Як актуальний максимум 2 страница

§ 19. Буддизм у Китаї

Індійський буддизм зіткнувся в Китаї з багатою філософською традицією, яка справила на нього сильний вплив. Він увібрав у себе багато положень даосизму і конфуціанства; його філософія й догматика були пристосовані до традиційних китайських поглядів7.
--
6 Янгутов Л. Е. Категории китайского буддизма // Философские вопросы буддизма. - М., 1983. - С. 20.

Дійсно, категорії даосизму і конфуціанства мали могутній вплив на індійський буддизм, переплавляючи його в щось інше. Отже, ми можемо говорити про друге народження буддизму в Китаї. І цей знову народжений буддизм дуже сильно змінив і даосизм, і конфуціанство.
Проте центральна буддійська концепція людини — концепція «чотирьох шляхетних істин» (буття є страждання; причина страждання — в прив'язаності до помилкового, емпіричного Я; щоб припинити страждання, необхідно звільнитися від помилкового Я; щоб звільнитися від помилкового Я, потрібно засвоїти певні ідеї та оволодіти конкретними практиками) — залишилася незмінною, хоча і набула нового культурного образу.
Отже, буддизм поступово вростає в китайську культуру і зростається з нею. «Труднощі, що супроводжували цей процес, — відзначає Л. Є. Янгутов, — були обумовлені низкою причин: замкнутістю китайської культури, що не мала на той час достатнього досвіду іноземних запозичень, сильним впливом традицій на всі сфери соціального і духовного життя китайців, аж до стилю мислення»8. Але буддійський світогляд переборов ці труднощі і утвердився в Китаї, ставши найбільш масовою з трьох світових релігій.
--
8 Там же.
У китайській культурі виник цілий ряд релігійно-філософських шкіл буддизму. З них найвідоміші — тяньтай, цзинту і чань.
Найбільш впливовою течією буддизму як у Китаї, так і за його межами є чань-буддизм.

§ 20. Феномен чань-буддизму:
активний вплив на реальність

Школа чань-буддизму сформувалася в Китаї на рубежі V—VI ст. ЇЇ вчення найбільш близьке до буддизму махаяни. Засновником чань-буддизму вважається легендарний місіонер з Індії Бодхидхарма. Назва школи походить від китайського прочитання санскритського слова дхьяя (китайський варіант — чань-на), що означає містичне споглядання, зосередження.
Основними рисами чань-буддизму стали:
1. Заперечення логічного мислення і письмового тексту як можливостей розуміння і передачі істини. Істина відкривається тільки в інтуїтивному осяянні.
2. Визнання того, що досконалість може бути досягнута лише в процесі активної зміни життя.
У чань-буддизмі високо цінуються ті види ставлення до світу, у яких духовне начало з'єднується з практичним і тілесним. Це фізична праця, творчість художника і поета, а також творчість воїна — бойові мистецтва.
Бойові мистецтва займають виняткове значення. Вони розглядаються як вміла і естетично виражена протидія Світовому Злу, його нейтралізація. У результаті відбувається очищення і просвітлення як воїна, так і світу в цілому.
Бойові мистецтва розвиваються на традиційній китайській основі в цілому ряді чан-буддійських монастирів. Найбільш знаменитим із них стає монастир Шао-Лінь.
Таким чином, для досягнення особистого просвітління людина повинна змінити свою тілесність і стосунки з людьми так, щоб вони відповідали ідеалам буддизму. Цей принцип ріднить чан-буддизм не тільки з різноманітними школами махаяни, а й з вченнями йоги.
При цьому в чан-буддизмі зберігається спрямованість на самотність і відлюдництво, характерні для буддизму хінаяни. Це чудово висловив чань-буддійський поет Ван-Вей (701—761 рр.):
«Люблю читати високі повчання Будди,
Час схиляє виконувать піст суворий.
Моя доля — голубина покірність і старечий посох.
Зволікає безсмертя, в узголів'я повзе черепахою.
Верби квітнуть. Весняних гір білизна.
Груші білі. Ховається сонце і птахи.
Вікно. Північ. Опадають персикові пелюстки.
Усамітнююсь, думаю, палю пахощі».

