Сутність психологічної теорії діяльносі, її принципи..за О.М.Леонтьєвим

Уміння,навики і звички.Їх види та взаємозв’язок.

Уміння - це елементи діяльності, що дозволяють що-небудь робити з високою якістю, наприклад, точно і правильно виконувати яку-небудь дію, операцію, серію дій або операцій. Уміння зазвичай включають автоматично виконувані частини, звані навичками, але в цілому є свідомо контрольовані частини діяльності, принаймні, в основних поміжних пунктах і кінцевій меті.

Навички - це дії, сформовані шляхом повторення, освоєння, що характеризуються високою мірою, і відсутністю поелементної свідомої регуляції і контролю. Якщо під дією розуміти частину діяльності, поставлену свідому мету, що має чітко, то навичкою також можна назвати автоматизований компонент дії. Відмітною особливістю умінь є здатність змінити послідовність виконуваних дій, характер операцій без збитку для результату.

Уміння на відміну від навичок завжди спираються на активну інтелектуальну діяльність і обов'язково включають процеси мислення. Уміння і навички діляться на декілька типів: рухові, пізнавальні, теоретичні і практичні. Рухові включають різноманітні рухи, складні і прості, такі, що становлять зовнішні, моторні аспекти діяльності. Є спеціальні види діяльності цілком побудовані на основі рухових умінь і навичок. Пізнавальні уміння включають здібності, пов'язані з пошуком, сприйняттям, запам'ятовуванням і переробкою інформації. Вони співвідносяться з основними психічними процесами і припускають формування знань. Теоретичні уміння і навички пов'язані з абстрактним інтелектом. Вони виражаються в здатності людини аналізувати, узагальнювати матеріал, будувати гіпотези, теорії, виробляти переведення інформації з однієї знакової системи в іншу. Такі уміння і навички понад усе проявляються в творчій роботі, пов'язаній з отриманням ідеального продукту думки.

Ще один елемент діяльності - це звичка. Стійкі навички утворюють звичну поведінку. Звичка є потреба у виконанні певних дій. Фізіологічну основу звички утворює динамічний стереотип, сформований як система умовнорефлекторних зв'язків у відповідь на деякі умови, що повторюються.

Психологічну теорію діяльності розробляли вітчизняні та зарубіжні психологи. Російський психолог Л.С. Виготський підготував ґрунт для формування психологічної теорії діяльності. Створення Л.С. Виготським культурно-історичної теорії вищих психічних функцій, а також його великий внесок у розроблення історичного підходу до розвитку людської психіки, у вивчення проблем свідомості, мислення і мови дали можливість іншим ученим підійти до витоків діяльності. Загалом Л.С. Виготський висунув ідею про вирішальну роль діяльності в психічному розвитку дитини.

На основі зазначеної ідеї О.М. Леонтьєвим була створена теорія діяльності, в якій вчений виходив з положення марксизму про те, що діяльність утілюється у своєму продукті. Відбувається начебто "опредметнювання" тих уявлень, які її спонукають і регулюють. Таким чином, у продукті діяльності ці уявлення набирають нової форми. На підставі цього положення О.М. Леонтьєв доходить висновку, що, взаємодіючи з предметами реального світу, які створені людською культурою протягом її історії, індивід засвоює (привласнює) "опредметнену" психологічну реальність. Це й становить процес його психічного розвитку. Виходячи з цих загальних положень, учений розкриває багато важливих психологічних понять. Так, поняття потреб, мотивів особистості дістають у нього оригінальне інтерпретування. Мотиви вчений трактує не як внутрішні спонукання, що йдуть від особистості, а як реальні предмети, в яких втілюються (опредметнюються) потреби. Категорія діяльності, за О.М. Леонтьєвим, охоплює "полюс об'єкта" і "полюс суб'єкта", що веде до розуміння самої особистості як моменту діяльності та її продукту. Таким чином, психіка перетворюється в реальність людської діяльності, чим заперечується можливість розглядати її як реальність, притаманну самому суб'єктові.

