Український театр в ХІХ столітті . Діяльність провідних акторів

Шкільний театр в цю добу став явищем цілком анахронічим і майже перестав існувати. Лишився ще вертеп, який од часу до часу демонстрували по містах і селах України київські бурсаки. Але й цей маленький ляльковий театр доживав свій вік.

Правда, були в ту пору на Україні ще театри кріпацький і професійний. Але ці театри обслуговували поміщицькі та урядовські кола і були зовсім одірвані від українського народного ґрунту. Репертуар, мистецькі засоби і сценічна техніка їх мало досліджені. Можна лише сказати, що на цих театрах виставлялися, переважно, фантастично-романтичні п'єси польською мовою (на правобережній Україні) або російською (на Україні лівобережній), і лише випадково давалися вистави мовою українською.

Зокрема, що до кріпацького театру, тобто того театру, який утворювали при своїх садибах великі магнати та вельможі, то на Україні він не відіграв такої значної ролі, як, наприклад, в Росії. Найбільш відомий був театр крупного поміщика Д. Трощинського, в селі Кибинцях, на Полтавщині. В цьому театрі працював як автор і актор В. Гоголь, який написав для нього свою відому комедію "Простак" і, можливо, ще кілька п'єс, які до нас не дійшли. На Чернігівщині, в селі Буда, відомий був театр поміщика Д. Ширая, про який з захопленням писав у своїх подорожніх записках князь П. Шаліков (1803-1804).

Український театр XIX ст. організувався з міських акторів і аматорів і ще довгий час мав епізодичний або аматорський характер. Культивував цей театр ті ж самі жанри, що в той час панували на російській сцені і в Західній Європі: це були - комічна опера, водевіль і мелодрама. Але український театр використовував ці жанри на свій лад: по-перше, він насичував їх селянським побутом, а по-друге, яскраво оздоблював своєрідною українською етнографікою (убрання, спів, танок тощо).

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І.Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І.Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г.Квітки-Основ'яненка, Я.Кухаренка, Т.Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО — 40-ві роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) одна з пертих в українській драматургії п'єс, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут стан вихід у світ збірки пісень О.Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і по-ставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п'єси І.Котляревського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з'явилися там у 1844 р. і швидко здобули популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І.Озаркевича (червень 1848 p.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, у репертуарі якої були відомі п'єси І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси галицьких драматургів С.Петрушевича, М.Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О.Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до національного театру в другій пол. XIX ст. виявило ся насамперед у створенні аматорських колективів та їх виступах у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлисаветграді М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її складу ввійшли актори-професіонали і аматори М.Заньковецька, М.Садовський, О.Вірина, К-Стоян-Максимович, І.Бурлака, Л.Манько та ін. У серпні 1883 р. до трупи М.Кропивницького приєднався аматорський гурток М.Старицького. її директором став М.Старицький, а режисером і актором М.Кропивницький. У 1885 р. об'єднана трупа, яка налічувала близько 100 осіб, розділилася на дві. їх очолювали М.Кропивницький та М.Старицький. Традиції перших українських професійних колективів продовжували нові трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 pp.), М.Кропивницького (1888-1893,1894-1900), П.Саксаганського й І.Карпенка-Карого (1890—1909). Українські театральні трупи з великим успіхом виступали не лише в Україні, а й у Петербурзі, Москві та багатьох інших містах Росії. Репертуар українських труп постійно розширювався. Вони ставили п'єси І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Франка, Панаса Мирного та інших драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало російських театральних колективів.

Український професійний театр у Галичині засновано 1864 р. з ініціативи товариства «Руська Бесіда». Цей мистецький колектив із перервами проіснував більше як півстоліття — до Першої світової війни. Спочатку на посаду директора театру був запрошений із Житомира О.Бачинський з дружиною, яка здобула славу видатної драматичної актриси на польській та українській сценах. До цих двох професіоналів приєднались аматори, з яких незабаром виросли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили завадили О.Бачинському як слід поставити в Галичині справу українського театру.

