Типологічний підхід до характеру особистості

Акцентуація (лат. ассеntus - наголос) характеру - варіанти норм, за яких окремі риси характеру надмірно посилені, унаслідок чого людина виявляє вибіркову вразливість до певних психогенних дій за нормальної стійкості до Інших.

Акцентуації характеру як реакція особистості на фрустрації

Кожна людина час від часу перебуває у стані тривожності, якому властиве переживання реальних і уявних небезпек. За реальної небезпеки тривожність допомагає мобілізувати і сконцентрувати зусилля, адаптуючи психіку до нових умов. Якщо людина впадає у цей стан частіше, ніж його спричинюють об'єктивні обставини, психіка виснажується, а продуктивність знижується. За таких обставин людина відчуває тривожність - внутрішній неспокій, заклопотаність, схвильованість, що переходить у збудження і часто має непродуктивний і демобілізуючий характер.

Дотримуючись не цілком правильної, але усталеної форми опису здорової особистості через патологію, можна стверджувати, що характер - це сукупність проявів особистості у відповідь на фруструючі ситуації, індивідуальний спосіб долання тривожності. Фрустрація - стан емоційного напруження, зумовлений нездоланними бар'єрами на шляху до поставленої мети чи задоволення потреби.

Складність ситуації людина оцінює суб'єктивно, тому одним важко знайомитися (астенічні особи), іншим - розлучатися ("застрягаючі"). Комусь важко монотонно працювати, а багатьом - діяти в екстремальних ситуаціях.

Людина, в якої надмірно виражена певна риса характеру, може набути особливої чутливості до деяких життєвих явищ, що є ознакою акцентуації характеру.

За прихованої акцентуації особливості задатків або здібностей "згладжуються" правильним вихованням, акцентуація не проявляється в зовнішній поведінці, а коли особистість зазнає певних труднощів, ознаки її можуть посилитися. За явної акцентуації особливості особистості проявляються в тих ситуаціях, коли на неї діють подразнюючі чинники. За особливо несприятливих обставин може відбутися деформація особистості, що нагадує психопатію, яку називають патохаракте-рологічним розвитком. Тотальна деформація, яка призводить до порушення соціальної поведінки людини (можливості працювати або мати сім'ю), є проявом психопатії.

Розглядаючи акцентуації характеру як крайні варіанти норми,К. Леонгард запропонував класифікацію, в якій виокремив чотири акцентуації характеру (X) і шість акцентуацій темпераменту (Т). Ця класифікація охоплює:

1) демонстративний (істероїдний) (X) тип, якому властиві прагнення бути в центрі уваги, для чого людина використовує будь-які засоби, не надто переймаючись їх доречністю. Особам цього типу притаманні висока здатність до витіснення і залежність від соціального оточення, навіюваність;

2) педантичний (надпунктуальний) (X) тип схильний довго переживати дрібні образи, надавати надважливого значення незначним подіям. Дотримується стандартів поведінки, традиційний, обмежено креативний і надвідповідальний;

3) застрягаючий (X) тип має труднощі з переходом від одного стану до іншого, а найвираженіша його риса - формування надцінних ідей, яким він надає виняткового значення і заради яких готовий жертвувати життям інших людей і власним. Такі люди схильні довго фіксувати увагу на невідреагованих почуттях образи, ненависті, провини;

4) збудливий (некерований, епілептоїдний) (X) тип не контролює свої потяги, висловлювання і поведінку, схильний несподівано вибухати, відповідати неадекватно сильною реакцією на незначний подразник, пам'ятати образи і мстити через великий проміжок часу;

5) гіпертимний (Т) тип завжди перебуває у піднесеному настрої, прагне бурхливої діяльності, у зв'язку з чим не завжди уважний до оточення і погано контролює власний стан. Дитина-гіпертим, прокидаючись, починає усміхатися. Позитивне ставлення до світу у представників цього типу не завжди зумовлене об'єктивними досягненнями;

6) дистимічний (Т) тип характеризується пригніченим настроєм, фіксується на негативі. Прокидаючись, частіше починає плакати, а в дорослому віці рідко усвідомлює і визнає світлі сторони життя, викликаючи в оточення неадекватне почуття провини; через це має не дуже високий статус у групі (зануд ніхто не любить);