§ 21. Доля чань-буддизму в Японії:
«мистецтво дзен»

У VII ст. чань-буддизм проникає в Японію, де поступово оформлюється у самостійний напрямок (в XII ст.) й одержує найменування дзен-буддизму.
У дзен-буддизмі ще більше посилюється тенденція ставитися до військових мистецтв як до шляху спасіння. Самурай може досягти просвітлення швидше ченця, — так вважав один із патріархів дзен.
Вчення дзен-буддизму відіграло величезну роль у становленні японської культури. Так зване мистецтво дзен — принципи дзен-буддизму, що ввійшли в тканину японської повсякденності, — стає найважливішою ментальною основою цієї культури.
У XX ст. дзен-буддизм досить широко поширюється на Заході — багато в чому завдяки діяльності нашого сучасника Д. Т. Судзукі — дзен-буддиста школи риндзай.

§ 22. Висновки і перспективи.
Філософія давньої Індії
і Китаю як підгрунтя
східних вчень про людину

1. У давньоіндійській філософії, що укорінена у найдавніших міфологічних текстах — Ведах, людина трактується як істота, що нескінченно перевтілюється в матеріальному світі. Межі людини — це межі її інкарнації — конкретного втілення в цьому житті. Рівень визначається законами карми, які лежать за безпосередніми межами людської свободи. Вільні вчинки людини творять лише майбутнє і її чергове втілення. У поступальному кармічному прямуванні виявляється сенс життя людини — з'єднання з вищим принципом буття — Брахманом.
2. З появою буддизму людина одержує можливість позбутися безкінечного ланцюга перевтілень і закону карми через вихід у нірвану. Нірвана є подоланням меж людини як істоти, що страждає, і знаходження просвітленості — мудрості в межах однієї інкарнації.
3. У китайській культурі індійський буддизм з'єднується з даосизмом і конфуціанством, істотно впливаючи на них і сам зазнаючи зміни.
4. Головною рисою китайського буддизму стає його активнотворчий характер стосовно індивідуального життя і життя суспільства — результат впливу даосизму і конфуціанства.
У найбільшій мірі це виявляється в чань-буддизмі, в якому буддійський світогляд стає основою такого діяльного впливу на реальність, як бойові мистецтва.
5. Основні положення індійської і китайської релігійно-філософської думки на тисячоріччя стали інтегруючим началом, що визначає ядро Сходу (Схід у вузькому аспекті) і задає лейтмотив міркувань східних філософів про людину.

ЛІТЕРАТУРА ДО 2-ї ЛЕКЦІЇ
• Аверинцев С. С. Западно-восточные размышления или о несходстве сходного // Восток — Запад. Исследования. Переводы. Публикации. — М., 1988.
• Корнев В. И. Сущность учения буддизма // Философские вопросы буддизма. — Новосибирск, 1984.
• Костюченко В. С. Классическая веданта и неоведантизм.— М., 1983.
• Лу Куань Юй. Даосская йога, алхимия и бессмертие. — СП6., 1993.
• Мантатов В. В. К вопросу об изучении философии буддизма // Философские вопросы буддизма. — Новосибирск, 1984.
• Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. — М., 1991.
• Философский словарь. – М., 2001.
• Философський енциклопедичний словник. – К., 2002.
• Щербатской Ф. Й. Буддийская логика // Избранные труды по буддизму. — М., 1988.
• Щербатской Ф. Й. Концепция буддийской нирваны // Там же.
• Щербатской Ф. Й. Центральная концепция буддизма и значение термина «Джатма» // Там же.
• Юнг К. Г. Йога и Запад // Архетип и символ. — М., 1991.
• Янгутов Л. Е. Категории китайского буддизма // Философские вопросы буддизма. — Новосибирск, 1984.

