Тема 12. Розбудова Української незалежної держави

Суспільна ситуація, що склалася в Україні після проголошення незалежності, поставила перед українським народом нові завдання і, перш за все: будівництво власної суверенної держави; ліквідацію тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави; трансформацію централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні; встановлення зв’язків із далекими та ближніми державами-сусідами на основі рівноправ’я.

Ключовими завданнями перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Поряд з цим необхідно було створювати управлінські структури на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Главою держави є Президент України. Виконавчі органи влади: вищий – Кабінет Міністрів України; центральні – міністерства, комітети, відомства; місцеві – державні адміністрації.

Судова гілка влади представлена Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції.

28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України прийняла нову Конституцію України.

Важливим компонентом державотворчого процесу є формування власних збройних сил. Становлення Збройних Сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. зі створення Міністерства оборони України.

Державними символами України є прапор, герб і гімн, що визначено статтею 20 Конституції України. 28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила Державний прапор – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього й жовтого кольорів. Ці кольори здав-на використовувалися в символіці на українських землях. Великий Державний герб, за Конституцією України, встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого Державного герба України є знак Княжої Держави Володимира Великого. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз великого Державного герба розроблено, однак ще не затверджено. 6 березня 2003р. Верховна Рада прийняла Закон “Про Державний гімн України”. Згідно зі статтею 1 цього закону, Державним гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського (з незначними змінами).

У вересні 1996р. була проведена грошова реформа, в обіг уведено нову грошову одиницю – гривню.

Із проголошенням незалежності Україна взяла курс на набуття статусу позаблокової, без'ядерної держави. Це забезпечило її підтримку з боку світової громадськості – Україна стала рівноправним суб’єктом міжнародної співдружності, її визнали 180 країн світу. На сьогодні Україна підтримує дипломатичні відносини більше, ніж із 50 державами.

У міжнародних відносинах Україну представляє Президент. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільнює керівників дипломатичних представництв України в інших державах тощо.

У першій половині 1990-х рр. головним завданням зовнішньої політики було забезпечити її міжнародне визнання й посісти відповідне місце в системі міжнародних відносин, відстояти статус позаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежності в обмін на ліквідацію ядерної зброї.

У другій половині 1990-х рр. Україна намагалася реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та інші держави. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основними партнерами виявилось неможливим. У травні 2002 р. Україна оголосила про європейський вибір, проте шлях у цьому напрямі не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. Курс на інтеграцію України до Європейського співтовариства зазнав поразки. Керівництво України на чолі з Л. Кучмою взяло курс на інтеграцію в межах СНД. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП). Але ця угода так і не вступила в дію. Після президентських виборів 2004 р. Україна знову повернулася на шлях євроінтеграції. У 2010 р. нове керівництво країни законодавчо закріпило позаблоковий статус України. Було взято курс на більш тісну співпрацю з Росією. З підписанням Харківських угод було подовжено перебування Російського Чорноморського флоту на території України ще на 25 років. Україна відмовилась від курсу на вступ до НАТО.

Із проголошення незалежності України пожвавилося церковне життя: помітно зростає кількість релігійних громад, зводяться храми, відроджуються монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи.

Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють Конституція України (ст. 35 – право на свободу світогляду і віросповідання) і Закон України “Про свободу совісті та релігійних організацій” (23 квітня 1991 р.), який підтверджує, що ніхто не може встановити обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Церква й релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви.

У державі діють 64 конфесії, у яких понад 18 тис. релігійних громад.

Із перших днів незалежності Україна проголосила рівність усіх громадян держави незалежно від їх національності. Рішуче були засуджені будь-які спроби нагнітання міжнаціональної ворожнечі, верховенство одних націй над іншими. При цьому головна увага зверталася на розвиток національних культур, мов. Заслугою молодої держави стала розробка законодавчої бази, що врегульовувала міжнаціональні відносини й виключала можливості в Україні міжнаціональних конфліктів.

Після проголошення незалежності України було створено Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів, згодом реорганізований у міністерство (нині – Державний комітет у стравах національностей та міграції). На нього було покладено функції відродження та розвитку мов, культур, вільної реалізації духовних потреб усіх національностей, що проживають на території України.

