Етимологія та розвиток наукового підходу до поняття культура

Як вирішується проблема співвідношення біологічного і соціального в людині в психоаналізі і неофрейдизмі? Як розглядається ними природа несвідомого? В чому можна вбачати найбільші вади фрейдизму? Якою мірою, на вашу думку, слід враховувати та використовувати вчення З.Фрейда в поясненнях явищ людського життя? – Наведіть конкретні приклади.

Завдання 6. Персоналізм як напрям антропологічної філософії ХХ ст.

Визнаним представником персоналізму є французький філософ Е.Муньє (1905-1950). Дайте оцінку його твердженням і визначить провідні ідеї персоналізму:

“Центральне положення персоналізму – це існування вільних та творчих особистостей, і він також передбачає наявність в їх структурах принципу непередбачуваності… Особистість – це не об’єкт, хай навіть найдосконаліший, який, як і всілякі інші, ми могли би пізнати ззовні. Особистість – єдина реальність, яку ми пізнаємо та водночас створюємо із середини… Особистість є жива активність самотворення, комунікації та поєднання із іншими особистостями… Змусити людину пробудитися від глибокого сну, відмовитись від жалюгідного існування може лише той, хто зрозумів сенс особистісного існування і кличе до його вершин… Подібний сенс людського існування полягає не в тому, щоби злитися із абстрактною всезагальністю Природи або Царства ідей, але в тому, щоби змінити “таємницю своєї душі”, щоби прийняти в неї царство небесне та втілити його на Землі. До такого вчинку покликана людина своєю свободою” (Е.Муньє).

Чим персоналізм відрізняється: а) від екзистенціалізму; б) від філософської антропології? В чому ви можете побачити очевидні позитивні риси та переваги персоналізму над іншими вченнями антропологічного спрямування? Чи згідні ви із тим тлумаченням людської особистості, яке дає персоналізм?

“Будь-яке безумство є поразкою в спілкуванні: alter (інший) стає alienus (чужий), Я стає чужим мені самому. Персоналістський досвід – це досвід “Ти”, бо в акті кохання дається найбільш сильна людська визначеність і екзистенціальне cogito. Люблю, отже, існую, і життя варте того, щоб бути прожитим” (Е.Муньє).

На яких характер людського спілкування наставляє нас персоналізм? Чи можна вважати такий тип спілкування гуманістичним?

Завдання 7. Ідеї культурології у філософії ХХ ст.

Перечитайте деякі принципові положення засновника культурології ХХ ст. О.Шпенглера:

“… Історики забувають про те, що видима історія постає лише виразом, знаком той душевної стихії, яка набула форми. Я ще не зустрічав нікого, хто би всерйоз займався вивченням цих проявів морфологічної спорідненості (усіх виявлень певної культури)…” (О.Шпенглер).

“Існують культури, що розквітають та старіють… У кожної культури існують свої власні можливості, вирази, які виникають, визрівають, в’януть та більше ніколи не повторюються… У кожної культури є своя цивілізація; це є неминуча доля культури. Цивілізація – це крайні та штучні стани; вони є завершенням, вони приходять як те, що сталося, після процесу становлення так само, як смерть після життя. Вони – неминучий кінець усякої культури… Енергія людини культури спрямована всередину, енергія людини цивілізації – назовні… Душа – це те, що підлягає здійсненню в культурі; “світ” – здійснене, “життя” - здійснення” (О.Шпенглер).

Що постає поштовхом для створення культури? Чому між формами певної культури існує спорідненість? В якому відношенні до культури перебуває цивілізація? – Прокоментуйте положення про те, що людина культури спрямовує свою енергію всередину, а людина цивілізації – назовні.

Ознайомтесь із деякими твердженнями прихильників структуралізму – напряму, який відіграв суттєву роль в розвитку культурології ХХ ст.