Лекція 3

ЛЮДИНА І ЇЇ МЕЖІ В
АНТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

1. Феномен ранньої античної філософії (рання класика).
2. Класична антична філософія (зріла класика).
3. Філософія епохи еллінізму.

§ 23. Попереднє зауваження

Східне філософування про людину укорінене в індійській і китайській філософії. Західне ж розуміння людини укорінене в античній філософії – філософії Давньої Греції і Риму. На відміну від давньосхідної, антична філософія із самого початку протипоставила себе міфології і релігії. Вона протипоставила розум і знання уяві і вірі.
Проте антична філософія не в меншій мірі, ніж давньосхідна, залежна від міфології – вона намагається перебороти міфологію почуттів міфологією розуму. Це означає конфлікт чуттєво-інтуїтивного і раціонального, що пронизує всю античну філософію і далі – всю філософію Заходу.
Роздивимося міфологічні корені античної філософії і зупинимося на концепціях людини, розроблених її найбільш значними представниками.

1. ФЕНОМЕН РАННЬОЇ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ
(РАННЯ КЛАСИКА)

§ 24. Антична міфологія та її вираження
в ранній античній філософії

Антична міфологія формується на зорі старогрецької культури і у своєму розвитку проходить два головних етапи: доолімпійський або хтонічний (від давньогрецького хтон — земля) і олімпійський. Боги першого періоду ворожі людям, вони поєднують у собі дику силу і страхітливість, це, скоріше, чудовиська. Поступово їхні образи облагороджуються, і в олімпійській міфології, в якій життя богів пов'язане з горою Олімп, вони вже мають знайомий сучасній людині вигляд. Це і Афродіта (у римській інтерпретації — Венера) — богиня любові і жіночості, і Аполлон — покровитель поетів і носій чоловічої краси, і Зевс (Юпітер) — глава божественного роду, що живе на Олімпі, повелитель грому і блискавки і багато інших.
Олімпійські боги являють собою родову общину тілесно безсмертних істот. Саме тілесне безсмертя принципово відрізняє їх від людини. В усьому іншому вони подібні людині — можуть бути заздрісними, мстивими, сповнюватися пристрастю до земних жінок, у результаті якої народжуються напівбоги та герої.
Таким чином, відмінність античного божества і людини суто кількісна, екстенсивна — по суті справи, на Олімпі живе могутній рід тілесно безсмертних людей, що постійно втручаються у життя смертних. Один із найбільш відомих дослідників античної культури і міфології О. Ф. Лосєв бачить у родових відносинах олімпійських богів найістотнішу рису античного світогляду. Він пише: «Звідкіль така сила античності, що вона незмінно воскресає і превозноситься протягом цілих століть? А це відбувається тільки тому, що людині при всіх успіхах її цивілізації і при будь-якому торжестві розумових побудов, дуже важко забути, що в неї є батьки і діти, що протягом усього свого життя вона по руках і ногах пов'язана родинними відносинами і що кровність це аж ніяк не є випадкове явище, а щось у людському, та й у всьому природному житті дуже глибоке і невикорінне»1.
--
1 Лосев А. Ф. Античная философия и общественно-исторические формации // Античность как тип культуры. - М., 1988. - С. 12.
Найважливішою рисою античного світогляду є космологізм, який, по суті, являє собою накладання земних відносин на всю природу. «Ми, що живемо у період крайнього розвитку розумової цивілізації, — застерігає О. Лосєв, — не повинні дивуватися тому, що античні люди межею всякої істини і красоти вважали космос, космос матеріальний, фізичний, почуттєвий, одушевлений і вічно рухливий»2.
--
2 Там же. – С. 12.
Якщо на Сході природа накладається на людину і суспільство, розчиняючи їх у собі, то в античності образ людини накладається на природу і космос, змінюючи їх.
Уособленням живого, рухливого космосу, що вдень заливає світ людини сонцем, а ночами дивиться на нього очима зірок, виступають олімпійські боги. У їхніх образах воєдино зливається людське і природне, породжуючи надлюдське і надприродне. Не можна не погодитися з О. Лосєвим, який зазначає:
«Античність ніколи не могла розпрощатися зі своїми богами, і міфологія завжди грала в ній величезну роль, настільки величезну і геніальну, що цих античних богів освічені люди не можуть забути протягом двох, а точніше сказати, трьох тисячоліть»3.
--
3 Там же. – С. 13.
І водночас антична філософія повстає проти міфології, бажаючи символізувати і раціонально змінити її. І якщо «Іліада» і «Одіссея» Гомера повністю знаходяться в стихії міфології, то вже «Теогонія» Гесіода є використанням міфології для символічного пояснення світової еволюції. Гесіод описує споконвічний Хаос, із якого виникає Земля, Тартар (підземне царство мертвих) і Ерос (начало любові і життя).
Мислителі мілетської школи (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр) ставлять проблему першоначала буття, виводячи світ не з Хаосу, який не можна осягнути раціонально, а з першопричини. Але ця першопричина (вода, вогонь, повітря) суціль речовинна, і тому в ученнях мілетців губиться філософський характер проблеми походження світу і людини. Мілетські мислителі більше фізики, ніж філософи. Іншими словами, ми могли б назвати їх натурфілософами.

