Тема 9. Українські землі в 20-30-х роках XX століття

Встановлення влади на українських землях виявилося для більшовиків нелегкою справою. Перші їхні два походи на Україну були невдалими: 1-й радянський уряд проіснував тут з кінця 1917 по квітень 1918р, 2-й – з кінця 1918 по вересень 1919 р. Створення 21 грудня 1919 р. третього радянського уряду та перемога більшовицького режиму в Україні були забезпечені збройною силою Радянської Росії.

Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, в процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька періодів. І етап (червень 1919 – грудень 1920 рр.) – утворення “воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. ІІ етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. ІІІ етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 р. I з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу СРС і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Союзний договір 1922 р. мав бути міжнародним договором. Однак його ніхто ніколи не затверджував і не підписував. Замість нього в першій Конституції Радянського Союзу 1924 р. з’явився розділ “Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік”, а конституція – це внутрішній, а не міжнародний юридичний документ. В Конституції окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни та підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Започаткована в роки війни більшовиками політика “воєнного комунізму” з її продрозкладкою з кожним днем поглиблювала прірву, що розділяло владу й основну масу населення – селянство. У березні 1921 р. X з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив курс на проведення нової економічної політики (НЕП). Поява НЕПу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об’єктивних причин: закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці; кризовий стан економіки, який мав тенденцію до посилення негативних явищ; незадоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти чинної влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві й диктувало необхідність нового підходу до відносин місто – село.

НЕП – це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку; посилення особистої зацікавленості в результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

Після зміцнення своєї влади більшовики розпочали докорінний переустрій країни, який отримав назву “радянська модернізація”. Складові радянської модернізації України: індустріалізація, колективізація, масові репресії, “культурна революція”.

У грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР: зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання зростання продуктивності праці й на цій основі підвищення матеріального добробуту. Наступний, XV з’їзд, 1927 року визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання НЕПу й скасування товарно-грошових відносин. Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків; колективізація сільського господарства; примусова праця політв’язнів, конфіскація церковного й монастирського майна, збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба; експлуатація селянства та робітничого класу тощо. Особливості процесу індустріалізації в Україні: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова й реконструкція в Україні крупних промислових об’єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей. Позитивним наслідком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості, будівництво нових шахт, електростанцій і, як результат, перетворення України на індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщння продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення.

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: коштів, сировини й робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства. Однак держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, маючи справу з мільйонами одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селяни мало залежали від державних структур. Тому партії необхідно було створити на селі контрольоване колективне господарство. Колективізація відбулася в декілька етапів: 1929–1930 рр. – час прискореної колективізації, яка перетворилася, по суті, на комунізацію, в колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, птицю тощо. Наслідком були антирадянські виступи селян, село поринуло у вир самознищення; 1930 р. – маневр сталінського керівництва з перекладанням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи, почався масовий вихід із колгоспів; 1931–1933 рр. – новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70% дворів); 1934–1937 рр. – завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1% посівних площ. Важливим елементом колективізації було так зване “розкуркулення”. (Куркуль – поширена назва заможних селян, господарів в Україні. Ярлик, який радянська влада навішувала противникам колгоспного будівництва на селі) Спочатку, у 1927–1928 рр., до заможного селянства застосовувалася політика обмеження – збільшували податки, обмежували оренду землі, забороняли використовувати найману працю, купувати машини. У 1929 р. Сталін визначив нове стратегічне завдання – перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Починаються масові репресії проти заможного селянства. В Україні за роки суцільної колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств (разом із сім’ями – 1,2–1,4 млн осіб, із них – 860 тис. виселили на північ Сибіру).

Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму був Голодомор 1932–1933 рр, який став геноцидом українського народу. (геноцид від грец. γένος – рід, племя і латин. caedo – вбивати; означає знищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними мотивами, а також штучне створення життєвих умов, не сумісних з життям). Безпосередньо його причиною було насильницьке вилучення хліба у селян. Загалом же причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників: необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка загрожувала імперським інтересам Москви; непомірні для селян хлібозаготовлі; надмірний хлібний експорт; небажання колгоспників працювати в громадському господарстві; конфіскація владою продовольчих запасів; економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Людські втрати від Голодомору становлять від 3,5 до 12 млн. осіб.

