Як актуальний максимум 1 страница

східного шляху буття

Головною тезою буддійського світовідношення є твердження про те, що буття є страждання. Звідси — емпіричний світ стає назавжди далеким людині, ілюзією, яку варто подолати.

Подолання світу-як-страждання можливе лише через заглиблення у себе. Це визначає увагу до внутрішнього життя людини, поступальний розвиток якого може вивести людину зі стану страждання матеріального світу (сансара) до заспокоєння в світі духовному (нірвана).

Нірвана виступає над-буттям, розчиненням особистості у вищому заспокоєнні-блаженстві і просвітлінні, яке долає метушливу активність матеріального світу. При цьому збереження особистості як унікального начала, що усвідомлює себе, є несуттєвим.

Це цілком неприйнятно для західної ментальності, для котрої вище блаженство можливе тільки як щось загострено особистісне.

§ 9. Основоположні начала

східного шляху буття: природність, фаталізм, віддяка

На Сході — на відміну від Заходу — людина менше оцінює реальність. Вона приймає її прояви як рівноцінні або такі, цінність яких не залежить від її вибору. Тому на Сході людське буття основується не на цінностях, а на началах, які не можуть визначатися і вибиратися особистістю.

Першим основним началом східного способу буття є природність.

Розчинення особистості в нірвані можливе саме тому, що для Сходу є характерним найтісніше злиття людини і природи. Це знайшло свій відбиток практично у всіх релігійних вченнях Сходу.

Якщо для західної людини її ставлення до природи є вторинним від її ставлення до суспільства й опосередковується суспільством, то східна людина безпосередньо злита зі стихією природи і лише через неї входить у світ спілкування з людьми.

Тут доречно пригадати характеристику східної ментальності, яка дана Гегелем. Він говорить про те, що на Сході Абсолютний Дух впадає в природність, там він досягає дійсності не в собі самому, а в сфері природи. У такому злитті духу з природою справжня свобода, на думку Гегеля, не можлива.

При цьому для Гегеля Схід виступає лише передісторією людської культури. Античність і наступна західна культура знімають (заперечуючи — зберігають) у собі всі досягнення духу на Сході.

Із Гегелем можна погодитись, розмірковуючи про спадкоємність духовного життя Сходу і Заходу. Проте навряд чи можна підтримати думку про те, що Давній Схід цілком знімається в західному шляху буття і є щодо нього більш примітивним. Ця думка є наслідком граничного спрощення і схематизації історичного процесу. Вона виводить нас на помилковий шлях. Адже і сьогодні Схід продовжує свій розвиток, будучи самостійним і самооцінним шляхом буття. Це доводить хоча б факт ментального впливу Сходу на Захід у XX ст4.

Злиття з природою виражається в багатьох явищах східної культури і, насамперед, — у відомих тривіршах (хейку) і п'ятивіршах (танка), які найбільш повно розвинулися в китайській і японській культурах.

Наведемо як приклад хейку японського поета Ісікави Такубоку, який чудово виражає інтимне вростання людини в природу:

«Дивлюсь — опалий лист

Злетів на гілку знову.

То був метелик».

Ідея злиття з природою доводиться в східній свідомості до ідеї злиття з буттям. Людина, яка бажає та оцінює, є щось ненормальне, таке, що відірвалося від безтурботного спокою буття. Відмова від бажання й оцінки — шлях повернення в буття.

На відміну від західної, східна людина не перетворює буття, вона з'єднується з ним. ЇЇ особистість стає краплею у морі буття. Саме в такий спосіб можна осягнути глибинний зміст нірвани.

Все це з неминучістю породжує фаталізм у соціальних і міжособистісних відносинах — друге основне начало східного шляху буття.

Фаталізм як підпорядкованість буттю визначає надзвичайну усталеність традицій у східній культурі і, одночасно, прагнення відгородитися від інших культур стіною. У цьому прагненні всі інші східні держави і культури перевершив Китай, що спорудив Велику Китайську Стіну — у фізичному та метафізичному смислі. Китай так довго варився у власному соку, що проникнення в нього марксистських ідей стало краплею отрути, з якою китайська культура лише зараз почала справлятися.