§ 25. Геракліт і Парменід:
релятивістська й абсолютистська
концепції людини і світу

Традицію мілетської школи продовжує Геракліт (біля 540 — біля 480 р. до н. е.). Він вважає, що першоелементом буття є вогонь. Проте Геракліт виходить за межі натурфілософії мілетців: вогонь у нього має, скоріше, символічний характер — він виражає процес постійної зміни реальності.
На думку Геракліта, весь світ коливається, немов вогонь, заперечуючи стійкі форми. Він наповнений становленням, що постійно руйнує буття і робить відносною будь-яку якість. Для того, щоб осягнути мінливий характер світу, Геракліт філософує метафоричною мовою, афоризмами з множиною сенсів, звідси його прізвисько «Темний».
Геракліту належить парадоксальний афоризм: «У ту саму річку не можна ввійти двічі». Дійсно, річка постійно тече, і людина, що знову входить у її води, застає щось інше. Тут схоплюється не тільки текучий характер об'єктивного світу, а й те, що людина у своєму сприйнятті одержує лише фрагменти реальності. Лише розум може об'єднати ці фрагменти в ціле і єдине буття. Проте це єдине буття завжди руйнується становленням, тому саме становлення виступає тим єдиним, що перетворює світ у ціле.
Становлення є результатом боротьби протилежностей. Ця боротьба надає становленню трагічний характер. «Гераклітівське становлення звичайно розуміється надто абстрактно і безневинно, надто спокійно і нетрагічно, — пише О. Лосєв. — Але гераклітівське становлення дуже неспокійне, дуже напружене, дуже хвилююче»4. Геракліт говорить про війну як про граничне буття світу людей і богів: «Війна є батько усього, цар усього. Вона зробила одних богами, інших людьми, одних рабами, інших вільними».
--
4 Там же. – С. 82.

