Сармати 1 страница

Погляди Клода Леві-Строса на міфологію

Чимало уваги питанням релігії приділяв у своїх роботах представник т.зв. структуралізму Клод Леві-Строс. Визнання в науці Леві-Стросу принесли публікації по культурі й побуту індіанців Бразилії, а також проведений ним аналіз систем родичання примітивних народів. Пізніше головним предметом його інтересів стало порівняльне вивчення міфології відсталих етнічних груп, а також тотемічних та других вірувань. Цим питанням присвячені основні його твори “Структурна антропологія” (1958), “Печальні тропіки” (1959), “Тотемізм сьогодні” (1962), “Міфологія” (в 4-х т.) (1964).

Своїм головним завданням Леві-Строс вважав доведення того, що всі багатогранні явища нашого світу є модифікацією якоїсь вихідної моделі, її розкриття; тому всі вони можуть бути систематизовані й класифіковані, між ними можна встановити зв’язки та відповідності, які показують їхнє становище по відношенню один до одного, і до вихідної моделі.

Через всі твори Леві-Строса проходить центральна ідея про єдність людського розуму на всіх стадіях історичного розвитку. Для нього вся людська діяльність і всі форми свідомості людей підпорядковані суворій логіці. До того ж в людській свідомості переважає саме розумне, а не емоційне і не підсвідоме начало.

У своєму чотирьохтомному творі “Міфологія” Леві-Строс використовував структурний аналіз для дослідження міфів, які він розглядав як фундаментальний зміст колективної свідомості, основу стійких соціальних структур. Це дозволило етнологу спробувати розшифрувати коди, які лежали в основі різних форм мислення. Люди завжди думали однаково, різні лише об’єкти мислення, вважав Леві-Строс.

ЛІТЕРАТУРА

1. Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою редакцією професора А.Колодного. – К., 2000.

2. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К., 1994.

3. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К., 1998.

4. Гегель Г.В.Ф. Философия религии. – М., 1977. – Т.1-2.

5. Зомбарт В. Евреи и хозяйственная жизнь. – К., 2003.

6. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Історія світової релігієзнавчої думки. – К., 1999.

7. Лукрецій, Тіт Кар. Про природу речей. – К., 1988.

8. Релігієзнавчий словник / за ред. А.Колодного і Б.Лобовика. – К., 1996.

9. Свободомыслие и атеизм в древности, средние века и эпоху Возрождения. – М., 1986.

10. Спіноза Б. Теологічно-політичний трактат. – К., 2003.

11. Тайлор Э.Б. Первобытная культура. – М., 1989.

12. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М., 1986.

13. Флавий, Иосиф. Иудейская война. – Мн., 1991.

14. Фрейд З. Тотем и табу. – М., 1997.

15. Фрэзэр Д.Д. Золота ветвь. – М., 1986.

16. Фромм Э. Догмат о Христе. – М., 1998.

17. Цицерон. Философские трактаты. – М., 1985.

18. Юнг К.Г. Бог и бессознательное. – М., 1998.

Ареал розселення. У ЇІІ ст. до н.е. - III ст. н.е. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іраномовне походження.

Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Але не всі вони одночасно з'явилися в Північному Причорномор'ї — одне змінювало інше в міру просування попереднього на захід. Першими на території сучасної України з'явились язиги, слідом за ними — роксолани і т.д. У II ст. н.е. на теренах сучасної України з'являються алани. Підпорядкувавши собі інші сарматські племена, вони поступово просунулися до Дунаю. Назва «сармати» була замінена на назву «алани».

Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць.

Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, шо сармати в політичному розвитку не перейшли до утворення держави.

На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, останнім удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Велике значення в житті сарматів мали війни. Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли та торгівля.

. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи.

5.Походження слов'ян та їх розселення на території України

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ»він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давні слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорі походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. Існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьків-щиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фас-мер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала віс-ло- одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою.

Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро- одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів:

На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

6. Утворення Руської держави. Роль норманів у процесі формування державності у Середньому Подніпров'ї у ІХ-Х ст.

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний лтописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ» трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави.

Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи— скіфами, кельтами, сарматами, аланами. У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму.

Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній внаслідок діяльності конкретної історичної особи.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок. Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

7. Русько-візантійські відносини у ІХ-ХІІ ст.

Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X - XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. - переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911 р. - договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. -невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. - договір князя Ігоря з Візантією, менш вигідний, ніж договір 911 р.; 40-50-ті рр. X ст. -мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 - 971 рр. -війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально - почесним миром; 988 або 989 р. - князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов'язані з хрещенням Русі); 1043 р. - відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету - забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).

Угоди Русі з Візантією є безцінним джерелом з історії Русі, давньоруського і міжнародного права і русько-візантійських відносин.Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, - використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і, більш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв'язки з константинопольським патріархом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона.

