Дохристиянська культура східних слов’ян

Етногенез слов’ян є складним історичним процесом. Початок народження словянства поклала індоєвропейська мовна спільнота, прабатьківщина якої і час існування є проблематичним.

Праслов’янська спільнота утворилася на просторах лісостепу і лісу між Дніпром і Західним Бугом, а можливо, і Віслою. Давньо- слов’янський період на території України охоплює час з кінця I тис. до Р. Х. - першу половину І тис. від Р. Х. До праслов’ян дослідники зараховують племена пшеворської (Західна Україна - ІІ ст. до Р. Х - IV ст. від Р. Х.), зарубинецької (басейни Прип’яті, середнього і частково верхнього Дніпра - ІІ ст. до Р. Х. - ІІ ст. від Р. Х.), липицької (верхнє Подністров’я - ІІ ст. до Р. Х - ІІІ ст. від Р. Х.), черняхівської (вздовж Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Західного Бугу - ІІ-V ст. від Р. Х.). Поєднання археологічних і лінгвістичних даних дає змогу вважати геродотівських скіфів-землеробів VI-IV ст. до Р. Х. праслов’янами. Дослідники найбільше уваги зосереджують на їхній самоназві - сколоти.

Найдавніші писемні джерела, в яких слов’яни вперше виступають під своїм власним ім’ям (етнонімом), належать до VI ст. (твори готського історика Йордана, візантійських авторів Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, ІоанаЕфеського, МенандраПротиктора, Феофілакта Сімокатти). Більш-менш ймовірно етнічна присутність слов’ян може бути реконструйована в творах римських авторів перших століть від Р. Х. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея).

Для вирішення питання про етногенез слов’ян особливо важливе значення мають відомості, що їх подав Йордан в славетному творі «Про походження і дії гетів» («Гетика» - 551 р.). З цього твору маємо уявлення про окремі етапи їхньої історії, оскільки достатньо точно визначено географічне розселення окремих груп. За «Гетикою», в VI ст. було три групи слов’ян: венеди - у басейні Вісли, анти - в Подніпров’ї, слов’яни (склавини) - у Подунав’ї. Колись у них було одне ім’я - венеди, але з часом, коли останні розселилися, змінилися й назви. У часи Йордана ще зберігалася мовна спорідненість цих племен. Отже, готський хроніст фіксує певний етап етногенезу. Деякі дослідники вважають, що йдеться про перший поділ слов’ян на західних, південних і східних. Саме антів Михайло Гру- шевський вважає безпосередніми предками українців.

Візантійський історик V! ст. Прокопій Кесарійський у книзі про історію війни з готами, згадує про склавинів та антів. Зокрема, пише про те, що вони «не стоять під володінням одного мужа», живуть як державні народи, вірять в одного бога Громовержця, який панує над світом, жертвують йому різних звірів, не визнають долі, віддають божественні почесті та приносять пожертви річкам, джерелам та демонам. Живуть у невеличких житлах, у військові походи виступають пішим ходом з малими щитами та списами, панцирів не носять, деякі навіть не носять верхнього і нижнього одягу, а тільки штани. Говорять варварською мовою, всі вони дуже великі та сильні. Згадує і про військові дії антів у союзі з візантійськими полководцями.

У VІІ ст. візантійські та західноєвропейські автори окреслюють все населення від річки Одер до лівого берега Дніпра назвою «слов’яни».

У процесі розпаду первіснообщинного ладу серед східних слов’ян формуються племінні союзи: поляни, сіверяни, древляни, дуліби або бужани, уличі, тиверці, білі хорвати та ін. Назви цих племен наявні в «Повісті минулих літ».

Основу господарства слов’ян складали землеробство, тваринництво, лісові промисли, полювання. Крім орного землеробства, слов’яни займались городництвом та садівництвом. Користувались складними та різноманітними сільськогосподарськими знаряддями: ралом, плугом, косою, серпом, дерев’яними лопатами з залізною оковкою країв, залізними сокирами та ін. Розвивались ремесла, особливо ковальство. Були навіть окремі поселення, які спеціалізувались на певних ремеслах. Наприклад, у Райковицькому городищі (Житомирська обл.) проживало багато ковалів та металургів. Це городище, як і багато інших, цікаве ще й тим, що воно існувало з часів неоліту. Було також розвинене ливарництво, зброярництво, ювелірна справа. Русичі були озброєні мечами, однолезовими палашами, списами, луками і стрілами, бойовими сокирами, щитами. В VII ст. у східних слов’ян, раніше ніж в Західній Європі, з’явилась кольчуга. Мечі та кольчуги - роботи давньоукраїнських майстрів - славились по всій Європі. Зброя прикрашалась золотим, срібним орнаментом. Археологи нарахували 150 назв виробів із заліза.