Отже, вчення Геракліта ми можемо назвати релятивізмом, тому що воно припускає відносність будь-якої гармонії у світі і домінанту небуття над буттям (або, принаймні, їхню порівнянність). Релятивізм тут розуміється як традиція у філософії, що заснована на ідеї постійної мінливості буття, його нетотожності самому собі. Релятивістське світосприйняття, як правило, є основою матеріалістичної орієнтації у філософії.
Протилежну позицію займає представник школи елеатів Парменід (н. 540/39 або 515 р. до н. е.), учень філософа Ксенофана. Парменід виходить із Вічності і самототожності буття. Йому належить афоризм: «Буття є, а небуття немає».
Мінливий і непостійний світ, даний нам у чуттях — це щось ілюзорне, у справжній світ ми проникаємо розумом. Мислення дає нам можливість не тільки пізнати вічне й абсолютне у світі, а й злитися з ним.
Межі людини — це межі її чуттєвого сприйняття, межі чуттєво даного їй світу. Проникаючи за ці межі, наше мислення зливається з буттям. Тут Парменід актуалізує проблему, що згодом стане глибинним лейтмотивом західної філософії — проблему тотожності мислення і буття. Вільне від обмежень відчуттів мислення проникає в буття, наповнюючись його вічною свободою від метушливої мінливості. Звідси стає зрозумілим таке висловлення Парменіда: «Те саме є думка і те, про що думка».
Як бачимо, категорія буття в Парменіда близька до категорії Дао в даосизмі, у ній з'єднуються шлях окремої людини і шлях світу. Але є і розходження. Розуміння буття в Парменіда — результат переважно пізнавальної активності, тоді як досягнення Дао можливе лише як практичне діяння людини, що зв'язує тілесне і духовне.
Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що Парменід обгрунтовує традицію абсолютизму, яка протистоїть релятивізму Геракліта. Абсолютизм тут трактується як традиція у філософії, що заснована на ідеї вічності і незмінності буття і заперечує небуття як щось рівнозначне буттю. Небуття виступає моментом, формою переходу одного рівня буття до іншого.

2. КЛАСИЧНА АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ (ЗРІЛА КЛАСИКА)

§ 26. Сократ: «пізнай самого себе»

Сократ (біля 470—399 рр. до н. е.) є одним із найбільш відомих давньогрецьких філософів. Він починає епоху зрілої класики античної філософії. Сократ не лишив після себе жодного написаного філософського твору. Ми знаємо про нього з висловлювань сучасників і насамперед — із діалогів Платона, у яких Сократ виступає одним із головних персонажів.
Що ж було в особистості Сократа такого, що, навіть не записуючи своєї філософії, він зміг так уплинути на сучасників і нащадків?
