Тема 11. УРСР у другій половині 50-80-х років XX століття

Смерть Й. Сталіна (5 березня) 1953 р. поклала початок процесу, що згодом отримав назву “відлига” – спроб лібералізації суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних реформ. Розвиток і поглиблення цього процесу стали основою десталінізації – тобто відходу від найбільш одіозних проявів сталінського тоталітарного режиму. Періоди хрущовської “відлиги”: І період – 1953–1956 рр., ІІ період – 1956–1964 рр. Найбільш радикальних рис цей процес набув після XX з’їзду КПРС (1956 р.). Складові десталінізації: ліквідація системи ГУЛАГу, припинення масових репресій; амністія, реабілітація незаконно засуджених; реформа силових відомств, упровадження в їх діяльність принципу законності; послаблення ідео-логічного тиску, тимчасове припинення кампанії проти “українського буржуазного націоналізму”; децентралізація управління, послаблення командно-адміністративної системи; розширення прав і повноважень союзних республік.

У 1954 р. під час святкування 300-річчя Переяславської угоди відбулася передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом та Україною, прийняла указ “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”.

Подією історичної доби став розвиток “шістдесятництва” в Україні. “Шістдесятниками” називали видатних українських митців і громадян, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура збагатилася новими творами О. Гончара, М. Стельмаха, В. Сосюри, Д. Павличка, Ліни Костенко, В. Стуса, Є. Сверстюка, В. Чорновола та ін.

Політична “відлига” сприяла появі дисидентського руху. Дисидентство – рух незгоди, рух інакомислячих. Серед перших дисидентських організацій в Україні були: Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), створена у 1958 р. Л. Лук'яненком. Завдання спілки: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; Об’єднана партія визволення України; Український національний фронт, видавав журнал “Воля й Батьківщина”; Український національний комітет.

Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. Посилилися русифікаторські тенденції в системі освіти. Почалося переслідування дисидентів.

Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку в Новочеркаську (1962 р.). Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л. Брежнєв, вдалося зупинити реформи лібералізації радянського суспільства.

Хоча реформи М. Хрущова мали непослідовний і незавершений характер, вони все ж відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.

Із приходом до влади Л. Брежнєва в жовтні 1964 р. була здійснена спроба реформування радянського суспільства. Батьком економічних реформ став О. Косигін. Не зачіпаючи стовпів командно-адміністративної системи, він намагався інтенсифікувати базові галузі народного господарства за рахунок переведення виробництва на господарський розрахунок та матеріального заохочення трудових колективів. Реформи 1966–1970 рр., не зважаючи на їх досить консервативний характер, дали певні результати.

Події в Чехословаччині 1968 р. (“Празька весна”) налякали радянське керівництво. Це підштовхнуло до припинення економічних реформ в СРСР і повернення до сталінських методів управління. Панівним залишався екстенсивний шлях розвитку народного господарства. У 1981–1985 рр. приріст промислової продукції в Україні склав 19%. Національний дохід скоротився в 2,5 рази, реальні доходи населення – в 2,6 рази. Традиційний підхід до розвитку легкої та харчової промисловості як другорядних галузей викликав постійний дефіцит товарів народного споживання. Катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи в сільському господарстві. З 1966 до 1985 р. унаслідок небаченої безгосподарності посівні площі України скоротилися більш ніж на 1 млн га. Не дивлячись на значні капіталовкладення в сільське господарство (протягом 1966–1985 рр. – 101 млрд крб), його віддача залишалася низькою. Екстенсивний підхід до сільського господарства довів свою неефективність. Виникла продовольча проблема – ознака кризи тоталітарної системи.

В умовах наростаючої економічної та політичної кризи в 1977 р. була прийнята Конституція СРСР, а в 1978 р. Конституція УРСР – конституція розвинутого соціалізму. Стаття 6 закріплювала роль КПРС (та КПУ як її бойового авангарду) як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть у сталінській Конституції 1936 р.