Цей театральний колектив набув розквіту під керівництвом Теофілії Романович (1874—1880). Вона поповнила його кількома членами своєї родини, обдарованими артистичним хистом. Пізніше цей мистецький колектив очолив Біберович-Гриневецький (1889 — 1892). В українському театрі Галичини працювали талановиті актори І.Гриневецький, К.Площевський, Біберовичі, згодом — Підвисоцькі, А.Стечинськии, Ф.Янович, А.Осиповичева, В.Юрчак, нарешті Рубчаки, Стадники та багато ін.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих драматургів України. У його творчому здобутку були «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Неволь ник», «Пошились в дурні» М.Кропивницького, «Ніч під Івана Купала» М.Старицького, «Мартин Боруля», «Безталанна» І.Карпенка-Карого та ін. Для підвищення мистецького рівня театральних вистав багато зробив фундатор професійного театру в Україні М.Кропивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської Бесіди» у Львові. 1887 р. тут здійснено постановку опери С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка разом з «Вечорницями» П.Ніщинського користувалась у публіки величезним успіхом. 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики — «Украдене щастя» І.Франка.

Загалом же, український театр XIX ст. залишив по собі велику і багату спадщину. Імена І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Щепкіна, К. Соленика, С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецької, М. Садовського, П. Саксаганського, Г. Затиркевич-Карпинської і багатьох інших навіки лишаться на скрижалях нашого театрального минулого. Це - наша класика. Ми любимо її й шануємо. І не дарма кращі п'єси з репертуару XIX ст. так часто фігурують на афішах радянських театрів і з таким захопленням сприймаються радянським глядачем.

60.Музична культура на західних теренах України. Творчість Вербицького, Воробкевича, Вахнянина, Січинского.
Невід'ємною частиною історичної спадщини української музичної культури є виявлені в останні роки унікальні фалеристичні пам'ятки пісенно-хорових товариств Західної України другої половини XIX - першої половини XX ст. На Західній Україні українська культура другої половини XIX ст. в Австрії мала ліпші умови для розвитку ніж в Росії. "Весна народів" 1848 р. стала переломним етапом, дала могутній поштовх до національно-визвольних устремлінь. Скасування панщини надзвичайно стимулювало громадсько-культурне і, зокрема, музичне життя на Західній Україні. Починаючи з 50-х років інтенсивно розгортається концертна діяльність, виникають музичні товариства, створюється український театр, товариство "Просвіта" та ряд інших українських осередків культури. Центром високої музичної культури на Західній Україні, що славився в Австро-Угорщині, був Львів. Ще у 1826 р. син В. А. Моцарта Вольфганг Амадей (молодший) заснував у Львові "Музичне товариство Св. Цецилії". У 1838 р. у Львові було засноване друге музичне об'єднання "Товариство сприяння музиці". Подібні музичні товариства були створені у Бродах: "Muennergesangverein. Brody" (Чоловіче співацьке товариство), у Дебрецині, у Чернівцях: "Gesangverein" (Співацьке товариство) та інших містах на Заході України. Проте всі ці офіційні товариства служили цілям австро-угорської культурної експансії. Тому дровні та музичні потреби українського населення могли бути задоволені тільки шляхом самодіяльного музикування. Однією з найважливіших особливостей західноукраїнської культури другої половини XIX ст. було те, що вона розвивалась переважно у формах самодіяльного та домашнього побутового мистецтва. Аматорство давало основні кадри виконавців та творців української музики і цілковито замінило функції професіональних організацій. Музикування в побуті - чи то у товариському, чи сімейному - сприяло пишному розквіту хорового співу, найдемократичнішого, доступного і, зрештою традиційного потягу українського народу до хорового співу. Наприкінці XIX - початку XX ст. на Західній Україні існувало багато різноманітних співочих товариств та хорів, які відіграли важливу роль у розвитку музичної культури. Діяльність цих хорових колективів підготувала відповідний фунт для створення масової організації, яка б об'єднала і згуртувала музичні сили Західної України. Конкретним проявом цих назрілих вимог стало заснування у Львові 2 лютого 1891 р. товариства "Львовскій Боянъ". Головою "Бояна" було обрано Володимира Шухевича, головним диригентом - Анатоля Вахнянина. Ось як про цю подію повідомив часопис "Зоря" у 1891 р.: "Львівс