Перед тим, як відповісти на це запитання, роздивимося те середовище, у якому Сократ розвивався як мислитель. У період життя Сократа поряд із розширенням вчення елеатів відбувається розквіт філософії софістів. Слово «софіст» спочатку означало в грецькій культурі мудреця, в епоху ж Сократа так стали називати платних учителів логіки дискусій і красномовства. Кредо софістів висловив їхній глава Протагор (біля 450—410 рр. до н. е.), заявивши: «Людина є міра всіх речей».
Пізнання істини світу для софістів можливе тільки через органи чуттів, самоочевидність ними даного є вищою достовірністю. Звідси випливає визнання всякої істини відносною і заперечення можливості пізнання всього того, що лежить за межами органів чуттів. Звертаючись лише до відчуттів і логіки «здорового глузду», Протагор говорить: «Про богів я не можу стверджувати ні що вони є, ні що їх немає».
Все це приводить Протагора й інших софістів у трактуванні світу і людини до релятивізму, який, на відміну від гераклітівського, багато в чому є порожнім і деструктивним.
Зосередження софістами уваги безпосередньо на людині мало величезний вплив на Сократа. Проте він не міг прийняти відчуття за вищу реальність світу і слідом за Парменідом і Анаксагором звертається до розуму. Саме Розум (нус) править світом і лежить в основі всіх окремих явищ, що ми сприймаємо чуттями.
При цьому Сократ говорить не тільки про розум узагалі, а й про розум кожної людини. Він з'єднує загально-онтологічні проблеми з проблемами моральними, проблемами людського Я. «Пізнай самого себе» — цей заклик на стіні храму Аполлона в Дельфах уразив Сократа ще в юності і став головним принципом його філософії.
Сократ філософує в діалогічній формі, послідовно задаючи співрозмовнику питання, які приводять останнього до протиріччя із самим собою, і лише тоді висловлює власну позицію. У питально-відповідній формі виявляється знаменита сократівська іронія. Це іронія над співрозмовником і над самим собою, що спонукає до самопізнання і саморозвитку. Сократівська іронія знайшла своє вираження в афоризмі: «Я знаю те, що нічого не знаю».
Дуже важливим для розвитку філософії став розгляд істини як поняття. Причому поняття трактується Сократом не тільки як пізнання, а й як буття. Платон так подає міркування Сократа про прекрасне в окремій речі і прекрасне в понятті, прекрасне взагалі: «Якщо мені говорять, що така-то річ прекрасна або яскравим своїм кольором, або обрисами, або ще чим-небудь у такому ж роді, я відкидаю всі ці пояснення, вони тільки збивають мене з толку. Просто..., може навіть занадто безхитрісно, я тримаюся єдиного пояснення: ніщо інше не робить річ прекрасною, крім присутності прекрасного самого по собі або спільності з ним...»5
--
5 Платон. Федон // Собр. соч.: В 4 т. - М., 1993. - Т. 2. - С. 59.

