культуру.

У землях і князівствах, які опинилися у васальній залежності від великих князів литовських, а це була більшість українських земель, зберігалися традиції з доби Київської Русі та удільних князівств часу політичної роздробленості. Тому старі княжі та боярські роди могли з успіхом підтримувати рідну церкву, школу й культуру взагалі.

Хоча загальна тенденція, на тлі суспільно-політичних процесів, була такою, що гальмувалась поява нових явищ у сфері української культури та інтеграція в європейський культурно-історичний простір.

Поза цим, доцільно звернути увагу на окремі здобутки української культури. У часи Семена Олельковича відбудовували зруйновані татарами київські храми, насамперед Софійський собор, заново переписали Києво-Печерський патерик (1460, 1462), з’явилися українські рукописні книги «Листвиця» (1455), «Златоструй» (1474).

Нове відчуття світу, розуміння ролі людини у світі, бажання передати власні знання і досвід майбутнім поколінням привели до виникнення українського книгодрукування. У Кракові наприкінці XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою. Дві з них - «Часослов» і «Осмогласник» (тобто Октоїх) - мають позначення про закінчення їхнього друку в Кракові 1491 р. міщанином-німцем ШвайпольтомФіолем. Тим самим шрифтом надруковані «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна».

Динаміка міського життя сприяла поступовому формуванню до цього часу незнаної на Русі відкритої міської культури поліетнічного типу та проникненню впливових у той час в Західній Європі гуманістичних ідей. Першою з-поміж ознак, що свідчили про світоглядні зміни в міському побуті, можна вважати зміну ставлення до книги. З предмета сакральної або принаймні наближеної до духовної сфери книга перетворилась на знаряддя пізнання.

Це не було прямим наслідком її здешевлення, завдяки розвиткові книгодрукування, бо, скажімо, на Волині чи Київщині годі шукати слідів книжкового буму. Натомість у Львові та інших великих населених пунктах Галичини з’являються перші осередки регулярної торгівлі продукцією з Франкфурта, Ляйпциґа, Нюрнберґа тощо. До широкого читача потрапляють твори античних авторів, теологічні та філософські трактати, книги з медицини, посібники з юриспруденції, історії, географії.

Латинські школи, що їх від кінця XIV ст. почали створювати при костелах і монастирях, сприяли формуванню читацького попиту. При єпископських осередках - у Львові, Холмі, Перемишлі, Кам’янці - відкриваються школи підвищеного рівня, невдовзі зазвичай перетворювані на міські освітні заклади під спільною опікою єпископа та магістратів. Упродовж XV - на початку XVI ст. їх було: у Перемиськійдієцезії - 12, Львівській - 9, Холмській - 5. Більшість з них - Львівська, Перемишльська, Ярославська - невдовзі набули статусу так званих «колоній» Краківського університету, тобто розширили викладання до «семи вільних мистецтв» європейської середньої і вищої школи: арифметики, геометрії, астрономії, музики, граматики, поетики і риторики. Озброївши вихованців знаннями латини, школи Русі відкрили юнакам двері до європейських університетів. Так у Краківському університеті впродовж XV-XVI ст.

навчалось більше 800 студентів, що були вихідцями з України, зокрема зі Львова - 108, Городка - 19, Дрогобича - 15.

Саме появі латинських шкіл українська культура завдячує тим, що вже наприкінці XV - на початку XVI ст. стрімко зростає кількість студентів із Русі не тільки в Краківській академії, але й в університетах Праги, Падуї, Болоньї, Вітенберга тощо. Найяскравішим прикладом злету є доля Юрія Дрогобича (Котермака) (1450— 1494), сина дрогобицького ремісника Михайла Котермака.

Саме вихідці з цього середовища стають головними сподвижниками гуманізму та раціоналізму, які впродовж останньої чверті XV ст. і до середини XVI ст. утверджуються на теренах України. Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії та розкрили інтелектуальний потенціал українців. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. До порад гуманістів прислухалися, їхні твори викликали інтерес у різноманітних колах суспільства.