“Із усіх суспільних явищ, напевне, лише мова може бути підданою справді науковому дослідженню, що пояснює спосіб її формування та подальшого розвитку… Застосувавши цей метод до інших соціальних явищ, ми… зможемо визнати, що різні форми соціального життя являють собою за суттю дещо спільне: всі вони – структури поведінки, кожна з яких є проекцією на площину… дії законів, що керують несвідомою діяльністю духу… Так, будь-який міф володіє структурою із різних шарів, і ця структура на поверхні міфу проявляє себе у прийомі повторення…” (К.Леві-Стросс).

“Мною опанувало смутне відчуття, що слід шукати той же самий вид процесів в усіх сферах природних феноменів, що можна виявити роботу того ж самого виду законів і для структури кристалів, і для структури суспільства…Сьогодні я скоріше скажу, що типи ментальних операцій, корисні в аналізі однієї області, можуть бути рівною мірою корисними і в аналізі іншої. Скоріше структура науки, ніж структура природи, постає ідентичною в усіх областях” (Г.Бейтсон).

Зверніть увагу на те, структури власне чого постають для наведених авторів вихідними щодо пояснення різних сфер дійсності. В чому проявляється єдність їх позицій, у чому – відмінність? В чому ви можете виявити певні методологічні переваги структуралізму у дослідженні явищ культури?

Із “Словника термінів французького структуралізму”:

“Оскільки кожна система складається із одиниць, що взаємно обумовлюють одна одну, вона відрізняється від якихось інших систем відношеннями між цими одиницями, що й складає структуру” (Е.Бенвеніст).

Зверніть увагу на універсальність терміну “структура” та на можливість за його допомогою вивчати явища дійсності відсторонено, об’єктивно. Спробуйте назвати ті сфери дійсності та явища, в дослідженні яких було би доцільно скористатись методологією структуралізма.

Завдання 8. Релігійна філософія ХХ ст.

Головними тенденціями розвитку сучасної релігійної філософії є: по-перше, актуалізація і оновлення середньовічної філософії (неотомізм); по-друге, виникнення нових течій як спроби синтезувати ідеї філософії, релігії і науки (персоналізм, тейярдизм); по-третє, об’єднання з іншими філософськими течіями (теологічний екзистенціалізм, теологічний позитивізм тощо).

Зверніться до вихідних тез неотомізму – офіційної філософії католицької церкви та однієї з найбільш авторитетних форм сучасної релігійної філософії.

“Заради чого вартує філософствувати, як не заради наших сучасників? І якщо ми не знаходимо якогось рішення їхнім сумнівам, то для чого це філософствування? Томізм не кунсткамера мертвих думок. Він цінний своєю вітальною енергією, в нездатності реформуватися – його загибель” (Кардінал Мерс’є).

Як тут проявляється основна риса релігійних вчень – явний чи прихований доказ необхідності існування релігії?

“Чому слід звертатися скоріше до Св.Фоми, ніж до інших мислителів? Перш за все тому, що його вчення не лише не виключає усі інші, а, навпаки, включає в себе усе істинне, що є в кожному з них… Християнство не увійшло би в сучасну епоху, якщо б не мало зв'язків із прогресом науки та філософії…” (Е.Жільсон).

Прокоментуйте ці твердження одного із найбільших авторитетів неотомізму. Яка позиція щодо відношення між наукою та релігією тут проголошена?

“Суб’єктивність як така висковзує зі сфери того, що ми знаємо про себе через ідеї… Суб’єктивність непізнавана; вона відчувається як благотворна та всеохоплююча ніч… Непереборювана перешкода, на яку наштовхується філософія, полягає в тому, що вона, звичайно, пізнає суб’єкти, але вона пояснює їх як об’єкти. В той час як релігія входить у відношення суб’єкта до суб’єкта” (Ж.Маритен)

“На яку більш істинну науку міг би претендувати філософ? Він міг би досягнути бажаного, коли б одного разу не через дискурсивні засоби розуму, а за допомогою інтимного та простого досвіду… відчує, що єства при всій їхній красі більшою мірою відрізняються від нескінченного Буття, ніж схожі на нього, та пізнає, якою величезною є закинутість тих, хто задля того, щоби розглянути створене, піднялись на льодовик порожнечі і побачили в усьому порожнечу” (Ж.Маритен).