Після хрещення міжнародні зв'язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ встановив відносини з багатьма країнами Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського товариства. Русь наприкінці XII ст. не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї серйозну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку.

8. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ І ЕКОНОМІЧНИЙ УСТРІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Політична система Русі Київська Русь —держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри. У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом». Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіли правом «вето». Віче — це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. Економіка Київської Русі: Історія Київської Русі знає три види ренти: на ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою. Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Зі зростанням обсягу торгівлі з'являється нова лічильна одиниця — гривня. У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо.

Суспільний устрій Київської Русі: Значна частина вчених стверджує, що Київська Русь була феодальним суспільством. У той же час в ній не було чіткої системи васалітету (основної ознаки феодалізму). Знать і сам великий князь перевагу віддавали торгівлі, а не організації праці залежних селян. Найбільше міст знаходилося в Київській землі (Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь). На Лівобережжі розташувалися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. У Київській Русі існував поділ на суспільні верстви: Панівним класом були князі, бояри, дружинники. Князі належали до правлячої династії Рюриковичів і перебували в досить складних відносинах зеленості від київського князя. Клас бояр сформувався з представників давньої родоплемінної знаті та дружинників, які стали землевласниками. Бояри разом з дружинниками, котрі допомагали йому у військових і господарських справах, становили найближче оточення князя. Міське населення поділялося на «людей» – міську знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею), «молодших людей» – жителів міст (дрібні торговці. крамарі, ремісники) та «чернь» - найбідніші прошарки міста (вантажники, підмайстри та ін.). Найчисленнішу верству населення становили селяни. Серед них переважали смерди – особисто вільні селяни, котрі мали власне господарство, володіли землею і сплачували данину державі. Селян, що втратили власне господарство і потрапили у залежність від землевласників, називали закупами. До найнижчих соціальних верств належали наймити (селяни або міщани, що наймалися працювати на землевласників), рядовичі (працювали із землевласником за договором – «рядом»), челядь (різні категорії залежного населення, яке можна було продавати, заповідати і дарувати) та холопи (особи, становище яких нагадувало рабів, що обслуговували потреби панського двору. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. Окрему групу населення становили ізгої – ті, хто внаслідок певних обставин утратив зв’язок зі своєю соціальною групою. Вони залишалися особисто вільними, хоч і не мали прав та обов’язків своєї групи. На Русі ізгоями ставали вільні селяни, купці, діти духівництва і навіть князів.Із прийняттям християнства виникає ще один значний прошарок суспільства – духівництво, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких культів. Воно було привілейованою соціальною групою і поділялося на вище (митрополит, єпископи) і рядове (священики, ченці).

Отже, роблячи підсумок, можна сказати, що Київська Русь була унікальною і самобутньою соціальною системою, яка розвивалася в бік європейського феодалізму. До найрозвиненіших галузей господарства належало землеробство, скотарство й ремесло.На Русі існували різні соціальні прошарки. Починаючи від назмажонішого прошарку – князів, бояр, дружинників та закінчуючи смердами, закупами, рядовичами та холопами. Окремий соціальний стан становило духівництво. В управлінні країною брали участь князі та інші люди завдяки формуванню віча.

9. Культура Київської Русі ХІ-ХШ ст.

Культуру Київської Русі слід розглядати в контексті матеріальних та духовних досягнень наших пращурів. До матеріальної культуру цієї доби можна віднести досягнення в галузі ремесел, архітектури, живопису тощо, до духовної — досягнення в галузях науки, літератури, усної народної творчості, музики й театру та ін.

Ремесла

За князівської доби Київ був справжнім «містом майстрів». Тут було понад 60 ремісничих професій: ковалі, гончарі, теслярі та інші умільці.. Шанувалися ювеліри, різьбярі на кістці та дереві, склодуви тощо. Високохудожні вироби руських майстрів цінувалися не тільки в Київській державі, а й за кордоном — у Чехії, Польщі, Болгарії, Херсонесі та інших державах, куди їх вивозили іноземні купці. На Русі популярними були «змієвики» — круглі медальйони, які з одного боку мали зображення святого образу, а з другого — змієподібний орнамент.

Архітектура та живопис

Особливе місце в мистецтві Київської Русі посідала архітектура, яка поєднувала передові досягнення майстрів інших країн і самобутній національний стиль.

Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших українських містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр — «гридниці світлі» й «тереми злотоверхі».. На княжому дворі, який був оточений великим тином, чинився суд князя, збиралися сходи, дружина, влаштовувалися ігри та розваги. Княжі палаци розбудовувались не тільки в містах, а й по селах; багаті двори були й у бояр. Більшість городян мала дерев'яні зруби, а смерди жили в напівземлянках, критих соломою чи очеретом.