Порівняно із Заходом традиційний Схід не живе історично. Він визнає еволюцію суспільства й особистості як момент безкінечного кругообігу природи. Саме в такому переживанні еволюції — глибинне джерело східного фаталізму.

Але що дивує — природність і фаталізм східної ментальності не перешкодили Сходові включитися в правила гри комп'ютерної цивілізації XX ст. Це пов'язано, певно, із тим, що східна людина має величезний запас ментальної гнучкості, який дає їй змогу змінюватися адекватно до змін навколишніх умов.

Ментальність Заходу також гнучка і спроможна до діалогу з іншими культурами. Але гнучкість Заходу це гнучкість перетворення, тоді як на Сході гнучкість виявляється в прийнятті і підпорядкуванні. При цьому, адаптуючись до зовнішнього впливу, східна людина підпорядковує цей вплив. Пригадаємо дивовижне оволодіння японцями західними технологіями і вихід на перші ролі в театрі світової економіки.

Природність і фаталізм з'єднуються в третьому основному началі східного способу буття — у віддяці, яка складає суть добре відомого сьогодні на Заході поняття карми.

§ 10. Ідея карми та ідея прощення

Карма — це закон посмертних перевтілень особистості, закон посмертної віддяки за добро і зло через перевтілення. Доброчесна людина одержує після смерті здорове тіло і щасливу долю, людина, яка творить зло, після смерті спускається по еволюційних східцях униз — аж до перетворення у тварину5.

Проте добро на Сході означає відповідність людини тій ролі, яку їй визначено у суспільстві — відповідність касті, прошарку, групі. І вже одне прагнення вийти за межі визначеної ролі може трактуватися як зло. Жорстка регламентація поведінки у соціумі подібна жорсткій регламентації природи, де кожний з організмів займає строго виділену екологічну нішу. Закон карми подібний закону природи, він карає тих, хто виходить за окреслені ним межі. Не випадково буддійська культура в нірвані намагається знайти звільнення від карми — несвободи й обмеженості людини в будь-якому матеріальному втіленні. Проте і сама нірвана є віддякою за виконання визначених правил.

Східній ідеї віддяки в західній культурі протистоїть ідея прощення, породжена християнством. Прощення означає сприйняття Абсолюту не тільки в якості Світового Закону, а й як Особистості, спроможної до любові і прощення.

Прощення означає здатність зрозуміти іншу особистість у її прагненні перейти власні межі. Прощення тому є вищою формою душевної свободи особи.

Найбільш повно прощення в культурі Заходу здійснюється як відпущення гріхів.

Якщо Захід чимось і підноситься над Сходом, то саме ідеєю прощення. І саме ця ідея є найперспективнішою основою діалогу Заходу і Сходу. Тією основою, яка зберігається, коли всі інші «вислизають з-під ніг».

§ 11. Висновки і перспективи.

Способи буття і філософування

Заходу і Сходу

1. Під Заходом можна розуміти спосіб буття у світі, що основується на з'єднанні античної і християнської культур. У широкому смислі Захід — це та частина планети, для якої цінності античної і християнської культур є основоположними. У строгому смислі, Захід — це Західна Європа.

Основними цінностями західного способу буття у світі є особистість, практика технічного перетворення природи, історія.

2. Схід — це шлях людського буття, який грунтується на діалозі буддійського світоставлення з індуїзмом, а також даосизмом і конфуціанством. Це — визначення Сходу в строгому смислі — як способу буття, протилежного Заходу. Його основними началами виступають природність, фаталізм і невідворотна віддяка (карма).

Схід у широкому смислі тотожний Азії, тому містить у собі також і мусульманську культуру, яка є одним із варіантів зустрічі Заходу і Сходу.

3. Слов'янська культура також розташована між Заходом і Сходом. Проте оскільки вона має переважно християнський характер, вона ближча до Заходу.

4. Розглядаючи в наступних лекціях філософські вчення Сходу і Заходу, ми будемо осягати їх як вираження східного і західного способів буття й одночасно як творення цих способів буття. Ми почнемо наш розгляд зі Сходу в строгому смислі — з огляду на те, що саме в цьому регіоні зароджується філософія на нашій планеті. Далі ми перейдемо до західної культури в строгому смислі — європейської культури. Ми розглянемо античну культуру і її філософію, які є продовженням і запереченням східної філософії і культури, а потім будемо досліджувати розвиток людини у наступній власне західній культурі та її філософії.