Слов’яни були відомі і як майстри ювелірної справи. Високої досконалості досягли в техніці перегородчастої емалі, яка давала змогу прикрашати вироби кольоровим орнаментом, живописними зображеннями. Майстри виготовляли колти - прикраси на скроні, діадеми, браслети, намиста, пояси, сагайдаки для стріл, парадні піхви для мечів та ін. Вироби оздоблювали зображеннями реальних і фантастичних тварин та птахів. У цих зображеннях дуже помітний вплив скіфського «звіриного стилю». Так, знайдені біля с. Мартинівка (Черкащина) бляшки-нашивки зображують коней і танцюючих людей. Кожне плем’я мало характерну тільки для нього форму жіночих прикрас - колтів, а орнамент на них мав символічне значення. Навіть невелика кількість давньослов’янських прикрас, яка дійшла до нашого часу, вражає своєю красою та майстерністю.

Широко поширеним було гончарське ремесло - у великих печах-горнах опалювали не лише різноманітний посуд, але й цеглу - плінфу. Відповідно, в житлах замість вогнищ з’являються печі. Існували склоробне, деревообробне ремесла, ткацтво, обробка шкіри. Розташування на торгівельному шляху «з варяг у греки», який йшов по Дніпру, також на відгалуженні «шовкового шляху», який пов’язував Європу та Азію, сприяли розвитку як ремесел, так і торгівлі. Про широкі торгівельні зв’язки свідчать знахідки східних, європейських, візантійських монет у слов’янських поселеннях.

Переважно слов’яни жили в невеликих укріплених поселеннях. Житла будували з дерева. Можна виокремити декілька типів жител. Серед них землянки з обмазаними глиною стінами, дерев’яними опорними стовпами та дахом з крокв, покритого соломою. Будували також напівземлянки зі стінами з колод, по кутах рублених у вінці. Пізніше з’явився повністю наземний дім з дерева, з піднятою на стовпах дерев’яною підлогою та дерев’яним дахом. Подібні житла до середини XX ст. будувались на Півночі України, в Карпатах, Закарпатті. Для Подніпров’я також були характерні житла, подібні до мазанок - стіни обмазані глиною плетень, дах з соломи, з дерева опорні стовпи по кутах, крокви. Будували також споруди для утримання худоби. Поселення оточувались укріпленнями: валами, ровами, дерев’яними стінами зі зрубних конструкцій, заповнених землею, на яких встановлювали вежі з бійницями. В містах стіни досягали висоти 10-12 м.

У зв’язку з цим треба наголосити, що крім поселень, у слов’ян з’явились міста, як центри ремесла і торгівлі. У містах мешкали ремісники, купці, племінна верхівка. Крім одноповерхових жител, у містах стали з’являтись двоповерхові, складні дерев’яні тереми знаті з різьбленими прикрасами вікон, опорних стовпів, шатровими і купольними дахами. До давньослов’янських часів зараховують виникнення таких міст, як Київ, Чернігів, Іскоростень, Переяслав, Путивль та ін. Спочатку це були племінні культові та ремісничі, торгові центри, які пізніше розвинулись у власне міста. У літописах збереглися згадки про слов’янські культові споруди. їх будували з дерева, багато прикрашали рельєфним різьбленням ззовні і зсередини, сам храм і майдан перед ним оточували огорожею з різьблених стовпів. Для будівництва використовували і випалену цеглу.

Археологічні знахідки, свідчення літописців доводять високий рівень розвитку дерев’яної архітектури в слов’ян, існування складних будівельних конструкцій і різноманітних архітектурних форм.

До прийняття християнства слов’яни керувались доволі чітко складеними морально-етичними нормами. Для релігійних уявлень слов’ян є характерним культ предків і поклоніння силам природи, персоніфікованих у пантеоні божеств.