у 1891 р.: "Львівські Русинки ы Русини заснували сьпівацько-музикальне товариство "Боян", котре поставило собі метою плекати музику русько-національну, сьпів, як хоральний так і сольовий, і музику інструментальну. До осягнення сеї мети мають вести спільні вправи, продукцію, концерти, удержання музичної школи, бібліотеки і т. п., а також розповсюджене єї до провінції. До товариств можуть належати також і особи не музикальні, яко члени спомагаючі, котрим в статутах (вже затвердженим львівським ц. к. Намісництвом) признано значні користи. Члени дійсні платять вписового 50 кр., місячно 20 кр., а спомагаючи 2 злр. річно. Нове товариство витаємо з щирою симпатією і бажаємо єму як найкращого розвою!" Виявлено лише 2 екземпляри відзнаки з написом "Львовскій Боянь". Безперечно, що виявлені відзнаки є витворами високої мистецької вартості і виготовлені відомою Віденькою фірмою "J.Zinler.Wien" (клеймо на звороті відзнаки). Ймовірно, що автор відзнаки Петро Терешук - талановитий художник-різьбяр, твори якого були надзвичайно високо оцінені в артистичних колах Відня. Перше виявлене друковане зображення відзнаки [3] мало підпис "відзнака руського товариства сьпівучого "Львівський Боян", хоча на відзнаці подано напис "Львовскій Боянь". В описі відзнаки, поданому в часописі "Зоря", також вжито назву "Львівський Боян". "Товариство постановило уживати осібних власних відзнак: Торбан, окрашений лентою з надписом "Львівський Боян" і галузкою лавровою. Відзнака ся уживаєсь на печатці товариства, на всіх оголошенях друком, надто носять єї члени прип'яту до верхньої одежі... Такими красками вигафтовують члени-женщини "Бояна" відзнаку значних розмірів на хоругві товариства. Грамоти, виготовлені хромолітографічно, представляють "Бояна" поглядаючого в степи та могили, посеред котрих лентою вєся - Дніпро" [4].
Ймовірно, що назва "Боянь" була вибита на межі переходу з "язичія" на фонетичний правопис або під впливом москвофілів, бо вже на відзнаці, виготовленій в 1892 р. буква "Ъ" відсутня.