Загострилась екологічна ситуація. У 1980 р. на території республіки діяли декілька енергетичних атомних об’єктів. Але кожна з електростанцій мала застаріле обладнання, рівень техніки безпеки був низьким. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. В Україні, за офіційними даними, вважають забрудненими 16 областей, а фактично – всі області республіки, у тому числі й Київ. Радіаційне забруднення після катастрофи є збудником онкологічних захворювань серед населення, воно позначається на загальному стані здоров’я населення.

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підлеглих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об’єднання, які, на їх думку, мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. 9 листопада 1976 р. була утворена Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). У СРСР серед п’яти подібних груп УГГ була найчисленнішою й найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства й підтримувала контакти з аналогічними об’єднаннями в СРСР, ставлячи мету “інтернаціоналізувати” захист громадянських і національних прав. На противагу різним націоналістичним угрупуванням, українські дисиденти ставилися з глибокою повагою до інших народів.

Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським органам вчинити її розгром. До 1980 р. три чверті членів Української гельсінської групи були ув’язнені. У 1984–1985 рр. у тяжких умовах ув’язнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин. Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху. У середині 1980-х рр., із початком перебудови, він дістав новий імпульс. Уліт-ку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу Українська гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв’язнем Левком Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В. Чор-новолом та братами М. і Б. Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення україні-зації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, упровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.

Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними й неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 р.).

У березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалася перебудова в СРСР (квітень 1985 р.). Перебудова мала охопити п’ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення “холодної війни” та побудова спільного європейського дому), соціальну сферу (покращення матеріального та культурного добробуту населення), ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільний вияв думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 – січень 1987 рр. – перебудова здійснюється під гаслом “більше соціалізму”; 1987–1988 рр. – основний лейтмотив – “більше демократії”; 1989–1990 рр. – розмежування й розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. – перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.

Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985–1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об’єднань та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас своє пояснення. На тлі загального, насамперед, економічного, розвалу ситуація в Україні залишалася відносно стабільною.

Був ще один важливий суб’єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалася із гострої критики перших партійних керівників і парт номенклатури різного рангу. В. Щербицький, який сімнадцять років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М. Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. Крім питань екології, гострій критиці були піддані посадові особи, винні в чорнобильській трагедії та її наслідках. У 1989 р. Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними вимогами гостро ставили й політичні питання – відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація – Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створювалися політичні партії. Навесні 1990 р. відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави. Основні положення Декларації: народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей; закріплено державний, народний, національний суверенітет, повноту й неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; виняткове право народу України на володіння, користування й розпорядження національним багатством; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, науки, культурного розвитку, зовнішньої та внутрішньої безпеки, міжнародних відносин; необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки тощо.

Через нерішучість і непослідовність дій більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак таж обережна більшість народних депутатів погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом. Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що суверенітет офіційно визнано необхідною умовою подальшого розвитку української нації; визначено основні напрями діяльності щодо досягнення реального суверенітету.

17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питань збереження Радянського Союзу. В Україні під час його проведення Верховна Рада запропонувала громадянам республіки додаткове питання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”. Народ України відповів позитивно як на основне (70,2% від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на додаткове запитання (80,2%). Було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.

Після проведення референдуму почалися переговори дев’яти республік, включаючи Україну, із президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова врятувати державну цілісність СРСР шляхом компромісу між республіками й центром. У цей процес втрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення у будь-якій формі. 19 серпня 1991 р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Було оголошено про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. – ГКЧП). Комітет заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації.

Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні опозиція – представники Руху й новоутворених демократичних партій. Почалася підготовка до страйку. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР прийняла історичний документ – Акт проголошення незалежності України, в результаті якого на політичній карті світу з’явилася нова суверенна держава – Україна.

Згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно Всеукраїнським референдумом. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, 90,32% громадян, які брали участь у референдумі, на запитання в бюлетені щодо підтримки Акта відповіли: “Так, підтверджую”. 1 грудня 1991 р. Україна обрала першого Президента своєї самостійної держави, ним став Л. Кравчук.

Дата добавления: 2015-05-22