Проаналізуйте, в яких аспектах Ж.Маритен протиставляє філософію та релігію. Якою мірою ви згідні із даними міркуваннями? Як би ви могли, спираючись на наведені положення неотомістів, пояснити причини існування релігії та релігійної філософії у епоху широкого розповсюдження науки?

Ознайомтесь також із досить типовою аргументацією неотомістів відносно союзу розуму та віри:

“Принципи, на які спирається розум, дані Богом, оскільки він створив такі раціональні істоти, як ми. Якщо ці принципи містяться в нас, то містяться вони і в Божественній премудрості. Значить, сказати, що розум може протистояти тому, що відкривається, все одно, що сказати, ніби Божественна премудрість може суперечити самій собі. Там, де має місце єдине джерело, там ті істини, що із нього витікають, також повинні бути гармонійними” (Г.Клокер).

Поясніть особливості наведеної аргументації: вона розвивається від Бога до людини, чи від людини до Бога, чи виходить із єдності Бога та людини?

“Виключно не у нашій владі… бути із Богом… Без прояву із нашого боку якої-небудь можливості в справу вступає могутня можливість Бога і робить можливим те, що ми самі по собі зробити не в змозі… Я користуюсь дарунком, в якому Бог дав мені самого себе. “Вірую, що ні своїм розумом, ні своєю силою не можу вірити у Господа мого Ісуса або прийти до нього”, - говорить Лютер” (К.Барт).

Порівняйте наведені положення протестантського теолога К.Барта із попередніми твердженнями представників неотомізму, зафіксуйте їх докорінну відмінність у питанні про роль розуму у людському відношенні до Бога. Поясніть свою оцінку їх позицій.

“Христос допомагає не в силу всемогутності, а завдяки Своїй слабкості і стражданню – в цьому полягає головна відмінність християнства від будь-якої релігії ”(Д.Бонхоффер).

Як в протестанській теології відстоюється принцип індивідуалізму, можливість особистісного зв’язку людини з Богом, “виправдання вірою”?

П.Тейяр де Шарден приходить до ідеї всезагального одухотворення матерії, яка в своїй еволюції проходить чотири етапи: неорганічної природи (“переджиття)”, органічної матерії (“життя”), духовного світу (“ноосфери”, думки), Бога (“наджиття”, “точка Омега”). Прочитайте уривок з праці П.Тейяра де Шардена:

“В своїх головних рисах християнство містить в собі просте і надзвичайно сміливе рішення світу. В центрі постало ствердження Бога як Особистості... Як змогли поєднатися в теології персоналізм і всезагальність? Як Бог об’єднує світ, органічно поєднує з Собою? Частково занурюючись в речі, входячи в світові стихії, а потім, завдяки цьому опорному пункту, знайденому всередині, в серці матерії, прийнявши керування і очоливши те, що ми зараз називаємо еволюцією. Христос – це вселенське животворне Начало, бо Він з’явився Людиною посеред людей, і з того часу завжди здійснює справу зосередження в Собі, очищення, скерування і одухотворення процесу піднесення свідомостей, в який Він увійшов Сам. Завдяки неперервній дії причетності і піднесення, Він з’єднує Себе з цілісним психізмом Землі. І коли в підсумку Він збере і перетворить усе, Він останнім актом уведе все в той Божественний Осередок, з якого Він Сам ніколи не виходив, і тим самим Він завершить все в Собі і в Своїй перемозі. І тоді, каже ап.Павло, “хай буде Бог все у всьому ”. Дійсно, це вища форма пантеізму. Всесвіт завершується інтеграцією особистісних центрів у досконалій відповідності до законів єдності, і тут являє Себе Бог – Центр центрів. Без сумніву, я б ніколи не наважився звернутися до точки Омега, якби не побачив її очима віри як живу реальність” (П.Тейяр де Шарден).

Які важливі аспекти сучасного розуміння світобудови намагається пояснити філософ? Чи дають його твердження пояснення феномену еволюції, появі на Землі людини, її розуму? Які сильні та слабкі сторони “тейярдизму” ви би змогли підкреслити?