На думку Сократа, справжньою мудрістю володіють лише боги, людина може тільки прагнути до неї, любити її, завжди наповнюючись лише частковою мудрістю. При цьому, говорячи про богів як носіїв мудрості, Сократ раціоналізує їх. Останнє суперечило традиційним уявленням про богів і обумовило трагічне завершення життя Сократа. Він був обвинувачений мешканцями свого рідного міста Афіни у тому, що не визнає богів, яких визнає місто, вводить нові божества і тим самим розбещує юнацтво. Сократ був засуджений до страти, і, маючи можливість утекти з міста, відмовився від цього і випив у в'язниці келих з отрутою.
Як бачимо, у філософії Сократа трагічно і піднесено з'єдналися вчення і життя, світорозуміння та світоставлення. Сократ жив так само, як і мислив, і в цьому таємниця чарівності його особистості, що і сьогодні впливає на багатьох західних філософів...

§ 27. Платон: людина як в'язень у Печері

У Сократа було багато учнів, що заснували цілий ряд філософських напрямів — так звані сократичні школи. Це школа кіників (її представник Діоген Синопський одержав скандальну популярність, він жив у бочці і прославився тим, що на питання Олександра Македонського: «Що я можу зробити для тебе?» — відповів: «Відійди, ти заступаєш мені сонце»), кіренська школа, заснована Аристиппом із Кірени, мегарська школа, яку заснував Евклід із Мегари, і елідоеритрейська школа, заснована Федоном із Еліади.
Проте найбільше відомим учнем Сократа став Платон (427—347 рр. до н. е.).
У центрі філософії Платона — вчення про ідеї. На думку Платона, буття розділяється на світ безсмертних ідей і світ мінливих, смертних речей. Речі є результатом матеріалізації ідей. По суті, ідея — це загальне поняття якоїсь групи речей, що має власне буття. Річ можна знищити, тоді як ідея не може бути зруйнована ні людиною, ні часом. Так, наприклад, можна зламати будь-який стіл, але ідея столу завжди залишиться. У цьому Платон близький до абсолютизму Парменіда, проте він іде далі, намагаючись з'єднати його концепцію з вченням про становлення.
Трагедія людини полягає у тому, вважає Платон, що вона змушена жити у світі речей, у світі мінливого і похмурого буття. Межі людини — це межі світу речей, який у повсякденному житті більшістю трактується як єдино можливий.
У діалозі «Держава» Платон приходить до образу людей як в'язнів у Печері, що сидять спиною до світла справжнього буття ідей і не бажають визнати це. Сенс життя людини — в подоланні меж світу речей; необхідно розірвати ланцюги буденності і обернути свій погляд до світу ідей, покинути Печеру.
Приведемо фрагмент із діалогу «Держава»:
«…Люди немов перебувають у підземному житлі на зразок печери, вздовж якої тягнеться широкий просвіток. З малих років у них на ногах і на шиї окови, так що вони не можуть рушити з місця, і бачать лише те, що прямо перед очима, ніхто з них не може повернути голову через ці окови. Люди звернені спиною до світла вогню, що горить далеко у вишині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога, огороджена невисокою стіною немов ширмою, за якою фокусники поміщають своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.
— Це я собі уявляю.
— Так уяви ж собі і те, що за цією стіною інші люди несуть різноманітний посуд, тримаючи його так, що його видно поверх стіни; проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю і дерева. При цьому, як водиться, одні з тих, що несуть, розмовляють, інші мовчать.
— Дивний ти малюєш образ і дивних в'язнів!
— Подібних нам. Насамперед, хіба ти думаєш, що, перебуваючи у такому положенні, в'язні що-небудь бачать, чи своє або чуже, крім тіней предметів, що відкидаються на стіну печери?
— Як же їм бачити щось інше, якщо усе своє життя вони змушені тримати голову нерухомо?
— Далі. Якби в їхній темниці відлунювалося усе, що б не вимовив будь-який з тих, хто проходить мимо, думаєш, вони приписали б ці звуки чому-небудь іншому, а не минущій тіні?
— Клянуся Зевсом, я цього не думаю.
— Такі в'язні цілком і повністю приймали б за істину тіні предметів, що проносять повз них.
— Це цілком неминуче.
— Подивися ж на їхнє звільнення від оков нерозумності і зцілення від нього, інакше кажучи, як би це усе в них відбувалося, якби з ними природним шляхом трапилося щось подібне.
Коли з кого-небудь із них знімуть окови, змусять його раптом підвестися, повернути шию, пройтися, глянути нагору — убік світла, йому буде болісно виконувати все це, він не в змозі буде дивитися при яскравому сяйві на ті речі, тінь від яких він бачив раніш. І як ти думаєш, що він скаже, коли йому почнуть говорити, що раніше він бачив дрібниці, а тепер, наблизившись до буття й звернувшись до більш справжнього, міг би мати правильний погляд?
— Обміркуй ще й от що: якби така людина знову спустилася в печеру і сіла на те ж саме місце, хіба не були б її очі охоплені темрявою через такий раптовий перехід від яскравого світла?
— Звісно.
— А якби йому знову довелося змагатися з іншими в'язнями, розбираючи значення бачених тіней? Поки його зір не притупиться і очі не звикнуть — а на це потрібен чималий час, — хіба не здавався б він кумедним? Про нього стали б говорити, що зі свого сходження він повернувся із зіпсованим зором, а отже, не слід навіть намагатися йти вгору...»6
--
6 Платон. Государство // Соч. в 3 т. - М., 1971. - Т. 3, ч. 1. - С. 324-325.