Ми також звернемося до тих філософських вчень, де відносно недавно і знову плідно зустрілися Захід і Схід, зокрема, до вчень українських і російських філософів. З усього слов'янського регіону саме українська і російська культури стали з'єднанням східного і західного способів буття.

І на завершення ми розглянемо вчення філософської антропології, екзистенціалізму й персоналізму, які досліджують людину за межами і західного, і східного начал, а тому є найбільш відкритими для сучасного і майбутнього діалогу Заходу зі Сходом.

ЛІТЕРАТУРА ДО 1-ї ЛЕКЦІЇ

• Восток — Запад. Исследования. Переводы. Публикации. — М., 1988.

• Корнев Б. И. Сущность учения буддизма // Философские вопросы буддизма. — Новосибирск, 1984.

• Хайдеггер М. Из диалога о языке. Между японцем и спрашивающим // Время и бытие. — М., 1993.

• Щербатской Ф. Й. Избранные труды по буддизму. — М., 1988.

• Юнг К. Г. Йога и Запад // Архетип и символ. — М., 1991.

• Юнг К. Г. О психологии восточных религий и философии. — М., 1994.

• Философский словарь. – М., 2001.

• Философський энциклопедичний словник. – К., 2002.

• Эррикер К. Буддизм. – М., 2002.

• Янг Дж. Христианство. – М., 2003.

• Ясперс К. Истоки истории и ее цель // Смысл и назначение истории. — М., 1991.

________________________________________

1 Надалі ми будемо використовувати поняття «Схід» і «Захід» в значенні не стільки різноманітних географічних регіонів, скільки шляхів, способів людського буття у світі.

2 Слід зауважити, що розвиток самого християнства був підготовлений взаємодією іудаїзму й деяких ідей античності, передусім, особистісного начала, феєрверковий розвиток якого був пов’язаний з розвитком грецьких міст і олімпійських змагань.

3 Особливість цих начал значною мірою пов’язана із впливом на них мусульманської культури.

4 Більше того, Захід значно раніше почав запозичати для себе досягнення Сходу, ніж Схід - досягнення Заходу. Дійсно, вже античність є певним синтезом власних і східних начал.

5 Ідея карми характерна для індуїзму і буддизму, але згодом вона проникає і в інші культури.

Лекція 2

МЕЖІ ЛЮДИНИ

У ФІЛОСОФІЇ ДАВНЬОЇ ІНДІЇ І КИТАЮ

1. Давньоіндійська філософія: моральна віддяка та її подолання.

2. Давньокитайська філософія: друге народження буддизму.

§ 12. Попереднє зауваження

Говорячи про філософське розуміння людини на Сході, ми виходимо з того, що воно грунтується на принципах буддизму у їх взаємодії з індуїзмом, конфуціанством, даосизмом. Усі ці течії були породжені індійською й китайською культурами. Саме в цих культурах укорінена своєрідність Сходу як способу буття.
Спробуємо виділити особливості філософствування в Індії та Китаї.
1. Усі філософські системи Індії й Китаю мають одночасно і релігійний характер, що зберігається й донині. Тому, говорячи про філософські системи Сходу, завжди треба розуміти, що це релігійно-філософські системи.
2. Релігійний характер філософії в Індії і Китаї випливає з того, що її головною метою було не пізнання світу, а встановлення гармонії людини й світу, зміна світовідношення. Східна філософія не має проблем, відсторонених від людського існування.
На відміну від західної філософії, філософії Індії і Китаю майже завжди мають образно-інтуїтивний характер, афористичну та художню форми.

1. ДАВНЬОІНДІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ:
МОРАЛЬНА ВІДДЯКА
ТА ЇЇ ПОДОЛАННЯ

§ 13. Корені індійської філософії: Веди й Упанішади

Веди (від в е д а — знання) — це збірники гімнів на честь богів. Вони виражають міфологію аріїв, які прийшли у північно-західну Індію в 2 тис. до н. е. і поступово там розселилися.
Основу ведійської міфології складають космогонічні міфи — міфи про походження Всесвіту з початкового хаосу, що трактується як Єдине — ще не розчленований еволюцією-часом і простором-неоднорідністю стан світу.
Всесвіт починається як потік вод, які, згущуючись, творять Землю. Відповідно до інших міфів, у водах з'являється яйце, із якого виходить Бог-творець Брахман, який згодом стає вищою реальністю — нашим Всесвітом. Яйце розкололося на дві половини, одна з яких стала небом, а друга — землею.
Це — міфи про початок світу. Подальший розвиток Всесвіту відтворюють міфи про боротьбу божества Індри зі своїм супротивником (його імена Врита, Вала), що втілює сили деструкції, зла, припинення розвитку. Перемога Індри знаменує появу звичного нам Всесвіту. З цією перемогою пов'язане народження першолюдини Пуруши, яка, будучи розділеною на частини, перетворюється в людство. З різних частин тіла першолюдини походять різні групи людей. Вони мають різні духовні й соціальні статуси. З'являються касти: брахмани — жерці й філософи, кшатрїї — правителі й воїни, вайшьї — торгівці, а також шудри — ремісники і селяни. От як описується цей процес в одній із Вед — Ригведі: «Коли розділили Пурушу,...брахманом стали його вуста, руки — кшатриєю, стегна його — вайшьєю, із ніг виник шудра»1.
--
1 Цит. за: Ведийская мифология // Мифы народов мира. - М., 1991. - Т. І. - С. 224.

Першолюдина тотожна Всесвіту. Люди, що уособлюють її частини, втрачають цю тотожність. Тут закладена глибока думка, що буде згодом розвиватися мислителями як Сходу, так і Заходу. Це думка про те, що людина потенційно є мікрокосм цілий Всесвіт, проте до цілісності мікрокосму їй необхідно прийти шляхом духовного розвитку. Саме тоді людина зможе відобразити в собі весь Всесвіт, більше того, його абсолютне і божественне начало.
Ця ідея одержує надалі розвиток в Упанішадах — творах релігійно-філософського характеру, які є символічним трактуванням і коментарем Вед. (Санскритське слово упанішад буквально означає — сидіння біля, тобто поруч з якимось учителем для пізнання істини.)
Для Упанішад характерним є виділення поруч з поняттям брахмана — абсолютного світового начала, вищої об'єктивної реальності — також поняття атмана — світового суб'єктивного начала, самосвідомості. Атман в Упанішадах часто ототожнюється з індивідуальним Я людини.
При цьому, якщо брахман є тотожністю мислення і буття, суб'єктивного й об'єктивного, то атман — мисленням, відчуженим від буття. Сенс всесвітнього розвитку — в еволюціонуванні атмана до злиття з брахманом. Результатом є досягнення тотожності мислення і буття в житті людини, вознесіння атмана, а також збагачення брахмана самосвідомістю. У збагаченні Абсолюту людською самосвідомістю — вищий сенс людського існування.
Крім Упанішад коментарями Вед є також «брахмани» й «араньяки». Головна відмінність цих текстів від Вед — їх більш систематичний і завершений характер.
Коментування Вед і пов'язані з ними ритуали постійно відтворюють касту тлумачів Вед — касту брахманів. Ці коментування породжують таку релігійно-філософську течію, як брахманізм, головним змістом якого виступають окреслені вище проблеми.

