Соціально-педагогічне спілкування.Техніка і прийоми. Розвиток навичок спілкування

Педагогічне спілкування — система соціально-психологічної взаємодії між учителем та учнем, спрямована на створення оптимальних соціально-психологічних умов для обопільної діяльності. Для цього педагогові потрібно уміти: оперативно і правильно орієнтуватися в постійно змінюваних умовах спілкування, знаходити відповідні комунікативні засоби, які відповідали б його індивідуальності, обставинам спілкування та індивідуальним особливостям учня, постійно відчувати і підтримувати зворотний зв'язок у спілкуванні. Педагогічне спілкування як професійно-етичний феномен вимагає від учителя спеціальної підготовки не лише щодо технології взаємодії, а й морального досвіду, педагогічної мудрості в організації взаємин з учнями, батьками, колегами у різних сферах навчально-виховного процесу. За своїм змістом і сферою функціонування воно може бути професійним і непрофесійним. Професійне педагогічне спілкування є комунікативною взаємодією педагога з учнями, батьками, колегами, спрямованою на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності, стосунків. Воно забезпечує передання через учителя учням людської культури, допомагає у засвоєнні знань, сприяє формуванню ціннісних орієнтацій під час обміну думками. На противагу йому непрофесійне педагогічне спілкування породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення, небажання думати і діяти самостійно, відчуженість, стійке негативне ставлення до вчителя, навчання. Почуття пригніченості від вивчення певного предмета (а нерідко від спілкування з учителем) у деяких учнів триває впродовж багатьох років.

Професійне педагогічне спілкування передбачає високу його культуру, яка засвідчує вміння педагога реалізовувати свої можливості у спілкуванні з іншими людьми, здатність сприймати, розуміти, засвоювати, передавати зміст думок, почуттів, прагнень у процесі навчання і виховання.

Педагогічне спілкування є явищем поліфункціональним, яке забезпечує обмін інформацією, співпереживання, пізнання особистості, самоутвердження, продуктивну організацію взаємодії. Обмін інформацією і ставленням співбесідників один до одного характеризує комунікативний аспект спілкування, пізнання особистості й самоутвердження — перцептивний, а організація взаємодії — інтерактивний. Педагогічне спілкування допомагає вчителеві організувати взаємодію на уроці і поза ним як цілісний процес

)))))))))))))))).

Техніка спілкування - це способи преднастройки людини на спілкування з людьми, його поводження в процесі спілкування, а прийоми - основні засоби спілкування, включаючи вербальне і невербальне.

Перш ніж вступати в спілкування з іншою людиною, необхідно визначити свої інтереси, співвіднести їх з інтересами партнера по спілкуванню, оцінити його як особистість, вибрати найбільш придатну техніку і прийоми спілкування. Потім, вже в процесі спілкування, необхідно контролювати його хід і результати, вміти правильно завершити акт спілкування, залишивши у партнера відповідне сприятливе або несприятливе враження про себе і зробивши так, щоб надалі у нього виникло або не виникло (якщо цього бажання немає) прагнення продовжувати спілкування.

На початковому етапі спілкування його техніка включає такі елементи, як прийняття певного виразу обличчя, пози, вибір початкових слів і тону висловлювання, рухів і жестів, привертають увагу партнера дій, спрямованих на його преднастройку, на певне сприйняття сообщаемого (переданої інформації).

Вираз обличчя має відповідати трьом моментам: цілі повідомлення, бажаного результату спілкування і демонструє відношенню до партнера. Займана поза, як і вираз обличчя, також служить засобом демонстрації певного відношення або до партнера по спілкуванню, або до змісту того, що повідомляється. Іноді суб'єкт спілкування свідомо контролює позу для того, щоб полегшити або, навпаки, ускладнити акт спілкування. Наприклад, розмову зі співрозмовником лицем до лиця з близької відстані полегшує спілкування і означає доброзичливе ставлення до нього, а розмова, дивлячись убік, стоячи боком або спиною і на значній відстані від співрозмовника, зазвичай ускладнює спілкування та свідчить про недоброзичливу до нього відношенні. Зауважимо, що поза і вираз обличчя можуть свідомо контролюватися і складатися несвідомо і мимо волі і бажання самої людини демонструвати його ставлення до змісту розмови чи співрозмовника.

Вибір початкових слів і тону, що ініціюють акт спілкування, також справляє певне враження на партнера. Наприклад, офіційний тон означає, що партнер по спілкуванню не налаштований встановлювати дружні особисті взаємини. Тій же меті служить підкреслене звернення на «Ви» до знайомому людині. Навпаки, початкове звернення на «ти» і перехід до дружнього, неофіційним тоном спілкування є ознакою доброзичливого ставлення, готовності партнера піти на встановлення неофіційних особистих взаємин. Приблизно про те ж свідчить і присутність або відсутність на обличчі доброзичливої посмішки і в початковий момент спілкування.

Перші жести, що привертають увагу партнера по спілкуванню, так само як і вираз обличчя (міміка), часто є мимовільними, тому що спілкуються люди, для того щоб приховати свій стан або ставлення до партнера, відводять убік очі і ховають руки. У цих ситуаціях нерідко виникають труднощі у виборі перших слів, що часто трапляються обмовки, мовні помилки, труднощі, про природу яких багато і цікаво говорив З.Фрейд

В процесі спілкування застосовуються деякі інші види техніки і прийоми розмови, засновані на використанні так званої зворотного зв'язку. Під нею в спілкуванні розуміється техніка і прийоми отримання інформації про партнера по спілкуванню, використовувані співрозмовниками для корекції власної поведінки в процесі спілкування. Застосовувані на практиці техніка і прийоми спілкування мають вікові особливості. Так, у дітей вони відрізняються від дорослих, а дошкільнята спілкуються з оточуючими дорослими і однолітками інакше, ніж це роблять старші школярі. Прийоми і техніка спілкування літніх людей, як правило, відрізняються від спілкування молодих.