У слов’ян виділився прошарок служителів культу - волхвів, які були знавцями релігійних церемоній, носіями медичних, метеорологічних знань, накопичених на той час, міфологічних та епічних творів. Вважається, що саме волхви для потреб запису культових текстів створили слов’янське письмо «черти і рези», як називали його літописці, зразки якого не збереглись.

Культ охоплював також численні свята, якими відзначали зміни пір року, початок тих або інших сільськогосподарських праць, вшановували богів. До циклу зимових свят належало свято Коляди або народження нового Сонця, яке відзначалось у час зимового сонцевороту. По селах, містах ходили групи перебраних у страшні звірячі і фантастичні маски юнаків, які виглядом, співом, биттям у бубни відлякували нечисту силу. У родинах готувалась священна вечеря з 12 страв, яка мала забезпечити добробут у наступному році. Також діти, молодь, ходили по хатах, славили піснями нове Сонце і вітали господарів. На початку березня святкували прихід весни, приліт птахів з вирію. Весь зміст весняного свята супроводжував засівання полів. Широко відомі до нашого часу такі літні свята, як русалії - на початку літа, коли житла прикрашали зеленими гілками, приносили жертву русалкам з річок, колодязів, озер, і свято літнього сонцевороту - Купало. Це свято відзначалось на честь Сонця, Вогню і Води. Вночі запалювали ритуальні вогнища, які мали підтримати силу Сонця, скакали через них, щоб очистились від усього злого. Восени відзначали свято богині Мокоші, під час якого в храм приносили частку врожаю, цілющі трави, квіти. Були свята на честь Перуна, Дажбога та інших божеств. У родинах поклонялись духам предків. З культом душ предків пов’язані слов’янські звичаї запрошувати їх на святкову вечерю, приносити їжу, напої на могили, коли існували спеціальні свята, вшанування душ померлих. Можливо, в житлах існували дерев’яні зображення, які символізували духів предків і яким голова родини приносив жертви.

З прийняттям християнства знищувались храми, зображення богів, викорінювалась пам’ять про богів, міфи, але й те, що збереглось у фольклорі, народній культурі, про що свідчать літописи, показує, що слов’яни мали розвинену політеїстичну релігію з великим пантеоном божеств з чітко окресленими функціями, міфологічною концепцією будови світу, розвиненою міфологією. До наших часів збереглось дуже мало переказів про слов’янських богів, більше - історичних епосів про засновників міст, подвиги богатирів, захисників від ворогів і чудовиськ. Це билини, які розповідають про богатирів Іллю Муромця, Дуная, Волха, МикулуСеляниновича, Настасю, Латогорку та ін. Вони збереглись у народній культурі до наших днів, але значно християнізовані. Краще збереглась обрядова поезія. Слов’янські свята супроводжувались співами, танцями, музикою. Досі побутують у народній культурі колядки, щедрівки, веснянки, весільні пісні, які мають виразно язичницьку основу. Рештки слов’янських звичаїв зберігаються і у вигляді ігор. Наприклад, ритуальний хоровод перетворився на гру «Подоляночка», обряд поклоніння хлібам, які починають колоситися у гру «Колосок», коли дівчинка іде по мосту з сплетених рук інших учасників гри. Барвиста, складна обрядовість родинних свят відзначення народження дитини, весілля, багато в чому збереглась в українських народних традиціях до нашого часу.

Культ предків у язичницькій культурі слов’ян виконував роль морально-правових відносин між людьми, пов’язувальної ланки між людиною, природним довкіллям і світом мертвих. Це відображено в піснях, веснянках, купальних піснях, обжинкових мелодіях, народних танцях, казках, притчах, приказках, у весільних, родинних та поховальних обрядах.

Важливе місце в світогляді давніх слов’ян посідала складна система уявлення про потойбічний світ. Серед низки проявів звернемо увагу на те, що наші пращури побоювалися самого мерця, а не якоїсь його духовної сутності. Ідея ж виникнення безсмертної надчуттєвої сили, котра мала можливість підніматися на небо та впливати на погоду й життя людей, пов’язана з відомим звичаєм кремації. Спалення мерця на поховальному багатті, коли частинки людського тіла разом з вогнем та димом піднімаються угору, породили віру в те, що кожна людина має особливого безсмертного двійника у вигляді диму чи вогню, який під час кремації лине до неба.