§ 14. Індуїзм і його головні ідеї:
карма і сансара

Індуїзм приходить на зміну брахманізмові наприкінці І тисячоліття до н. е. На відміну від брахманізму він є більш вільним від впливу Вед; у його межах створюється філософське і релігійне поривання, яке триває й досі.
Можна досить чітко розділити ведійську й індуїстську міфології; водночас необхідно визнати, що вони пов'язані єдиною еволюційною ниткою.
Ранній етап становлення індуїзму виражається в епосах «Махабхарата» і «Рамаяна». Надалі джерелами індуїзму стають релігійно-космологічні поеми пурани.
Які особливості індуїзму як релігійно-філософської системи? Можна виділити дві принципові.
1. На чолі міфологічного пантеону стоять три головних божества: Брахма, Вішну і Шива. Брахма виступає як Єдине, персоніфікуючи Брахмана як Абсолют світу. Вішну — божество, яке уособлює начало, що зберігає світ. Шива виражає начало, спрямоване зруйнувати та відновити світову гармонію.
У тріаді головних індуїстських богів виявляється фундаментальна логіка розвитку нашого Всесвіту, де руйнація старої гармонії і відчуженість від неї є умовою знаходження нової. Ця тріада згодом була визначена в німецькій класичній філософії як теза, антитеза і синтез.
ЇЇ можна розглядати і як образно-символічне вираження тріади: буденність, граничне буття, метаграничне буття.
2. Другою принциповою особливістю індуїзму є ідеї карми і сансари, що виявилися найбільш цікавими і плідними для західної людини.
Карма, як ми вже зазначали, виступає законом перевтілень безсмертної душі. У результаті праведного або неправедного життя людина може перевтілюватися у вищу або нижчу істоту.
Проте втілення відбуваються в межах матеріального світу. У ході таких втілень стає можливим безкінечне злиття індивідуального духу Атмана — свідомості, відчуженої від буття, із Брахманом як світовим духом, що перебуває в тотожності з буттям. У такий спосіб людина одержує можливість безмежного вдосконалення; але це вдосконалення багато в чому є коловоротом — через неможливість абсолютного злиття з Брахманом.
Процес послідовного ланцюжка втілень, підпорядкований закону карми, одержав назву с а н с а р и (від санскритського: коловорот, переродження).
Еволюційний процес, що породжує брахманізм, а потім й індуїзм, породжує також класичні філософські системи Індії. Це — йога, ньяя, вайшешика, веданта, санкхья, міманса.
§ 15. Чому йога поширилася на Заході?
Найбільшу популярність на Заході набули різноманітні течії йоги (від санскритського: глибоке міркування, споглядання). Це відбулося, мабуть, тому, що йога розробляє практичний шлях звільнення (розширення меж буття) людини через систематичні вправи тіла і свідомості, які приводять до внутрішнього зосередження — самадхи. Йогічні вправи є універсальними як для східної, так і для західної людини і на початковому етапі не потребують принципової зміни світогляду. Такі особливості йоги дали змогу адаптувати її стосовно повсякденної свідомості сучасного Заходу. Проте завжди потрібно пам'ятати, що широке поширення йоги на Заході є достатньо зовнішнім і не торкається глибинних основ існування.
Водночас, на відміну від йоги й інших класичних шкіл, в індійській культурі виникають течії, котрі світоглядно протистоять брахманізму й індуїзму. Це чарвака або локаятта, джайнізм і буддизм.
Перші два вчення — чарвака і джайнізм (матеріалістичне й ідеалістичне вчення) — так і залишаються в історичних межах Індії. Буддизм же виходить за межі індійської культури, набуває прихильників у багатьох країнах і, нарешті, перетворюється у світову релігію.