7) тривожно-боязкий (Т) тип схильний до страхів, переживає тривогу навіть через нескладні життєві завдання;

8) циклотимічний (Т) тип, об'єднуючи вади дистимічного і тривожно-боязкого, схильний до зміни високого тонусу пригніченим станом. У разі патологічного розвитку особистості у нього виявляється маніакально-депресивний психоз;

9) емотивний (Т) тип живе почуттями, проходячи весь діапазон емоційних станів, легко заражаючись настроєм інших людей і відчуваючи вплив творів мистецтва;

10) афективно-екзальтований (Т) тип, для якого характерні вразливість, схильність ілюзорним світом замінювати реальність.

Усі типи зумовлені значно вираженою акцентуацією, за невеликих її значень вони можуть бути корисними. Так, демонстративна (істероїдна) акцентуація є необхідною передумовою будь-якої публічної професії, шизоїдна сприяє творчому мисленню і продукуванню оригінальних рішень, параноїдна - цілеспрямованості поведінки.

Ця типологія не повністю відповідає вимогам наукової класифікації. К. Леонгард прагнув позначити лише ті риси характеру, які спричинюють у людей проблеми в житті.

У вітчизняній психології підхід К. Леонгарда ґрунтовно розвивав А. Личко, який виокремив 12 акцентуацій, що частково перетинаються з виділеними Леонгардом. Найчастіше класифікацію К. Леонгарда використовують під час роботи з підлітками, у яких характер ще не сформувався (табл. 2.8).

Таблиця 2.8

Зіставлення акцентуація характеру

№ п/п	С. Хатуей, Дж. Маккінлі (ММРІ)	К. Леонгард (опитувальник X. Смішека)	А. Личко (опитувальник ПДО)
	Іпохондрія	-	Астеноневро-тичний
	Депресія	Дистимічний	-
	Істерія	Демонстративний	Істероідний
	Психопатія	-	Нестійкий
	Жіночість	-	-
	Паранояльність	"Застрягаючий "	-
	Психастенія	Педантичний	Психастенічний
	Шизоїдність	-	Шизоїдний
	Гіпоманія	Гіпертимний	Гіпертимний
	Інтроверсія	-	-
	-	Збудливий	Епілептоїдний
	-	Тривожно-боязк ий	Сенситивний

Закінчення таблиці 2.8

	-	Циклотимічний	Циклоїдний
	-	Афективно-екзальтований	Лабільний істероїд
15.	-	Емотивний	Лабільний
	-	-	Конформний
Разом

На відміну від невротичних порушень, психопатії (П. Ганнушкін) мають такі ознаки: тотальність (зачіпають емоційно-афективну, когнітивну сфери, поведінку людини; невроз має локальний характер, наприклад енурез, заїкання, тики); стабільність у часі і довший період лікування (при неврозах спостерігаються і випадки самолікування - так звана спонтанна ремісія); соціальна дезадаптація, що виражається в порушенні прийнятих норм поведінки, критичності щодо себе (у невротиків зазвичай надмірно виражене почуття провини).

За класифікацією сучасного російського психофізика Фелікса Берьозіна, що грунтується на типовому способі звільнення від тривожності, виокремлюють такі невротичні розлади: депресія (виражена тривога, страх, зниження рівня спонукань, відчуття невідворотності катастрофи); іпохондрія (соматизація тривоги, турбота про стан здоров'я); істерія (витіснення чинників тривоги, звільнення від фактів).

До психотичних розладів, за Ф. Берьозіним, належать: асоціальна психопатія (реалізація напруженості в безпосередній поведінці); паранояльний синдром (ригідність афекту, "розгойдування" ситуації, "застрягай: ня", нав'язливість, марення); тривожно-фобійний синдром, психастенія (фіксація тривоги, обмежувальна поведінка); шизоїдний синдром (аутизація тривоги, відчуження, збільшення "психічної дистанції").

Акцентуації як крайні варіанти норми можуть проявлятися в гострих афективних реакціях, які бувають кількох видів: інтрапунітивні (афективний стан долають, завдаючи собі шкоди), екстрапунітивні (долання афективного стану шляхом агресії на оточення), імпунітивні (нерозсудлива втеча з афектогенної ситуації), демонстративні (афект розряджається у "спектакль").