Археологічні джерела свідчать, що більшість мерців ховали у слов’янських курганах головою на захід, хоча відома і східна орієнтація (у радимичів). Це може означати, що давні слов’яни потойбічний світ уявляли на заході (захід сонця) або на сході (схід сонця). Існувало й уявлення про те, що смерть людини не обов’язково мала призвести до розриву сімейних відносин. Тому в деяких випадках одночасно з мертвим чоловіком ховали передчасно вбитих або живих жінок. Так звані «парні поховання» зафіксовані у некрополях Києва, Пскова та інших міст. Можливо, обов’язкова смерть дружини на могилі чоловіка була однією з умов старослов’янського шлюбного договору. Вірили давні слов’яни і в перевтілення людських душ у рослини, тварини, птахів, риб тощо.

На східнослов’янських землях ще до запровадження християнства як державної релігії існувала писемність. Виникнення писемності в східних слов’ян було зумовлене об’єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби в спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв’язки). Торгуючи з греками, предки слов’ян застосовували предметні спроби передання повідомлень («черти» і «рези» - зарубки та різні позначки), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у подорожніх нотатках (початок X ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує, що руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві.

Найважливішим джерелом ділової писемності язичницьких часів є договори Русі з Візантією 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких зафіксовано в «Повісті минулих літ», свідчить про розвинену ділову писемність. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писали в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, на наших теренах - давньоруською.

Епіграфічних пам’яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найвідомішим є напис, видряпаний на корчазі - господарській посудині, виявленій на могильнику біля Смоленська. Читається він «Г ороухща» або «Горушна», тобто насіння гірчиці або паливо. Поруч з написом є літера N з числовим значенням - 50. Ця цифра вказує на вміст посудини або вагу товару.

Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва в стародавньому місті Білгород (сучасне с. Білогородка) і на Таманському півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім’я - «Ілля», а другий - «БАТ» - закінчення якогось слова.

Культове мистецтво слов’ян було представлене різьбленими з дерева та каменю зображеннями божеств. До нашого часу дійшло не багато цих зображень, найвідоміше - Збруцький ідол (ІХ ст.), знайдений в ХІХ ст. в р. Збруч.

Є згадки про мальовані зображення богів, але жодне не збереглось. Зображення богів, міфологічні сюжети вишивали також на рушниках, покривалах. Слов’янська вишивка відзначалась високою майстерністю, різноманітністю технік виконання, складним символічним змістом. Традиційність народної культури сприяла тому, що слов’янська символіка, зображення ввійшли в українську вишивку. Типово язичницькою за змістом є вишите зображення жінки з піднятими в молитві руками по центру. Вважається, що це зображення богині землі Мокоші. Ромби, зигзаги, хвилясті, ламані лінії, кола, трикутники та інші елементи української вишивки, набір кольорів тісно пов’язані з слов’янськими міфологічними уявленнями. Багато цих символів подібні до трипільських та скіфських.

Отже, з часів появи людини на території України культурний розвиток зберігає свою спадковість, збагачуючись надбаннями сусідніх народів, племен, які приходили на Україну, оселялись на її землях і приєднував до процесу розвитку місцевої людності, збагачуючи її культуру своїми здобутками. Найдавнішою основою української культури є культура первісних мисливсько-збиральницьких суспільств. Землеробська культура, з притаманними їй ремеслами, житлами, міфологічними уявленнями, символікою сформувалась у трипільський період, визначивши характер і зміст пізнішої слов’янської і власне української культури. Значний внесок у розвиток української культури зробили культури скіфів, сарматів та античних міст-держав, які згадувались у попередній темі. Всі ці давні різноманітні за формою і змістом джерела зумовили високий розвиток культури слов’ян, безпосередньої попередниці української культури. Багатство народної і національної української культури, складна символічна мова, розвинені мистецькі форми, гуманістичність, орієнтація на духовні цінності, толерантність до інших культур, способів життя зумовлені її тривалим розвитком, багатоманітністю її джерел.

Дата добавления: 2015-05-22