§ 16. Буддизм: шлях звільнення від карми

Засновником буддизму вважається індійський царевич Сіддхартха Гаутама (623—544 до н. е.). Легенда говорить, що батько Гаутами всіляко захищав сина із самого раннього дитинства від споглядання страждань, але якось, вийшовши за двері палацу, юнак побачив немічного старця, зустрівся з хворим, знівеченим проказою, і, нарешті, назустріч йому пройшла похоронна процесія. В одну мить зруйнувався безтурботний світ його дитинства: людське буття постало перед ним потоком безкінечних страждань.
Вражений побаченим, царевич більше не повернувся в будинок батька і все життя шукав шлях звільнення від світового страждання і, знайшовши такий шлях, одержав ім'я Будди, що означає «просвітлений».
Будда виступив проти неминучості перевтілень людини. Він стверджував, що у межах сансари будь-яке буття є стражданням. Сансарі протистоїть нірвана — стан, у який людина переходить, звільнюючись від пут світу і перевтілень.
Але як можна звільнитися від пут перевтілень-страждань? Тільки через відмову від бажань емпіричного світу і плекання єдиного бажання — звільнитися від буденності у всіх її проявах. Ця настанова ріднить Будду з Христом, а буддизм — із християнством.
Наведемо кілька міркувань Будди з його першої проповіді (так званої «Сутри, що приводить у рух колесо»), які визначають особливості буддійського вчення:
«Існують дві крайнощі… котрих необхідно уникати:
потурання чуттєвим насолодам — це негідно, вульгарно, заземлено, неблагородно і марно;
схильність до крайнього аскетизму — це болісно, неблагородно і марно...»
«Що є серединним шляхом,...який сприяє розвиткові кругозору і знання, веде до світу, вищої мудрості, просвітління, нірвани? Це шляхетний восьмеричний шлях, а саме: правильне розуміння, правильна думка, правильна промова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильний намір, правильне зусилля, правильна концентрація...»
«Потім існує страждання — це істина. Народження, тління, хвороба і смерть є стражданням, зіткнення з неприємним є страждання, розлучення з приємним є страждання, неотримання бажаного є страждання. Потім існує причина страждання... Це бажання, що веде до відродження, супроводжуване жагучим уподобанням до почуттєвих насолод у цьому і в тому житті. Це бажання чуттєвих насолод, бажання існування, бажання неіснування. Потім існує припинення страждання... Це повне відокремлення і руйнація бажань, зречення, відмова, звільнення від них, неприв'язаність до них»2.
--
2 Цит. за: Корнев В. И. Сущность учения буддизма // Философские вопросы буддизма. - Новосибирск, 1984. - С. 11.

Буддизм в активній формі проіснував у індійській культурі 1500 років — починаючи з 5-го ст. до н. е. Відомий дослідник буддизму академік Ф. І. Щербатськой виділяє три основних періоди його розвитку.
І. Буддизм періоду х і н а я н и (Малої Колісниці). Буддизм починає з того, що заперечує можливість існування душі у світі матеріальних перевтілень. «Тіло не має душі, — говорить Будда в «Сутрі про сутність атмана». — Якби в ньому існувала душа, то тіло не було б суб'єктом страждання. Інакше існувала б можливість створювати тіло за розсудом душі»3.
--
3 Цит. за: Корнев В. И. Сущность учения буддизма // Там же. - С. 12.

Душа може існувати тільки за межами світу матеріальних втілень, у сансарі ж є лише тінь душі.
«Шляхетно навчений, який розуміє це, — продовжує Будда, — відчуває відразу до тіла, почуттів, сприйняття, дій, свідомості... Тоді його осіняє знання: «Я вільний». Він розуміє, що прив'язаність до відродження закінчена, стає щасливим, робить те, що повинен робити, і для нього неможливо повернутися до старого стану»4.
--
4 Там же.

Отже, людина знаходить свою душу тільки через вихід у нірвану.
Іншою важливою особливістю раннього буддизму є вчення про те, що не існує матерії як цілісного світу.
Третьою особливістю є вчення про невідання (авід’ї), яке затемнює свідомість людини, примушуючи її бажати і страждати, і яке постійно відтворює сансару як колесо страждань.
Четверта особливість раннього буддизму — вчення про святого, який звільняється від авід’ї на шляху зосередження і медитації. На цьому шляху може бути досягнутий стан трансу, що наділяє медитуючого надприродними здібностями і перетворює його в надлюдину.
II. Другим етапом розвитку буддійського вчення в Індії стає буддизм
м а х а я н и (Великої Колісниці). Ф. І. Щербатськой так у цілому характеризує цей етап. Наприкінці 5-го ст. існування буддизму в його філософії й релігійному характері відбулися радикальні зміни. Ідеал людини, яка цілком зникає в позбавленій життя нірвані, трансформувався в ідеал людини, яка царює в нірвані, сповненій життя. Буддизм відмовився від ідеалу егоїстичного особистого порятунку на користь Ідеалу загального порятунку будь-якої живої істоти»5.
--
5 Щербатской Ф. И. Буддийская логика // Избранные труды по буддизму. - М., 1988. - С. 59.