Скороминущі психопатоподібні порушення поведінки теж є проявами акцентуацій: делінквентність(дрібні правопорушення), токсикоманічна поведінка, втечі з дому і бродяжництво, транзиторні сексуальні девіації (раннє статеве життя, нетривалий підлітковий гомосексуалізм).

На фоні акцентуації можуть розвиватися психічні розлади, що переводять особистість на рівень хвороби.

Акцентуації зазнають динамічних змін, що зумовлює розвиток характеру: перехід з явної форми в латентну (вікова компенсація), перетворення акцентуації на "межову психопатію" і трансформація, що виражається в приєднанні до однієї акцентуації іншої, близької за змістом (наприклад, перетворення гіперти-ма на циклоїда).

Характер з його акцентуаціями завершує своє формування до підліткового віку, тому основним чинником його розвитку є сімейне виховання. Російські науковці Едманд Ейдеміллер і Вікторас Юстицький встановили зв'язок між деякими спотвореннями батьківського виховання і появою акцентуацій та іншими спотвореннями поведінки і особистості.

У разі потуральної гіперпротекції (ретельний контроль і відсутність заборон) часто розвивається істероїд-ність або гіпертимність, а при домінуючій гіперпротекції (ретельний контроль і надмірність заборон) у психастеніків, сенситивів і астено-невротиків посилюються астенічні риси, а гіпертими проявляють прагнення ухилитися від впливу батьків (наприклад, утекти з дому).

У разі емоційного відторгнення з боку батьків у дитини формується епілептоїдна акцентуація; на фоні початкової емоційно-лабільної, сенситивної або астено-невротичної акцентуації посилюється декомпенсація, призводячи до появи стійких невротичних розладів. Підвищена моральна відповідальність, за якої високі вимоги до підлітка поєднуються з недостатньою увагою до нього, призводить до появи психастенічної акцентуації. Бездоглядність, коли ослаблені контроль, заборони, вимоги, задоволення дитячих потреб батьками, зумовлює гіпертимну акцентуацію, а в дітей зі слабким психічним складом - нестійку чи конформну.

Сформувавшись, акцентуація розвивається, поки живе особистість. До 26-30 років навіть психопатичні натури можуть набути більшої психічної стійкості, а деякі з них, опинившись у сприятливих умовах, здатні вести нормальне трудове життя.

Майже половина людей належить до змішаних типів - проміжних (зумовлені ендогенними чинниками, наприклад лабільно-циклоїдний, конформно-гіпертимний) і амальгамних (сформовані як наслідок нашарування рис одного типу на ендогенне ядро іншого, наприклад гіпертимно-нестійкий, конформно-нестійкий).

Людина з "нормальним" характером є теоретичним допущенням, а психіатри вважають, що акцентуація є у кожного.

Дослідження ролі середовища і спадковості у формуванні характеру, проведені за допомогою опитувальника ММРІ і його модифікацій, продемонстрували відсутність психогенетичних впливів на формування як окремої акцентуації, так і профілю показників загалом; винятком є лише шкала соціальної інтроверсії. Найтісніше пов'язані з генотипом ознаки, що визначають поведінку в ситуації спілкування ("Мене лякає навіть думка про публічний виступ").

Загалом характер - різнорідний, невичерпний людський феномен - багато в чому ще не досліджений.

Типології (класифікації) є загальнонауковим методом пізнання світу. У межах психології типологічний підхід припускає розуміння особистості як цілісного утворення, що не зводиться до комбінації окремих рис. Узагальнення здійснюють на основі групування досліджуваних. Якщо в групі людей стабільно спостерігається поєднання певних ознак, його розглядають як "типове" - симптомокомплекс. Кожну людину, якій ці ознаки властиві, починають зараховувати до певної групи. Характеристикою людини при цьому слугує назва відповідного типу (наприклад, істероїд), а зміст типу розкривають через опис типового, усередненого представника. Найвідомішими є типологічні описи особистості Юнга, Леонгарда та інших психологів, переважно орієнтовані на практичні потреби.