1 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України. У ній підкреслювалось, що в Україні гарантуються рівні економічні, політичні, соціальні та культурні права всім народам, національним групам і громадянам. Іншим важливим документом став Закон “Про національні меншини в Україні”. Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, творення своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних та навчальних закладів. На теперішній час в Україні діють сотні організацій національних меншин.

Українська діаспора – це концентровані та розпорошені поселення українців поза межами України. Під східною діаспорою розуміють поселення українців у республіках колишнього Радянського Союзу та Азії, під західною – поселення українців у Європі, Америці, Австралії.

Через різні обставини поза межами України опинились мільйони українців. Приміром, частина українців живе в межах етнічних українських територій, що тепер належать Польщі, Словаччині, Румунії, Молдові, Росії та Білорусі. Але значна частина українців опинилася за межами батьківщини в результаті еміграції: політичної, економічної (трудової).На сьогодні поза межами української держави проживає близько 11 млн українців, із них у східній діаспорі – близько 8 млн. Характерною рисою східної діаспори стала поступова асиміляція через відсутність українських шкіл та інших навчально-виховних закладів.

Близько 2,5 млн. українців проживає за межами колишнього СРСР. Найбільш організовані та активні громади західної діаспори зосереджені в Канаді (понад 950 тис. осіб), США (понад 730 тис. осіб), Польщі (понад 250 тис. осіб). У західних країнах діють українські суботні та недільні школи, культурно-освітні установи, хори, ансамблі, танцювальні колективи. Функціонують політичні партії, громадські та молодіжні організації та об’єднання, організовується видавнича діяльність. Діють спеціальні дослідні установи (Мюнхен, Гарвард), факультети з викладанням української мови та історії при вищих навчальних закладах.

Зв'язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство “Україна”, різноманітні громадські й культурні організації. Помітну роль у зміцненні цих зв’язків відіграє часопис “Українська діаспора”, що видається Інститутом соціології Національної академії наук України та редакцією Енциклопедії української діаспори при НТШ (США). Важливого значення для взаємодії різних частин українського етносу набули форуми української діаспори. З 1992р. Всесвітні форуми проводяться регулярно.

ЛІТЕРАТУРА *

І. Довідкова література, підручники, навчальні посібники,

узагальнюючі праці

1. Багалій Д.Нарис історії України. – К., 1994.

2.Бойко 0. Історія України: навч. посіб. – К., 2010.

3. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Непринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: хронологічний довідник. – К., 1995.

4. Гасем О.В. Історія України. Довідник + тести. – Камянець-Подільський, 2012. – 612 с.

5. Гончарук П. С. Історія України: курс лекцій. – К., 2012.

6. Грабовський С., Ставрояні С,. ШклярЛ.Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.

7. Гудзь В. В. Історія України: підручник. – К., 2003.

8. Гусев В. І.Історія України: навч. посіб. – 2003.

9. Довідник історії України: у 3 т. – К., 1995 – 1998.

10. Енциклопедія українознавства: у 8 т. – К., 1995.

11. Історія України / ред. кол.: Ю. Зайцев та ін. – Львів, 1996.

12. Історія України: курс лекцій: у 2 кн. – К., 1991, 1992.

13. Історія України: навч. посібник / За ред. В. А. Смолія. – К., 1997.

14. Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г.Історія України: наавч. посібн. – К., 2002.

15. Малий словник історії України. – К., 1997.

16. Новітня історія України (1900–2000): підручник /А.Г. Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.М. Литвин та ін.. – К. 2002. – 719 с.

17.Путро О.І. Історія України: Хрестоматія: у 3-х ч. – К., 2002, 2004, 2005.

18. Рибалка І. Історія України. – Ч. 1–2. – Харків, 1995, 1997.

19. Світлична В. В. Історія України: навч. посібник / за ред. Ю. М. Алексєєва. – К., 2002.

20. Україна крізь віки: в 15 т. – К., 1998–2001.

21. Україна: проблеми самоорганізації: в 2 т. / В. Кремень, Д. Та-бачник, В. Ткаченко. – К., 2003.

22. Шевчук В. П., Тараненко М. Г.Історія Української державності: курс лекцій. – К., 1999.

Дата добавления: 2015-05-22