Ранній гуманізм в українській культурі ознаменований діяльністю провідних учених, вихідців із українських земель: Ю. Дрогобича, Павла Русина (1470-1517), Станіслава Оріховського-Роксоляна (1513-1566) та ін. Вони більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність - русин (українець) і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності.

Ю. Дрогобич розпочав навчання в Львівській катедральній школі, після закінчення якої продовжив навчання в Краківському університеті, де в 1470 р. отримав ступінь бакалавра, а в 1473 р. - магістра. У Болонському університеті здобуває ступінь доктора, де впродовж 1478-1482 рр. викладає астрономію та медицину і навіть його обирають на 1481-1482 рр. ректором медичного факультету та вільних мистецтв цього університету.

С. Оріховський - оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, шляхтич з мішаної католицько-православної родини з-під Перемишля, вихованець університетів Кракова, Відня, Віттенберґа, Падуї і Болоньї, речник ідеї «золотих вольностей» шляхти. Писав латинською та польською мовами, мати була українкою, тому Станіслав гордо писав про себе, що він Роксолан. Найвизначніші праці: «Про турецьку загрозу» (1543-1544), в якій автор порушує актуальну тоді проблему згуртування європейських народів для подолання турецької експансії; «Про целібат» (1547) - лист до Папи з вимогою відмінити обітницю безженства священиків, оскільки целібат суперечить природі людини, праву мати сім’ ю і продовжувати рід, за що автора відлучили від церкви; «Літопис» (1554), що охоплює п’ять років історії Польщі; «Промова на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона» (1548), введена до антології «Промови найвидатніших мужів» (Венеція, 1559) і перевидана (Париж, 1566; 1568 р. - Венеція, 1569 p. і 1586 p. - Кельн); «Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави». У роботі «Настанови польському королеві Сигизмунду Августу» (1543 p. і 1548 p. - дві редакції) - гуманістичний твір про природу монархічної держави, - С. Оріховський наголошує на виборності короля всім народом, влада короля не має бути спадковою, право володаря король має заслужити працею на користь народу, піклуванням про найнижчі верстви, їхню освіту, добробут, мораль. Обґрунтовує теорію демократичної держави, де влада підзвітна народові. С. Оріховський розробляв її на основі античних зразків, розвивав ідею рівності народів, пошану до рідної мови і традицій культури. Талант оратора та публіциста доповнювався талантом філософа, котрого цікавили питання війни і миру, етики й політики, релігійної толерантності. Відомо, що католикові, який паплюжив православ’я - віру його матері - С. Оріховський відповів двома гнівними трактатами, де відстоював гідність людини, її право на вільний вибір релігії та святий обов’язок шанувати віру предків.

На болонський період його життя припадає видатна подія в історії української культури, до якої він мав стосунок. З друкарні ЕухаріусаЗільбера в Римі у лютому 1483 р. виходить книга «Прогностична оцінку року Божого 1483 Георгія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини славетного Болонського університету» - перший друкований твір, який написала людина з Русі.

До одних з перших докторів богослов’я та філософії належить Бенедикт Сервінус та Іван Тинкевич з Києва, які отримали свої ступені в Сорбоні в 1483 р.

Українцями відчували себе і залишили помітний слід у духовному житті України - Григорій Тичинський, Іван Туро-бінський-Рутенець, Симон Пекадія, Григорій Чуй-Русин. Симпатизував українській культурі поляк Себастьян Кленович.

Торкнулись українських земель і реформаційні процеси. Найголовніша ідея, яку скріпила й зреалізувала Реформація, була та сама, що ми її бачимо в Європі - це переклади Св. Письма живою народною мовою та її вживання в богослужінні. Щоправда, не Реформація вперше занесла цю ідею в Україну, а попередні релігійні рухи, які докочувалися через Чехію та Польщу до України. Тільки Реформація поставила цю ідею серед українського народу вже зовсім виразно, і не тільки поставила, але й реалізувала її.