Діти більш імпульсивні і безпосередні у спілкуванні, в їх техніці переважають невербальні засоби. У дітей слабо розвинена зворотній зв'язок, а саме спілкування нерідко має надмірно емоційний характер. З віком ці особливості спілкування поступово зникають і воно стає більш виваженим, вербальним, раціональним, експресивно економним. Удосконалюється і зворотний зв'язок.

іПоради батькам щодо розвитку навичок спілкування, впевненості в собі

• Не оберігайте дитину від щоденних справ, не намагайтеся розв'язувати за неї всі проблеми, але і не перевантажуйте тим, що їй буде заважко. Хай дитина виконує доступні завдання й отримує задоволення.

• Не перехвалюйте дитину, але й не забувайте про заохочення, коли вона на це заслуговує.

• Своїм прикладом показуйте адекватність ставлення до успіхів та невдач. Оцінюйте вголос свої можливості та результати роботи.

• Не зрівнюйте дитину з іншими дітьми. Зрівнюйте її із самою собою (тією, якою вона була вчора чи буде завтра).

• Розширюйте коло знайомих своєї дитини, частіше запрошуйте до себе друзів, беріть дитину в гості до знайомих людей.

• Не бажано постійно хвилюватися за дитину, намагайтеся оберігати її від небезпеки, яку загалом ви вигадали самі. Не намагайтеся робити все за дитину, запобігайте новим ускладненням, давайте їм певну міру свободи і відкритості дій, закріплюйте в дитині впевненість у собі.гровий (в сенсі акторської гри) стиль спілкування з оточуючими.

53)Загальне поняття про особистість.Співвідношення понять людина,індивід))))))

У сучасній психології нараховують десятки теорій особистості. Допарадигмальний характер психології не дає достатніх підстав визначити, яка з них є правдивою. С. Л. Рубінштейн зазначав, що особистості характерний такий рівень психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо керувати власною поведінкою і діяльністю. Суть особистості, за К. Роджерсом, виражає її самосвідомість, суб’єктивність, здатність діяти свідомо і відповідально.

Отже, особистістю можна назвати людину, яка досягла такого рівня соціального розвитку і самосвідомості, який дозволяє їй знаходити і обирати серед цінностей культури особистісні смисли, самостійно виконувати відповідну перетворювальну діяльність, свідомо і відповідально здійснювати саморегуляцію діяльності й поведінки.

Особистість є категорією і предметом вивчення психології особистості. Особистість з точки зору психології — це сукупність вироблених звичок і уподобань, психічний настрій і тонус, соціокультурний досвід та набуті знання, набір психофізичних рис та особливостей людини, її архетип, що визначають повсякденну поведінку і зв'язок з суспільством і природою. Також особистість спостерігається як прояв «поведінкових масок», вироблених для різних ситуацій та соціальних груп взаємодії

))))))). Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин. Індивідуальність утотожнює специфіку окремої людини, причому специфіка ця може носити спадковий чи випадковий характер

54)Співвідношення соціального,психічного і біологічного в особистості) використання терміна особистість щодо окремого індивідуума підкреслює його роль у суспільному житті, у суспільстві. Особистість — це насамперед суб’єкт певних соціальних відносин і свідомої діяльності, людина, яка має соціальні і психологічні особливості. У психологічній літературі є різні визначення поняття «особистість». Деякі з них: особистість — суб’єкт суспільної поведінки і комунікацій (Б. Г. Ананьєв); особистість — це індивід, який визначає свою активну позицію щодо усього оточуючого: до праці, до соціального ладу, до боротьби мас, до задач колективу, до долі іншої людини (Є. П. Кряжев); поняття особистості позначає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значущі риси (І. С. Кон); особистість — людина як суспільний індивідуум, суб’єкт пізнання й об’єктивного перетворення світу, розумна істота, яка володіє мовою і виявляє здатність до трудової діяльності (А. В. Петровський); особистість — людина як носій свідомості (К. К. Платонов).

Особистість — це біосоціальна істота, що має дві сторони: біологічну (живий організм) і соціальну (член суспільства). Не можна ігнорувати біологічні основи в особистості й обмежуватися лише соціальними особливостями. Людина — жива істота, якій притаманні природні закономірності (ембріональний розвиток, стать, зміна життєвих процесів в організмі та ін.). Тому необґрунтована соціологізація людини (як homo sapiens) неприпустима. З іншого боку, особистість не може розглядатися як замкнена в собі біологічна індивідуальність (З. Фрейд).

Особистість досліджується багатьма науками. Психологія вивчає особистість як свідому істоту, духовну сутність. Об’єктом її вивчення є насамперед психічні процеси, стани і властивості в їхньому взаємозв’язку і залежностях.

Кожна людина є індивідуальною і неповторною. Особистість вирізняється індивідуальністю, має індивідуальні властивості. Водночас можна говорити про психологічну структуру особистості, яка охоплює: 1) темперамент (психологічні властивості, що визначають динаміку її проявів у діяльності; система природних властивостей); 2) характер (психологічні властивості особистості, що визначають ставлення до соціального середовища; сукупність відносин і особливостей соціально набутої поведінки); 3) спрямованість (психологічні властивості особистості, що визначають активний характер відносин і дій людини; система потреб, інтересів та ідеалів); 4) здібності (психологічні властивості особистості, що є потенційними можливостями людини у виконанні діяльності; ступінь пристосованості до вимог певної діяльності).

Дата добавления: 2015-05-22