Із цього фрагмента видно, що образ Печери у Платона дивовижно схожий на образ сансари в буддизмі, а людина у світі ідей нагадує людину у стані нірвани. Відповідно до вчення Платона, людина — так само, як і в буддизмі, — повинна, не боючись ні відторгнення, ні самотності, зробити над собою моральне зусилля для того, щоб перейти до вищого, проясненого буття.
Ця аналогія стає тим більше цікавою, коли додати, що Платон слідом за орфіками і Піфагором приймає ідею перевтілення душ — метемпсихоз. Платон говорить про анамнезис — пригадування попереднього життя і робить його центральним поняттям своєї теорії пізнання.
При цьому є істотна відмінність від індуїстської і буддійської концепції перевтілення. Відповідно Платону, до входження у світ втілень душа перебуває безпосередньо у світі ідей. Саме тому самозаглиблення — це необхідна умова розуміння сутності світу.
Людина, що пізнала глибини себе, може прийти до розуміння виходу за межі світу речей, у якому вона ув'язнена як у Печері. Таким чином, пізнання і самопізнання є передумовами звільнення і просвітління. І якщо після смерті посередня людина одержує нове втілення, то шляхетний і мудрий іде в царство ідей.
Саме піднесення людини до світу вічних ідей наповнює смислом всі інші сторони платонівського вчення про людину — ідею андрогінізму, що виражає злиття чоловічого і жіночого в новій, більш високій якості, ідею співвідношення людського і божественного начал у світі, ідею безсмертя індивідуальності. Тільки прилучення до світу ідей робить людину людиною.
Ця ідеалістична спрямованість вчення Платона набула всебічного розвитку в античній і наступній західній філософії. Платонізм — традиція філософствування в дусі Платона — починається ще при його житті у філософській школі Платона — Академії і продовжується в так званому середньому платонізмі, неоплатонізмі, гностицизмі, герметизмі, пронизує усе Середньовіччя, епоху Відродження і доходить до нашого часу.
Проте один з учнів Платона поставив під сумнів його вихідний принцип. Цим учнем був Аристотель.
§ 28. Аристотель: повернення в'язня в Печеру
Свою філософську діяльність Аристотель (384— 322 рр. до н. е.) починає з того, що розмежовується з платонівським вченням про ідеї. Ідеї, згідно з Аристотелем, існують не в потойбічному світі, а є началами матеріального світу. Якщо Платон розглядає матерію як зло і джерело страждання, то для Аристотеля вона є чимось нейтральним, тим, що може прийняти будь-яку форму і органічно вмістити в собі духовне начало.
Саме тому для Аристотеля закономірним є виділення рослинної, тваринної і розумної душі. Розумна душа характерна тільки для людини і лише вона зливається після смерті тіла зі світовим розумом. Але у своєму земному житті людина містить у собі і два перших види душі. Звідси зрозуміло, чому Аристотель називає людину розумною твариною.
Аристотель пов'язує розумну душу зі спроможністю до логічного мислення і висловлення суджень. «Призначення людини — діяльність душі, узгоджена із судженням... — пише він і додає: — Справа людини —... життя, а життя — це діяльність душі і вчинки при участі судження, справа ж добропорядної людини — чинити добре і прекрасне в моральному смислі...»7.
--
7 Аристотель. Никомахова этика // Соч. В 4 т. - М., 1983. - Т. 4. - С. 64.

На відміну від Платона, який бачить призначення людини в досягненні потойбічного блага, Аристотель закликає задовольнятися розумно улаштованим повсякденним життям. Лише після смерті людина може злитися із всесвітнім розумом. Але і цей розум іманентний матеріальному світові, і якщо Платон закликає мудрих вирватися за межі Печери повсякденного життя, то Аристотель зупиняє їх, говорячи по те, що царство ідей є тільки в нашій повсякденності.
По суті справи, Аристотель був першим теоретичним філософом античності, та й взагалі Заходу. Він намагається осмислювати реальність у поняттях, розробляє закони логіки. Йому чужа образотворчість і міфотворчість Платона. Його трактати — це не діалоги персонажів, що показують множинність шляхів до істини, а монологи, в яких виводиться єдиний шлях одержання істини і знання. Саме тому Аристотель не може прийняти такого платонівського образу, як царство ідей. Цей образ не укладається в «Прокрустово ложе» теоретичного розуму.
Аристотель створив свою філософську школу, що одержала назву Лікею (за назвою храму Аполлона Лікейського на околиці Афін), або школи перипатетиків. Проте філософія Аристотеля не обмежується рамками його школи. Вона мала колосальний вплив на всю теоретичну філософію Заходу — від Середньовіччя до наших днів.
Аристотель завершує класичну античну філософію. Наступний етап її розвитку визначають як філософію епохи еллінізму.

Дата добавления: 2015-05-22