Типології - економний метод пізнання, здатний забезпечити зрозумілий результат, однак їх недоліком є нехтування особливим, індивідуальним у кожній людині, адже все те, що не стосується симптомокомплексу, залишається за межами розгляду. За такого підходу в особистості виокремлюють типове, але, цілком можливо, не найістотніше.

Класифікації (типології) поділяють на емпіричні і теоретичні (наукові).

Емпіричні типології ґрунтуються на спостереженнях дослідників, наділених інтуїцією, здатністю виокремлювати істотні ознаки, наявні в основі кожного типу. Ознаки можуть бути як однорідними, так і різнорідними: наприклад, особливості будови тіла, обміну речовин і темпераменту. Статистично, як правило, емпіричні типології не перевіряли.

Наукова класифікація повинна відповідати таким вимогам:

1) її класи мають вичерпувати всю безліч об'єктів, які класифікують. Наприклад, для класифікації характерів недостатньо ознаки "нервовість": спокійні люди не потраплять до жодного класу, оскільки поняття "нервовість" може бути застосоване тільки до неспокійних, неврівноважених людей;

2) кожний об'єкт може потрапити лише в один клас. Наприклад, якщо потрібно поділити всіх людей на психічно хворих і здорових, наперед треба домовитися про те, куди зарахувати проміжні типи (невротиків, людей у межовому стані), інакше вони можуть потрапити в обидва класи;

3) кожний новий підрозділ об'єктів у класифікації слід виокремлювати на основі лише однієї ознаки. Наприклад, спочатку поділяти людей за віком, а потім - за станом здоров'я, але не за обома ознаками відразу. Невиконання теж призводить до плутанини.

У диференціальній психології розмежовують поняття первинна класифікація і типологія. Первинна класифікація - перелік явищ, що характеризуються загальною видовою ознакою. Наприклад, класифікація емоцій, видів уваги або пам'яті, ознак агресивності тощо. Тобто класифікація у диференціальній психології є первинним способом поділу ознак на групи без виокремлення структурних підстав або, як виняток, за наявністю слабоструктурованої підстави.

Типологія - виокремлення типів, ідентифікація сукупностей (кластерів) ознак, що становлять сутність цих типів, на чіткій основі. У сучасних наукових типологіях, як правило, представлений один кластер (симптомокомплекс) ознак, які залежно від ступеня вираже-ності кожного з них, характеру зв'язку між ними і стійкості "зчеплення" ("злитості") утворюють остаточний перелік типів.

Науковим підґрунтям для розроблення типологічної проблематики в психології можна вважати роботи І. Павлова і дослідників його школи, присвячені вивченню типологічних властивостей нервової системи (типів вищої нервової діяльності) у тварин і людини.

Основні дослідження типології у диференціальній психології розгорталися за аналітичним і синтетичним підходами. Аналітичний підхід ґрунтується на аналізі кількісних характеристик певних властивостей (вага, зріст, гострота зору, чутливість, пластичність, швидкість запам'ятовування тощо). Синтетичний підхід пов'язаний із групуванням суб'єктів за типами на основі однієї або кількох класифікаційних ознак - будови тіла, темпераментальної організації тощо - аж до типів особистості.

При дослідженні особистості і характеру з точки зору типологічного підходу необхідно зважати на такі обставини:

а) використовуючи поняття "тип", потрібно розрізняти контексти, залежно від яких тип може позначати як певні комплекси властивостей, так і характерний зразок, картину поведінки;

б) розвиваючи вчення про властивості нервової системи як базові характеристики, що є основою типології, не слід вважати, що всі часткові психологічні типології в експериментальній і концептуальній основі повинні спиратися на аналіз цих властивостей, які не можуть бути першопричиною всього різноманіття змісту психічної діяльності.

Співвідношення фізіологічних і психологічних структур у типології людини - важливий предмет дослідження диференціальної психології.

Найтісніше пов'язаний з розробленням типологічної тематики номотетичний підхід у психологи, покликаний виявляти універсальні риси і патерни системи взаємопов'язаних психологічних ознак, властиві всім людям. Його має доповнювати ідіографічний аспект вивчення індивідуальності (який не можна протиставляти номотетичному), зосереджений на аналізі неповторної і унікальної внутрішньої структури суб'єкта.

Дата добавления: 2015-05-22