Висунення на перший план ідеалу порятунку не себе, а всього існуючого, є першою найважливішою особливістю буддизму махаяни.
Другою особливістю стає обожнювання Будди. Будда одержує найменування «Тіла вищого блаженства» і перетворюється в Бога. Це означає посилення культового начала в буддизмі махаяни в порівнянні з попереднім періодом.
Третьою особливістю буддизму махаяни є вчення про дві реальності — глибинну і поверхневу. Цей поділ є характерним і для раннього буддизму, проте якщо раніше ілюзорність сансари доводилася через твердження про відсутність цілісного світу матерії, то тепер матерія сприймається нереальною через свою несвободу.
Четверта особливість буддизму махаяни полягає в запереченні можливості логічного і раціонального розуміння нірвани. Тільки містичне споглядання дає змогу осягнути її.
Важливо відзначити, що буддизм махаяни, розвиваючись, не відкинув попереднього буддизму хінаяни, а оголосив його можливим шляхом порятунку. Була розроблена теорія, що кожна людина, залежно від її природних схильностей і «сі/м'я» Будди, закладеного в її серці, вибирає або «Велику Колісницю», або «Малу». Обидві церкви існували під дахом одних і тих самих монастирів.
III. Третій період буддизму в Індії. Його виникнення прийнято пов'язувати з двома мислителями — святим Асангою і його братом Васубандху.
Головною особливістю цього періоду є посилення інтересу до логічного мислення, що поряд із містичним переживанням відкриває можливість розуміння нірвани як глибинної реальності.
Другою особливістю цього періоду стало посилення скептицизму відносно існування зовнішнього світу. Людське існування є винятково духовним, — заявляють буддисти цього періоду, — наші ідеї не мають опори в матеріальному світі, тому що останній є цілком ілюзорним.
Для буддизму третього періоду характерним є також посилення можливостей людських ідей, вважається, що ідеї можуть давати не тільки відносне, а й абсолютне знання. А це означає, що розширюються можливості людської свідомості в розумінні нірвани.
Отже, ми можемо констатувати, що наприкінці свого існування в Індії буддизм суттєво раціоналізується. Мабуть, це і послужило причиною того, що буддійський світогляд поступово звужує сферу свого впливу і, нарешті, покидає межі Індії, проникаючи в Китай, де наповняється новими смислами.
Що відбувається з буддизмом у Китаї? Для того, щоб відповісти на це запитання, познайомимося з традиційними для Китаю релігійно-філософськими течіями — даосизмом і конфуціанством.

2. ДАВНЬОКИТАЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ:
ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ БУДДИЗМУ

§ 17. Даосизм: шлях знаходження безсмертя

Даосизм є однією з найдавніших релігійно-філософських течій Китаю. Він зробив величезний вплив на розвиток усіх сторін китайської культури. У тому числі і методів психофізичного тренування, наприклад, у військових мистецтвах (ушу)6.
--
6 Торчинов Е. А. Даосизм и традиционные китайские системы // Введение к книге Лу Куань Юя «Даосская йога, алхимия и бессмертие». - СПб., 1993. - С. 5.