Згідно з уявленнями О.М. Леонтьєва, до структури діяльності входять такі компоненти: потреби, мотиви, завдання, дії та операції. Він зазначав, що діяльність містить три мікроструктури і блоки: перший пов'язаний з мотивами, другий - з метою, третій - з операціями.

Загалом у традиційній психології проблема діяльності розглядалася в межах діалектико-матеріалістичних ідей (М.Я. Басов, С.Л. Рубінштейн).

Визначний учений С.Л. Рубінштейн та його учні тривалий час розробляли методологічний принцип єдності свідомості й діяльності. Цей принцип проголошує: психіка людини не тільки проявляється, а й формується в діяльності. Конкретно це означає, що різні рівні і типи свідомості, взагалі психіка, проявляються і розвиваються через різні види діяльності і поведінки: рух - дію - вчинок. Сам факт усвідомлення індивідом своєї діяльності - мети та умов - змінює її характер та протікання.

Усю систему своїх ідей С.Л. Рубінштейн спрямував на розкриття діалектики психологічної діяльності. У діяльності він виявив суттєві компоненти і конкретні взаємозв'язки між ними. Зрештою структура діяльності суб'єкта становить складне співвідношення її різнопланових компонентів (рух - дія - операція - вчинок) у їхньому взаємозв'язку з метою, мотивами та умовами діяльності. Центром цієї структури є дія. Саме дія, на думку С.Л. Рубінштейна, - вихідна "клітинка", "одиниця" розвитку психіки. Втім, це не означає, що в дії за допомогою психологічного аналізу можуть бути "знайдені" і вивчені витоки всіх елементів психіки, тобто спонукань, мотивів, здібностей людини.

Розкриваючи різні аспекти принципу активності, С.Л. Рубінштейн сформулював розуміння активності, згідно з яким зовнішні принципи діють через внутрішні умови. Розроблений ученим принцип детермінізму (зовнішнє через внутрішнє) полягає в тому, що дія зовнішнього через внутрішнє є необхідною, дуже суттєвою і позитивною умовою адекватного пізнання об'єкта. Така дія опосередковано характеризує активну роль суб'єкта, який пізнає світ, а також його як людину, що певним чином діє, спілкується.

Наприкінці 80-х років у науці розгорнулась дискусія про статус поняття діяльності, його полідисциилінарний характер та місце серед інших гуманітарних понять (суспільні відносини тощо).

На думку сучасного психолога В.П. Зінченка, свідоме життя людини складається з двох типів відносин: вільні відносини (незалежні від свідомості) і відносини як "перетворені форми" свідомості (енергія, сила). Діяльність і свідомість не можна ототожнювати, свідомість вільна і не залежить від діяльності, хоч нею породжується. Вченим розроблено схему психологічного розвитку - це ланцюг "перетворених форм" свідомості: "живий" рух та недиференційовані форми активності породжують поведінку, діяльність; поведінка і діяльність породжують свідомість; свідомість породжує вільні дії та вчинки і, зрештою, дії та вчинки породжують особистість. Своєю чергою особистість породжує нові форми діяльності, розширюючи власну свідомість.

Інший сучасний психолог В. В. Давидов вважає, що ключові проблеми діяльності щезалишаються далекими від адекватного розв'язання. Так, до основних проблем, що потребують поглибленого дослідження, В.В. Давидов відносить такі: необхідність визначення ключового поняття теорії діяльності - поняття "перетворення", яке пояснювало 6 не тільки зовнішні, а й внутрішні зміни образу об'єкта; виявлення співвідношення колективної та індивідуальної діяльності; класифікація різних видів діяльності; з'ясування співвідношення психологічної теорії діяльності з іншими підходами до вивчення людини.

Нарешті, функції спонукання і спрямування діяльності, а також функції смислоутворення, як вважають українські вчені (О.О. Нікуленко та ін.), приписують "предмету діяльності" без достатніх підстав. Вони намагаються довести, що діяльність і "активне орієнтування" спричиняє опір, який чинить стосовно суб'єкта, стосовно задоволення його потреб середовище (як предметне, так і соціальне), що предметність діяльності полягає в предметному характері цього опору, а напрям діяльності, тобто вибір засобів задоволення потреб, мети, знарядь тощо, визначається цим опором. Звідси випливає необхідність і провідна роль у діяльності такого компонента психічного відображення дійсності, як "образ опору". Що ж стосується функцій спонукання діяльності і смислоутворення, то їх виконує задоволення потреби у вигляді пов'язаного з ним передбачуваного емоційного переживання.