Перечитайте визначення завдань теософії одним із її талановитих пропагандистів:

“Найвище, до чого людина може звернути свій погляд, вона іменує словом “божественне”. І вона повинна своє вище призначення мислити у деякому зв’язку з цим божественним. Тому й та мудрість, що виходить за межі чуттєвого, мудрість, що розкриває їй її єство та тим самим – призначення, може бути названа “божественною мудрістю” або Теософією” (Р.Штайнер).

[P1] Пуруша - букв: "городянин", дух, що перебуває в тілі, дух, що живе в "дев'ятивратному граді", тобто, тілі. Пуруша, звільнившись від пракріті, бачить Позамежне. Він без'якісний..

На буття людини та її життєдіяльність впливають два основні процеси: біологічний і культурний. Якщо біологічна еволюція визначається природними та генетичними засадами, то сутність культурного розвитку виражається інформаційною передачею традицій, звичаїв, обрядів, способів спілкування індивідів між собою і з середовищем їхнього існування. Культура, як система позабіологічно вироблених норм, прийомів, засобів людської діяльності, задає цю діяльність, програмує спосіб і міру оволодіння людиною природного і соціального світу. Сфера культури містить не тільки результати, але й процеси матеріальної та духовної діяльності людей.

Поняття «культура» латинського походження, під яким у добу античності розуміли обробіток землі, догляд за нею тощо. Таке визначення культури давно відійшло в минуле. Традиційно вважається, що першим до сучасного розуміння поняття «культура» наблизився римський оратор, політичний діяч, письменник і філософ Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до Р. Х.) у праці «Тускуланські бесіди». Ця робота присвячена Марку Юнієві Бруту, який запам’ятався в історії як людина, що очолила змову проти Юлія Цезаря. «Тускуланські бесіди», які написані в 45 р. до Р. Х., складаються з п’яти книг. У першій книзі М. Цицерон порівнює досягнення греків і римлян, а в другій, де висловлюється, що таке правдива філософія, пише: «Як плодоносне поле без обробітку не дає врожаю, - так і душа. Обробіток душі - це і є філософія: вона випалює в душі вади, готовить душі до посіву і сіє тільки те насіння, яке, визрівши, принесе рясний врожай». З часом слово «культура» почало вживатись у значенні «вихований», «освічений», «мудрий» тощо.

У повсякденне життя, як самостійне, поняття «культура» ввів німецький філософ культурно-історичної доби Нового часу СамуїлПуфендорф (1632-1694). У 1684 р. цим поняттям він позначив все те, що відрізняється від природного, тваринного, тобто все створене і надбане людиною, що має позабіологічне походження. С. Пуфендорф розділив «природну» людину і людину культурну, внаслідок чого поняття «культура» поступово набувало значення чогось поза- природного, штучного.

Сьогодні «культуру» ще називають «другою» природою, що її створила людина під час освоєння божественної або «першої» природи, від якої вона безпосередньо походить.

У добу Просвітництва (ХУЛІ ст.) активно продовжилось теоретичне осмислення культури. Французькі просвітителі Шарль Монтеск’є (1689-1755), Марі Франсуа Аруе Вольтер (1694-1778), Жан Антуан Кондорсе (1743-1794) зводили культурно-історичний процес до розвитку людського розуму, боротьби варварства і цивілізації, пов’язували культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Вони та їхні прихильники враховували те, що культура повинна сприяти побудові досконалого суспільно-політичного ладу, який відповідав би природі людини, яка, будучи творінням Божим, вважається доброю від народження. Таке суспільство повинно ґрунтуватися на засадах розуму, де в кожної людини виховані розумні потреби. Для гармонізації особи необхідно шляхом загальної просвіти підвищити рівень освіти суспільства.