Коріння українського відродження 20 – початок 30-х рр. утворилося в період недовготривалої української державності 1917–1920 рр, який розкрив творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в лавах інтелігенції під час громадянської війни та велику еміграцію творчих сил за межі радянської України. Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х – початок 1930-х рр. були досягнуті завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою “коренізації”. В Україні політика коренізації проходила у форма українізації. Політика коренізація була задумана більшовицьким керівництвом із метою створення національного підґрунтя для проведення своєї політики, а також для створення позитивного образу радянської влади як усередині країни, так і за її межами. Політика коренізації була започаткована рішенням XII з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому були сформульовані її основні положення: підготовка, виховання та висування керівних кадрів корінної національності; урахування національних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів культури, преси, книговидав-ничої справи мовами корінних національностей; вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури. Українізація поширилася на всі сфери життя. Її результати були вагомими. Але вже наприкінці 1920х – на початку 1930-х рр. почалося згортання політики українізації й загалом коренізації. Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національної самосвідомості корінного населення, вона в майбутньому могла стати загрозою для існування федерації. У 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства й установи центрального підпорядкування мали спілкуватися російською мовою з Москвою і між собою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорнулася боротьба проти “націоналістичних ухилів”. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої “культурної революції”. За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту й виховання, які б допомогли зробити ривок і у сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б).

У 30-х роках в СРСР сформувався тоталітарний режим. Про зміцнення тоталітаризму в Україні свідчать такі тенденції та процеси: утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою.

Починаючи з 1929 р., Україною прокотилося три хвилі масових репресій: перша (1929–1931) – розкуркулення, депортація; друга (1932–1934) – штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після вбивства М. Кірова; третя (1936–1938) – доба “Великого терору”. Загалом прямі людські втрати в Україні від репресій становили щонайменше 4,4 млн осіб.

Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинилися у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині. До складу Румунії входили: північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. До складу Чехословаччини увійшла Підкарпатська Русь.

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, Чехословаччини: насильницька асиміляція; стримування економічного розвитку, його колоніальний характер; репресії проти діячів національно-визвольного руху; національний гніт; відмова від міжнародних зобов’язань щодо надання автономних прав українцям.

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів. І етап – “невизначеності” (1919–1923 рр.). Польське керівництво намагалося довести світовій громадськості свої права на українські землі, а також те, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в початкових школах. Крім того, закон від 26 квітня 1922 р. надавав самоврядування Східній Галичині (Львівське, Станіславське, Тернопільське воєводства). Але після 1923 р., коли Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері. У цей період українське населення намагалося відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений. ІІ етап – “тиску” (1923–1926 рр.). У цей період проводиться політика, спрямована на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща “Ф”, до якої входили корінні польські землі, і Польща “Б”, що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. До різних частин проводилася різна політика. Стосовно Польщі “Б” застосовувалася політика штучного стримування соціально-економічного розвитку й повного скасування поступок національним меншинам. У 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалася державною.

На українські землі переселялися колоністи, яким виділялися кращі землі. ІІІ етап – “пошук компромісу” (1926–1937 рр.). цей період пов'язаний зі встановленням режиму “санації” на чолі з Ю. Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки й компроміси в стосунках із національними меншинами, зокрема українцями. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на “колиску польсько-українського порозуміння”. Було збільшено державні інвестиції на Волинь, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.

У політиці Чехословаччини щодо українців теж можна виділити кілька етапів. Так, на початку 1920-х рр. чеський уряд намагався створити враження сумлінного виконавця своїх міжнародних зобов’язань щодо населення Підкарпатської Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до самостійного життя через низький рівень освіти й відсутність підготовленість кадрів. У другій половині 1920-х – у 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. У другій половині 1930-х рр. урядові кола ЧСР зіткнулися з розгортанням нової хвилі боротьби населення за автономію і, зрештою, під тиском Німеччини змушені були в жовтні 1938 р. надати краю автономію.

Румунія від самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. В економіку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Безробіття, малоземелля, хижацьке використання природних ресурсів – ось чим характеризувалося становище краю.

Дата добавления: 2015-05-22