У 1891 р. за ініціативи М. Котка був утворений "Перемиський Боян" у найбільшому після Львова центрі музичного життя Західної України -Перемишлі [7], а у 1895 р завдяки композиторові Денису Січинському була започаткована музична діяльність товариства "Коломийський Боян" [8], яке мало свою відзнаку
Протягом кількох років сітка "Боянів", заснованих за зразком "Львівського Бояна", вкрила всю Західну Україну. У 1892 р. зусиллями композитора і диригента Остапа Нижанковського був заснований "Бережанський Боян". На дебюті 5 грудня 1893 р. з нагоди свят, присвячених М. Шашкевичу, чоловічий хор (40 чоловік) з'явився із синьо-жовтими відзнаками (не виявленими). У 1894 р. з ініціативи Євгена Олесницького у Стрию був заснований «кружок музичний», який у 1901 р. був перейменований у "Стрийський Боян". З музичного гуртка при товаристві "Руська бесіда" у Станіславові у 1894 р. зусиллям музикантів Р. Зарицькогота І. Біликівського був створений "Станіславський Боян". Після затвердження статуту товариства 17 січня 1901 р. було засновано товариство "Тернопільський Боян". У 1901 р. частина українських співаків, які раніше були членами польського музичного товариства і хору "Сокола", створили у містечку Снятин "Снятинський Боян". А співацьке товариство "Перемишлянський Боян" було створене 8 листопада 1906 р. зусиллями творчої інтелігенції міста. Активним учасником музичного життя Галичини був "Бродівський Боян", який заснував у 1926 р. відомий музичний діяч Михайло Осадца. Одним з кращих співочих товариств на Західній Україні був "Дрогобицький Боян", заснований ще у 1901 р. Хор проіснував до 1944 р.(за винятком радянського періоду). Найвище досягнення хору - перемога на Краєвому конкурсі хорів у Львові, присвяченому 100-річчю від дня народження Миколи Лисенка у 1942 р. Хор був нагороджений лавровим вінком, а диригент о.Сиверин Супрун - пам'ятною батутою. Ця надзвичайна культурно-мистецька подія в окупованому німцями Львові, ймовірно, була відзначена випуском пам'ятних відзнак. Хорова відзнака "Дрогобицький Боян", ймовірно, була випущена до святкування 20-ї річниці хору 24 квітня 1921 р.Товариство «Боян» мало свої філії у Рогатині - "Рогатинський Боян", Долині -"Долинський Боян", Яворові -"Яворівський Боян" та інших містах Західної України.
У Чернівцях у 1885- 1921 рр. [9] існувало товариство плекання співу та музики "Чернівецький Боян". У 1904 р. був заснований "Київський Боян", а у 1905 р. - "Полтавський Боян". Ймовірно, що всі перераховані товариства мали свої відзнаки, які, на жаль, не виявлені. Спроба об'єднання хорових колективів Західної України в одне музичне товариство була зроблена 29 червня 1901 р. у зв'язку з 10-річчям "Львівського Бояна" на з'їзді галицьких "Боянів" з метою організації видавничої справи, конкурсів, щорічних з'їздів тощо. На з'їзді була підтримана пропозиція про утворення "Союзу Боянів". Крім хорових колективів, об'єднаних навколо "Союзу Боянів", слід відзначити співацько-академічне товариство "Бандурист", засноване у Львові у 1906 р. На святкуванні відкриття нагробного пам'ятника Михайлу Вербицькому 17 червня 1934 року в с. Млинки (стерте з лиця землі більшовицьким режимом), керівник хору "Бандурист" Микола Дужий у своїй промові зазначив, що М. Вербицький своєю творчістю на Галичині вперше зв'язав усі частини українського народу, написавши на слова поета з Східної України Павла Чубинського невмирущу музику Українського національного гімну "Ще не вмерла Україна" [10].
З цієї нагоди була випущена відзнака. Вели активну хорову діяльність хор "Сурма», а також "Український просвітянський хор", чоловічий хор "Зоря" та інші.Окремо слід сказати про хори періоду Другої Світової війни. У листопаді 1943 р. засновується "Український національний хор", "Чоловічий хор В. Осташевського", молодіжний студентський хор "Бандурист". Виявлена відзнака "Капела Діброва", ймовірно випущена в час воєнного лихоліття, бо ніяких відомостей про цю капелу поки що не виявлено.Українська фалеристична спадщина музичної культури Західної України другої половини XIX - першої половини XX століть ще не стала предметом вивчення, вимагає нових, кропітких пошуків фалеристичних пам'яток з метою відтворення історії музичної культури України та включення їх у світову музичну культуру.

Михайло Вербицький належить до тієї плеяди українських композиторів, якізаклали підвалини нової композиторської школи, що увійшла в історію

нашої музики під назвою “перемишльської”.

Його літургійна творчість, театральнамузика, світські хори та солоспіви, інструментальна музика сталиважливою часткою церковних богослужень, театральних вистав, концертногожиття, домашнього музикування. А те, що його патріотична пісня “Ще невмерла Україна” досить швидко переросла у Національний гимн, якийсьогодні став гимном нашої Незалежної держави, обезсмертило ім’ягалицького композитора.Його життя і творчість були сповнені контрастів: непросте життясільського священика, ускладнене матеріяльними нестатками і відокремленеу глухій провінції від світу великого мистецтва, дивовижно поєднувалисяз потужною результативністю творчої діяльності.Станіслав Людкевич влучно назвав Михайла Вербицького “піонером галицькоїмузики”, адже саме Вербицький почав новий етап у її розвитку, пов’язанийяк з старовинними традиціями церковного співу нашого народу, так інароднопісенною творчістю.Першими творчими спробамиВербицького-композитора стали саме церковні твори. Ймовірно, що це булимішані хори “Іже херувими” (Es-dur) та “Да ісполнятся уста наша” (B-dur)латинською мовою.Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії.Заняття музикою не перериваються: керує хором Семінарії, опановує гру нагітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори,перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність угалицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберігся створене ним“Поученіє Хітари”, яке стало першим подібним посібником в Україні.У другій половині сорокових років Михайло Вербицький звертається дорелігійної музики і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор(1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України.Окрім Літургії, він створює знамените “Ангел вопіяше” та ін. церковнікомпозиції.У 60-х роках він знову звертається до жанру співогри, бо у Львові буввідкритий театр “Руської Бесіди”. Для цього театру Вербицький пишепобутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора,згодом “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”, “В людях ангел, не жена,вдома з мужем сатана” та ін.В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писавстатті, творив музику. Серед його учнів були отці-композитори Віктор