Польські протестантські переклади широко розповсюджувалися по Україні і заохочували українців до пошани своєї мови та наслідування науки протестантів. З середини XVI ст. в Україні з’являються переклади Св. Письма живою українською (близькою до народної) мовою, причому оригіналами для цих перекладів слугували польські протестантські переклади. Так визначну пам’ятку староукраїнської літературної мови та мистецтва - «Пересопницьке Євангеліє» (1556-1561), перекладено і укладено на основі лютеранського Нового Заповіту Секлюціана 1553 р. Як свідчить приписка до рукопису, переклали Євангеліє син протопопа М. Василевич та архимандритПречистенського монастиря Григорій у с. Двірці й м. Пересопниці (тепер Рівненська обл.), а замовила книгу княгиня А. Заславська.

До інших визначних пам’яток належить також: Євангелія В. Тяпинського - переклад з соцініанського Нового Заповіту С. Будного 1570 р.; Новий Заповіт Негалевського 1581 р. - переклад з соцініанського Нового Заповіту Чеховича 1577 р.; Крехівський Апостол 1560-х років - переклад з кальвінської Біблії 1563 р. Ці джерела українських перекладів Св. Письма виразно говорять, що реформаційні впливи в Україні були значними.

З середини XVI ст. український культурно-історичний простір охоплює процес становлення національних рис. Н. Яковенко називає цей процес народженням «старожитного народу руського». Активізація цього процесу була пов’язана з конкуренцією двох культурних систем - української (руської) та польської, яка особливо посилилась після укладення в 1569 р. Люблінської унії. У результаті Велике князівство Литовське об’єдналось з Польщею у федеративну Річ Посполиту, а всі українські території Великого князівства (Волинь, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя) були передані до складу Польщі і в такий спосіб об’єднались з Галицькою Руссю.

У ролі опосередкованих ініціаторів виступили волинські княжі роди, передусім - рід Острозьких. Відтворена генеалогічна лінія роду Острозьких створювала підмурок для руської (української) ідентичності як паритетної польській, а водночас немовби стягувала строкаті терени України-Русі в єдиний масив «історичних спогадів». Це творило підставу для виокремлення нового політичного суб’єкта - «старожитного народу руського», що має свою окреслену територію («Руську землю») і чию давність та цілість засвідчено таким неспростовним «речовим доказом» - генеалогічною лінією. Одночасно рід Острозьких розпочав демонтаж тогочасної української культури та формування нової - ренесансної культури.

4.2.2. Українська ренесансна література, архітектура, скульптура, малярство, музика

На тлі освітніх, наукових та видавничих процесів помітне місце в українській культурі доби Відродження займає міжконфесійна полеміка, яка супроводжувалась виданням полемічної літератури. Започаткували її в середині XVI ст. у Речі Посполитій католики та протестанти. Написаний часом вкрай гостро, полемічний твір притягував увагу читача, привчаючи його до логіки доказів двох полемізуючих сторін. Православні мислителі, прагнучи вести повноцінну міжконфесійну дискусію з католиками, змушені були поступово освоювати арсенал прийомів і тактик полеміки.

Першим закликав православних інтелектуалів до полеміки, згадуваний єзуїтський теолог П. Скарга працею «Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем» (1577). Відповіддю на закиди П. Скарги, а одночасно і першою полемічною пробою українського пера, стала праця «Посланіє до латынизих же книг», яку вважається написав Мотовило на замовлення князя В.-К. Острозького.

Усна та писемна полеміка часто була подібною до лайки, сповнена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування в супротивника відступів від канонів віри тощо. Полеміку загострила календарна реформа папи Григорія ХІІІ від 1582 р., до якої православний світ не приєднався і продовжував жити за юліанським календарем.

У такому дусі написана праця ректора Острозької школи Г. Смотрицького «Ключ царства Небесного», видана в 1587 р. в Острозі. Цією працею Г. Смотрицький опонував короткій апологетичній історії католицизму Бенедикта Гербеста «Виклад віри Римської Церкви». Г. Смотрицький відповів короткою викривальною історією папства, спираючись на протестантську тезу «папи-антихриста», чия влада є «передпеклом», тоді як ключ Царства Небесного доступний лише людям православної віри.

Дата добавления: 2015-05-22