Історія становлення даосизму може бути розділена на два етапи: 1) зародження даосизму (до II ст. н. е.) і 2) розвиток уже сформованого напряму. Корені даосизму сягають у найдавніші вірування шаманського типу.
Центральна ідея даосизму — це Ідея Дао — шляху до світової гармонії. Дао властива блага сила де. Вчення про дао і де вперше в завершеній формі зафіксовано в книзі «Дао-дзе-цзин», що приписується філософові VI—V ст. до н. е. Лао-цзи. Подальший розвиток це вчення одержує в праці філософа IV—III ст. до н. е. Чжуан-цзи, воно було назване його іменем.
Категорія Дао в даосизмі виступає як шлях людини і усього світу, а також загальна основа і закон буття космосу.
Дао виявляється у світі через благу силу де (дослівно чеснота); завдяки де Дао оформляється в кінцевих речах світу. При цьому воно світиться крізь їхню кінечність; щирий мудрець завжди бачить у кінцевому і минувшому прояв вічного Дао.
Для лаоської релігійно-філософської системи характерна віра в можливість набуття тілесного безсмертя через злиття з Дао. Для цього розробляються складні системи психофізичних вправ, а також за допомогою алхімії ведеться пошук еліксирів безсмертя, які розуміються і безпосередньо фізично, і символічно, що знайшло розвиток у практиці зовнішньої і внутрішньої алхімії. Перша орієнтувалася на створення еліксирів як сумішей різних речовин, друга — на створення внутрішнього еліксиру безсмертя за допомогою самозаглиблення і медитації.
Найважливішу роль, на думку послідовників даосизму, для досягнення тілесного безсмертя має правильне сексуальне життя. Для того, щоб зрозуміти, що це означає, необхідно розглянути такі важливі категорії даосизму, як ци, ян, інь.
Ци — це споконвічна енергія, що струменіє по всьому світу, створюючи речі і душі. Більш витончений її стан породжує духовний світ, більш грубий — матеріальний. Можна сказати, що ци — це проявлення Дао в нашому світі і, по суті, вона близька де.
Ци виявляється у світі через чоловіче начало — Ян (рух, світло, твердість), а також через жіноче начало — Інь (спокій, темнота, м'якість). Лише в з'єднанні Ян та Інь складають ци і ведуть до Дао*. Тому і сексуальні стосунки в культурі даосизму є не лише актом чуттєвої насолоди і умовою продовження роду, а й засобом подолання роздвоєності світу і знаходження безсмертя (таємнича і навіть шокуюча західну людину практика затримки і недопущення еякуляції у чоловіка під час сексуального з'єднання, на думку даосів, веде до продовження життя, а в ідеалі — до безсмертя). Ідея даосизму про досягнення тілесного безсмертя зробила свій вплив на традиційну китайську гімнастику ци гун, а також на цілий ряд внутрішніх стилів бойових мистецтв і насамперед — тай цзи цюань («Кулак Великої Межі»). Поняття тай цзи («Велика Межа») означає з'єднання в одне ціле принципів Інь і Ян. У стилі тай цзи цюань плавні рухи, що перетікають один в одного, породжують гармонію Інь і Ян — спокій, який прагне стати рухом, і рух, що перетворюється у спокій.
--
* Проблема емансипації жінок не є такою актуальною для китайської культури і споріднених з нею культур, бо жіноче начало світобудови урівняне в даосизмі з чоловічим.
§ 18. Конфуціанство:
ідея суспільної ієрархії
Ще одним найдавнішим релігійно-філософським вченням Китаю є конфуціанство, що виникло на рубежі VI—V ст. до н. е. Засновником конфуціанства є давньокитайський філософ Конфуцій (латинізована форма від китайського Кун Фу-цзи — учитель Кун). Конфуцій висуває ідеал держави, в якій імператорська влада зливається з владою чиновників, що поєднують у собі якості філософів, художників і вчених. У цьому — принципова особливість конфуціанства. Етична проблематика не відокремлюється в ньому від проблематики соціальної і державної. Імператор розглядається як носій «небесної» влади й іменується «Син Неба»; в його особистості з'єднуються начала Ян та Інь, тому другим його іменем є «батько і мати народу».
Конфуцій засновує своє вчення на вірі в божественне Небо, а також у духи предків. Це робить конфуціанство релігійною системою. Специфічною особливістю конфуціанства є ототожнення порядку Всесвіту з державним устроєм. Категорія Дао переноситься на реалії державного життя. Дао стає принципом державної ієрархії і порядку. Сенс людського існування вбачається в розвитку і утвердженні «соціального Дао». Основними рисами цього Дао є справедливість, мужність, поважна обережність, синівська шанобливість, братерська любов, власна гідність, вірність та ін. Проявом Дао в людині є чеснота (де), яка проявляється в товаристві у вигляді етико-ритуальної благопристойності (лі).
Таким чином, на відміну від даосизму конфуціанство зосереджується не на особистості, а на суспільстві. Суспільство і держава визнаються головними цінностями, через які набуває цінності й індивідуальне існування людини. Поза суспільством і державою людина є ніщо. Ця ідея конфуціанства пройшла через тисячоліття китайської культури і розгорнулася в XX ст. в практику комуністичного, а потім посткомуністичного режиму. Сьогодні вона є найважливішим ментальним принципом Китаю.

Дата добавления: 2015-05-22