Матюк і Порфирій Бажанський.Воробкевич Сидір (псевдонім Данило Млака, Морозенко, Семен Хрін) – український письменник композитор, музично-культурний діяч. Один з засновників і редакторів журналу „Буковинська зоря”, альманаху „Руська хата”; очолював з 1875 р. „Руське літературне товариство”, з 1876 р. очолював студентське товариство „Союз”.Літературна діяльність розпочав 1863 р., опублікувавши у збірці „Галичанин” цикл віршів „Думки з Буковини”. Писав українською, а також німецькою і румунською мовами. У літературному доробку Воробкевича – вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного та романтичного характеру. Кращі твори Сидіра Воробкевича пройняті любовю до трудового люду. Розробляв теми історичного минулого – оповідання „Турецькі бранці” (1865), поема „Негай” (1868). Писав про тяжку долю бідного селянства – вірші „Рекрути” (1865), „Панська пімста” (1878), драми „Гнат Приблуда” (1875), „Убога Марта” (1878) та ін. Відомий як автор патріотичних віршів, ліричний пісень („Мово рідна, слово рідне”, „То моя Буковина”, „Над Прутом у лузі...” та ін.). Найповніше талант Сидіра Івановича Воробкевича виявився в ліричних віршах, де поет „розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого людського і народолюбного чуття”. Писав також історично-романтичні поеми, наслідуючи історичні пісні. Характерними рисами поезії Воробкевича є мелодійність, близькість до фольклорних джерел (вірш „Летить, летить чорний ворон...”, 1864 та ін.). Багатьом його творам властивий гумор. Сидір Воробкевич – автор багатьох музичних творів. Відомі романси „Заграй ти, цигане старий”, „Ви дівочі сині очі”, „Якби я була зозулею” та ін., хори та тексти Т.Шевченка, такі як „Минають дні”, „Огні горять”, І.Франка, М.Шашкевича, Ю.Федьковича, йому належать оперети „Золотий мопс” (1879), „Янош Іштенгазі” (1882). Воробкевич поклав на музику понад 30 віршів В.Александрі. Писав статті з питань музики. Архів Сидіра Воробкевича зберігають в інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка. Обравши ще в юності письменницький шлях, С.Воробкевич шлях, С.Воробкевич мусив долати великі труднощі, пов’язані з перебуванням у німецькомовній стихії, котра аж ніяк не сприяла повноцінному розвиткові таланту. Та він не занепав духом, а з притаманною йому енергією вивчав рідну мову з укр. пісень, які сам записував з уст народу, з фольклорних збірників, з трепетною любовю прочитав усе краще, що з’явилося в укр. літературі. О.Маковей цілком слушно зауважує, що С.Воробкевич „за кілька літ вивчив і знав мову краще, ніж жоден з буковинців наших днів”. Анатоль Климентович Вахнянин (1841-1908). Композитор, диригент, співак, громадський діяч, політик, літератор, засновник ряду культурно-просвітницьких інституцій – ці об’ємні поняття окреслюють універсальність його діяльності. Гармонічне мислення Вахнянина виявляє себе на ладо-тональному рівні. Характерними його рисами є часте застосування терцевих тональних співвідношень (хор “Наша жизнь”, будова кантат), тональної перемінності (у “Хорі Норманів”, чи на початку пісні “Ой йшли наші славні запорожці”), окремих ладах (двічігармонічний мінор у солоспіві “Помарніла наша доля”, види мінору для передачі східного колориту у третій дії опери). Раціональність і продуманість тонального плану оперних сцен ілюструє друга дія опери “Купало”. Вахнянин виявляє своєрідність мислення і на рівні музичних форм. Хоч діапазон застосо­ву­ва­них ним форм загалом невеликий, проте серед них трапляються розвинені зразки (як концентрична у “Витай нам, Достойний”). Про добре відчуття композитором форми свідчить опера “Купало”, де кожна дія вибудована раціонально і компактно за формою. Значення Вахнянина у культурно-історичному процесі другої половини ХІХ ст. загалом і в становленні музичного професіоналізму зокрема значне і багатогранне. Безліч ініціатив композитора – високий зразок жертовної праці для рідного народу, його культури в ім’я піднесення її значення в світі.