Раціоналізм Вольтера та його прихильників піддав критиці Жан-Жак Руссо (1712-1778), який поставив під сумнів роль освіти, науки і мистецтва в покращенні природи людини. Зокрема філософські, релігійні та педагогічні міркування Ж.-Ж. Руссо заклали основи такої естетичної течії в мистецтві, як сентименталізм: «Розум може помилятись, а почуття - ніколи!». Для сучасної культурології важливою, хоч і неоднозначною, є думка Руссо про те, що культура із своїми благами відділяє людину і народи від «першої природи», впливаючи негативно на їхнє фізичне і моральне здоров’я, що врешті-решт, веде до занепаду, як це трапилось у минулому з Єгиптом, Грецією, Римом, Візантією та іншими цивілізаціями. Для Руссо є очевидним, що причина нерівності в суспільстві має культурне походження, а саме після того, як люди добровільно відмовились жити за законами природного права і погодились жити за такими правилами, згідно з якими кожен має право сказати стосовно чогось - це моя власність. Він також протиставив зіпсованість і моральну розбещеність «цивілізованих» націй простоті і чистоті звичаїв культури патріархальних народів. Досі ці ідеї є визначальними для культурологів.

Вагомий внесок у теоретичне осмислення культури зробив німецький філософ Еммануїл Кант (1724-1804), який, визнаючи в основі світобудови тріаду ідей - істина, добро і краса, - прийшов до морального осмислення культури. У цьому контексті важливе місце займають його роздуми над проблемою просвіти. На думку Е. Канта, суть просвіти полягає в тому, щоб поступово навчити суспільство думати над тим, якими принципами, законами і правилами воно керується в своєму громадському, духовному і повсякденному житті. Філософ закликає владу не забороняти громадянам займатися вільним і публічним обговоренням тих питань, які виникають з приводу державного ладу, релігійних традицій і освіти. Оскільки, залежно від того, як швидко суспільство візьметься за публічне обговорення наявних проблем, настільки швидше воно розпочне пошук досконаліших і розумніших принципів життєвого устрою. Він вважав, що дана Богом культура сприяє людським здібностям піднятись від тваринного стану до високоморального існування, підкоряючись внутрішньому прагненню до добра, яке він назвав «категоричним імперативом». Цей основний закон кантівської етики твердить: «Чини так, щоб ти завжди ставився до людини в своєму обличчі, і в обличчі будь-кого іншого, як до цілі, і ніколи як до засобу». Е. Кант також вважав, аналізуючи людську діяльність, що небезпечно ставити насолоду на перше місце - це загрожує самій сутності моралі.

Інша актуальна для культурології проблема, яку піднімав Е. Кант, це проблема про небезпечність цивілізації, але визнавав, що іншої дороги в людства немає. Вважав, що людина стає людиною, тільки завдяки тому, що перемагає в собі «природне», тобто тваринне, і стає людиною, коли здатна побачити людину в іншій.

До формування фундаментальних засад культури особливо доклався ще один німецький філософ - Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), який вирізнявся загостреною увагою до історії світової духовної культури. У роботі «Феноменологія духу» (1807) він оцінює культуру як закономірний розвиток, поступове виявлення творчої сили існуючого поза ним «світового» розуму, який ототожнював з Богом. Розум втілюється в поступово змінних формах культури різних держав і народів, одночасно пізнаючи сам себе, як їхнього творця. Рушієм цих змін у природі і суспільстві є діалектична боротьба протилежностей. Сутність культури, за Гегелем, розкривається не через подолання біологічних основ у людині і творчу фантазію видатних осіб, а через духовне приручення людини до світового цілого, яке поєднує природу та історію.

Загалом у добу Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в науці, мистецтві, релігії, освіті тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомість, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин, внутрішнім світом людини, що робить її досконалішою і сильнішою.

Утім, ці погляди на культуру та її особливості стали фундаментальними, вже з середини ХІХ ст. і відтоді розширився їхній предмет дослідження, з’явилися нові дискусійні проблеми, теоретичні роздуми, сформувалися концепції та наукові школи. А все для того, щоб пізнати витоки, сутність, особливості, закони культурно-історичного розвитку тощо.

Дата добавления: 2015-05-22