Для давньої культури Київської доби важливе значення мав монументальний живопис — мозаїки та фрески, техніка виконання яких була дуже складною, й вимагала неабиякої майстерності. Під час виконання мозаїчного живопису зображення викладалося із скляних камінців різного кольору — смальти. Фресковий живопис виконувався по сирому ґрунту, і тому оволодіти цим мистецтвом було непросто. Велику цінність для розуміння давнього живопису мали Десятинна й Кирилівська церкви, Софійський і Михайлівський собори в Києві та Спаський собор в Чернігові. Давні майстри зображували біблійні сюжети, військові та мисливські сцени, птахів, тварин, скоморохів.

Одяг

Традиційно в Київській Русі велику увагу приділяли одягу.

Представники знаті носили дорогі жупани, кожухи, корзно, обшиті хутром та оздоблені золотими Ґудзиками; широкі шаровари, соболеві шапки з шовковим верхом, різнокольорові сап'янові чоботи. Використовувались різноманітні прикраси та аксесуари: позолочені пояси, гривні, персні. Представники ж «чорних» людей носили одяг із вовни, льону, шкіри, на ногах — шкіряні чобітки чи постоли. Традиційними були вишивки на літньому й теплому одязі. Прикрасами служили вироби з кераміки, скла, міді, у деяких випадках — із срібла.

Усна народна творчість

З давніх часів Русь розвивала усну традицію. Для розвитку культури мали велике значення народні пісні, думи, загадки, приказки, прислів'я. Важливими пам'ятками народної творчості середньовіччя є билини про славні справи давніх русичів — воїнів-богатирів — Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Олексія Поповича.

Розвиток науки

Центром розвитку наукового життя за Київської Русі став Києво-Печерський монастир. Учені вважають, що саме тут чернець Нестор склав один з перших зведених літописів Давньої Русі «Повість временних літ».

Література

Винятковим явищем давньоруської культури було літописання, що не мало аналогій у тогочасній літературі середньовічної Європи.

Справжніми шедеврами давньоруської літератури стали давні літописи та твори: Остромирове євангеліє — найдавніша руська книга, написана дияконом Григорієм з помічниками для Новгородського посадника Остромира, «Слово» митрополита Іларіона, Києво-Печерський патерик, «Слово про Ігорів похід», «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Чільне місце в Київській Русі посіла перекладна література, серед якої найпопулярнішими були візантійські хроніки з відомостями не лише з історії, а й з філософії та географії. Великого визнання набули праці про життя та діяльність великого полководця Олександра Македонського.

Музика і театр

Київська Русь завжди славилася талановитими музикантами, співаками, танцюристами, бродячими акторами, без яких не обходилось жодне свято, а при дворі великого князя та його бояр і поготів.

Музика й театр настільки ввійшли в життя давньоруської держави, що знайшли своє відображення в різних культурних жанрах. Наприклад, відомі фрески Софії Київської зображують музикантів, які грають на різноманітних інструментах, а також акробатів та ряджених.

Серед музичних інструментів найпопулярнішими були труби, флейти, гуслі, дудки, барабани тощо. Музика поділялась на: церковну — виконувалася в храмах церковними музикантами та співаками, світську — мала розважальний чи побутовий характер та військову— супроводжувала княжі дружини в походах і під час битв.

Освіта

Дослідники вважають, що загальний рівень освіти Київської Русі був один із найвищих у тогочасній Європі. У Давній Русі були поширені два алфавіти: глаголиця та кирилиця.

Переважна більшість учених уважає давнішою з них глаголицю, яку створив просвітитель Кирило, щоб зробити переклади грецьких богослужбових книг для слов'янського населення. Букви глаголиці прості в написанні, проте важкі для запам'ятовування, деякі з них означають цілі слова.

На Русі кирилиця була офіційним алфавітом, хоч глаголичне письмо також трапляється в багатьох пам'ятках.

Прийняття християнства сприяло розквіту шкільної освіти. Спочатку школи існували тільки для дітей феодальної верхівки, але з часом шлях до освіти одержали й «менші» люди Русі.

Перші школи були започатковані за князя Володимира в Києві, а потім з'явилися й в інших містах.

Чимало зробив для просвіти князь Ярослав Мудрий. Не випадково літописець відзначив, що «князь Володимир орав освітню ниву, князь Ярослав Мудрий її засівав, а сучасники мають можливість збирати врожай книжних знань».

Джерела дають можливість зробити висновок, що в Давній Русі школи були двох видів: церковні й світські. У перших, при монастирях, де готували церковнослужителів, викладали читання, письмо, співи, богослов'я. У світських школах, крім цього, ще давали знання з філософії, риторики, граматики.

Існувало також індивідуальне навчання. При Андріївському монастирі в Києві діяла спеціальна жіноча школа, де дівчат навчали письма, співів, швейної справи, а також різноманітних ремесел.

10. Відносини Київської Русі з кочовими народами східноєвропейських степів у Х-ХП ст.

Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. До 60-х рр. X ст., до підкорення їх Святославом, данину хазарам платили в'ятичі. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов'я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар'єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі.

Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована.

Дата добавления: 2015-05-22