В.І. Додонов працює над проблемою структури і динаміки мотивів діяльності, досліджуючи спілкування та його мету в мотиваційній структурі діяльності

50)Поняття і види спілкування.Функції та форми)))))) СПІЛКУВАННЯ - це процес передавання й сприймання повідомлень за допомогою вербальних і невербальних засобів, що охоплює обмін інформацією між учасниками спілкування, її сприйняття й пізнання, а також їхній вплив один на одного і взаємодією щодо досягнення змін у діяльності)СТРУКТУРА СПІЛКУВАННЯ:1)зміст,2)цілі спілкування,3)засоби спілкування,4)способи передачі інформ)

ВИДИ СПІЛКУВАННЯ:1()Безпосереднє і опосередковане,2)за засобами:пряме і непряме

Виокремлюють такі види спілкування:*

міжособистісне;*

між особистістю і групою;*

групове і міжгрупове;*

масове;*

довірливе і конфліктне;*

інтимне і криміногенне;*

ділове й особисте;*

пряме й опосередковане;*

Класифікація функцій спілкування

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє три функції:

• інформаційно-комунікативну;регулятивно_комунікативна, афективно-комунікативну.

Існують інші класифікації функції спілкування.

Зокрема, залежно від мети спілкування, Л.А. Карпенко визначає такі функції спілкування та їх мету:

♦ контактна — встановлення контакту як стану готовності до передачі та прийняття інформації і підтримання взаємозв'язку у формі постійної взаємоорієнтованості;

♦ інформаційна — обмін інформацією, думками, рішеннями;

♦ спонукальна — стимулювання партнера по спілкуванню;

♦ координаційна — взаємна орієнтація і погодження дій при організації взаємодіяльності;

♦ розуміння — не лише адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлення, але й розуміння партнерами один одного (намірів, емоційних станів тощо);

♦ амотивна — збудження у партнера необхідних емоційних станів ("обмін емоціями") чи зміна своїх під впливом партнера;

♦ встановлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових зв'язків соціуму, в якому необхідно діяти індивіду;

♦ вплив — зміна стану, поведінки, особистісно-образних формувань (намірів, установок, ріш орми спілкування

Спілкування між людьми може відбуватися в різних формах: анонімній, функціонально-рольовій та неформальній.

Анонімне спілкування - взаємодія між незнайомими чи не пов'язаними особистісними стосунками людьми. Це можуть бути тимчасові зв'язки між суб'єктами, в яких вони виступають як громадяни, жителі одного району, пасажири транспорту, глядачі. Вони зустрічаються, вступають у контакти один з одним і розходяться. Партнери зі спілкування залишаються анонімними.

Функціонально-рольове спілкування передбачає зв'язки між його учасниками, які виконують певні соціальні ролі в часових відрізках різної тривалості. Партнерів у цьому спілкуванні поєднують взаємні обов'язки: лікар - хворий, керівник - підлеглий, вчитель - учень тощо.

Здебільшого функціонально-рольове спілкування - це різноманітні особистісні контакти поза межами офіційних стосунків, скажімо, спілкування між друзями (неформальне). Його особливістю є вибірковість щодо партнера.

Розрізняють спілкування першого роду (як комунікація, сторона спільної діяльності) і другого роду (як передача через виготовлений матеріальний продукт своєї індивідуальності іншим людям, закріплення і продовження себе в інших людях).ень, потреб, дії тощо).