Найбільш цінним є внесок Січинського у вокальний жанр. Його звернення до хорової творчості у великій мірі зумовлене національною традицією, а також його практичною діяльністю. Почавши від хорових обробок народних пісень, композитор поступово переходить до написання таких оригінальних творів, як "Лічу в неволі" на слова Т. Шевченка і цілої низки хорових мініатюр, переважно на тексти цього ж поета та І. Франка. Крім хорових, у Січинського є обробки народних пісень для голосу з фортепіано. У 1904 році в Ляйпціґу були видані дві збірки обробок народних пісень для фортепіано, які він написав протягом двох тижнів на замовлення. Це "152 українські народні і патріотичні пісні" і така ж збірка для дитячих голосів. І хоч обробки композитора є елементарно прості, видання такої першої народнопісенної збірки (яка, до речі, відкривається гімном "Ще не вмерла Україна") мало велике популяризаторське значення. Жанр сольової пісні займає. поруч з хоровим, найважливіше місце у творчості Січинського. Саме в солоспівах знайшли своє найяскравіше втілення його талант лірика і романтичні риси стилю. Джерелом цього жанру в українській музиці є з одного боку народна, з другого - міська побутова пісня. Солоспіви Січинського, маючи всі згадані риси, виділяються незвичайною, гнучкою, невідривно пов'язаною з відтінками тексту, мелодикою. Більшість великих композиторів мріяли б про такий мелодичний дар. Неможливо не захопитись нескінченним політним розспівом "Бабиного літа" - одного з останніх солоспівів Січинського. Та початком у цьому жанрі було звернення Січинського до української історичної тематики. Ще у 1888 році виникла пісня "У гаю, гаю" на текст з "Гайдамаків" Шевченка. Композитор знайшов для його втілення просту, виразну мелодію широкого подиху, близьку до народної пісні. Близьким був композиторові настрій вірша Лесі Українки "Не співайте мені сеї пісні". На його текст він написав ліричну мініатюру, яка захоплює простою і виразною мелодикою. Глибоким почуттям безнадійного суму і жалю пройнятий солоспів "Finale" ("Розжалобилася душа"). Написаний в останні роки життя, він є одним з кращих зразків вокальної лірики композитора. Цілком інакшим є підхід композитора до театральної музики. Він, щоправда, збирався написати оперу за одноактною побутовою драмою І. Франка "Будка № 17№", але наміру цього не здійснив. Його театральна музика, що виникла на початку сторіччя, писалася до комедій: "Нахмарило", "Свекруха", "Заволока". Можливо, що це було викликане замовленням. Подібному зовнішньому поштовху завдячує своє виникнення опера "Роксоляна". Але вона відбивала також національно-патріотичний рух, що посилився в той час в Галичині. Композитор, зрештою, потрактував цей сюжет як ліричну драму, створивши музику в притаманному йому стилі хорів і солоспівів. В основі сюжету опери лежить історія про українську дівчину-бранку Роксоляну, яка полонивши своєю вродою і шляхетністю турецького султана Сулеймана Великого, використала свій вплив на нього для полегшення долі українських невільників у Туреччині. Своїми талановитими творами композитор збагатив музичне мистецтво. Кращі з них, пройняті чудовою мелодикою українських пісенних інтонацій, задушевні і романтичні піднесені, заслуговують постійного місця в репертуарі, тому насамперед вимагають публікації.

Дата добавления: 2015-05-22