51)Роль спілкування у псих розвитку людини)))))))

Спілкування має величезне значення у формуванні людської психіки, її розвитку і становленні розумної, культурної поведінки. Через спілкування з психологічно розвинутими людьми, які мають широкі можливості навчання, людина набуває усіх своїх вищих пізнавальних здібностей. Через активне спілкування з такими особистостями вона сама перетворюється на особистість. Якби від народження людина була позбавлена можливості спілкуватися з іншими, вона ніколи не стала б цивілізованою, культурною і морально розвинутою, була б до кінця життя приречена залишатися напівтвариною. Про це свідчать численні факти, які показують, що, позбавлений спілкування із собі подібними людський індивід залишається біологічною істотою у своєму психічному розвитку. Як приклад можна навести стани людей, яких знаходили серед звірів і які тривалий період жили в ізоляції від цивілізованих людей або в результаті нещасливого випадку опинилися на самоті і були надовго відірвані від собі подібних (наприклад, після аварії корабля).

Особливо велике значення для психічного розвитку дитини має спілкування з дорослими на ранніх етапах онтогенезу. У цей час усі людські, психічні і поведінкові якості вона одержує майже виключно через спілкування, тому що аж до початку навчання в школі, а ще більш точно - до настання підліткового віку, вона позбавлена здатності до самоосвіти і самовиховання.

Психічний розвиток дитини починається зі спілкування. Це перший вид соціальної активності, що виникає в онтогенезі і завдяки якому немовля одержує необхідну для його індивідуального розвитку інформацію. Що ж стосується предметної діяльності, що також є умовою і засобом психічного розвитку, то вона з'являється набагато пізніше - на другому, третьому році життя.

У спілкуванні спочатку через пряме слідування (вікарне навчання), а потім через словесні інструкції (вербальне навчання) набувається основний життєвий досвід дитини. Люди, з якими вона спілкується, є носіями цього досвіду, і жодним іншим шляхом, крім спілкування з ними, цей досвід не може набуватися. Інтенсивність спілкування, різноманітність його змісту, цілей і засобів - найважливіші чинники, що визначають власний розвиток дітей.

Особистісне спілкування формує людину як особистість, дає їй можливість набути певних рис характеру, інтересів, навичок, схильностей, засвоїти норми і форми моральної поведінки, визначити цілі життя і обрати засоби їх реалізації.

Кондиційне спілкування створює стан готовності до навчання, формулює установки, необхідні для оптимізації інших видів спілкування. Тим самим воно побічно сприяє індивідуальному інтелектуальному і особистісному розвитку людини. Мотиваційне спілкування служить джерелом додаткової енергії для людини, своєрідною її “підзарядкою”. Набуваючи в результаті такого спілкування нових інтересів, мотивів і цілей діяльності, людина збільшує психоенергетичний потенціал, що розвиває її. Діяльнісне спілкування, що ми визначили як міжособистісний обмін діями, операціями, вміннями і навичками, має для індивіда прямий ефект, який розвиває, тому що удосконалює і збагачує його власну діяльність.

Біологічне спілкування служить самозбереженню організму як найважливіша умова підтримки і розвитку його життєвих функцій. Соціальне спілкування обслуговує суспільні потреби людей і є чинником, що сприяє розвитку форм громадського життя: груп, колективів, організацій, націй, держав, людського світу в цілому.

Безпосереднє спілкування необхідне людині для того, щоб навчатися і виховуватися в результаті широкого використання на практиці даних їй від народження найпростіших і ефективних засобів та способів навчання: умовнорефлекторного, вікарного і вербального. Опосередковане спілкування допомагає засвоєнню засобів спілкування й удосконалення на базі здатності до самоосвіти і самовиховання людини, а також до свідомого керування самим спілкуванням.

Завдяки невербальному спілкуванню людина одержує можливість психічно розвиватися ще до того, як вона засвоїла і навчилася користуватися мовою (близько 2-3 років). Крім того, саме по собі невербальне спілкування сприяє розвитку й удосконаленню комунікативних можливостей людини, внаслідок чого вона стає більш здатною до міжособистісних контактів і відкриває для себе можливості розвитку. Щодо вербального спілкування та його ролі в психічному розвитку індивіда, то їх важко переоцінити. Воно пов'язане із засвоєнням мови; що, як відомо, лежить в основі всього розвитку людини, як інтелектуального, так і власне особистісного.

Дата добавления: 2015-05-22